зміст

“Люди часто питають, як це було, але більшість людей не бажає слухати про те, як жахливо це насправді було”.

Біженці – слово, яке традиційно викликало співчуття та повагу. Право на притулок, право людей, які з відчаю втікали з рідних місць, щоб шукати безпеки від переслідувань, воєн та насильства, є одним з найдавніших понять звичаєвого права. Поняття безпечного притулку та гостинности щодо людей, які потрапили у біду, характерні для більшости світових релігій. Проте знецінення моральних понять, очевидно, так перевернуло усі етичні установки, що саме слово “біженці” сьогодні викликає агресивність, нерозуміння, злобу – усі складові ксенофобської реакції. Мені доводилося чути від людей, які вважають себе правозахисниками, презирливо-менторське: “Немає такого права – на біженство”.

Підкидає дров у вогонь і преса. Принаймні вирази “чорна навала зі Сходу”, “нелегали нас затопчуть” не є рідкістю як для львівських, так і для загальноукраїнських видань. Усі питання, пов’язані з міґраційним потоком людей до або через Україну, асоціативно пов’язують з кримінальним бізнесом, наркотиками, а то й з тероризмом. Національно свідомих інтелектуалів лякають натяки відомих політологів про те, що “неконтрольована міґрація призведе до релігійних та етнокультурних змін в Україні” та що “у ХХІ столітті українці змінять колір шкіри та розріз очей”. Про співчуття чи солідарність з жертвами порушень прав людини тут навіть не йдеться. І це не лише в Україні. Коли в Европі заходить розмова про проблему притулку, найдотепнішою відповіддю вважається: “Корабель і так переповнений”. Як у нас, так і в Західній Европі образ людини, яка пошукує притулку, змальовується за одним шаблоном – чужий, незрозумілий, небезпечний. Майже “Чужий-3”. Серед закликів та пропозицій щодо вирішення проблеми панує один – не допустити до країни безіменних, “безликих” прибульців. Уваги ж міжнародним зусиллям для вирішення тих проблем, які, власне, і породжують потоки біженців, приділяється набагато менше. Зрідка можна почути співчутливі голоси, що прориваються з-за димової завіси масового психозу: “На їхньому місці і ми б рятувалися втечею”.

Може, тоді пригадається, що біженці – це люди, вимушені залишити рідний дім, друзів та майно – можливо, внаслідок загрози негайної та жахливої смерти, можливо після довгих роздумів та невизначености, коли були вичерпані усі інші можливості. У будь-якому разі у їхнє життя втрутилася сила, над якою вони не мали влади.

Незважаючи на традиційність права на притулок, аж до ХХ століття не існувало будь-яких універсальних норм щодо захисту втікачів. Лише у 1950-51 рр. була створена мережа інституцій та міжнародно-правових актів для вирішення проблем біженців наґлобальному рівні. Зокрема, було створене Управління Верховного Комісара у справах біженців при Організації Об'єднаних Націй (УВКБ ООН) та прийнята Конвенція ООН стосовно статусу біженців (до речі, цього року світове співтовариство відзначає 50-річчя створення міжнародної системи захисту біженців). Загалом, ці події дозволили створити офіційну структуру реагування на потреби біженців та створити норми захисту біженців згідно з міжнародним правом. Важливість Конвенції ООН щодо біженців полягає у тому, що вона подає визначення біженця як особи, яка перебуває за межами власної країни і не має можливости чи не бажає повернутися внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, політичних переконань чи приналежности до певної соціальної групи. Конвенція визнає, що біженці повинні користуватися конкретними правами та міжнародним захистом, і накладає на держави обов'язок дотримуватися принципу не-вислання (non-refoulement), тобто не повертати біженців проти їхньої волі до територій, де вони могли б стати жертвами переслідувань. За 50 років, які минули з часу заснування цієї міжнародної системи захисту біженців, стало зрозумілим одне: саме дії держав, які дали обіцянку дотримуватися принципів міжнародного права, стають причиною, що викликає втечу людей або ненадання відповідного захисту і допомоги біженцям у країнах притулку. Це підтверджує і ріст кількости біженців – від 8 мільйонів десять років тому до 15 мільйонів сьогодні. Усі вони, незважаючи на те, отримали притулок чи ні – є особами, які потребують міжнародного захисту. Переважна більшість усіх цих людей – до 90 відсотків – живе у найбідніших країнах світу. Африка надає притулок вдвічі більшій кількости біженців, аніж Европа та Північна Америка разом узяті. Адже, як правило, біженці просто перетинають кордон сусідньої країни. Далеко не кожному щастить дістатися навіть Росії або України, не кажучи вже про Західну Европу. Ще одним прихованим фактом масової втечі людей є те, що хоча більшість біженців – це жінки та діти, до так званих “розвинутих країн” дістаються майже самі чоловіки. На додаток, у світі є ще від 25 до 30 мільйонів осіб, які теж були змушені втікати внаслідок загрози їхньому життю чи свободі, але які не перетнули чи не змогли перетнути кордону держави. Ці люди, яких називають “переміщеними особами”, взагалі перебувають поза увагою міжнародного права. У таке становище, наприклад, потрапили усі біженці з Чечні, які перебувають на території Російської Федерації.

В усьому світі люди стають біженцями не внаслідок того, що в одній країні жити краще, а в іншій гірше, а внаслідок побоювань. Побоювань порушень прав людини, насильств та переслідувань. Права людини та біженці – це не окремі проблеми. Якби уряди дотримувалися прав людини, у світі не було б біженців. Політика будь-якого уряду продиктована політичними інтересами та розрахунками групового егоїзму. Саме з мовчазної згоди урядів катують заарештованих у слідчих ізоляторах, “прибирають” та вбивають небажаних журналістів чи політичних опонентів, саме вони толерують етнічне та расове насильство.

Кінець “холодної війни” у 1990-х роках приніс певні сподівання на зрушення у проблемі прав людини, на міжнародне співробітництво у галузі миру та прогресу. Та реальність підтвердила сумнозвісне прислів’я: “Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди”. Міжетнічні та релігійні конфлікти у вигляді воєн за незалежність, “етнічні чистки”, що завершувалися геноцидом, дискримінація, у тому числі за гендерним принципом, зруйнували життя мільйонів людей, і багато з них не мали іншого вибору, крім як втікати світ за очі. У 90-х роках ХХ ст. Европа переживала найгіршу кризу з правами людини, якої не було з часів Другої світової війни. Під час розпаду колишньої Югославії масові вбивства, тортури та зґвалтування стали буденністю. Подібні конфлікти, де звичайні люди ставали заручниками запеклої і цинічної боротьби за владу та перерозподіл сфер впливу, вибухнули в інших реґіонах світу. Цим людям навіть не було куди поскаржитися, бо саме поняття державної влади перестало існувати. Вони могли вижити не завдяки праву, а завдяки випадку. Величезна кількість населення таких країн, як Афґаністан, Алжир, Бурунді, Руанда, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Шрі-Ланка, Колумбія, Анґола та Ліберія – втекли до сусідніх країн. Іноді причиною подібних втеч ставали брутальні репресії проти певних народів – жителів Східного Тімору (Індонезія), Тибету (Китай), Чечні (Російська Федерація), курдів (Ірак). Такі масові втечі завжди ставали ознаками терору та гуманітарних катастроф.

Окрім того, люди втікають ще й з особистих причин. Це можуть бути політичні активісти або члени будь-яких громадських організацій, які не догодили владі, і яким загрожують тортури чи смерть. Їх може розшукувати поліція, їм можуть погрожувати по телефону, і вони розуміють, що відлік часу для них розпочався. Усі вони мають таке ж право на міжнародний захист, як і ті, хто втікає від подій, які привернули увагу світової громадськости. Взагалі, кількість втікачів є найкращим лакмусовим папірцем для визначення рівня порушень прав людини в тій чи іншій країні. Адже уряди можуть блокувати доступ до інформації та заперечувати, що якісь порушення існують. Але вони не здатні зупинити людей, доведених до відчаю, втекти з країни і розповісти власну історію.

Є загальновизнаним, що питання прав людини повинні перебувати під міжнародним наглядом, навіть якщо цей нагляд суперечить національному суверенітету. Генеральна Асамблея ООН заявила про те, що потрібно вивчати можливості і вживати заходів, спрямованих на недопущення створення умов, які призводять до появи біженців. Проте вона ж визнала, що ключовою передумовою цього є достатньо сильна політична воля держав, яких це безпосередньо стосується. Але на практиці виявляється, що будь-якаґлобальна діяльність, спрямована на попередження криз, що породжують біженців, майже завжди приречена на невдачу, оскільки держави не дотримуються норм міжнародного права.

Міжнародна система захисту біженців нібито повинна з самого початку, тобто з моменту втечі, ставати на захист біженців. Та знову ж таки, реальність і тут не виправдовує сподівань і не надає біженцям ані бажаного захисту, ані омріяної безпеки. Ніби замало попередніх страждань, доля у вигляді нелегальних перевізників (на міжнародному жаргоні – смаглерів), прикордонників, працівників міґраційних служб, поліцейських тощо підсовує їм нові випробування і новий біль. На шляху до “безпечних країн” на них чигають грабіжники, ґвалтівники, вбивці та шахраї; конвої з біженцями нерідко стають об’єктом безпосередніх атак з боку збройних сил (згадаємо Югославію чи Російську Федерацію). Але й кінець подорожі далеко не завжди означає, що небезпеки вже немає. Біженці, що живуть у таборах, особливо на території бідних країн, страждають від голоду та нестачі медичної допомоги, хабарництва табірної адміністрації. У жінок нерідко вимагають “сексуальних послуг” в обмін на їжу та воду. Виникають проблеми з місцевим населенням – адже розселення значної кількости прибульців за короткий час створює економічні та політичні проблеми. Уряди здебільшого не бажають сушити собі голову цими проблемами і часто нацьковують на біженців місцеве населення, створюючи атмосферу ненависти до чужих. Так трапилося, наприклад, із сомалійцями у Кенії та афґанцями у Пакистані. У країнах Европи та США біженці стають жертвами місцевих расистів, які ображають їх словесно та наносять тілесні ушкодження, а у Німеччині та Росії навіть спалюють живцем. У Середній Азії біженці автоматично потрапляють до концентраційних таборів. І хоча там, де їм вдалося організувати якусь подобу нормального життя, біженці намагаються відкривати школи, лікарні, майстерні, невеличкі фірми, як палестинці на Близькому Сході, хоча є країни, де біженців приймають і дозволяють їм інтегруватися й адаптуватися до місцевої спільноти, хоча багато біженців добровільно повертається додому, коли зникають причини, що змусили їх втікати, як наприклад, у Південній Африці з завершенням ери апартеїду, переважна більшість їх практично не має шансів на життя у спокої та гідності. Вони і надалі скніють в атмосфері насильства та бідности, очікуючи, коли ж держави світу виконають власні обіцянки поважати права людини.

Іронія долі полягає ще й у тому, що історично люди, які допомагали біженцям, і правозахисники працювали ніби не помічаючи одне одного. Лише усвідомлення прав біженців як інтегральної частини прав людини та розвиток міжнародних норм з прав людини допомогли їм зустрітися і зрозуміти, що вони роблять ту саму справу. Зв’язок між правами людини і правами біженців простежується саме у фундаментальному принципі non-refoulement (не-вислання). Ця норма є головною засадою міжнародного права щодо біженців та чітко визначена у міжнародно-правових угодах – Конвенції ООН проти тортур та Міжнародному Пакті про громадянські та політичні права, які забороняють висилати людину туди, де вона може опинитися у небезпеці тортур або жорстокого, нелюдського чи принизливого поводження або покарання. До того ж ці принципи вважаються невід’ємною частиною міжнародного звичаєвого права, яке зобов’язує усі держави без винятку дотримуватися принципу non-refoulement. Тобто якщо Україна і не ратифікувала Конвенцію ООН про статус біженців, вона все ж повинна поважати цей принцип і не депортувати людей до тих країн, де вони можуть опинитися у небезпеці. Порушення принципу non-refoulement призводить до того, що людина, яку депортують чи висилають, може заплатити власним життям, нерідко відразу ж після повернення. Відповідальність за це лежить не лише на безпосередніх вбивцях, але й на тих, хто віддав наказ про депортацію. Так, у 2000 р. Україна в особі Генеральної прокуратури та Міністерства внутрішніх справ видала урядові Узбекистану на його запит 26 членів опозиційної партії Ерк, які отримали довготривалі тюремні строки, а шестеро з них були негайно розстріляні. Загальна Декларація прав людини у ст.14 зазначає, що кожна людина має право шукати і отримувати притулок від переслідування в інших країнах. Таким чином, окрім усіх прав людини, гарантованих кожній людській істоті, біженці мають ще й певні пільгові права, пов’язані з принципом non-refoulement, які повинні гарантуватися їм у країні притулку. Ба більше, спеціальні права мають бути гарантовані жінкам і дітям-біженцям, особливо тим, хто прибуває без супроводу дорослих. Та, на жаль, все більше простежується тенденція до звуження, зневажання та ігнорування цих прав.

За останні роки багато держав стали вдаватися до хитромудрих заходів, які б не дозволили біженцям навіть подати прохання про притулок в їхніх країнах. Це виявляється у покараннях біженців за те, що вони не мають відповідних проїзних документів чи в'їзних віз, користуються фальшивими чи підробленими документами або взагалі не мають жодних, а також авіа- чи судоплавних компаній за перевезення людей без відповідних документів. В’їзні візи, наприклад, вимагали практично усі країни Европи від біженців з Боснії-Герцеґовини та США від біженців з Гаїті. Хоча біженці нерідко просто не мають ані можливости, ані часу пройти через усі ці юридично-бюрократичні формальності. Розмови про “прозорі” кордони між Україною та Росією як про негативний чинник проникнення нелегальної міґрації та наведення “зразкового прикладу” нової залізної завіси в Европі як взірця для майбутньої України свідчить про можливість введення подібної політики і на наших теренах.

Згідно з нормами міжнародного права посадові особи прикордонних військ не повинні бути допущені до вирішення проблеми, надавати притулок даній особі чи ні – усіх, хто просить статусу біженця потрібно спрямовувати до відповідних працівників міґраційних служб. Проте прикордонники нерідко використовують власні повноваження для того, щоб не допустити людей до в’їзду до країни, незважаючи на те, що вони просто на кордоні заявляють про те, що хочуть отримати притулок. Наприклад, так поводять себе польські прикордонники на відрізку кордону Україна-Польща, і для того, щоб шукач притулку був просто допущений до можливости подати заяву, потрібні свідки з неурядових організацій, а іноді їхнє безпосереднє втручання.

Парадоксально, що подання прохання про притулок може викликати ув’язнення людини, яка його подала. В Африці біженці проживають у таборах, де їх годують, але які за своїм облаштуванням нагадують виправні колонії суворого режиму. Таким чином, біженці змушені вибирати між їжею і свободою пересування. В Европі та Північній Америці ув’язнення шукачів притулку застосовується як засіб відлякування людей від того, щоб вони просили притулку у цих країнах. В Австралії усі, хто хоче отримати статус біженця, автоматично потрапляють до слідчого ізолятору. За ґрати потрапляють і ті біженці, які очікують вирішення своєї долі, і ті, заяви яких визнані необґрунтованими, і ті, хто очікує депортації. Їх разом з маленькими дітьми ув’язнюють як злочинців і нерідко утримують разом із справжніми злочинцями, хоча вони не скоїли жодного злочину, а лише намагалися врятувати своє життя і свободу. Їх утримують в умовах, які можна порівняти з нелюдським, жорстоким та принизливим поводженням чи покаранням. Вони утримуються у дощенту переповнених камерах, помирають від голоду, недогляду або ненадання медичної допомоги. Деякі з відчаю намагаються накласти на себе руки, оскільки втрачають останню надію на повагу і справедливість.

Звичайно, коли країна намагається регулювати міґраційну політику, її важко за це засуджувати. Але для цього потрібно чітко відокремлювати економічних міґрантів від біженців та шукачів притулку, не чіпляючи їм етикетку “нелегалів”, тобто дотримуватися справедливих процедур надання притулку, які б надавали біженцю гарантії non-refoulement. Тут виникають відразу дві проблеми: надання захисту людям, які масово втікають від катастрофічних ситуацій, як-от громадянські війни та міжетнічні конфлікти, та людям, які просять притулку у зв’язку з тим, що переслідували їх особисто. Коли зриваються з місця сотні тисяч людей, їм як правило надається притулок на тимчасовій підставі. Особливо важливою тут стає політика держав, які межують з країною, звідки масово втікають люди, а така політика не завжди відповідає реаліям. В Україні рішення про надання притулку людям на тимчасовій підставі приймає Кабінет Міністрів. Таке рішення було прийняте, наприклад, щодо абхазьких втікачів з Грузії. Проте, незважаючи на масовий потік біженців з Чечні, особливо після 1999 р., Кабінет Міністрів України не спішить приймати такої постанови, адже тим самим Україна визнала б масові порушення прав людини у Чечні та громадянську війну. Однак побоюючись реакції з боку Російської Федерації, Україна і надалі офіційно визнає “кампанію боротьби з бандформуваннями” і не визнає чеченців біженцями війни. Внаслідок цього більшість чеченців, які опиняються на території України, не отримують статусу біженця і постійно перебувають під загрозою депортації або принаймні затримань, перевірок, знущань та побиття з боку міліції.

Індивідуальні процедури отримання статусу біженця, незважаючи на їхню бюрократичність, мають надзвичайне значення. Від них може залежати життя людини. Однак під час заповнення анкет на біженців чигають різні підступні пастки. Часто у працівників міґраційних служб немає достатньої інформації про політичну ситуацію чи умови життя у країні, звідки походить біженець, або вони взагалі упереджено ставляться до вихідців з певних країн. Буває, що біженці занадто перелякані, щоб докладно пояснити представнику влади причини та обставини своєї втечі, що може викликати автоматичну відмову у наданні статусу біженця.

Інколи біженців обмежують 24-годинним терміном подання заяви про притулок після перетину кордону, що нерідко не відповідає обставинам втечі багатьох біженців. Досить часто у них не приймають заяв про надання притулку на підставі того, що по дорозі у них була можливість отримати статус біженця в інших “безпечних країнах”. Це призводить до того, що біженців висилають назад, до цієї “третьої безпечної країни”, звідки їх “по ланцюжку” відсилають до четвертої, п’ятої, і нарешті до тієї країни, звідки він повернувся. Але міжнародне право не вимагає від біженця просити притулку у першій країні, куди він потрапляє. Це країна, де він/вона просить притулку, повинна забезпечити їй/йому захист від опосередкованого чи безпосереднього повернення до небезпеки. Однак політика країн Европейського Союзу серйозно порушує ці принципи, так само, як і права біженців. Більшість европейських країн ратифікувала так звану Дублінську конвенцію, де говориться про те, що якщо біженцю відмовила у наданні притулку хоча б одна країна Европейського Союзу, він автоматично втрачає право на притулок в усіх інших країнах Євросоюзу.

Координуючи між собою зусилля і порядок надання притулку, країни Европи досить суперечливо ставляться до проблем знедолених і гнаних людей, а деякі з них взагалі намагаються поставити під загрозу міжнародний захист. Не бажаючи визнавати себе винними у певних економічних проблемах, европейським політикам набагато легше спекулювати на проблемах іноземців, у тому числі біженців, і посилатися на них як на конкурентів в умовах скорочення робочих місць, асигнувань на житло та соціальне забезпечення, створюючи тим самим зручний вихід для соціального невдоволення. Расові упередження теж не на останньому місці: адже саме з того часу, як серед імміґрантів зріс відсоток неевропейців, майже усі країни зробили жорсткішою свою політику в галузі надання притулку. Зараз для людей, які шукають притулку, двері Европи хіба що трохи прочинено. Але звуження можливости для біженців легально потрапити до країн Заходу лише сприяє зростанню організованої нелегальної міґрації. Це теж досить двозначне явище. Часто організатори нелегальних перевезень людей беруть з них гроші і залишають їх на ласку долі, як це було, наприклад, з напханим людьми кораблем, залишеним біля узбережжя Південної Франції восени 2000 р. Людей перевозять в рефрижераторах, фургонах серед різного краму, у трюмах, без їжі, води і повітря. Багато з них помирає, не діставшись омріяної свободи. Хоча нам відома лише верхівка айсбергу справжньої кількости подібних жертв. Історію про нещодавню загибель 60 людей, яких намагалися нелегально перевезти до Великої Британії почув увесь світ, а про те, що у березні 1999 р. смаглери-злочинці втопили в кар’єрі на Закарпатті фургон з 22 людьми, у тому числі маленькими дітьми, не знають навіть в Україні, тому що органи внутрішніх справ практично заборонили розголошувати цю інформацію. З іншого боку, саме завдяки смаглерам величезна кількість людей добирається-таки до відносно безпечних місць, рятуючи свої життя. У нещодавно опублікованому дослідженні Британської Ради з проблем біженців йдеться про те, що Рауль Валленберг та Оскар Шиндлер – люди, яких тепер прийнято вважати героями та рятівниками людей, теж не раз вдавалися до таких дій.

У кінцевому підсумку, захист біженців та їхніх прав є обов’язком держав. Неурядові організації і навіть просто люди, які розуміють, що у нашому нестабільному світі катастрофа може трапитися з будь-ким, повинні наглядати за тим, як держави ставляться до власних зобов’язань. Звичайно, що у ситуації, коли промислово розвинуті країни нездатні проводити великодушну політику щодо порівняно невеликої кількости біженців, які просять їхньої допомоги, ще важче вимагати цього від країн, які розвиваються. Та іншого виходу немає. До того ж, на цьому шляху є і позитивні зрушення. Стало стереотипом, що суспільна думка в Европі проти біженців, та коли Австрія у конфіденційному меморандумі запропонувала Европейському Союзу, щоб право на притулок не вважалося більше правом кожної людини, а розглядалося як “політичний жест” з боку країни, це викликало різкий і загальний осуд після того, як одна з неурядових організацій, представники якої були присутні на розгляді цього документа урядами, опублікувала у пресі його текст. Австрія була вимушена відкликати цей документ, але сама його поява і намагання обговорити його за зачиненими дверима демонструє намагання держав ще більше послабити міжнародну систему захисту біженців і побоювання перед втручанням громадськости.

Наріжним каменем проблеми прав біженців є усвідомлення усіма державними та недержавними інституціями, які мають справу з біженцями, декількох простих речей. Біженці – це не жебраки. Вони лише просять поваги до своїх прав. Кожен біженець має право на місце, де він почуватиметься у безпеці після усіх страждань, які йому довелося пережити. Не можна ставитись до цих людей як до загрози для ринку праці, міґраційної політики та системи соціального забезпечення. Новітня історія вчить нас, що кожен може стати біженцем. Нагляд громадськости потрібен у цих справах якомога швидше і не може залежати від політичних розмірковувань. Лише тоді права біженців будуть дотримані за будь-яких обставин.