зміст

Теза про культурний релятивізм прав людини, на мою думку, є фальшивою і шахрайською, але водночас вона має чимало прихильників, бо виглядає інтелектуально привабливою і дозволяє тим, хто її проголошує, дерти носа, буцім вони знають і розуміють більше за всіх решта, також представляти прихильників універсалізму прав людини істотами шляхетними, але наївними і не надто освіченими.

Існують два підходи до поняття впливу культурних відмінностей на стан дотримання прав людини. Перший підхід, суто пізнавальний, науковий, констатує факти і простежує суспільні процеси. Другий підхід полягає у постановці проблеми культурних відмінностей задля виправдання злочинів. Немає жахливішого фальшування, аніж удавати наукову обізнаність, підкріплену науковим титулом у підписі.

Минуло більш ніж 50 років від часу ухвалення Загальної декларації прав людини. Упродовж цих 50 років ідея прав людини як обов’язкового стандарту міжнародного права стала елементом політики багатьох держав і справила величезний вплив на свідомість багатьох народів.

Здавалося б, що сьогодні у цивілізованому світі та пристойному товаристві не випадає заявляти про вороже ставлення до прав людини. Всупереч цьому, власне тепер ми спостерігаємо своєрідний контрнаступ ворогів прав людини, і то не лише зі стану тоталітарних режимів чи фашизуючих організацій, але й із середовища частини інтелектуального та наукового бомонду.

Найуживанішим арґументом є твердження, наче поняття прав людини – продукт европейської цивілізації, котрий з огляду на відмінність традиції неприйнятний для суспільств, заснованих на іншій культурі. Арґументація такого ґатунку найпереконливішою видається особам, котрі ніколи не вистромлювали носа поза межі Европи, не знайомі особисто з жодним азіатом чи африканцем, вкрай погано або ніяк не обізнані з історією китайців, індійців, арабів чи персів. Такі люди не мають власного досвіду, власних знань на тему інших культур, себто того, що створює імунітет проти демагогії.

Згадана арґументація зазвичай супроводжується неправдою про стан дотримання прав людини в “екзотичних” країнах, відвертим запереченням фактів, не обґрунтованим жодними доказами сумнівом у ретельности рапортів Міжнародної Амністії та інших організацій, повторюванням пропагандистських фальшувань, запущених в обіг тоталітарними режимами.

Це явище загрозливе тим, що генерує образ захисників прав людини як простакуватих і не обізнаних з азійськими чи африканськими реаліями істот, водночас представляючи відмову від універсальности людських прав як наукове знання, породжене усвідомлення складнощів дійсного стану речей, хитросплетінь політики й історії.

Жменя цитат

Безпосереднім стимулом до написання цього тексту про відносність культурних прав людини стала для мене праця Кшиштофа Ґавліковського “Проблема прав людини з азійської перспективи” (Azja-Pacyfik, №1/98).

З неї ми можемо довідатися, що внаслідок відрубности китайської та японської культури дотримання у цих країнах прав людини неможливе, це випливає із цілковито іншого бачення людської особи, а відтак неможливости сприйняття европейської концепції прав людини. Автор не пояснює, чому права людини в Японії дотримують, а в Китаї – ні. Вкотре ми довідуємося, що в азійських країнах людей треба спершу нагодувати й одягнути, забезпечивши стабільність держави, а інші людські права можна буде забезпечити лише у майбутньому (уточнення щодо майбутнього – на думку Цян Циміня, висловлену 24 грудня 1998 року, “демократії у західному стилі в Китаї не буде ніколи”).

Кшиштоф Ґавліковський також стверджує, що “крах чинного політичного ладу [себто тоталітарної диктатури в КНР.– К.Л.] не лише призведе до загальмування економічного зросту, але й може породити трагедію, значно серйознішу, ніж на Балканах”. Отож, демократія мала б породити злидні, брак свобод і війну, подібну до боснійської. Далі читаємо, що “теза, наче економічний розвиток і добробут можливі тільки за умов демократії, є радше ідеологічною декларацією, аніж науковим висновком”. Автор чітко демонструє, що він не читав творів Нобелівського лавреата 1998 року з економіки проф. Амартьї Кумар Сена.

Кшиштоф Ґавліковський не надто оригінальний. Тезу про існування “третього шляху” модернізації, окрім західної демократії та комунізму, сформулював задовго до нього Муаммар Ель Кадафі (“Зелена Книжечка – основи третьої світової теорії”, Лівійська Народна Джамагірія, б.р.в.), постійно на неї посилаються лідери КНР, чимало російських політиків, Аляксандр Лукашенка. Найдошкульніше її схарактеризував колишній президент Білорусі Станіслав Шушкевич: “Третій шлях до Третього Світу”.

У праці Ґавліковського міститься низка відверто фальшивих тверджень:

*“Загальна декларація прав людини ООН була покликана, за намірами її творців, служити боротьбі з комуністичними режимами в умовах загострення конфронтації доби "холодної війни"”. Що ж, дуже смілива інтерпретація прагнень авторів Декларації. Нагадаю, що перші концепції прав людини як елементу міжнародного права постали ще перед світовою війною і стали реакцією на фашизм. Ухвалення Декларації було спричинене шоком від масштабів гітлерівського геноциду. З “холодною війною” це аж ніяк не пов’язано.

*“[...] щорічні рапорти Міжнародної Амністії 90-х років неодноразово представляли становище в Індії та Туреччині значно гіршим, аніж в Китаї”. У рапортах МА таких тверджень немає, а теза, наче становище з правами людини в Індії (парламентська демократія, незалежне судочинство, вільна преса) гірше, аніж в КНР (тоталітарна система, цензура, політичне підпорядкування судів, мільйони в’язнів у концентраційних таборах), належить до цілковито абсурдних.

*“Японія репрезентує американську точку зору”. Погляд, цікавий тим, що трохи вище автор доводить неможливість сприйняття такої точки зору Японією через “конфуціанську ідентичність” і відмінність традицій.

*Куомінтан – “партія, заснована на більшовицьких зразках”. Нагадаю, що ця партія виникла за 5 років до виникнення СССР і за 7 років до створення Комінтерну.

*“[...] китайська система була без порівнянь демократичнішою [аніж в Европі], от тільки засновувалася на інших принципах: правлінні для народу виокремленого мандаринського стану [...]”. Це типова для пропаганди тоталітарних держав орвеллівська гра словами, завдяки якій заперечення демократії представлено як демократію вищого ґатунку. Споконвіку кожен диктатор правив для народу в ім’я Бога, небес чи найвищої рації, а народ завше харчувався кав’яром устами своїх достойників. Ґавліковський вбачає демократію в тому, що “кожен міг кандидувати” до мандаринського стану. До більшовицької партії також кожен міг вступити, і що з того?

Тим гірше для фактів

К.Ґавліковський не є рекордсменом у царині прямого заперечення фактів порушення прав людини. Рекорд належить Міхалові Кожецу, котрий під час публічної дискусії в Інституті політичних досліджень ПАН 17 грудня 1996 року заявив, що “на площі Тьєнаньмень ніхто не загинув”, зафіксовані на світлинах і кіноплівці пошматовані тіла – це люди, “які впали на землю, почувши постріли”, і що весь архів МА – “це лише вирізки з газет”.

Подібні погляди можна було б вважати політичним фольклором і забути про них, коли б не те, що їхні автори навчають студентів і виступають як експерти МЗС, а також тому, що осіб, котрі відверто заперечують порушення прав людини, а то й закликають до дій, які недвозначно суперечать підписаним Польщею конвенціям, на жаль, значно більше. Йдеться про політиків, які агітують за відновлення смертної кари та спрощення карної процедури, чим, напевне, намагаються викликати інтерес у виборців (показники їхньої популярности під час кожних виборів хитаються коло нульової позначки).

Спільною рисою противників дотримання прав людини залишається намагання поставити під сумнів та дискредитувати джерела і книги, які оприлюднюють факти з цієї галузі.

Іншим явищем є релятивізація політичних прав людини в стилі: комуністи убивають – погано, комуністів убивають – добре (у середовищі крайніх лівих – навпаки). Це яскраво видно з дискусії навколо “досягнень” Авґусто Піночета Уґарте. Чимало правих політиків і публіцистів твердили, що Піночет Уґарте був змушений стримувати комунізм, поза тим, він – герой, бо призвів до економічного поступу в Чилі.

Тут відбувається змішування понять. Стримування комунізму не виправдовує таємних убивств, скидання людей з літаків, вкидання з розпанаханим животом до моря, повного акул, посилання спецкоманд, аби ті знищували політеміґрантів тощо. Стримування комунізму засобами диктатури і терору нагадує лікування чуми холерою. У жодному законодавстві не існує принципу балансу вчинків. Факт стримування комуністів чи економічного розвитку не скасовує карної відповідальности за злочини. Якщо вже навіть для досягнення політичної мети Піночет Уґарте конче мусив влаштовувати путч (хоча ця теза історично доволі сумнівна і виглядає притягнутою “за вуха”), то навіщо було вбивати і катувати в’язнів, тобто осіб, пов’язаних по руках і ногах і зовсім нешкідливих.

Права людини універсальні, а злочини – не фольклор

Теза про релятивність культурних прав людини часто знаходить відгук, оскільки більшість не знає, що це таке. На перший погляд може видатися, що йдеться про відкритий для доповнень перелік гуманістичних добрих зичень, але насправді цим поняттям окреслюють чітко визначений комплекс норм міжнародного права, зафіксованих у Загальній декларації прав людини та пактах і конвенціях, укладених для її наповнення юридичним змістом, зокрема Европейській конвенції прав людини, конвенції проти застосування тортур та іншого нелюдського і принизливого поводження тощо. Тому ані “право на життя від моменту зачаття”, як того хочеться Католицькій Церкві, ані “право на стабільність держави”, як того хочеться комуністичній партії Китаю, чи “право на самовизначення народів”, як того хочеться урядові Ічкерії, до цього комплексу не належать доти, доки не будуть укладені відповідні конвенції; жодна держава не ратифікувала визнання подібних прав.

Я не заглиблююся у проблему слушности чи неслушности цих постулатів. Я лише констатую, що вони виходять поза межі комплексу визнаних прав людини.

Коли б ми погодилися розширити комплекс визнаних прав людини до безміру шляхетних зичень, то вони б перетворилися на фікцію. Власне тоді людські права втратили б універсальність. Згода на вимогу католиків імплементувати “право на життя від моменту зачаття” мала б поєднатися з вимогами, які висувають віруючі інших релігій: ісламу, крайня версія якого проголошує, що людина, яка не вірить в Аллага, не має права на життя загалом, чи індуїзму, який поширює право на життя на тварин, ба навіть на рослини.

Аби проілюструвати цю думку, я скористаюся фраґментом реферату єпископа Пьотра Ярецького “Права людини в соціальному ученні Церкви”. Читаємо: “Іван Павло II подає список найважливіших прав: право на життя, інтеґральною частиною якого є право зростати під серцем у матері від миті зачаття; право на життя у внутрішньо об’єднаній родині та моральному середовищі, яке сприяє розвиткові індивідуальности; право на розвиток власної інтелігентности та свободи у пошуку та пізнанні істини; право на участь у праці задля вдосконалення благ земних і здобуття засобів утримання для себе і своїх близьких; право на вільне заснування родини, народження і виховання дітей шляхом відповідної реалізації власної статевої ідентичности”. Як видно, незважаючи на чимало співпадінь, під поняттям прав людини єпископ Ярецький розуміє дещо інше, аніж те, що зафіксоване в міжнародній конвенції.

Єпископ пише, що з точки зору Церкви недосконалість Загальної декларації прав людини полягає у “відсутности філософського фундаменту”, а далі уточнює, що “абсолютним фундаментом прав людини є Бог”.

Така позиція неприйнятна для нехристиянської більшости сучасної людської популяції, а її визнання звело б дотримання прав людини до внутріхристиянської справи. На жаль, частина ієрархії Церкви не усвідомлює, що більшість народів Азії (понад 3 млрд. осіб) і Африки асоціює християнство не з діяльністю Матері Терези, а з цівками ґвинтівок колоніальних військ, нанкінським договором, різнею сипаїв і побоїщем гартумських повстанців. Коли ми скажемо цим людям: “Права людини належать вам лише на фундаменті нашої релігії”, вони не сприймуть цього.

Я переконаний, що все якраз навпаки. Найбільшою принадою прав людини є відсутність “порту приписки” до системи вартостей будь-якої релігії та опора на спільні для усіх цінності.

Не існує чогось такого, як “европейська концепція прав людини” чи “азійська”. Не існує жодної “концепції”, існують лише приписи права, схарактеризовані в конкретних документах, і держави, які ці документи ратифікували, зобов’язані їх дотримуватися.

Загальну декларація прав людини створив колектив видатних інтелектуалів як відгук на жахіття II Світової війни, Голокосту, Освєнцима. Її творці чудово усвідомлювали, що пишуть документ для усього людства, яке прецінь не складається виключно з білих послідовників християнства чи юдаїзму. Пункти декларації зредаговано так, аби їх могли сприйняти представники кожної нації.

Ці формулювання містять мінімум вимог, нижню межу, яка відмежовує відмінності в інтерпретації, культурному досвіді, традиціях від того, що трактується як злочин проти фундаментальних моральних норм, спільних для усіх культур. Злочин – не фольклор. Не можна сказати: вони катують, убивають, ґвалтують, бо такі у них традиції. Подібна арґументація неприйнятна для усіх чесних людей, незалежно від того, з якою релігією чи культурою вони себе ідентифікують. З цієї точки зору сумнів в універсальності прав людини прямо провадить до визнання, що відрубність традиції дає право на вчинення злочинів.

Ми не можемо визнати локальною традицією дискримінацію жінок, расизм, релігійну нетерпимість чи владний терор.

Коли професор Ольшевський пише на сторінках “Політики” (26 квітня 1997 року): “Китаєць, аби погодитися з европейською концепцією прав людини, мусив би перестати бути собою”, то мені хочеться спитати у нього: а які саме пункти Декларації неприйнятні для китайців? Право одружуватися? Право вільно перетинати кордони і повертатися на батьківщину? Право на справедливий суд? Заборона торгувати рабами, чи, може, заборона застосування тортур?

Якого відречення від власної культурної ідентичности вимагає право на одруження? Адже цей пункт не говорить нічого про те, як повинно виглядати подружжя, навіть не містить умови щодо моногамности чи полігамії. Нічого не сказано про форму укладення шлюбу, нормування релігійного обряду. Чому б воно мало бути неприйнятним для будь-якої культури?

Або візьмемо право на справедливий суд. Воно вимагає лише, щоб суд був незалежним, оскаржений мав право на адвоката, а судовий процес був публічним. Що тут неприйнятного для китайця? Адже нічого не сказано про систему права, за якою має точитися процес, яким повинен бути його перебіг і які повинні бути вироки.

Те ж саме можна сказати про усі інші пункти Декларації. На запитання, який конкретно пункт неприйнятний сьогодні чи в майбутньому для представників інших культур, відповідь недвозначна: немає такого.

Ясна річ, є такі, хто перестане бути собою, якщо погодиться з нормами в Декларації. Цян Цимін, Кім Чон Ір, бірманські генерали, афґанські таліби, Саддам Гусейн і їм подібні таки втратять власну ідентичність.

Чи можемо ми визнати такий тип ідентичности традиційною вартістю? Погляди Лі Пена, Бін Ладена чи Саддама Гусейна не репрезентативні для мешканців Китаю чи послідовників ісламу. Люди з подібною мораллю не є зразком, а радше марґінесом, навіть якщо в їхніх руках перебуває влада.

Неможливість сприйняття деяких пунктів Загальної декларації прав людини, як-от рівноправ’я жінок, незалежність судів чи вільні вибори, для деяких політичних чи релігійних угруповань не свідчить про неуніверсальність цих пунктів, а лише про те, що погляди цих угруповань неприйнятні для сучасного світу.

Чи тільки европейською є концепція прав людини?

У часи, коли постала Загальна декларація прав людини, цей документ містив низку елементів, які були вписані наче “на виріст” для багатьох країн світу. 50 років тому у США існувала легальна расова сеґреґація, Азія та Африка були поділені між колоніальними державами, війська яких чинили криваві пацифікації місцевого населення, побиття осіб, затриманих поліцією, було звичною справою практично в усіх европейських державах, і навіть англійська поліція, яку вважають зразком правосвідомости, широко застосовувала тортури, щоправда не в Англії, а в колоніях. В Іспанії остання страта за допомогою ґарроти (удавки) була виконана в 60-х роках, а британська демократія згадала про право на вільні вибори і безсторонній суд для мешканців Гонконґа лише кілька років тому, незадовго до переходу міста під юрисдикцію Китаю. Згадаймо, скільки білих людей у ті часи, почувши слова “усі люди вільні та рівні у своїх правах”, подумки додавали: “за винятком негрів і китайців”.

Ідея прав людини була таким же ж викликом для европейських спільнот, яким вона є сьогодні для спільнот Азії та Африки. Европейські та афро-азіатські суспільства розмежовує у ставленні до прав людини лише темп погодження із цим викликом.

Справді, парламентська демократія, правова держава, незалежні суди і вільна преса є винаходом західної цивілізації. Але правда також і те, що ці винаходи були успішно засвоєні низкою націй інших культур. Японія сприйняла їх під впливом американської окупації, але цілком добровільно їх акцептували спільноти Індії, Пакистану, Тайваню, Південної Кореї, Єгипту й багатьох інших країн. Парламентська демократія функціонує навіть у ворожому Заходові Ірані, і це добровільний вибір цієї нації.

Спільноти багатьох азійських та африканських держав з власної волі чинять кроки у напрямку демократії, проти диктатури. Рух модернізації у Китаї призвів до зародження демократії у цій країні ще у 1908 році, тут був обраний парламент і прийнята Конституція 1913 року. Факти ці завдають нищівного удару твердженням, наче китаєць не сприймає демократії. Ніхто тоді китайцям не нав’язував такого шляху, вони обрали його самі.

Студенти на площі Тьєнаньмень десять років тому, не обізнані в теоріях деяких західних синологів, буцім китайська традиція не відає слів “демократія” і “свобода”, домагалися демократії та спорудили статую свободи. Ніхто не нав’язував постулатів демократії мешканцям Ранґуна в Бірмі, 10 тис. яких полягли від куль поліції, ані індонезійським студентам, які домоглися усунення Сухарто і демократизації.

Принцип рівности людей перед законом спроможні сприйняти навіть такі кастові суспільства, як японське чи індійське, де ще недавно немислима була рівність недоторканого із самураєм чи брахманом. Цікаво те, що згадані суспільства визнали рівність мешканців власне перед законом, а водночас надалі керуються кастовими нормами у багатьох царинах щоденного життя (скажімо, в Японії практично не проводять археологічних розкопок, бо земляні роботи є нечисті й непристойні для представників вищих, освічених верств). Визнання рівности перед законом не вимагає зречення від власних традицій.

Демократія і правова держава є винаходами Заходу, але віддавна вони стали орієнтиром для багатьох соціальних рухів по цілому світі. Сьогодні до них уже немає сенсу ставитися як до виключно европейських ідей.

Культурні відмінності і що з них випливає

Прихильники культурного релятивізму прав людини висувають таке міркування.

Згідно з принципами ісламу, людина реалізує своє життя виключно через Бога. Життя людей, які не вірують у мусульманського Бога, нічого не варте. Особа, котра взагалі не вірить у Бога, не має права на існування. Жінка не має душі, отож, не цілком є людиною.

Згідно з конфуціанською концепцією, людина має насамперед обов’язки, а лише відтак права, які вона реалізує шляхом служби державі, вища влада в якій належить посланцям небес. Державна служба є релігійним обов’язком, слідом за нею йде обов’язок працювати та перебувати у колективі, далі – обов’язок перед родиною, перед старшими, і нарешті перед собою самим. Конфуціанська ідентичність є колективною, а не індивідуалістичною, як в Европі, людина реалізується завдяки підпорядкуванню цілям групи, колективу, держави.

Звідси висновують, буцім узгодження візії людського індивіда в різних культурах неможливе, позаяк права людини в країнах ісламу реалізуються через релігію, вимога до мусульман шанувати іновірців і рівноправ’я жінок поціляє в їхню культуру й традицію, а, в свою чергу, права людини у суспільствах Далекого Сходу здійснюється через колективні права, у сильній і стабільній державі, з цілями якої ідентифікує себе спільнота.

Фальшування у цих міркуваннях полягає у тому, що крайні погляди і позиції подаються як переконання загалу. Застосовуючи подібну логіку до Польщі, ми б мали дійти висновку, що, позаяк Польща є католицькою країною, а католицтву притаманна певна система вартостей, то усі поляки мають такі погляди, як Ян Лопушаньский чи Марек Юрек, розлучення в Польщі неможливі, а світоглядна толерантність немислима.

Тією ж мірою, що у випадку Польщі, вищезгадані висновки нестосовні до країн ісламу чи держав Далекого Сходу. Люди в різних державах мають різні погляди, характери й темпераменти, а модельний ісламський чи конфуціанський індивід існує лише в теорії.

Людські спільноти не є ані монолітними, ані статичними. У кожній з них існують різні філософські та світоглядні нурти, до того ж, вони з часом міняються. Погляд, неприйнятний для більшости сьогодні, через 20 років може стати панівним. Ті, хто сприймає суспільства інших культур світоглядно монолітними та цілковито несприйнятливими до нових ідей, мають вкрай спрощений образ таких спільнот. Історія людства є історією поширення в лоні різних культур нових ідей та винаходів. Ні, захисники прав людини не є прекраснодухими ідеалістами, які вірять, наче китаєць здатний акцептувати демократію і правову державу, бо не знаються на культурних відмінностях. Це ті, хто стверджує, наче інші культури нездатні сприймати нові ідеї, наче вони приречені на довічне правління тиранів, бо це випливає з їх традиції, репрезентують спрощений, антиісторичний, далебі примітивний спосіб осмислення соціальних процесів.

Ставлення до ісламу як до монолітного цілого та оцінка його вартостей через призму вчинків і поглядів фундаменталістів – явне непорозуміння. Іслам вкрай диференційований. Більшість його послідовників не стільки поділяє погляди фанатиків, скільки потерпає від їхнього терору і маніпуляцій. Для простих людей іслам – це релігія милосердя, яка повертає гідність біднякам.

Турист, котрий ходить вулицями Тегерана чи Карачі, бачить жінок із закритими обличчями, але коли б він зазирнув до них додому, то переконався б, що там вони перевдягаються у джинси і слухають поп-музику. Накинуте терором пуританство сприймається далеко не усіма.

Коли б і справді рівноправ’я жінок в країнах ісламу було неможливе, то яким дивом прем’єр-міністрами Пакистану чи Туреччини стали жінки? Коли б мусульманськими жінками тільки гордували, то звідкіля б з’явився мавзолей Тадж Магал в Аґрі? Адже це гробівець жінки.

Хибне також представлення модельної конфуціанської особистости як типової для Китаю, Кореї, В’єтнаму, Японії. В Китаї існує явище і поняття “тріади”, тобто єдности трьох поглядів, одночасного сповідування конфуціанських, буддистських і даоських елементів. Чому йдеться лише про державотворче, колективістське конфуціанство, але оминається мовчанкою індивідуалістичний і бунтівний даосизм, який також має величезний вплив на світогляд китайців?

Зрештою, і саме конфуціанство є дуже складною системою, де кожен може відшукати те, чого прагне знайти. Подібна ситуація існує з Біблією, Кораном чи Торою. Одні знаходять у Біблії заклики любити ближнього, інші – виправдання вогнищ для єретиків. Одні знаходять у Корані милосердя, інші – священну війну. У вченні Конфуція можна знайти переконання, що влада походить з небес, а водночас думку, що поганий правитель втрачає небесний мандат і народ зобов’язаний його скинути.

Якщо культурні відмінності не заважають громадянам Китаю, В’єтнаму чи Японії навчатися вищої математики, квантової фізики чи музики Шопена і Бетовена (цілковито чужої східній музичній традиції), то чому б вони мали перешкодити їм зрозуміти модерне правознавство? Коли йдеться про математику чи класичну музику, за норматив сприймають можливості освічених індивідів, а у випадку закону і демократії чомусь посилаються на переконання найтемніших верств населення, наче вони визначають стратегію суспільного розвитку цих суспільств.

Поневолена свідомість

Західні дослідники, наводячи думку громадян тоталітарних держав, часто не беруть до уваги явища поневоленої свідомости, того факту, що ці погляди виголошує індивід, котрий зазнав сильної індоктринації, отримує щодня викривлену інформацію про зовнішній світ та історію, деформовану згідно з методологією орвеллівської “реформи мислення”, що її застосовують до в’язнів китайських і в’єтнамських таборів й усіх громадян Північної Кореї. Уже сама назва, яку вживає пропагандистська машина Кореї, “Корейський народно-демократичний рай для робітників”, свідчить про масштаби оббріхування.

Люди, які зазнали “промивання мізків”, казатимуть вам, що не бажають жити у демократичній правовій державі. Варто, однак, зважити на те, що вони про ці поняття знають і що під ними розуміють. Громадянин КНР постійно чує, що демократія призводить до громадянської війни, загальмування розвитку, розпаду держави і хаосу. Про демократичні держави він найчастіше знає лише те, що в них панує експлуатація і безробіття. Про правову державу китайцеві відомо тільки те, що коли в США увійти в бар з кухлем пива, то полісмен змушений буде застосувати силу, бо такий начебто існує юридичний припис.

Ставлячи питання цим людям, треба вживати зрозумілої їм мови. Питання про конвенцію прав людини пересічний мешканець Китаю, В’єтнаму, Північної Кореї чи Бірми просто не зрозуміє. Тому треба спитати по-іншому: чи хочеш ти мати право виїхати за кордон і повернутися додому, чи хочеш ти, щоб поліція ставилася до тебе по-людському, а у випадку затримання ніхто тебе не катував, чи хочеш ти, щоб у суді тобі надали допомогу захисника тощо. Поневолена свідомість породжує такі парадокси, що на запитання: “Чи хочеш ти, аби народ обирав владу?”, ми отримаємо відповідь: “Так”, а на запитання: “Чи хочеш ти демократії?”, пролунає відповідь: “Ні”, оскільки на думку співрозмовника демократія – це хаос, розпад, громадянська війна тощо, а не спосіб обрання влади.

Там, де трапляються клопоти з інтерпретацією, у випадку прав людини, як і в кожному іншому правовому питанні, треба покликатися на інтенцію законодавця. Ця інтенція абсолютно виразна: не завдавати фізичних страждань, смерті, приниження і рабства. Таку інтенцію зрозуміє людина будь-якої культури.

Населення поневолених країн найкраще демонструє брехливість тверджень про культурний релятивізм прав людини, “голосуючи ногами”, тобто тікаючи до країн, де такі права забезпечені.

Страх перед демократією

Противники дотримання прав людини, окрім наголошування культурних відмінностей, часто вдаються до таких нечесних арґументів, як залякування можливою громадянською війною у випадку відмови від тоталітарної системи в Китаї, чи загрозою комуністичного режиму у випадку людяного ставлення до турецьких курдів.

У ситуації розпаду тоталітарної диктатури справді може трапитися, що потенціал нагромаджених кривд призведе до вибуху. Може, але не мусить. КНР є майже монолітною національно та релігійно країною. 4 мільйони тибетців чи 6 мільйонів уйґурів не здужають ефективно протистояти мільярдові китайців гань і перетворити країну на другу Боснію. Я не бачу жодної раціональної причини, аби падіння режиму призвело у КНР до громадянської війни. Цьому суперечить навіть історія. Відколи на початку ХХ століття в Китаї почався процес демократизації, минуло 19 років, перш ніж у Китаї спалахнула громадянська війна, от лише сталося це уже в період диктатури Чан Кайші. Причини війни не мали нічого спільного з демократією. Поширена певність у тому, що падіння режиму неминуче породить збройний конфлікт чи навіть велику різанину, є одним з мітів західної думки, помилковим стереотипом, згідно з яким китаєць нічого не може вирішити без насильства. Це така ж неправда, як і у випадку стереотипу поляка – неотесаного бруднулі і нероби, котрий, замість учитися, тільки молиться (а так, на жаль, часто думають про нас).

Арґумент загрози громадянської війни у випадку демократизації спільний для усіх режимів світу. Згадаймо, що в Польщі його ужили творці воєнного стану. Демократія настала, а от громадянської війни досі і сліду нема.

Постає запитання: якщо навіть правда, що зміни у напрямку демократії загрожують виникненням внутрішніх конфліктів, то чи випливає з цього, що режими існуватимуть вічно? 50 років існування сучасного режиму в КНР поглинули уже в три рази більше жертв, аніж серія найбільших внутрішніх конфліктів в історії Китаю (1848-1873). Упродовж останнього десятиліття упали диктатури в багатьох країнах. Лише в окремих випадках дійшло до сутичок. Переважно вони поглинули значно менше жертв, аніж попередні роки тиранії.

Сфальсифіковане також залякування комунізмом, який буцімто загрожує з боку курдів. Брутальні репресії та небажання уреґулювати конфлікт з боку турецьких властей призводить до радикалізації позицій і популярности марксистської демагогії.

Арґумент про загрозу хаосу, громадянської війни, масової різанини у випадку демократизації є промовистим для тих, хто дуже поверхово знає явища, які відбуваються у віддалених країнах. Ці люди не хочуть зрозуміти, що винуватцями усіх брутальних вчинків у момент зміни системи є тоталітарні системи. Свідками власне такого явища ми були у колишній Югославії, де напевно не було б війни, коли б не розпачливі спроби колишніх владних еліт Сербії утримати сферу впливу. Ті, хто згадує про загрозу нової Боснії, “пересмикують”. В Югославії відбувалося визволення націй, криваво придушуване сербськими комуністами, які аж ніяк не втратили влади. Не падіння комунізму призвело до війни, а те, що він утримався при владі.

Подібно виглядало становище і в Індонезії, де режим залякував людей масовими побоїщами, посилаючись на те, що він сам і вчинив багато років тому. Криваві події останніх років, погроми на релігійному ґрунті та напади на представників етнічних меншостей були інспіровані представниками влади.

Не демократія породжує сутички і конфлікти, а залишки колишнього самовладдя. Розвинута демократія радше запобігає ворожнечі, бо пропонує інші засоби розв’язання суперечностей. Згадаймо для прикладу провінцію Квебек у Канаді, де незважаючи на існування потужних сепаратистських рухів не сталося збройного повстання, як у Косові. Навіть терористи з ЕТА були змушені погодитися на проведення мирних переговорів, оскільки боротьба за державну незалежність у демократичній Европі відкритих кордонів переродилася з героїчної в ґротескну.

Іншим арґументом є твердження, що бідні держави не мають коштів на демократію та дотримання прав людини, що демократія коштовна, бо вимагає утримання численних інституцій, витрат на вибори тощо. Кажуть також, що людей треба спершу нагодувати і одягнути, а лише після того – докінчимо фразу за розумників – перестати їх убивати і катувати.

Професор Амартья Кумар Сен отримав Нобелівську премію з економіки 1998 року за доведення того факту, що демократія і правова держава сприяють економічному розвиткові й підтриманню сталого добробуту. Вони також запобігають соціальним катаклізмам, як-от структурна катастрофа голоду. У демократичній правовій державі, як тільки з’являються перші симптоми загрози, вільна преса та опозиційні партії відразу б’ють на сполох і мобілізують громадську думку, змушуючи уряд щось робити. Проф. Сен зауважив, що в демократичних країнах ніколи не траплялося масових смертей від голоду.

Неправда те, що демократія дорого коштує. Витрати на утримання парламенту і організацію виборчого процесу значно менші від хісна демократії, який існує у формі пришвидшеного економічного розвитку і запобігання втратам, породженим помилками правителів. Про те, що демократія аж ніяк не є непомірно коштовною для Китаю, Бірми чи В’єтнаму, свідчить приклад Індії, де уже більш ніж 50 років функціонує парламентська демократія, існують вільна преса і незалежні суди.

Демократія і свобода необхідні для освоєння сучасних технологій. Леопольд Унґер визначив це так, що “рабами можна будувати піраміди, але не комп’ютери”. Звичайно, можуть існувати і навіть певний час збагачуватися такі недемократичні держави, як КНР, в яку Захід некритично інвестує значні кошти, або Саудівська Аравія, де гроші у формі нафти-сирцю просто фонтанують з-під землі. Однак, якщо ці країни не здійснять політичних реформ, потік дармової манни рано чи пізно припиниться, а відтак їм загрожує повернення до злиднів, у найкращому випадку стаґнація.

Неправда, що нагодування і зодягнення народу стоїть в ієрархії потреб попереду інших прав людини. Ці благі дії не вимагають застосування тортур, несправедливих судів і цензури. Навпаки, брак свободи призводить до того, що матеріальні потреби людей дедалі важче заспокоїти. Припинення тортур чи ліквідація цензури не вимагає ніяких фінансових ресурсів. Натомість, цензура і закритість кордонів перешкоджають розвиткові науки й освіти, що, своєю чергою, заважає розвиткові економіки.

Геноцид задля вартостей?

Згадаю ще два приклади недоречностей, які стосуються тільки Китаю. Іноді кажуть, що такою великою країною можна керувати тільки авторитарними засобами, а також, що сучасна брутальна і злочинна система реґулювання народжуваности вкрай необхідна для опанування процесу перенаселености країни.

В обидвох випадках контрапунктом залишається Індія, така ж велика країна, з населенням близько мільярда осіб, але керована засобами демократії. В індійському штаті Керала досягнуто кращих результатів в обмеженні народжуваности, аніж в КНР, у штатах Бігар і Утар Прадеш – результати близькі до китайських. У кожному з цих випадків – це наслідок виключно поширення освіти та відповідних засобів, незважаючи на те, що проблему надмірного приросту населення в Індії важче розв’язати, аніж в Китаї. Річ у тому, що в Індії працедавець наймає одного робітника, а той працює разом з усією родиною. Той, хто має більше дітей, має кращий шанс отримати працю. У Китаї не прагнуть мати багато дітей, а лише до того, щоб мати сина, бо дочка не гарантує тривалости роду. Отож, йдеться не про економічні, а насамперед звичаєві мотиви. Освіта у Китаї повинна давати кращі результати, аніж в Індії, але замість неї застосовують насамперед терор.

Керівництво КНР не тому проводить вкрай брутальну політику, що немає іншого засобу вирішення проблеми (його навіть не намагалися шукати), а тому, що тоталітарні режими думають про людей в категоріях мас, а не окремих істот. Звідси логіка: існує проблема, то треба певну категорію людей знищити, і проблема зникне разом з ними. Подібна ментальність століттями була притаманна китайським елітам, вона характеризує їх дотепер. Перший імператор Цін у III ст. до н.е. наказав убити усіх освічених людей, аби вони не перенесли в нову державу старих зразків. Чан Кайші видав “Декрет про ліквідацію наркоманії від 1 січня 1937 року” – наказ убити усіх наркоманів. Сучасні комуністи аналогічно міркують про проблеми перенаселености: народжується забагато дітей – треба забивати понадпланових.

І тут ми повертаємося до найважливішого: чи кожну традицію належить шанувати і надавати їй першість перед правами людини? Чи це стосується подібних традицій у Китаї також?

Убивство людей з огляду на їхню приналежність до певної категорії міжнародне право кваліфікує як злочин геноциду. Неважливо, яка це категорія: “жид”, “косовський албанець”, “тибетець” чи “понадпланова дитина”. Убивство понадпланових дітей, отож, є таким самим геноцидом, як убивство євреїв чи тибетців.

Я не заперечую існування азійських вартостей, але наполягаю на відокремленні вартостей від невартостей. Справжні азійські цінності – відданість, працьовитість, терплячість, але аж ніяк не ментальність геноциду. Злочин не є ні азійською, ні жодною іншою вартістю.

Брехня про ляокай

У кількох західних країнах існує злочин “освєнцимської брехні”. За публічне заперечення злочинів нацистів можна опинитися перед судом. На жаль, у жодній західній країні немає складу злочину “брехня про ляокай”. Про злочини китайських і в’єтнамських комуністів, бірманської хунти, кубинської чи лівійської диктатури можна брехати донесхочу і безкарно.

Що б трапилося, коли б польський учений висловлював точку зору, що інформація про гітлерівські злочини – велике перебільшення, витлумачував нацизм “ніцшеанською” чи “ґерманською культурною ідентичністю”, а Освєнцим виводив з традиції побудови римських акведуків? Усі б його піддали осудові, а згідно з законом від січня 1999 року про “публічне заперечення нацистських і комуністичних злочинів” могла б розпочатися судова процедура, що й трапилося з одним істориком, якого усунули від викладання та викликали в прокуратуру за публікацію книжки, де стверджується, буцім ніяких нацистських злочинів не було. Тоді чому пов’язування концтаборів ляокай з традиціями спорудження Великого Китайського Муру та виправдання режимів у Китаї, В’єтнамі, Бірмі, Північній Кореї як таких, що засновані на “конфуціанській культурній ідентичности”, не викликає подібної реакції?

Всезагальна традиція бандитизму

Ціла низка фактів порушення прав людини в країнах культур, відмінних від европейської, аж ніяк не свідчить про їх унікальність в цій галузі. Тортури донедавна застосовували у всіх країнах світу, сьогодні застосовують у більшости. Практично у всіх країнах світу донедавна застосовували смертну кару. Донині у всіх без винятку суспільствах планети панує погляд, що злочинців мало карати самим лиш позбавленням волі, над ними треба ще й знущатися, створивши найгірші умови відбування покарання.

Згідно з дослідженнями проф. Єжи Кваснєвського, відчуття величезної стурбованости злочинністю і породжена ним суспільна санкція на далекосяжні обмеження прав людини спільна для населення різних країн, хоча й не пов’язана із реальним станом злочинности. Цей факт підтверджують дослідження в Гонконзі та Синґапурі – донедавна найбезпечніших містах світу, де населення, як і скрізь, висловлювало в анкетах відчуття жахливої загрози злочинности і домагалося загострення покарань, незважаючи на те, що карні кодекси цих країн і без того належать до найсуворіших.

Категорії справедливого законодавства, скажімо, презумпція невинности, досі вкрай слабо засвоєні навіть суспільствами багатої Европи. Зверніть увагу на популярні “поліцейські” серіали, наприклад, “Поліція Маямі”. Вони пропагують такий образ: закон завжди безсилий, бо надто лагідний, суд безугаву випускає злочинців, отож симпатичні “кремезні хлопці” беруть справу у власні руки. Що ж роблять ці симпатяги-полісмени? Вони катують затриманих, залякують свідків, влаштовують незаконні обшуки та підслуховування. Можна сказати, що це лише кіноказка, але вона відображає спосіб мислення прихильників застосування подібних методів у справжньому житті.

Коли екс-міністр внутрішніх справ Єгипту Сазіз Адат говорив: “Кожна людина вважається невинною, доки її не піддадуть тортурам”, то це викликало у нас обурення. Водночас, як часто ми чуємо від наших співвітчизників: “Та що це значить, що бандит не хоче признаватися? Прикласти йому київ, відразу заговорить!” А це ж бо одне й те саме.

Коли мені сьогодні кажуть, виправдовуючи судову систему КНР, що в традиціях цієї країни суд існує не для процесу, а для визначення покарання, що коли когось привели у суд, то це означає, що він таки винен, і що так міркує майже кожен китаєць, то я кажу у відповідь: “Поляк також”. Бо як інакше поставитися до поширеної думки: “Коли відомо, що хтось винен, то треба його покарати, а судова процедура цьому тільки перешкоджатиме”?

Права людини – універсальні. Але, на жаль, універсальною наразі залишається і суспільна санкція на їх порушення.

Скорочений переклад Андрюса Вишняускаса