зміст

© Н.Дульнева, 2001

Наші ідеали зраджують нас, бо випускають на світ Божий комплекси та фобії сучасности, і, майже за Фройдом, шар за шаром знімають з нашої особистости усе свідоме, щоб дістатися до дитячої підсвідомої образи на те, що ідеал виявився ідолом, або принаймні його вважають таким інші. Буває, що термін, який несе на собі смисловий тягар того чи іншого ідеалу, застосовують як закляття, здатне відвести злого духа чи принаймні забезпечити загальне спасіння. У такому контексті часто вживаються слова “істина”, “духовність”, “справедливість”. Та, незважаючи на близькість їх інтерпретації, перші два ідеали доволі сильно відрізняються від останнього за своєю сутністю.

Наприклад, у суперечках щодо істини на перший план, як правило, виходить якась розгубленість перед постмодерністськими реаліями відсутности однієї істини. Це чомусь настільки вибиває ґрунт з-під ніг найзавзятіших інтелектуалів, що вони намагаються закрити очі на цю страшну дійсність і вважають жахливим релятивізмом ідею метаплюралізму та суб’єктивности істини. Відкриття прагматизму, який проголосив: як немає панацеї від усіх хвороб, так немає істини, придатної для будь-яких умов, – для когось стало кроком до визнання багатьох правд замість однієї, а для когось – кроком у безодню, до безсенсовности самого поняття “істина”. Проте, з точки зору філософської герменевтики, сама серйозна постановка такого питання є дивною. Трагедії взагалі немає, оскільки гуманітарна істина, наприклад (а я розумію, що найболючішою є проблема саме гуманітарної істини), перебуває у площині людського, площині життя, вона змінна, як саме життя, і наше розуміння тим ближче до істини, чим ближче до гри.

Так само і з інтерпретацією “духовности”, яку дедалі частіше протиставляють “секулярности”. Це взаємопов’язані речі, адже відсутність духовности у несекулярному сенсі слова так само вибиває ґрунт з-під ніг, як і відсутність істини для всіх. Намагаючись заперечити тезу про “смерть Бога”, багато говорять про те, що померли хіба що стародавні боги, а у нас ще є порох в порохівницях, або про так званий релігійний ренесанс кінця ХХ століття. Хоча і це залежить від суб’єктивности інтерпретації – не так наші судження, як наші упередження формують наше буття, як влучно сказав Гадамер. Він же й про смерть стародавніх богів висловився вельми неоднозначно: “Стародавні уявлення про богів (зображення яких були розміщені у храмах зовсім не як твори мистецтва і не з метою давати естетичне задоволення, як вони зараз виставлені в музеї) містять світ релігійних вражень, з якого вони походять; найважливішим висновком з цього є те, що цей світ і дотепер є часткою нашого”. Таким чином, жоден бог не помирає, існуючи у колективній свідомості. Що ж стосується смерти Бога, то тут, насмілюся припустити, йшлося про смерть безпосереднього сприйняття сакрального виміру нами самими. Людина з особистим релігійним досвідом здатна воскресити будь-якого бога, якого захоче. Як сказано у гностичних апокрифах: “І Бог створив людину, і люди створили Бога. Таким же чином і у світі люди створюють богів і шанують власні творіння. Випадало би, щоб боги шанували людей, якщо існує істина” (“Євангеліє від Філіппа”).

З поняттям справедливости випадає трохи інакше. Звичайно, і цей термін залежить від упереджень і суб’єктивности інтерпретації, та в ньому є щось таке, про що затяті гуманітарії говорити не люблять. Щось занадто юридичне, щось таке, що ставить межі. Щось таке, про що, як про істину і духовність, не можна сказати: у кожного своя. Тому і прийнято говорити про неї зверхньо, мовляв, доброта і милосердя вищі за справедливість. Та, по суті, категорії і критерії справедливости міцніші за категорії і критерії істини і духовности, і визначити їх можна чіткіше. І вибити у справедливости ґрунт з-під ніг не так вже й просто. Можливо, проблема в тому, що істина, духовність, спасіння – це поняття цілепокладання; вони до чогось нас кличуть, ведуть, та далеко не всі хочуть іти до того ж самого місця. Рай один для всіх – це Абсолютне Ніщо. Поняття справедливости засноване на інших принципах, де може бути Бог, а може і не бути, не кажучи вже про неприйнятну для більшости християн тезу, що спасіння можливе і без Христа. “Усе живе ухиляється від страждання”, – говорить Будда. І дійсно, коли людей катують, їм боляче, коли їх вбивають, вони вмирають, незалежно від культурної, етнічної, мовної приналежности. Це наче лікнеп, бо визначення людини ширше за визначення коріння.

Я вдаюся до такого розлогого вступу до проблеми, бо це ж власне роздуми, потік свідомости, а саме такі думки опосіли мене під час десятигодинного перельоту до Нью-Йорку, де я опинилася на Сьомій Підготовчій Комісії ООН з проблем Міжнародного Кримінального Суду. Тут, у Церковному Центрі ООН, де співіснували і дуже навіть активно співпрацювали правозахисні, жіночі, пацифістські організації, деякі близькі до них протестантські церкви, як, наприклад, квакери, зібралися ще й люди з найрізноманітніших культурних і географічних верств та організацій з Африки, Азії, Латинської Америки, Близького Сходу. Вони були дуже різними за соціальним статусом, ставленням до релігії, демократії і, можливо, моралі та духовности. Їх об’єднало лише прагнення справедливости, нестачу якої вони вважають найболючішим питанням сучасности. Заради цього вони навіть створили Коаліцію за Міжнародний Кримінальний Суд – мережу з 1000 неурядових організацій та експертів-правників, де намагаються разом поширювати інформацію про Суд та підтримувати участь громадянського суспільства та НУО у процесі його створення, і яка нас усіх туди викликала.

Що ми там робили? Намагалися слідкувати за тим, як делегації урядів, котрі живуть коштом наших податків, відвідують засідання Комісії ООН, обговорюють правила функціонування Суду та голосують, і взагалі, як поводять себе, опинившись при народженні унікального явища – системи міжнародної справедливости. Адже слово “справедливість”, можливо, ще й тому сприймається як другорядне, що воно, так само, як, до речі, і “солідарність” (особливо з додатком “міжнародна”) викликає асоціації з політінформаціями совєцьких часів. Та якщо спробувати реалізувати ці занадто абстрактні поняття, а не всіляко уникати їх реалізації “з політичних міркувань та задля інтересів держави”, вони можуть доволі суттєво вплинути на життя конкретної людини. У різні часи принцип справедливости міг втілюватися у різних конкретних поняттях, але тепер своє найсміливіше втілення він отримав у інституції Міжнародного Кримінального Суду.

У 1945 р. сталася подія, яку пізніші ультраправі політики сприйняли настільки неоднозначно, що навіть почали вживати вислів “переможці судили переможених”. Йдеться про міжнародні трибунали у Нюрнберзі й Токіо, які засудили військових злочинців II Світової війни. Щоправда, ще у 1872 р. Ґюстав Мойнир, співзасновник Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Півмісяця, пропонував заснувати Світовий Кримінальний Суд, проте заклик його залишився без відповіді. Першим міжнародним трибуналом, який розглядав справи конкретних осіб, був трибунал у Ляйпциґу, створений після I Світової війни для розслідування і покарання німецьких військових злочинців. Але цей перший трибунал не мав належного впливу на громадську думку. Що стосується трибуналів за наслідками II Світової війни, то саме з них розпочалася епоха (або з’явилася можливість настання такої епохи) універсальної юрисдикції світового співтовариства над злочинами проти людства та військовими злочинами. Адже те, за що відповідали підсудні у Нюрнберзі й Токіо, було скоєно далеко не завжди на території держав-союзниць, і не громадянами цих держав, і навіть не їхніми мешканцями. На жаль, ця подія, незважаючи на її значення, могла залишитися лише знаком в історичному тексті про II Світову війну. З плином часу її затьмарили інші події, у тому числі політичні перипетії “холодної війни”, де кожна сторона вважала себе борцем якщо не за демократію, то принаймні за соціальну рівність. До того ж, за роки, які минули від часу завершення цих знаменитих трибуналів, лише у кількох країнах військові злочини та злочини проти людства були визнані злочинами у внутрішньому законодавстві. І навіть у цьому випадку закон застосовували дуже рідко. Відомо, що з часів II Світової війни відповідні закони застосовувалися лише в Австралії, Канаді, Ізраїлі та Великій Британії, і то лише щодо осіб, яких звинувачували у причетності до злочинів саме II Світової війни. Так, наче не було Камбоджі, Боснії, Руанди, не було Іді Аміна, Пол Пота, Піночета Уґарте, з іменами яких пов’язані масові вбивства, масштабні примусові переселення, наруга над жінками, геноцид і масові катування. Злочини, хоча й жахливі, але скоєні після цієї магічної дати – 1945 – чомусь не вважалися злочинами проти людства, – навіть з огляду на те, що практично кожна держава-член ООН ратифікувала принаймні чотири угоди, які давали їй можливість судити за такі дії. Так була створена характерна для нашого часу культура безкарности, коли принаймні можновладці могли вільно розпоряджатися тілом і душею, життям і смертю тих, хто від них залежав, не беручи на себе жодної відповідальности під прикриттям імунітету носіїв влади. Лише у 90-х роках були створені спеціальні міжнародні трибунали, які розслідують військові злочини у колишній Югославії (1993) та Руанді (1995).

Традиційно судочинство кожної держави займається лише особами, які скоїли злочин на її території (т.зв. територіальна юрисдикція). Після 1947 р., після призначення Генеральною Асамблеєю ООН Комісії з кодифікації міжнародного права, було визначено, що національні суди можуть мати справу із злочинами, скоєними та території інших країн, але їхніми громадянами (пасивна особиста юрисдикція). Нарешті, міжнародне право надало право національним судам виступати від імені усього людства, якщо йдеться про серйозні порушення міжнародного права – піратство, міжнародна торгівля наркотиками чи людьми тощо. Був розроблений навіть перелік таких злочинів, згідно з яким будь-яка особа, звинувачена у їх скоєнні, навіть у випадку, якщо вона не належить до громадянства даної країни, а вчинені нею дії не зачіпають інтересів даної держави, повинна бути притягнута до відповідальности національними судами (універсальна юрисдикція).

Чотири женевські конвенції із захисту жертв війни, прийняті у 1949 році, були ратифіковані майже усіма державами. Вони зобов’язують кожну державу-учасницю вважати злочинцями і карати тих, хто під час міжнародних конфліктів порушує права поранених, полонених та цивільних осіб (вбивства, тортури, знущання, біологічні експерименти, знищення майна, примус служити у ворожому війську, відмова цивільним особам ворожої держави чи полоненим у праві на справедливий суд, взяття заручників тощо). Та хоча за останні п’ятдесят з гаком років і було створено багато міжнародних і реґіональних систем, що мали на меті підтримати справедливість, це не зменшило ані кількости жертв, ані їхніх страждань. За статистикою ООН, якщо у кожному збройному конфлікті часів I Світової війни жертв серед цивільних осіб, особливо жінок і дітей, було 15%, під час II Світової війни вже 50%, то під час будь-якого сучасного військового конфлікту, незалежно – міжнародного чи внутрішнього, відсоток жертв серед цивільного населення перевищує вже 80%. Хоча така статистика безпосередньо вказує на те, як масово порушуються женевські конвенції, лише одиниці серед злочинців були покарані національними судами. Більшість з них цинічно ставилися до перспективи покарань, знаючи, що навряд чи їм доведеться відповідати за свої дії. Потреба заснувати судовий орган для покарання злочинів, що загрожують миру і безпеці всього людства, і таким чином запобігти повторенню таких злочинів, стала нагальною. Тому створення міжнародною спільнотою Міжнародного Кримінального Суду як постійно діючої правничої організації, метою якої буде розслідування, затримання, обвинувачення і, якщо доведена провина, покарання злочинців, винних у скоєнні тяжких злочинів проти прав людини згідно з нормами міжнародного права (у тому числі і тих злочинів, які не враховуються женевськими конвенціями, як-от: геноцид, інші злочини проти людства, військові злочини, здійснені під час внутрішніх конфліктів та громадянських воєн і військових операцій), може, за словами Генерального Секретаря ООН Кофі Аннана, стати “даром надії для майбутніх поколінь і величезним прогресом на шляху універсалізації прав людини і до верховенства права”.

У 1996 р. було призначено комісію з заснування Міжнародного Кримінального Суду, а 17 липня 1998 р. дипломатична конференція держав-членів ООН прийняла Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду, що стало рішенням про офіційне створення цього правового інструменту. Під час конференції тисячі людей з різних неурядових організацій світу взяли участь у “лежачій” демонстрації на проспекті навпроти Колізею: близько п’яти тисяч осіб так намагалися символічно зобразити жертви насильств нашого століття. Саме у цей час ішло обговорення Преамбули Римського Статуту, яка нагадувала, що “за сторіччя, яке минає, мільйони дітей, жінок та чоловіків стали жертвами нечуваних злочинів, які глибоко вражають сумління людства”, а відтак усі делегати вшанували хвилиною мовчання пам’ять жертв насильства та воєн. “За” Статут проголосувала переважна більшість делегацій держав-учасниць – 120, 7 проголосували “проти”, а 21 – утрималась. У цьому Статуті визначено злочини, підсудні Міжнародному Кримінальному Суду, а також описано, як саме Суд буде працювати, і як повинні з ним співпрацювати держави, що визнали його юрисдикцію. Суд почне діяти, коли 60 держав ратифікують Римський Статут. На липень 2001 р. його ратифікували 33держави і підписали 139.

Мета Міжнародного Кримінального Суду:

– щоб люди, які серйозно порушили міжнародне право та права людини, не мали можливости спати спокійно і не знайшли для себе безпечного місця, незважаючи на свої владні повноваження;

– щоб змусити національні суди, найпершим обов’язком яких є притягнення винних до відповідальности, робити це, незважаючи на протидію владних структур;

– щоб зробити значний крок вперед у подоланні безкарности.

Подолання безкарности – теж особлива тема, яка набула ще більшої актуальности після 16 жовтня 1998 р., коли англійська поліція заарештувала Авґусто Піночета Уґарте. Цю подію вітали мільйони людей, для яких ім’я Піночета Уґарте було синонімом тортур, вбивств та політичних репресій. І хоча колишній диктатор зрештою повернувся назад до Чилі у березні 2000 р., його арешт до певної міри змінив увесь краєвид боротьби за права людини. Нарешті стало зрозуміло, що навіть ті, хто керує державами і користується абсолютною владою, більше не мають імунітету від переслідувань. Це підтвердили також арешт Слободана Мілошевича у березні 2001 р. та Хіссейна Хабре, колишнього керівника Республіки Чад, у 2000 р. Сьогодні злочинцям важче сховатися – правозахисники переслідуватимуть їх, куди б вони не приїхали. Адже коли високопосадові злочинці уникають відповідальности, рани їхніх жертв ніколи не загояться, суспільство буде отруєне зсередини, а інші посадовці упевнюватимуться у тому, що їм усе дозволено. Без справедливости, без покарання злочинців, без відшкодування збитків жертвам не буде ні примирення, ні миру в суспільстві, а зачароване коло насильства і надалі крутитиметься.

Міжнародний Кримінальний Суд буде першим міжнародним органом, який переслідуватиме і каратиме не державу, а конкретну особу, бо кожний із найстрашніших злочинів в історії людства учиненили конкретні люди, які мали помічників і виконавців. Міжнародному Кримінальному Суду будуть підсудні такі злочини: геноцид (ст.6 Римського Статуту) – дії з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку етнічну, національну, расову або релігійну групу як таку; злочини проти людства (ст.7) – дії у межах широкомасштабних або систематичних свідомих нападів на цивільних осіб; військові злочини – істотні порушення положень женевських конвенцій як у міжнародних, так і у внутрішніх конфліктах; агресія – визначення цього злочину ще не сформульовано, насамперед внаслідок суттєвих розбіжностей між пропозиціями мусульманських держав Близького Сходу, з одного боку, та США і Ізраїлю, з іншого, а також інші серйозні злочини проти прав людини – тортури, масові зґвалтування, політичні вбивства, позасудові страти тощо.

Одним із найсерйозніших злочинів, інакше кажучи, “злочином над злочинами”, яким буде займатися Міжнародний Кримінальний Суд, є геноцид. Вперше термін вжив у сучасному сенсі Рафаель Лемпкін у 1944 р. в книзі “Вісь Берлін-Рим: управління окупованою Европою”. Це слово фактично є гібридом з грецького слова “генос”, що означає расу, національність або плем’я, та латинського суфіксу “цид”, що означає вбивство. Навіть під час Нюрнберзького процесу геноцид не був виразно визначений як злочин, незважаючи на те, що це слово часто вживалося в обвинувачувальних промовах. Як вже було продемонстровано вище, від інших злочинів проти людства геноцид відрізняється наміром знищити, частково або повністю, певну групу людей. Визначення геноциду, подане у 6 статті Римського Статуту, практично повторює визначення Статті II Конвенції із запобігання та покарання злочину геноциду. Міжнародні трибунали по Югославії та Руанді також користуються цим визначенням. До дій, які підпадають під визначення геноциду і підсудних Міжнародному Кримінальному Суду, відносять вбивства людей, що належать до певної групи, завдання їм серйозних фізичних та психічних ушкоджень, позбавлення цієї групи осіб засобів до існування, застосування методик запобігання народженню дітей у членів цієї групи та примусове відбирання дітей у батьків з метою виховати їх іншими батьками, які належать до іншої групи.

Культурний геноцид (позбавлення групи людей можливости користуватися своєю мовою, релігійними чи культурними традиціями) та екоцид (свідоме руйнування екосистеми у певних реґіонах) під юрисдикцію Міжнародного Кримінального Суду не підпадають. Проте, починаючи з 1998 р., а саме після вердикту, винесеного трибуналом по Руанді, зґвалтування, які застосовували з метою зруйнувати певну групу людей та завдати їм фізичних і тілесних ушкоджень, теж визнаються актом геноциду. Винними у геноциді за Римським Статутом можуть також бути визнані не лише безпосередні виконавці, а й ті, хто видає накази, спонукає або публічно закликає до таких дій чи допомагає їх чинити. Жертвами геноциду можуть бути визнані члени будь-якої релігійної, етнічної, расової або соціальної групи.

До визначення геноциду за Римським Статутом не входять соціальні та політичні групи, проте злочини проти них, якщо вони є масовими і організованими, підпадають під юрисдикцію Суду як злочини проти людства. Для визнання Судом факту геноциду не обов’язково чекати знищення цілої групи людей або її більшої частини. Достатньо, наприклад, того, щоб через приналежність даної групи людей були знищені місто чи село. Винними у злочині геноциду можуть бути визнані не лише глави держав чи міністри, але й ті, хто безпосередньо брав участь у злочинах, як, наприклад, солдати-піхотинці чи навіть сусіди жертв. Римський Статут зазначає, що виконання наказів згори не звільняє людину від відповідальности за скоєні нею злочини.

Концепція “злочинів проти людства” народилася у 50-х роках XIX століття. Перший список таких злочинів був укладений під час Першої Світової війни, але як інструмент міжнародного права ця концепція сформувалася лише після 1945 року. Римський Статут дозволяє Міжнародному Кримінальному Суду відрізняти злочини проти людства від звичайних злочинів на підставі трьох компонент. По-перше, цей злочин має бути частиною широкомасштабних або систематичних нападів (слово “напади” може означати не лише військові дії, але закони чи адміністративні заходи, як, наприклад, депортація чи примусове переселення). По-друге, злочин має бути спрямований проти цивільного населення. І по-третє, такі злочини мають бути частиною державної чи іншої організованої і свідомої політики, тобто виконавцями злочинів є спеціальні загони поліції чи армії, “ескадрони смерти”, а також озброєні групи, які воюють проти уряду. До злочинів проти людства Римський Статут відносить 11 злочинних дій, а саме: вбивства, знищення (не лише масштабні вбивства, але й позбавлення людей їжі чи медикаментів з метою їхнього знищення), поневолення (примус до рабства чи продаж у рабство), депортація або примусове переселення людей з місць, де вони проживають, незаконні ув’язнення або інші серйозні порушення права на свободу пересування, заборонені нормами міжнародного права, тортури, зґвалтування, примусова проституція, примусова вагітність, примусова стерилізація або інша тяжка форма сексуального насильства, переслідування певної групи людей з політичних, расових, національних, етнічних, культурних, релігійних, гендерних чи інших причин з порушенням універсальних норм міжнародного права, примусові зникнення (арешт чи викрадення осіб з дозволу держави або політичної організації), апартеїд (режим систематичного домінування та придушення певних расових груп іншими) та інші свідомі негуманні дії, що викликають фізичні та психічні страждання. Причому Римський Статут зазначає, що злочинами проти людства вважаються і дії, вчинені у мирний час без будь-якого зв’язку із збройними конфліктами.

Військові злочини є найстарішими серед групи злочинів, підсудних Міжнародному Кримінальному Суду. За них карали ще за часів Середньовіччя. Перше юридичне визначення військових злочинів запропонував Авраам Лінкольн у 1863 р. під час Громадянської війни у США. Їхнє визначення міститься також у численних Конвенціях, які складають засади міжнародного гуманітарного права – гаазьких (1907) та женевських (1949). На відміну від злочинів проти людства, Суд повинен займатися військовими злочинами навіть у тому разі, коли вони є одиничними діями окремих осіб, а не частиною державної політики. Військові злочини поділяються на дві великі категорії. Перш за все, Суд діє у випадках порушення норм захисту цивільних осіб, викладених у чотирьох женевських конвенціях і перелічених вище. По-друге, Суд займається і іншими військовими злочинами, які не знайшли відображення у женевських конвенціях, тобто: свідомими нападами на цивільне населення та цивільні об’єкти, місії гуманітарних організацій, медичні та навчальні заклади, культові споруди, історичні монументи (якщо ці споруди не є військовими об’єктами), а також нападами, які можуть побічно викликати смерть великої кількости цивільних осіб та знищення їхнього майна (наприклад, бомбардування чи масований артобстріл населених пунктів); завданням ушкоджень беззахисним людям – вбивство, каліцтво чи знущання з поранених чи полонених, принизливе з ними поводження, зґвалтування чи інші види сексуального насильства, використання їх як “живих щитів”; застосуванням заборонених методів ведення війни – голоду, отруєної зброї, певних газів, розривних куль, використання у військових діях дітей до 15 років тощо.

За півсторіччя, що минуло після прийняття Загальної Декларації Прав Людини, дискримінація жінок та насильство над ними продовжують залишатися буденною реальністю нашого світу. Особливо беззахисність жінок перед порушеннями прав людини виявляється під час військових конфліктів. Тому до Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду інкорпорована гендерна перспектива, що забезпечує дотримання справедливости для жінок-жертв серйозних порушень міжнародного права. Хоча і жінки, і чоловіки однаково можуть стати жертвами геноциду, злочинів проти людства та військових злочинів, деякі з цих злочинів, наприклад, примусова вагітність, можуть бути скоєні лише проти жінок. Жінки у переважній більшости є жертвами зґвалтувань та сексуальних насильств. У переліку злочинів проти людства та військових злочинів доволі багато таких, що, як правило, чиняться проти жінок. Це, насамперед, зґвалтування, сексуальне рабство, примусова проституція, вагітність чи стерилізація, торгівля жінками тощо. Жінки також повинні відігравати важливу роль у діяльности самого Суду. Правила найму персоналу Суду та призначення суддів передбачають справедливе представництво чоловіків і жінок та залучення жінок-експертів у специфічних питаннях, як-от насильство щодо жінок.

Римський Статут також містить значну кількість положень про забезпечення справедливости для дітей, визнаючи певні злочини, спрямовані проти дітей: вилучення дітей від батьків, торгівля дітьми, залучення дітей до 15 років у військові конфлікти тощо. Статутом передбачені спеціальні заходи захисту дітей-жертв та свідків, у тому числі від психологічних травм. Міжнародному Кримінальному Суду не може бути підсудна жодна особа, якій на момент скоєння злочину не виповнилося 18 років.

Поширення юрисдикції Суду на описані вище злочини не позбавляє національні суди юрисдикції над злочинцями, бо покарання таких осіб – справа насамперед судів відповідних держав. Якщо ж національні суди з якихось обставин не в змозі або відмовляються судити злочинців, наприклад, у разі, коли звинувачені є впливовими політичними фігурами, або система кримінальної юстиції зруйнована колапсом держави чи громадянською війною, для покарання подібних злочинів не існує відповідних статей у кримінальному кодексі – то в таких випадках цим займеться Міжнародний Кримінальний Суд. До того ж, країна, де стався злочин, може не мати достатньо ресурсів для гарантування безпеки підозрюваним, свідкам, жертвам. Прокурори можуть страждати на відсутність політичної волі щодо відкриття кримінальних справ. У разі ж, коли до злочину причетні працівники владних структур, вони, як правило, намагаються заважати ходу слідства або використовувати такі засоби, як помилування, амністії тощо, для уникнення відповідальности. Але національні суди, застосовуючи право універсальної юрисдикції, можуть допомогти роботі Міжнародного Кримінального Суду у випадку, коли підозрювані особи приїжджають до якоїсь країни або намагаються отримати там політичний притулок (як було у справі Піночета Уґарте). Та в очікуваному майбутньому навряд чи буде багато таких ситуацій.

Римський Статут передбачає досить значний річний бюджет Суду – близько 100 мільйонів доларів. Однак ці витрати не такі уже й значні порівняно з ціною, яку доводиться платити державам світу за розслідування і покарання звичайних злочинів, не кажучи вже про те, що не можна назвати високою ціну процесу, який може відвернути геноцид.

Суд має право переслідувати і звинувачувати підозрюваних у випадках, коли злочин був скоєний на території країни, яка ратифікувала Римський Статут або громадянином цієї країни; коли держава, що не ратифікувала Римський Статут, визнає юрисдикцію Суду над даним злочином; коли Рада Безпеки ООН визнає, що злочин був скоєний у ситуації, яка загрожує міжнародній системі миру та безпеки. У перших двох випадках, коли злочин стався на території держави-учасниці або був скоєний її громадянином, Суд має право ініціювати розслідування і вести провадження у справі без санкції тієї чи іншої держави або Ради Безпеки ООН.

Таким чином, згідно з Римським Статутом, справи можуть потрапляти до Суду трьома різними шляхами. Якщо Суд має юрисдикцію над даним злочином чи особою, прокурор Суду може ініціювати розслідування на підставі інформації з будь-якого джерела, включно з інформацією самої жертви чи її близьких. Держави, які ратифікували Римський Статут, у подібній ситуації також можуть попросити прокурора Суду провести розслідування. Зрештою, просити прокурора провести розслідування може Рада Безпеки ООН, і тоді Суд матиме юрисдикцію у справі, навіть якщо злочин відбувся на території держави, яка не ратифікувала Статут, або був скоєний громадянином такої держави. У кожному разі, саме прокурор, а не держави чи Рада Безпеки ООН, вирішуватиме, чи розпочинати розслідування злочину та судове переслідування звинуваченої особи.

У Римському Статуті міститься багато гарантій того, щоб розслідування та судові переслідування відбувалися в інтересах справедливости, а не політики, і самостійність та незалежність прокурора – одна з таких гарантій. Посада прокурора абсолютно не залежить ані від Ради Безпеки ООН, ані від інших держав. Звичайно, людина на посаді прокурора повинна відповідати високим етичним вимогам, бути компетентною та мати практичний досвід судової та слідчої діяльности.

Найголовнішим досягненням системи справедливости, яка постає із створенням Міжнародного Кримінального Суду, є фундаментальні гарантії справедливого суду згідно із нормами міжнародного права і визнання права будь-якої особи, звинуваченої у злочинах, що знаходяться під юрисдикцією Суду, на справедливі та безсторонні судові слухання. Ба більше, Римський Статут навіть краще захищає права звинувачуваних, ніж інші міжнародні угоди і, ясна річ, не передбачає смертної кари для засуджених.

Надзвичайне значення у процесі забезпечення справедливости мають гарантії прав жертв. Це також відображено у Римському Статуті, який відповідає трьом ключовим принципам: участь жертви у процедурах Суду, захист жертв та свідків і право на відшкодування. Водночас Статут вимагає від Суду жодним чином не порушувати права підсудних та принципи справедливого і безстороннього судового процесу. Справедливість для жертв є наріжним каменем діяльности Суду. У Статуті навіть відзначено, що інтереси жертв та інтереси справедливости взаємопов’язані. Міжнародний Кримінальний Суд не розглядає жертв як пасивних учасників, а гарантує їм повне представлення їхніх поглядів на ситуацію. Вони можуть бути присутні, коли Палата попереднього судочинства вирішує питання про початок розслідування, а також під час судових слухань, винесення вироку та інших стадій судового процесу.

Звичайно, Суд повинен забезпечити захист жертв. Для цього передбачене створення спеціального органу, відповідального за заходи безпеки жертв та свідків. Там повинні працювати досвідчені люди, які вміють поводитися з тими, хто пережив фізичні та психічні травми, включно з жертвами сексуального насильства та дітьми. Захист інтересів жертв та свідків покладений також на прокурора Суду. Окрім іншого, ще перед притягненням винних до відповідальности, Суд також може змусити особу, визнану винною, виплатити компенсацію жертві або покласти цей обов’язок на державу, якщо вона відповідає за злочин.

Незважаючи на прийняті “правила гри”, міжнародна правозахисна спільнота доволі скептично ставиться до ролі Ради Безпеки у питанні передачі справ до Суду. Нестача коштів та політичні розрахунки занадто часто беруть тут гору над проблемами прав людини, і це дуже добре видно на прикладі небажання Ради Безпеки створювати інші міжнародні ситуативні (ad hoc) трибунали, окрім тих, що діють по Руанді та Югославії, незважаючи на ефективність останніх. Тобто сьогодні міжнародна справедливість практично зведена до покарання злочинів, які сталися у двох специфічних реґіонах упродовж певного часу. Від 1993 р. Рада Безпеки ООН не спромоглася заснувати подібні ad hoc трибунали по Камбоджі, Чечні, Східному Тімору, Іраку, Ліберії, Сьєрра-Леоне та Сомалі. Це доводить, що навряд чи багато справ буде передано до Суду Радою Безпеки ООН. Тому єдиний шлях до створення стабільної і ефективної системи світової справедливости – це спонукання якомога більшого числа держав до ратифікації Римського Статуту.

Можна припустити, що значною мірою успіх та випробування діяльности Суду залежать від кількости ратифікацій. Адже сам Суд, на відміну від національних судів, не має силових структур, окрім обмеженої кількости слідчих, і не може сам заарештовувати підозрюваних, провадити обшуки тощо. Усе це залежить від співпраці держав-учасниць, які, ратифікувавши Статут, беруть на себе обов’язок співпрацювати з ним відкрито і в повному обсязі, починаючи від розслідування справи і закінчуючи винесенням остаточного вироку. Для цього держави-учасниці повинні змінити національне законодавство, особливо у випадку, коли воно суперечить Римському Статуту або нормам міжнародного права щодо справедливого судового процесу. Більшість держав занадто поволі йдуть до процесу ратифікації Статуту, посилаючись на численні суперечності між Статутом і власною Конституцією чи законодавством.

Типовими перепонами є проблема імунітету керівника держави згідно з національним законодавством та конституційна заборона екстрадиції власних громадян до інших держав. Дійсно, законодавство багатьох держав передбачає, що голова держави має імунітет від судових переслідувань за виконання ним чи нею офіційних функцій. Та цей імунітет не розповсюджується на геноцид, злочини проти людства чи військові злочини. Жодна особа у світі не може вимагати імунітету за такі злочини. Це підтвердило і рішення Палати Лордів Великої Британії у випадку Піночета Уґарте, де зазначено, що тортури не входили до посадових обов’язків Піночета Уґарте як глави держави, і тому він не може мати імунітету від переслідувань за їх застосування. Якщо ж національне законодавство забороняє екстрадицію, то варто зазначити, що Римський Статут вимагає не екстрадиції (передавання особи від однієї держави до іншої), а виказу (передавання особи Суду як міжнародному органу, утвореному усіма державами, у тому числі і тією, яка видає дану особу). До того ж, держава може не видавати Суду свого громадянина, а вирішити справу на національному рівні (але за міжнародними нормами).

В Україні справа з Міжнародним Кримінальним Судом виглядає туманно, як і інші подібні проблеми. Україна підписала Римський Статут у січні 2000 р., але далі справа затягнулася. Римський Статут пройшов перше читання у Верховній Раді, і була створена робоча група з представників кількох міністерств і відомств, які мали вивчати Статут на предмет відповідности Конституції України та готувати Закон про Ратифікацію. До цієї групи увійшли представники Міністерства юстиції, Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони, Міністерства фінансів тощо. Під час вивчення матеріалів учасники Робочої Групи розкололися. Частина, об’єднана навколо Міністерства Юстиції, вважає Римський Статут таким, що суперечить Конституції України, і щоб його ратифікувати начебто потрібно внести зміни до Конституції, а це довгий процес. Інша група, солідарна з позицією МЗС, вважає, що жодних суперечностей немає, і Закон про ратифікацію можна приймати. Після тривалих суперечок робоча група розробила конституційне подання у вигляді листа до Президента як гаранта Конституції, і вирішено було чекати його найвищого вердикту. Президент вивчав це подання місяців зо три, очевидно, заклопотаний іншими проблемами, і нарешті, так нічого і не вирішивши, у лютому 2001 р. подав цей документ на розгляд Конституційного Суду, що ще більше затягне час. Напевно, найбільшими противниками ратифікації Римського Статуту Україною будуть працівники Мінюсту, оскільки саме їм доведеться у разі ратифікації міняти чинне в Україні законодавство і правозастосовчу практику таким чином, щоб вони відповідали міжнародним нормам та Римському Статуту.

Доволі дивним є ставлення офіційних владних структур нашої держави до будь-яких питань щодо позиції України на таких міжнародних форумах, як Підготовча Комісія ООН у справах Суду. Вони заявляють, що позиція України, яку там публічно висловлює українська делегація, всередині країни є державною таємницею. Можливо, цієї позиції просто немає?

І нарешті останнє. Розумію, що у цьому тексті замало міркувань про культуру і забагато юридичних термінів. Але, коли обговорюється будь-яка проблема, пов’язана з порушеннями прав людини, потрібне чітке визначення терміну мовою юридичних документів, а не емоційне чи демагогічне. Не ідентифікувавши проблему таким чином, справедливо вирішити її практично неможливо.

Серед усіх організацій, які входять до Коаліції за Міжнародний Кримінальний Суд – а там є і Міжнародна Амністія, і Human Rights Watch, і Міжнародна Комісія Юристів, і інші поважні рухи та організації, є одна, яка називається No peace without justice, що можна перекласти як Немає миру без справедливости. У правозахисному середовищі ця фраза – культова. Немає і не може бути миру – в усьому світі, чи в Україні – без справедливости, без дедалі нових і нових спроб притягти винних у порушеннях прав людини до судової відповідальности, національної чи міжнародної. Шкода, що цього і досі не розуміє влада в Україні. Шкода, що серед різноманітних гасел та закликів українська опозиція не має ані цих простих слів, ані усвідомлення їх універсальности. No peace without justice.