зміст

© К.Бондаренко, 2001

Земля наша суть велика и обилна,
А наряду в ней нетъ. Приидите и володейте
НЕСТОР

Слово “олігарх” стало у наш час доволі модним. “Олігархом” часто називають у нас будь-яку людину, яка сягнула певних висот у бізнесі. Політологи сперечаються: олігархи – це добре чи погано? Націонал-демократи задаються питанням: як боротися з олігархами? Але, попри усе це олігархи існують. І, як показав досвід, вони займають свою нішу в нашому суспільстві.

За будь-якої соціальної формації завжди знайдуться 5% людей, які зосередять у своїх руках 90% всього майна, коштів тощо, наявних у державі. Природно, що ці люди рано чи пізно захочуть максимально забезпечити своє майно і свій бізнес. Що для цього потрібно? Правильно – захищеність перед законом. Найкраще – мати залежних від себе депутатів Верховної Ради, які проштовхуватимуть те чи інше потрібне законодавство. Ще краще прийти самому у Верховну Раду і дбати про вигідні для себе закони. Плюс – відгородитися від закону депутатським мандатом, який ґарантує недоторканність. Для того, аби народ правильно розумів політику цього грошового мішка, потрібно мати в своїх руках кілька газет, журнали, радіо, а основне – телебачення. Ну, а вже що за бізнесмен без власних підприємств – банків, заводів, фабрик... Пам’ятаєте дитячий віршик про містера Твістера? “Мистер Твистер – главный министр, мистер Твистер – миллионер, владелец заводов, газет, пароходов…” Це – такий собі образ американського олігарха, який, здавалося, в нас неможливий. Але ринок є ринок. В сучасних умовах на олігархів існує певний попит. І цей попит формує влада.

До середини 90-х років в Україні виникли передумови для виникнення олігархічних груп. Цьому сприяли два чинники. По-перше, на початку 90-х практично завершився процес перерозподілу соціалістичної власности – все те, що колись було нічиїм, отримало конкретних власників. Відбулися гучні перестрілки, справжні кримінальні війни. Відбулася часткова легалізація капіталу. Колишні директори плодоовочевих баз та керівники будуправлінь пересіли з “бобиків” на “Мерседеси” і посіли місця радників у оточенні Президента. Предметом купівлі-продажу стали не лише підприємства, не лише засоби масової інформації, а й політичні партії.

Після провалу кампанії “структурування українського суспільства за партійною ознакою”, гаряче розрекламованої у 1997 – на початку 1998 років, Президент зрозумів, що на наступних президентських виборах він не зможе повністю покладатися на той ресурс, який було зосереджено в руках політичних партій. Потрібні були сильні, вольові, грошовиті люди, які могли би проштовхнути Кучму на другий термін. І саме тоді починається великий прихід в політику тих, кого прийнято називати “олігархами”. Саме тоді народ дізнався про існування Волкова, Рабиновича, Пінчука, Бакая, Деркача, Медведчука, Суркіса. І саме тоді відбувається “вигнання з раю” Тимошенко та Лазаренка.

Ще за рік олігархи поділилися на дві групи – “старих” і “нових”, між якими ведеться невидима, але відчутна боротьба. “Старі” олігархи зробили свій капітал на перерозподілі соціалістичної власности, згодом – на захопленні сировинних ресурсів і на спекуляції російськими енергоносіями. “Нові” олігархи віддавали перевагу різноманітним промислово-фінансовим схемам, які приносили значні прибутки і дозволяли зберігати імідж “більш-менш порядних” людей. У лексиконі “нових” олігархів з’явилися такі терміни, як “офшор”. Олігархічна “молодь” виявилася доволі агресивною і почала скуповувати підприємства навіть поза межами України (скажімо, Віктор Пінчук, за повідомленнями мас-медіа, здійснює вплив на Могилівський металургійний комбінат ім. М’ясникова в Білорусі та на Таганрозький металургійний комбінат у Росії, Вадим Рабинович веде переговори про купівлю російського каналу НТВ тощо).

Дані схеми – це лише спроба систематизувати наявну відкриту інформацію про сфери впливу тих чи інших олігархічних чи квазі-олігархічних груп в Україні. Проте ситуація є доволі динамічною, і дуже невдячна справа намагатися подати найповнішу картину того, хто чим в Україні володіє. По-перше, немає жодної юридичної підстави говорити про те, що саме той, чи інший депутат або держслужбовець є власником того, чи іншого об’єкту (формально, згідно з законом, їм заборонено бути власниками підприємств чи займатися бізнесовою діяльністю). По-друге, заводи та мас-медіа в Україні дуже часто переходять з рук в руки. Наприклад, вже після того, як статтю було підготовлено до друку, з’явилася інформація про те, що Р.Ахметов має бажання придбати телеканал “Тоніс” та газету “Сегодня”.

Не до кінця вивчені фінансові потоки та розподіл власности всередині такої потужної бізнес-групи, як Комуністична партія України та її сателіти. Взагалі ліві (в тому числі соціалісти) свою власність не надто афішують, оскільки це йде всупереч із ідеологічними уявленнями їхнього електорату. Проте варто лише поглянути на список КПУ на виборах 1998 року, аби помітити, що більшість списку становлять представники підприємницьких кіл, такі собі новітні “Сави Морозови”.

Непредставленою в цьому переліку є група Ющенка, оскільки вона зосереджується не у медіа- чи промисловій політиці, а виключно у фінансовій галузі (Стельмах, Кирєєв, Аржевітін).

Глибшого вивчення потребує група Партії зелених України. З одного боку, незрозуміла міра пов’язаности цієї групи із бізнесменом Вадимом Рабиновичем (який водночас пов’язаний із середовищем А.Деркача). З іншого боку, на групу намагається впливати середовище Г.Суркіса – В.Медведчука. Також варто взяти до уваги той факт, що всередині групи є кілька доволі потужних притягальних центрів, які уможливлюють перетворення ПЗУ в повністю самостійну групу (В.Хмельницький, який здійснює контроль над заводом “Запоріжсталь” та над львівським готелем “Дністер”, частково – над Лисичанським нафтопереробним заводом, О.Шевчук, який донедавна очолював “Укртелеком” тощо).

Окремим питанням є поступове зосередження контролю над важливими стратегічними об’єктами в руках Секретаря Ради національної безпеки і оборони України Є.Марчука. Фактично під його впливом перебувають корпорація “Укртранснафта”, яка об’єднала нафтопровід “Дружба” та Придніпровські магістральні нафтопроводи, а також, очевидно, включить невдовзі нафтопровід “Одеса-Броди” та нафтотермінал у Південному. З недавнього часу фактично під контролем Марчука опинився “Укртелеком”. Додайте газету “День” і вплив на низку депутатів у Верховній Раді і збереження позицій у впливі на “Укрспецекспорт”, і стане зрозуміло, що невдовзі Марчук може скласти конкуренцію тим, кого нині іменують олігархами.

Схеми дають можливість уявити шляхи фінансових надходжень тих чи інших політичних груп, проте вони не дають відповіді на всі питання. Хоча, фактично, для розумного буде досить, аби знайти відповідь на такі питання, як “Де поділося золото партії?”, “Куди поділося те, що нагромаджувалося нашими дідами і батьками?”, зрештою, “Хто керує Україною?”