зміст

© С.Добрянський, 2001

Як зазначається в одному з найавторитетніших світових енциклопедичних видань – “Британській енциклопедії”, “права людини” – словосполучення, яке увійшло у мовний лексикон лише після закінчення Другої світової війни, ознаменувавши народження сучасної концепції прав людини, що прийшла на зміну доктрині природного права [1, P.656].

Головним чинником виникнення цього справді загальнолюдського феномену стало формування нового міжнародного правопорядку, започаткованого Організацією Об'єднаних Націй. З діяльністю саме цієї всесвітньої організації пов'язано розробку документів, які згодом утворили фундамент міжнародної нормативної системи прав людини.

У реґіональному масштабі найбільш плідними зусиллями у сфері забезпечення прав людини відзначилися у першу чергу міжнародні утворення – Рада Европи та Европейський Союз.

Розглянемо процеси розвитку прав людини у першому з названих утворень – Раді Европи, як організації, що об'єднує не лише переважну більшість країн Европи, але й держави, які за географічним розташуванням можуть бути віднесені до цього реґіону лише умовно.

Падіння Совєцького Союзу і розпад “соцтабору” зумовили виникнення нових сфер геополітичних інтересів. Світове співтовариство в цілому та Західна Европа зокрема опинилися перед нелегким вибором визначення альтернатив можливої співпраці з новоутвореними державами. Заслуговує на увагу, на нашу думку, документ (рішення) Парламентської Асамблеї Ради Европи під назвою “Географічне розширення Ради Европи – політичні варіанти та наслідки”, де в ширшому варіанті тлумачення викладено розуміння критеріїв членства у Раді Европи.

Щодо потенційної можливости набуття членства у Раді Европи усі колишні совєцькі республіки було поділено на чотири категорії:

1) балтійські держави (Естонія, Латвія, Литва);
2) інші европейські республіки (Росія, Білорусь, Молдова, Україна);
3) закавказькі республіки (Вірменія, Грузія, Азербайджан);
4) азіатські держави (Таджикистан, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменістан).

Держави, що входять до І та II груп, було визнано европейськими однозначно, в той час як щодо III групи було зазначено неможливість такого беззастережного твердження, та констатовано неможливість застосування цього означення до держав IV групи взагалі.

Такого вигляду питання потенційного членства у Раді Европи набуло принаймні з формально-юридичної точки зору названого документа. Однак практика його реалізації виявила готовність та бажання Ради Европи прийняти до своїх “лав” як повноправних членів також і ті держави, що за географічним розташуванням хоч і не належать до Европи, однак поділяють цінності цього значною мірою гомогенного у культурному відношенні реґіону, тобто, образно висловлюючись, є европейськими “за духом”.

Така позиція Ради Европи, на нашу думку, з політичного огляду створила режим “найбільшого сприяння” для поширення спільних цінностей, серед яких права людини безумовно займають найвагоміше місце. Відтак, можна констатувати, що в евроазіатському реґіоні створені необхідні політико-правові передумови для “все більшого визнання та поширення прав людини на все більшу кількість держав сучасного світового співтовариства [2, с.9] у цілому та евроазіатського реґіону зокрема”.

Продовжуючи характеристику процесів становлення інституту прав людини у площині Ради Европи, перейдемо до аналізу найбільш ефективного інструменту захисту прав людини цієї міжнародної організації – Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 p. (далі – Конвенція).

Системний аналіз цього “діаманту у короні Ради Европи” дозволяє виявити, що у сфері захисту цього акту перебувають головним чином права політичні та особистісні, за винятком прав закріплених ст.11 (свобода зібрань та об'єднань), ст.1 та ст.2 Протоколу №11 (захист права власности та права на освіту відповідно).

Реалізація усіх гарантованих Конвенцією прав, відповідно до вимог ст.14 цього акту, має відбуватися на основі принципу рівности, а отже, забороняються будь-які дискримінаційні прояви за ознаками (у формах) визначених положеннями ст.14.

Номенклатура прав людини, зафіксованих у Конвенції, як видається, не потребує додаткових пояснень. Цілком зрозумілим є питання, чому значний масив соціально-економічних прав людини не знайшов відображення у Конвенції. Можна виділити декілька причин, однак головна з них – це різний рівень економічного розвитку держав-членів Ради Европи.

Визначення певних спільних у кількісному та якісному відношенні ознак соціально-економічних можливостей щодо усіх держав-членів Ради Европи було важкоздійсненним завданням навіть на час розробки цього акту, а тепер (у зв'язку з розширенням організації) це завдання виконати просто неможливо.

Однак такий стан речей з соціально-економічними правами (навіть зважаючи на згадані об'єктивні фактори) негативно відображається на інституті прав людини загалом, підриваючи певним чином його універсальний характер – тобто власне багатоаспектну значимість, незамінність усіх тих можливостей, які складають сукупно цілісний інститут прав людини для кожної людської істоти взагалі. Тому вимога ефективного захисту прав людини зумовила зміщення акцентів на пошук шляхів включення до сфери правового захисту також і соціально-економічних прав людини. Так з’явився останній додатковий протокол до Конвенції № 12, відкритий для підписання з вересня 2000 р.

Цей документ передбачає включення до сфери правового захисту на основі принципу рівности права, які, не закріплені Конвенцією, отримали ту чи іншу форму фіксації у внутрішньому законодавстві держав-членів Ради Европи.

Відтак можна стверджувати, що закріплений у Конвенції принцип недискримінації у реалізації захищених нею прав трансформувався у право на недискримінацію у тих сферах суспільного життя, що перебувають у внутрішньому полі нормативного регулювання та захисту кожного держави-члена Ради Европи зокрема. Такий підхід (що його однак не можна назвати інноваційним, бо вже був давно закріплений на рівні всесвітніх документів з прав людини, зокрема відповідних Пактів ООН 1966 р.) дозволив “одним пострілом вбити двох зайців”:

– з одного боку, зміцнити та розширити правову основу захисту прав людини на основі принципу рівности та внести до сфери правового захисту права людини, гарантовані відповідним внутрішньодержавним правопорядком (у тому числі і соціально-економічні),

– і з іншого – уникнути феномену надмірної, зайвої формалізації, зведення під спільний знаменник ряду можливостей людини, які визначаються такими “інтимними” характеристиками життя суспільства, де втручання може бути не лише зайвим, небажаним, але навіть неможливим, шкідливим. Дозволимо висловити собі припущення, що ратифікація Україною вищезгаданого додаткового протоколу до Конвенції вимагатиме значної “ревізії”, перегляду українського законодавства. Тому оперативна робота у галузі аналізу та систематизації законодавства дозволить уникнути порушення проти України справ у Европейському Суді з прав людини на підставі норм додаткового протоколу №12 до Конвенції, а, отже, й критики міжнародного співтовариства, представленого в одній з форм Радою Европи.

---

1. 20 New Encyclopedia Britannica. – Oxford, 1992.
2. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995.