У ХХ-ХХІ століттях однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини
стала його ґлобальна універсалізація. Про це свідчить, скажімо, те, що до найвизначніших
договірних актів ООН з прав людини – Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права,
Конвенції про права дитини, Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації
щодо жінок, Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації – приєднались
від 70 до 90% усіх держав світу, а заключний документ проведеної під егідою
ООН 1993 року у Відні Всесвітньої конференції з прав людини підписали представники
усіх 170 держав, які брали у ній участь.
У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить свій прояв у тому, що нині
абсолютна більшість держав:
– визнали існування проблем втілення й захисту невід’ємних, “природних” прав
і свобод людини та необхідність поступового розв’язання таких проблем;
– погодились вважати закріплений у Загальній декларації прав людини мінімально
необхідний перелік назв прав і свобод своєрідним пакетом взірців, на
які мусить орієнтуватися політика кожної цивілізованої, демократичної держави
(і справді: більшість цих назв відтворені у переважній частині сучасних конституцій
чи інших фундаментальних законів);
– домовились про створення міжнародних (наддержавних чи міждержавних) органів,
котрі ними ж уповноважені відслідковувати стан дотримання прав людини у відповідних
державах-учасницях та піддавати його своєму контролю і впливу, а також дали
згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів;
– дійшли консенсусу щодо процедури розгляду питань, пов’язаних із порушеннями
прав людини у різних державах та визначенням заходів міжнародного реагування
на такі порушення.
Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини доволі рельєфно
виявляється й інша – зрештою, протилежна – загальна тенденція, а саме:
урізноманітнення конкретного змісту й обсягу прав людини залежно від
країни [1].
Ця, друга, тенденція найчастіше знаходить свій прояв у процесі розв’язання
(теоретичного й практичного) наступних проблем:
– з’ясування сутности (визначення поняття) феномена прав людини та можливостей
його однозначного розуміння;
– “дозування” прав людини, тобто законодавчого визначення їх конкретного змісту
й обсягу шляхом встановлення певних юридичних обмежень щодо їх здійснення;
– витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони і захисту
та можливости (чи, навпаки, неможливости) їх офіційної уніфікації на всесвітньому
або принаймні на реґіональному рівні.
У цій статті я розгляну лише останню із названих проблем (оскільки
інші мені вже доводилося висвітлювати [2]).
При цьому основна увага приділятиметься характеристиці соціальних
чинників, що її зумовлюють, та аналізу логіко-герменевтичного механізму
її розв’язання.
Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, які становлять її основні
права, – навіть на всесвітньому, ґлобальному рівні – визначає, безперечно, неоднаковість
їх конкретного змісту й обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства.
Вже тому уявлення про реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не
номінально) універсальними й незмінними. Інша ж причина “різночитань” у тлумаченні
основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати
і від своєрідних, специфічних інтересів різних етносів, народів, націй, класів
й інших численних соціальних утворень. А такі інтереси є вже не загальнолюдськими,
всесвітніми, а особливими, “частковими”.
Тому стає зрозуміло, що для закріплення і здійснення за допомогою внутрішньодержавного
(“національного”) законодавства основних прав людини набуває принципового методологічного
значення проблема розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами
держави та іншими суб’єктами даного суспільства. А розв’язання цих проблем має
досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації),
тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою.
Спираючись на цю науку, можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому
законодавство певної держави, яке фіксує пануюче у ній конкретно-історичне розуміння
основних прав людини, досить часто не збігається (причому не стільки термінологічно,
скільки у соціально змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних
документах “стандартами” таких прав, а ще більшою мірою – із законами інших
держав щодо тих же ж питань.
Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, котрі
у міжнародних документах декларують і вважають загальнолюдськими (зокрема основні,
невід’ємні права людини), є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями,
термінами; проте при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються
цілком конкретним, здебільшого неднозначним, змістом, а отже, насправді функціонують
не як загально-, а як “окремо- (особливо-) людські”. Чого варті загальнолюдські
назви прав людини – це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для
розв’язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах,
за конкретних обставин.
Чи не найвиразніше, найрельєфніше така ситуація проявляється тоді,
коли у процесі державно-правового (юридичного) реґулювання неминуче
постає проблема меж (обмеження) прав людини. Практичне розв’язання
цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним,
одноваріантним, “нерухомим” [3].
Саме законодавство з питань прав людини осмислюється (інтерпретується, витлумачується)
– причому як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, реалізації
– у такий спосіб, аби воно могло слугувати реальним засобом, інструментом для
досягнення змістовних цілей тих суб’єктів суспільного життя (соціальних спільностей,
їхніх індивідуальних чи колективних представників – як державних, так і недержавних),
котрі є учасниками відносин, що реґулюються цим законодавством. А оскільки цілі
різних суб’єктів суспільних відносин у багатьох випадках не збігаються та не
залишаються незмінними у процесі соціального розвитку, інтерпретація цими суб’єктами
правових текстів, насамперед нормативних, засадничо не може бути однозначною,
односенсовою, уніфікованою. Будь-яке тлумачення законів “спрямовується” на поліпшення
умов існування і життєдіяльности його суб’єкта (або тих спільнот, угруповань,
об’єднань, інтереси яких він – усвідомлено чи неусвідомлено – відображає).
У цьому аспекті особливого значення набуває офіційне (тобто
формально обов’язкове для правозастосувачів) нормативне тлумачення
законодавчих та інших нормативно-правових актів. Таке тлумачення,
з огляду на його реальну роль, місію у державно-юридичному реґулюванні
суспільних відносин, можна позначити такими термінами-синонімами,
як, скажімо, “динамічне”, “інструментальне”, “функціональне”, “адаптаційне”,
“пристосувальне”. І, схоже, саме останній з цих термінів – як би “радикально”
він не звучав – найточніше, найадекватніше позначає поняття про розглядуване
тлумачення. Адже соціальне призначення такого тлумачення полягає,
у багатьох випадках, саме в пристосуванні державно-юридичного
реґулювання до тих змін, котрі відбулися у суспільстві, або ж у наданні
домінуючого становища у цьому реґулюванні саме такій інтерпретації
закону, яка об’єктивно здатна якнайкраще задовольнити потреби певної
соціальної групи. Відбувається, так би мовити, інструменталізація
закону з огляду на досить конкретні соціально-змістовні цілі. Чи не
найпереконливішим свідченням цього слугує правотлумачна практика органів
конституційного судочинства багатьох країн [4]
(і практика Конституційного Суду України, гадаю, не становитиме винятку
у цьому відношенні). Зважаючи на це, можна стверджувати, що основна
мета діяльности суб’єктів офіційного нормативного (зокрема прецедентного)
тлумачення якраз і полягає у забезпеченні певної соціальної доцільности
державно-юридичного реґулювання суспільних відносин шляхом пристосування
(адаптації) обов’язкового варіанта інтерпретації законодавстав до
оновлених цілей такого реґулювання або ж до нових засобів їх досягнення.
Викладені висновки яскраво ілюструє і практика тлумачення Конвенції про захист
прав людини і основних свобод 1950 року (далі – Конвенція) Европейським судом
з прав людини (далі – Суд).
Так, у рішенні у справі “Косадо Кока проти Іспанії”, ухваленому 24 лютого
1994 року, Суд постановив, що застосування керівництвом колегії адвокатів дисциплінарних
санкцій щодо адвоката, котрий рекламував власні послуги, не порушує статтю 10
Конвенції (право на свободу вираження поглядів). Суд відзначив, що правила,
які реґулюють використання реклами членами колегії адвокатів, варіюються залежно
від країни: більшість держав-учасниць намагається пом’якшити ці правила, посилаючись
на розвиток суспільства та посилення ролі засобів масової інформації. Суд
зауважив також і те, що керівництво колегії адвокатів та національні суди перебувають
у кращому становищі, аніж міжнародний суд, для того, аби визначити, яким буде
на той чи інший час оптимальний баланс між вимогами належного відправлення
правосуддя, професійною гідністю, правом кожного отримувати інформацію про правову
допомогу, з одного боку, і можливістю для адвоката робити рекламу своїх послуг,
– з іншого. З огляду на це, Суд дійшов висновку, що на той час (1982-83
рр.) дисциплінарні санкції не могли розглядатися як такі, що не відповідали
поставленій меті. (Виділено мною.– П.Р.).
Ще один приклад. У рішенні, ухваленому у справі “Брумареску проти Румунії”
23 січня 2001 року, Суд відхилив попереднє заперечення уряду Румунії, за яким
заявник нібито не використав усіх національних засобів правового захисту (він
не звернувся з новим позовом до суду про повернення належного йому майна, хоча
міг це зробити). З цього приводу Суд дійшов висновку, що уряд не міг посилатися
на неподання заявником нового позову, оскільки результат такого позову є
дуже сумнівним, особливо з огляду на дію принципу res judicata. Отже, у
даній справі Суд відійшов від буквального тлумачення нормативного юридичного
тексту, оскільки таке тлумачення (саме у цій ситуації! ) не змогло б
забезпечити досягнення цілей захисту прав, закріплених у Конвенції. Суд діє
згідно із виробленим у його практиці принципом ефективного захисту прав людини,
суть якого полягає у тому, що норму потрібно тлумачити й застосовувати у такий
спосіб, який дасть можливість забезпечити максимально ефективний, дієвий, реальний
захист прав людини саме у даному випадку.
Для реалізації цього принципу Суд не стільки робить спробу відшукати у нормативному
юридичному тексті наміри “творця норми”, закладені останнім у цей текст, скільки
пристосовує семантичне значення витлумачуваних нормативних положень до
цілей европейської спільноти – забезпечити й захистити права та свободи людини.
Семантичне значення тексту стає тут об’єктом цілеспрямованої – “прагматичної”
у зазначеному сенсі – інтерпретації, в ході якої системі знаків (а точніше,
концептів, signatum), котра потенційно може бути протлумачена у різний спосіб
(мати різні смисли), на основі їх семантичного значення як продукту так званої
мовної конвенції якраз і присвоюється, “приписується” певний сенс, що відповідає
цілям правової політики Ради Европи. (Щодо Конвенції такі цілі проголошені безпосередньо
в її Преамбулі). Таким чином Суд реалізує неодноразово проголошений ним фундаментальний
постулат, за яким Конвенція є “живим організмом, котрий постійно розвивається”.
Мені вже доводилося арґументувати положення про те, що здатність
нормативного юридичного тексту бути потенційним носієм різних смислів
(інтерпретаційна здатність тексту юридичних норм) є його об’єктивною,
невід’ємною, а отже, неминучою властивістю [5].
Корені її потрібно шукати, вочевидь, як у різноманітності соціальних
інтересів, так і в особливостях самої мови [6],
а також у закономірностях здійснення комунікативної діяльности [7].
Це положення, яке відображає одну із загальних герменевтичних закономірностей,
переконливо підтверджується практикою офіційної інтерпретації юридичних
норм саме щодо прав і свобод людини.
І наостанок. У вітчизняній юриспруденції набуло певного поширення положення
про те, що поняття прав людини відображає необхідні для існування і розвитку
людини її можливості, об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільства,
а отже загальні та рівні для всіх людей. У такому розумінні розглядуваного
феномена реалізовано теоретико-методологічний підхід, який можна назвати “запотребуваним”.
Адже зазначені можливості людини покликані використовуватись передовсім для
задоволення її життєво необхідних потреб і якраз у цьому полягає особистісна
значимість, цінність таких можливостей (тобто прав людини).
Тому-то й згадана вище інструменталізація законодавства включає,
по-перше, пізнання об’єктивно існуючих можливостей для існування та
розвитку усіх людей (а також їхніх об’єднань і спільнот), а по-друге,
“наділення” законодавства – у процесі його інтерпретації – таким смислом,
аби воно могло послугувати засобом, важелем здійснення цих можливостей,
тобто “інструментом” використання відповідних прав, а тим самим –
і задоволення певних потреб [8].
Йдеться, таким чином, про своєрідне дослідження функціонального
зв’язку між правореалізаційною діяльністю (причина) і можливістю
задоволення певних потреб (наслідок).
У цьому й вбачається конкретно-історична зумовленість смислотворчої інтерпретації
юридичних норм, які закріплюють права людини та засоби їх реалізації. Розглядувана
інтерпретація, особливо ж її офіційно-нормативний різновид, з необхідности включає
і гносеологічну складову, а отже, дозволяє застосовувати до такої інтерпретації
категорію об’єктивної істини.
[1] Дослідженню зазначених тенденцій,
діалектики універсальних і конкретно-історичних властивостей прав
людини присвячують нині численні наукові праці. Див., наприклад: Robertson
A.N.Human Rights in the World. New Heaven,1972; Pollis A. Schwab P.
Human Rights: Cultural and Ideological Perspectives. New-York,1979;
Tzvetan T. The Conguest of America // The question of the other. New-York,
1981; Fernando R. International Human Rights and Cultural Relatiusm
// Virginia Journal of International Law, 1985, №4; Donnelly J. Universal
Human Rights in Theory and Practice. New-York, 1989; Апель К.-О. Етноетика
та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнюваність? //
Політична думка. – 1994. – №4. – С.85; Van Dijk P. A Common Standard
of Achievement. About Universal Validity and Uniform Interpretation
of International Human Rights // Human Rights: Chines and Dutch Perspective.
The Hague, 1996; Мережко О. Культурний релятивізм і природа фундаментальних
прав людини // Український часопис прав людини. – 1996. – №1. – С.
55; Brems E. Enemies or Allies? Feminism and Cultural Relatiusm as
Dissident Voices // Human Rights Quarterly. – Vol.19, 1997; Габермас
Ю. До леґітимації через права людини.-Київ. – 1999. – С.53; Добрянський
С. Застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод
як вияв загального та одиничного у праворозумінні // Право України.
– 2000. – №11. – С.37.
[2] Див., наприклад: Український
часопис прав людини,1995, №1; 1997, №3-4; Вісник Академії правових
наук України, 1995, №2; 1996, №6.
[3] Докладніше див.: Рабінович
П.М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування.
Львів, 2001.
[4] Див., наприклад: Равное правосудие
на основе закона. Верховный Суд в жизни Америки. – Москва. – 1995.
– С.57-58; 63-65; 69-74; 78-79.
[5] Див., наприклад: Известия
высших учебных заведений. Правоведение. 1988, №5; Правова держава.
Вип. 9. К.,1998; Вісник Академії правових наук України,1999, №2.
[6] Див., наприклад: Космеда
Т. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: формування і розвиток категорії
оцінки.Львів. – 2000.
[7] Див., наприклад: Дридзе Т.М.
Язык и социальная психология. М., 1980; Її ж. Текстовая деятельность
в структуре социальной коммуникации // Проблемы семиосоциопсихологии.
М., 1984.
[8] Принагідно зауважу, що запотребуваний
підхід є плідним також і для розв’язання багатьох інших, у тому числі
спеціально-юридичних, проблем правознавства. Нагадаю, наприклад, широко
дискутовану нині проблему соціального права. Так, його предметом
можна вважати суспільні відносини, які опосередковують соціальний
захист людини шляхом безпосереднього задоволення її життєво-необхідних
потреб, здійснюваного – за наявности певних ризиків для неї – із соціальних
(передовсім державних) джерел; йдеться, одне слово, про соціально-захисні
відносини. Методом цього права служить діяльність із представлення
соціальних надань, із соціального утримування людини (цей метод можна
назвати соціально-аліментарним). І нарешті, за системно-структурною
характеристикою соціальне право є комплексною інтегрованою галуззю
об’єктивного юридичного права.
