зміст

1. Чи впливає якось кухня на долю народу, на його ментальність і філософію?

Тільки убогий розумом дасть відповідь неґативну. Що такий зв’язок існує ми, як правило, підозрюємо, хоч не цілком свідомо. В чім тут справа?

Може в “короткорукості” дотику, нюху і смаку, яких відтирають більш далекобійні зір та слух? І в цьому, поза всяким сумнівом, також.

Людська личинка все пхне до рота, і ця стадія засідає в саме нутро людини дорослої, чиї почуття визначаються вже приматом зору й слуху та ще репресією канібалізму.

А скільки слів ми маємо в нашій культурі для визначення смаку?

Квасний, солодкий, солоний, гіркий, ще винний, ну і... смачний. Зрештою, це і все. Воістину словник примата.

І все ж одне із найбільш диких таїнств рафінованої інтуїтивної культури називається “оберненням” й причастям. Є, видно, щось фундаментальне в репресованому раціоналістичною культурою відчутті смаку, яке пронизує всі рівні людського в людині і стримить кудись... в нікуди.

Можна наїстися і виблювати, можна “напертися горнятком каші”, можна забалювати чи завибагати, – але елімінуймо жадобу, – нас цікавитиме тільки тамування голоду, підкріплення сил.

Чому такою квітнтесенцією сил в українській етнокультурі є анеґдотичне сьогодні (що теж варте особливої уваги) міфічне САЛО? Що це за продукт, і що в ньому такого?

2. Сало для українців є єврейською манною (грецькими яблуками Гесперід) – тобто справою трансцендентною і долевизначаючою, а також вирізняючою нас з-поміж інших – “як то кажуть, в пику” – своїм сусідам рас південних, всяким жидомусульманам, бо для них, поза всяким сумнівом, воно є некошерним.

Страва водночас посполита і сакральна, ба, навіть полемічно загострена. З’їдання сала нагадує ковзання на лижбах.

В світі нетривких на півдні продуктів – воно нетлінне і в чомусь еквівалентне золоту.

Воно є успадкованим по теньґих поганських богах культом достатку – біблейським туком – сухим, посипаним крутою сіллю Чумацького Шляху козацьким посилком, сіромашним н.з.

Його смак ще віддає відголосами доріг, не то його беруть в дорогу, не то воно саме кличе в ту довгу дорогу по битих, стелених м’яким білим порохом, роз’їжджених шляхах України.

Ще від тих маж, осей, шкіряних мазниць тягнеться глибокодумна мудрість перших соціальних механіків – “не підмажеш, не поїдеш”.

Звідси ж і той специфічно український “сум”, журба подорожнього, що сів спочити при дорозі (бо “садло” – платформа “сала” – це те, що осіло, насіло на м’ясі, – а отже “сесія” й “засідання” теж звідси...), подорожнього, який загубився в степу під безкраїм небом, під хмарами – цим салом небес.

До нього, як правило, дістається цибулина і ріжеться на чотири частини, що полегшує навертання сліз сумному, закинутому далеко від домівки жерцю.

Це продукт універсальний, – який дає світло, перетоплюваний в каганці, чи спалюваний в лойовій свічці. Неймовірно калорійний, якщо його наминати нарізавши тонкою “скибочкою”. Засвоюваність його просліджується навіть в фонетичній формі імені – о, як зіслизає те “С” в масне, лиґальне “Л” й “аО”!

Солене сало, гіркий солод цибулі, горілка, прісний, ледь підкислений слиною хліб – в чистому полі – ось фундаментальна трапеза степняка-слов’янина.

Від цієї сцени гордість наростає на серці, як сало на свині.

3. (резюме) Важко втриматись, щоб не сказати:
“Сало – наше усе”.

---

Ігор Клех (1952) – український прозаїк. Пише російською мовою, смачно приправленою українізмами. Пройшовши доволі значну еволюцію схильний окреслювати себе як постмодерніст. Автор повістей “Бремя Богородицы” (1978), “Поминки по Каллимаху” (1985) та ряду новел. Йому ж належить один з перших перекладів Бруно Шульца.