зміст

Відкритий лист до Президента Чеської Республіки Вацлава Гавела

Шановний пане Президенте!

Голова Европейської Комісії Романо Проді привіз до Чехії звістку, що внаслідок тиску Німеччини та Австрії громадяни нових членів-держав будуть упродовж кількох років позбавлені одного з найфундаментальніших прав громадян об’єднаної Европи – права проживання і роботи у будь-якому місці Европи.

Ви репрезентуєте в Европі політичну течію, фундаментальна вимога якої звучить цілком недвозначно навіть для осіб, які лише побіжно знайомі з Вашою творчістю: “Існують вартості, яких не можна підпорядкувати ані інтересам держави, ані економічній вигоді. На першому місці з-поміж них знаходяться рівність і гідність усіх громадян”. Обмеження права на вільне проживання і роботу в країнах ЕС суперечить цим вимогам.

Абсолютно брехливим є порівняння цієї дискримінації із обмеженням продажу ґрунтів чужинцям у деяких районах Европи. Останнє обмеження має цілком відмінне джерело моральної інспірації, адже сенсом його є захист слабких чи бідних меншостей від багатої та домінуючої більшости. З етнічних причин, скажімо, в Південному Тіролі не можуть купувати землю італійці, а в Данії – німецькі громадяни.

Джерелом морального натхнення для включення до ЕС центральноевропейських держав є спроба подолати наслідки розподілу Европи, які значною мірою обтяжують сумління самих европейців, часткова спокута вини за страждання мільйонів жертв нацизму і комунізму. Ми повинні обстоювати саме такий етичний сенс розширення ЕС, в іншому разі воно втратить свій історичний зміст.

Я звертаюся до Вас із таким проханням: станьте тим центральноевропейським політиком, котрий найрішучіше скаже “ні” подібній дискримінації. Тут не йдеться лише про громадян Чехії, Угорщини, Польщі, бо вони поза усяким сумнівом переживуть без значної шкоди кілька років карантину, знаходячи завдяки допомозі багатьох громадян ЕС багацько способів обійти обмеження. Йдеться про громадян ЕС, принаймні тих з них – а їх чимало – хто протистоїть подальшому дрейфуванню “творіння батьків европейської єдности” до життя в олжі, облудному посиланню лідерів Европи (під час урочистих вечерь без страв із яловичини) на европейські вартості, які пізніше, в кулуарах, ті ж самі політики без найменших сумнівів підпорядковують суто економічним інтересам.

Прошу Вас, скажіть першим “ні!” заходам, які, ставлячи захист економічних інтересів певних угруповань вище від громадянських прав, зневажують етичний фундамент ЕС. Дискримінація ніколи нічого не вирішує, навпаки, вона лише загострює проблеми, які покликана розв’язати. Однак найгіршою є спадщина будь-якої дискримінації, навіть тимчасової, – люди звикають до неї, і коли вони вже одного разу визнають дискримінацію легальним засобом вирішення своїх проблем, то вчинять так само і вдруге.

Якщо політики держав-кандидаток погодяться з дискримінацією як з “неминучим злом”, то це погіршить кондицію европейського громадянського суспільства, а “сон про Европу”, про який колись писав Їржі Дінтсбір, віддалиться від нас. Ваш приятель, французький філософ Андре Ґлюксманн, написав, що фундаментом об’єднаної Европи є урок, який випливає з побоїщ і воєн, і що тільки з цього уроку Европа виводить свою леґітимність. Я згоден – Европа спирається на урок европейського минулого і подолання цього минулого. Але подолання не зводиться до театральних вибачень перед мертвими і замученими, або їхніми нащадками, бо мертві уже нам нічого не пробачать, а їхні нащадки не мають на це права. Єдино можливе подолання – відстоювання певних ідей та ієрархії цих ідей, скажімо: спершу права людини та громадянина, а лише відтак економічні та національні інтереси.

Коли в 1989 році ми святкували 200-ту річницю Французької революції, то ці святкування (що буває вкрай рідко) самі переросли в революцію. Европа, роздерта з вини німецького “титанічного сну” (окреслення Томаша Масарика), об’єдналася. Громадяни ЕС без особливих застережень прийняли у свої лави мільйони східних німців, не вдаючись до жодних перехідних періодів. Це було схоже на рішучий доказ нової, внутрішньої европейської єдности. Можна було сподіватися, що Німеччина після власного трагічного уроку викаже у процесі розширення ЕС великодушність щодо центральноевропейських країн, на долю яких вона наклала у минулому столітті найбільший історичний відбиток.

Ми помилилися. ЕС в цілому не виправдала сподівань 1989-го року, не вчинила спроби ревізувати свої підвалини чи окреслити новий підхід до гігантських проблем, які чатують на нас у постаті екологічної кризи, економічного хаосу в Третьому Світі, ґлобалізації та комплексности постіндустріального суспільства. Навпаки, брюссельська номенклатура лише посилила бездушну економічну інтерпретацію Союзу, европейські вітчизни стали спільним европейським економічним простором, де капітал і товари пересуваються легко, а люди – наче навпомацки. Ще й сьогодні у мене перед очима повідомлення з Копенгаґена про данське “ні” для евро, коли з нагоди цього “ні” якась данська дівчина спалила прапор Союзу. Мені тоді стало страшенно прикро, адже що сьогодні символізує цей прапор? Вільне переміщення капіталу? Сон про Европу став нічним кошмаром для надто багатьох, а не лише селян, які як завше потерпають найбільше.

Так, Німеччина є найбільшим винуватцем розколу Европи на два табори, але й усі ми маємо частку вини. Колись казали, що Німеччину треба розчинити в Европі, аби ми не боялися її могутности. Це виходить зовсім незле, але разом з Німеччиною в об’єднаній Европі розчиняється її вина. Сьогодні усі ми визнаємо, що Шоа – це европейська провина, а не лише німецька. Але визнати це, означає також зрозуміти, що зло тоталітаризму є нічим іншим, а лише крайньою формою визнання економічних і владних інтересів вищими, аніж “кілька моральних чи мислительних властивостей, завдяки яким людина впізнає людину” (Карел Чапек).

Цю проблему незабутньо артикулював Алєксандр Солженіцин – принаймні для нас, політичних еміґрантів, які жили тоді на Заході Европи і полемізували в різний спосіб з европейськими політиками, ладними погодитися з фактом поділу Европи як нормальним і незмінним. Погоджуючись на те, аби европейські проблеми розв’язували ціною отих чапековських “моральних і мислительних властивостей”, ми вкотре погодимося із підпорядкуванням інтересів людей економічним та політичним (а радше “політиканським”) інтересам.

Сучасний ЕС “скажених корів”, потягів із відходами, які мандрують різними европейськими країнами (як довго вони залишатимуться різними?) і багаттями, на яких спалюють забитих овець, являє собою разюче видовисько. Зелена ідея, вивільнення від культу зростання заради Зростання, суспільна солідарність, інтереси громадян, культурні традиції – усе це зазнає поразки. Однак, прошу повірити, що всупереч позірності, в Европі є багато людей, котрі поборюють отой технократично-комісарський ЕС. Їх чимало навіть в урядах країн-членів, але голос їхній занадто слабкий, і його глушить зверхня паплянина “комісарів зростання Зростання”.

До “моральних і мислительних властивостей” Чапека належить і така: в об’єднаній Европі кожен европеєць мусить почуватися як у себе вдома, завжди, за будь-яких обставин і за будь-яку ціну. Так, ціну. Чи німці уже дорешти виконали домашнє завдання власної історії, коли безсоромно кажуть полякам, що тим не можна вільно працювати в країнах ЕС, позаяк це перешкодило би німецьким (чи австрійським) економічним інтересам? Прецінь “викрадення” (як написав Мілан Кундера) скрижалів Европи – не вина поляків. У технократичному, бездушному ЕС усе можливо – скажімо, громадяни нових країн-членів носитимуть на грудях або на рукаві якийсь знак. Аби лиш не жовтий, бо це непрактично.

В Европі уже працюють мільйони емігрантів з Третього Світу. Італійці кажуть про них промовисто “extra-comunitari”, дослівно “люди поза спільнотою”. З батьківщини їх погнали злидні, за які найбільшу відповідальність несе катастрофічно неефективна постколоніальна політика Европи щодо Третього Світу. Сподіваюся, що колись з’явиться юрист, який змусить підприємства (і громадян) Союзу виплатити цим людям, або їхнім нащадкам відшкодування за те, що всупереч нашій етичній традиції вони мусили винайматися як дешева робоча сила. Отож я вважаю, що наступна властивість називається так: жодної людини не можна поставити поза спільнотою – ані символічно, ані de facto.

Італійський соціолог Де Масі написав, що багатства в Европі створюють насамперед роботи і “extra-comunitari”. Гадаю, він має рацію. Дорешти шокувало мене прочитане нещодавно інтерв’ю німецького менеджера: чеська робоча сила начебто значно кваліфікованіша і дешевша, аніж африканська. Шановний пане Президенте, прошу ужити свого авторитету, або такі фрази не стали основами Европи.

У минулому чехи майже ніколи не боролися за власну гідність, що знайшло своє відображення у чеській історії. Зазвичай замість боротьби вони обирали шлях компромісних узгоджень ціною чести. Не йдіть цим шляхом і цього разу! Питання прав громадян нових держав-членів не є технічною проблемою якихось там “перехідних періодів”, необхідних для врівноваження асиметрії, а питанням европейської, громадянської чести.

Згода на цю дискримінацію означала б подальше зісковзування у бік бездушної, технократичної Европи, до ще більшої моральної і політичної облуди. Спільне “ні” центральноевропейських держав призведе до конфлікту із “сильною структурою” – пригадаймо, з якою зверхністю ЕС обклав санкціями Чехію через кумедні ліміти на імпорт яблук (їх гумористичність добре помітна, коли порівняти ці квоти з ЕС-івськими дотаціями для сільського господарства). Чи ж конфлікт між “інтенціями життя й інтенціями структур” не є провідною темою Вашої творчости й біографії? Так, протистояти зверхнім комісарам буде непросто, треба буде опиратися залякуванню та шантажеві. Але вартості, за які політики з країн-кандидатів сперечатимуться з ЕС-івськими комісарами, ідентичні тим, задля яких ми хочемо стати частиною ЕС. Адже від 1989 року не відбулися аж такі разючі зміни, аби ніхто цього в Европі не зрозумів.

Пане Президенте, в ім’я того, символом чого Ви є у Европі, прошу стати символом отого “ні”.

Скорочений переклад Андрюса Вишняускаса

Опубліковано у: Lidove Noviny. – 2001.– 11.V.