зміст

Спершу трохи статистики.

Згідно з опитуванням громадської думки, проведеним у червні 2000 року інститутом Ґеллапа для телекомпанії CNN і газети USA Today, 66% населення США виступають за страту, а 26% – проти.

За даними того ж опитування, 80% гадають, що упродовж останніх п’яти років були випадки страти невинних, засуджених помилково. 14% вважають, що таких випадків не було.

Аналізуючи ці цифри, важко уникнути глибокого здивування. Більшість американців підтримує страту, допускаючи при цьому, що вона застосовується до невинних. Напрошується висновок, що ціна людського життя в США невисока, і в цього висновку є прихильники не лише поза межами країни, але й у США.

Можливий, однак, інший висновок, на мій погляд ближчий до дійсности. Ставлення американців до страти позначене непослідовністю і двоїстістю, своєрідною соціальною шизофренією, і останнім часом ця шизофренія загострюється.

Загальновідомо, що Сполучені Штати, єдина з розвинутих демократичних держав, яка зберегла страту, зазнають за це постійної критики. При цьому критика, яка лунає зсередини, іноді звучить болючіше, ніж міжнародна. От, наприклад, що пише в журналі Intellectual Capital відомий публіцист Ерік Олтерман.

“Жага смерті, притаманна американській політичній системі, яка поширюється і на неповнолітніх правопорушників, ставить нашу країну у виключне становище в цивілізованому світі. В 1999 році Комісія ООН по правах людини другий рік поспіль проголосувала за всесвітній мораторій на страту. Із запереченнями виступило не більш десятка країн. У цю горду десятку увійшли Сполучені Штати, Іран, Ніґерія, Пакистан, Саудівська Аравія, Руанда і Судан, і в ній більше немає жодної реально демократичної країни”.

Олтерман відомий як лівий журналіст, член редколегії традиційно лівого журналу Nation. Донедавна подібна критика походила здебільшого з лівого флангу політичного спектру – зокрема, від таких організацій як Американський союз громадянських свобод чи Міжнародна Амністія. Але віднедавна до табору супротивників страти, чи принаймні тих, хто сумніваються, підключилися деякі з правих, у тому числі відомий проповідник і магнат засобів масової інформації Пет Робертсон. У січні 2000 року губернатор штату Іллінойс, консервативний республіканець Джордж Раян оголосив у своєму штаті мораторій на страту.

Ось епізод американської юстиції, який я запозичив зі статті Карла Кеннона “Проблема зі стільцем” в одному з провідних консервативних журналів National Review. У 30-x роках у Лос-Анджелесі відбулося сенсаційне убивство за участю мафії. У поліції не було на оці надійних кандидатів у підозрювані, і тоді було вирішено висунути обвинувачення такому собі Пітові П’янецці. П’янецці виявився зручним своїм італійським походженням і минулою судимістю. Йому загрожувала страта, від якої його врятували лише сумніви, які зародилися в душі однієї з присяжних: за правилами американського правосуддя, обвинувальний висновок присяжних повинен бути одностайним. Лише сорок років опісля П’янецці був помилуваний декретом губернатора Каліфорнії за клопотанням Кеннона та іншого журналіста, Джона Стендіфера. Якби не чуйне сумління однієї-єдиної жінки, безневинно засуджений П’янецці був би зараз лише прикрою судовою помилкою.

У 1972 році Верховний Суд Сполучених Штатів оголосив усі карні законодавства країни з приводу страти недійсними і скасував усі смертні вироки. У мене немає змоги навести тут складну юридичну арґументацію: штатам, які бажають відновити страту, було запропоновано привести свої кодекси у відповідність із розробленими вимогами. Через кілька років проблема була вирішена, винесення смертних вироків і їх виконання відновилося. Проте у 1994 році, у своїй особливій думці з приводу апеляції одного із засуджених до смерті, суддя Верховного Суду Гаррі Блекман написав:

“Починаючи від сьогодні, я не маю наміру більше вовтузитися із механізмом смерті. Більше двадцяти років я намагався ... разом із більшістю членів нашого суду, розробити процесуальні та фундаментальні правила, які б додали системі страти чогось більшого, аніж видимости справедливости. Тепер, замість того щоб і надалі потурати ілюзіям суду, наче бажаний рівень справедливости досягнуто ... я почуваю себе морально й інтелектуально зобов’язаним просто визнати, що експеримент зі стратою провалився... На фундаментальне запитання: чи визначає система акуратно і послідовно, хто з підсудних “заслуговує” смерті – позитивно відповісти не можна”.

Іншими словами, навіть реконструйовані правила винесення і виконання смертних вироків Блекман вважав неадекватними.

Супротивники страти, як у Сполучених Штатах, так і поза їх межами, спираються на цілий комплекс арґументів. Страта, скасована нині у всіх европейських державах, проголошується варварською і нецивілізованою, фактично леґалізованою формою убивства: держава не має права дозволяти собі те, що вона не дозволяє своїм громадянам. Крім того, відзначається, що смертні вироки часом виносяться вкрай довільно, і за злочини приблизно однакового складу різні люди отримують різне покарання. У Сполучених Штатах у цій довільності багато хто вбачає расизм, доводячи з посиланням на статистику, що за убивства білих смертні вироки виносяться частіше, ніж за убивства чорношкірих.

Супротивники страти стверджують також, що вона не є ефективним засобом попередження злочинности – у штатах, де страта існує, сукупний рівень злочинности вищий, аніж у тих, де вона скасована.

Існує ще один вагомий арґумент, цілком традиційний, який не втрачає своєї чинности. Будь-яке інше покарання, у тому числі довічний вирок, може бути скасоване: якщо згодом вдасться довести, що засуджений усе-таки невинний, його можна звільнити і певною мірою компенсувати завдані збитки. Але страта – незворотнє покарання, і посмертна реабілітація не може змінити того фундаментального факту, що безневинно засудженого вже немає серед живих.

Карл Кеннон, консервативний журналіст, який пише для консервативного журналу, вважає, що доведене число судових помилок неприпустиме, і що страту необхідно якщо не заборонити зовсім, то принаймні призупинити на термін, необхідний для вреґулювання процедури – за умови, що ефективне вреґулювання взагалі можливе, адже, як ми вже бачили, принаймні один із членів Верховного Суду втратив усяку надію. Саме цими міркуваннями керувався губернатор Іллінойсу, запроваджуючи мораторій у зв’язку із тим, що більше половини смертних вироків, винесених у його штаті, спростовуються або в процесі апеляції, або зусиллями добровольців – студентів юридичних факультетів.

У цьому світлі статистика, наведена мною на початку, набуває особливого забарвлення. Хоча 66% прихильників страти – це чимало, але ще кілька років тому їх було 80%. Ставлення до вищої юридичної міри в США починає мінятися.

Які ж національні особливості Сполучених Штатів спонукають країну іґнорувати не лише одностайну світову громадську думка, але і зростаючу внутрішню опозицію юридичному позбавленню засуджених життя? Досить згадати, що один з нинішніх кандидатів у президенти, Джордж Буш-молодший, є губернатором Техасу – штату, де смертні вироки виносять найреґулярніше, і настільки ж реґулярно виконують. За всі роки губернаторства Буш жодного разу не скористався правом на помилування засудженого на смерть. Його суперник на виборах, куди більш лівий віце-президент Алберт Ґор, також підтримує страту з огляду на думку електорату.

Почнемо з того, що страта згадана в конституції США – не як припис, а як допустима міра покарання за деякі злочини. Вже одна ця обставина заносить її в розряд цілком законних покарань: американці ставляться до своєї Конституції, найстаршої у світі, значно серйозніше, аніж багато інших народів. У ті часи, коли Конституція створювалася, страта була стандартним методом покарання за тяжкі злочини практично у всіх існуючих державах.

Виступаючи на підтримку страти, більшість американців вважають, що невинні достатньо застраховані від судової помилки процедурою судочинства. Ось деякі деталі цієї процедури, загальні для судочинства практично у всіх штатах, які застосовують страту. Обвинувачуваному роз’ясняють його права і, у випадку його неспроможности, призначають захисників за рахунок штату. Обвинувальний висновок виноситься спеціальним “великим журі”, яке зважує пред’явлені прокуратурою докази. Відтак, після слухання справи, журі присяжних виносить вердикт, тобто просте визначення винуватости підсудного. Цей вердикт можливий лише за згодою усіх 12 членів журі, яким суддя ретельно роз’ясняє необхідність повної переконаности у винності, яка виключає розумні сумніви. Після цього журі визначає застосовність страти до даного випадку. Якщо вирок про страту усе-таки виноситься, справа автоматично надходить в апеляційний суд найближчої інстанції, іноді аж до найвищої: Верховного Суду США. При цьому термін від винесення вироку до виконання постійно зростає, і зараз перевищує 10 років.

У випадку, якщо процес апеляції завершується не на користь засудженого, у нього залишається принаймні можливість губернаторського і президентського помилування, хоча, як уже відзначено, деякі губернатори далеко не зловживають цим правом.

Здавалося б, така процедура повинна надійно захистити підсудного від можливости судової помилки. Дійсно, згідно з доповіддю комісії під керівництвом професора Колумбійського університету Джеймса Лібмана, від 1973 до1995 року було відмінено 41% усіх винесених у США смертних вироків.

Але саме ця обставина парадоксальним чином викликає в американців сумнів. Настільки високий відсоток успішних апеляцій вказує на частоту судових помилок. Тим, чия невинність виявлена в процесі апеляції, пощастило, – але де ґарантія, що пощастило усім, хто цього заслуговує?

Нещодавно було проведено досудовий вибірковий аналіз ДНК 18 тисяч головних підозрюваних за різними судовими справами. Нагадаю, що такий аналіз можливий лише у випадках, коли злочинець залишає органічні сліди, як от у випадку зґвалтування. Результати засвідчили невинність 26% усіх перевірених. А тим часом, серед штатів, де застосовують страту, лише Нью-Йорк і Іллінойс надають підсудним змогу робити аналізи ДНК за їхньою вимогою.

Утім, дотепер я наводив арґументи супротивників страти і факти, які так чи інакше свідчать на їхню користь. Настав час дати слово прихильникам страти. Одним з чільних захисників цього виду покарання в США є професор Фордгемського університету Ернест ван дер Хааг. Аби уникнути настирливих посилань, обмовлюся заздалегідь, що всі нижченаведені арґументи переважно засновані на його ідеях.

Гадати, що страта – варварське і нецивілізоване покарання, значить заплющувати очі на факти. Більшість цивілізованих держав застосовували її упродовж більшої частини своєї історії. Протести проти цього виду покарання почалися всерйоз лише після Другої Світової війни, можливо як реакція на практику тоталітарних держав.

Один з головних арґументів проти страти полягає в тому, що людське життя – найвища з існуючих цінностей, на яку ніхто, у тому числі й держава, не вправі зазіхати. Але це – лише недовідний предмет віри. Багато хто з нас вірили і вірять, що в людини є вартості, вищі за життя, і що саме цим людина відрізняється від тварини. Ба більше, саме цінність життя жертви злочину примушує вимагати за неї найвищої платні.

Гадати, що страта за вироком суду, винесеним згідно з законом, ідентична простому убивству, – значить вдаватися до логічного викрутасу. Подібним чином арешт і позбавлення волі можна дорівняти до викрадення людей чи літака, а штраф – до пограбування.

Супротивники страти вважають її не тільки жорстоким, але й принизливим покаранням. Насправді, як не дивно, її цілком можна тлумачити як акт поваги до вільної людської волі – у даному випадку до волі злочинця. Ось що каже з цього приводу ван дер Хааг.

“Ми погрожуємо покаранням з метою запобігти злочинові. Ми застосовуємо покарання не лише тому, аби ця загроза була реальної, але й задля відплати, тобто правосуддя, за злочини, яких не вдалося уникнути. Погрози і покарання необхідні для запобігання, і запобігання – достатнє практичне виправдання для них. Відплата – незалежний моральний арґумент. Хоча покарання можуть бути нерозумними, огидними чи неналежними, а покарані – гідними співчуття, застосування законної міри покарання до винного не може бути несправедливим. Чинячи злочин, злочинець добровільно ризикує зазнати законного покарання, якого міг би уникнути, не вчинивши злочину”.

Мені несила проаналізувати тут усі заперечення проти страти, але я не можу замовчати головне з них: імовірність фатальної судової помилки і страти невинного. На це Ернест ван дер Хааг відповідає простим і жорстоким життєвим спостереженням: помилки притаманні будь-якому видові людської діяльности, і цілком виключити їх можна лише відмовивши від будь-яких дій узагалі. “Більшість видів людської діяльности”, пише він, “будівництво, виробництво, кермування автомобілем, повітряний транспорт, спорт, не кажучи вже про війни і революції, призводить до смерті ні в чому ні винних третіх осіб”. Кожен з цих видів діяльности, якщо від нього відмовитися, вимагатиме сплатити значно вищу ціну, аніж та, яку він бере з нас щодня. Люди гинуть в автомобільних катастрофах, але незмірно більше людей рятують життя завдяки службі швидкої допомоги. У результаті операції НАТО по запобіганню ґеноциду в Косово загинули безневинні люди – за підрахунками правозахисних організацій близько 500 осіб, здебільшого албанських біженців, і це викликало хвилю обурення, в тому числі й у Росії, хоча там співчуття було адресоване зовсім не албанцям. Але власне російські спроби так званого “відновлення конституційного ладу” і “боротьби з тероризмом” у Чечні призвели до десятків тисяч безневинних жертв. Людині не дано діяти, не йдучи на ризик, але розумні дії зазвичай супроводжуються поміркованим ризиком.

Для мене абсолютистські арґументи затятих супротивників страти здаються неприйнятними – так само, як неприйнятні беззаперечні принципи пацифістів чи войовничих супротивників неетичного поводження з тваринами. Арґументи професора ван дер Хаага, при всьому їх суворому прагматизмі, здаються мені куди тверезішими і реальнішими. Але саме тому я змушений встати на бік журналіста Карла Кеннона і судді Верховного Суду Гаррі Блекмана. Страта, принаймні у тому вигляді, в якому її практикують сьогодні у будь-якій країні світу, повинна бути скасована. Тому що коли навіть у США, де система захисту підсудного розвинута як ніде, ризик смерті невинного неприпустимо великий, можна лише припускати, яким великим є цей ризик у Саудівській Аравії чи в Китаї, де людину можна засудити лише на підставі її власного зізнання, а винесення вироку та його виконання іноді відокремлює час, менший за добу. Світ, як це ні парадоксально, поки що недостатньо цивілізований для страти, а можливо й ніколи не стане достатньо цивілізованим.

Зміни громадської думки в США щодо страти, на мій погляд, цілком реальні, але її скасування навряд чи станеться простим декретом, як це трапилося в більшості европейських країн. Звітність американських виборних представників перед виборцями значно суворіша, аніж в Европі, де донині в багатьох країнах більшість населення, на відміну від своїх урядів, налаштована на користь вищої міри. В кожному разі, настав час відмовитися від служби “швидкої допомоги”, яка, цілком можливо, убиває більше пішоходів, аніж рятує.

Переклав А.П.