зміст

© Б.Осадчук, 2001

Леонід Кучма урядує у велетенському сірому будинку по вулиці Банковій, колишній Орджонікідзе. Колись там господарювали перші секретарі Комуністичної партії України. Чимало з тих, хто сьогодні посідає у Києві вищі державні пости, мали за робоче місце стіл у цьому архітектурному монстрі. Дехто з них настільки звик до тогочасної атмосфери, що тепер їм важко освоїтися з правилами гри в демократію.

Це зовсім не означає, буцім вони потерпають від ностальгії за минулим. З певністю – ні, адже колись треба було принижуватися перед начальством у Москві і вдавати, що керуєш Україною. Сьогодні подібного роздвоєння особи немає. Українські достойники тримають у руках реальну владу, вони нікому не бажають її віддавати і ні з ким не хочуть ділитися нею. Але мусять клеїти дурника, вдавати новонавернених демократів. Хоча – правду кажучи – не дуже й відомо, що б то мало означати. Одні грають свою роль просто блискуче, як скажімо колишній Президент Кравчук, інші гірше – як його наступник Кучма. Так виглядає київська політична сцена. На ній треба водночас грати актуальну роль, учитися нової і режисерувати увесь цей спектакль. Часто із фальшивими суфлерами.

Маси підтримують державу про людське око

Десятиліття існування незалежної України було багате на події. У історії цієї країни переважали роки неволі. Завше в думах і лірницьких баладах тліли гордощі та смуток за блискучою Київською Руссю, за бурхливою козацькою республікою, за невдалим стартом Української Народної Республіки Петлюри чи монархії гетьмана Скоропадського. Ці почуття підживлювали самі комуністи, котрі мусили якось тлумачити підданим історію опанованої ними країни. Приречений на всевладдя комуністів пролетаріат міст і сіл, буцімто суверен нової дійсности, отримував спотворену з пропагандистською метою інформацію про своїх великих предків. Зрештою, при нагоді боротьби за “світову революцію” та “визволення колоніальних народів” Ленін, Троцький, Бухарін та українець Скрипник представляли виникнення Совєцької України як модель національного та соціального визволення. Але Україна усе ж залишалася квазі-державою, державою “про людське око”, покликаною здобути підтримку мас, а не втілювати ідеали незалежности. У певні періоди, зокрема з точки зору переслідуваних у сусідніх державах (скажімо, Польщі та Румунії) українців, вона таки виконувала цю роль.

Щоправда, сталінський терор обмежив і цю функцію, але – з іншого боку – після варварської німецької окупації місце Совєцької України у післявоєнному европейському укладі стало доволі привабливим. Зокрема, коли було об’єднано етнічно українські землі, а країна увійшла до ООН в числі країн-засновниць. Цей факт став для еміґрації твердим горішком. Частина еміґрантів, націоналісти-бандерівці, сподівалися на визволення при нагоді гіпотетичної третьої світової війни. Натомість українські демократи, в тому числі ті, хто був пов’язаний із паризькою “Культурою” Єжи Ґедройця, зробили ставку на еволюцію. Наше гасло звучало: “Совєцька Україна – держава, але не суверенна”.

І еволюція відбулася – Україна здобула незалежність без жодного пострілу чи арешту. Це стало несподіванкою і для колишніх господарів Кремля, і для дисидентів, і для загалу суспільства. Ніхто по-справжньому не знав, що з цим дарунком долі робити. Найшвидше відреагували комуністичні діячі. Вони випередили дисидентів і очолили новонароджену державу. Вони перехопили владу без жодного Круглого Столу. Уже тоді, 10 років тому, некомуністична опозиція програла гру за Україну. Пам’ятаю, як Єжи Ґедройць казав: “Боюся, що та ваша незалежність загрузне в болоті. Для здобуття незалежности потрібна боротьба, а без кровопролиття і покарання винуватців буде політичний вінегрет”.

Після Кравчука країну очолив директор заводу

Першим Президентом України став Леонід Кравчук, ідеолог [комуністичної] партії в добу занепаду системи, а отже людина стримана, обережна і боязка. Усі ці риси він зберіг і на посту лідера держави. Народжений на Волині, сирота – його батько загинув на фронті у Червоній Армії – він був представником стосовно ліберальної моделі правління. Кравчук боявся радикальних рішень, ділився владою, іноді мудро, але не завше. Він відіграв видатну роль в усталенні ліберальної політики щодо національних меншостей, зокрема щодо поляків та євреїв, а також кримських татарів. Після певних вагань він підпав під вплив сучасного посла України в Варшаві Дмитра Павличка, прихильника співпраці з Польщею. Натомість Кравчук зазнав цілковитої катастрофи в царині економічних реформ.

Його замінив на найвищому посту Леонід Кучма, уродженець Чернігівщини, так само воєнний сирота (більшість політиків у віці близько 60 років втратили батьків на фронтах II Світової війни). В дитинстві він жив у землянці, пас корову – єдину годувальницю родини. Сільський учитель помітив інтелігентність хлопця, розбудив у ньому амбіції, заохотив прагнення до кар’єри. Малий Леонід одного дня утік із села і примандрував аж до Дніпропетровська, старої кузні талантів і кар’єр. Коли місто ще називалося Катеринославом, воно стало колискою т.зв. “катеринославської групи” – угруповання комуністів проросійської орієнтації. Після усунення від влади Хрущова, який походив із конкурентного Донецького басейну, Совєцьким Союзом керувала сумнозвісна “дніпропетровська мафія” під егідою Леоніда Брежнєва, котрий походив із поблизького Дніпродзержинська. Відтоді, коли державу очолив Леонід Кучма, на багатьох ключових постах опинилися діячі та урядовці з цього українського Чикаґо.

Хлопцеві з чернігівського села було нелегко пробитися у місті-молоху, в якому все вирішувалося ліктями і протекцією. У злиднях і самотності він вперто спинався нагору спершу у політехніці, на факультеті машинобудування, а відтак на “Южмаші”, потужному концерні, який виробляв найбільші міжконтинентальні ядерні ракети. Там він також був секретарем парткому. Кучма неодноразово брав участь у випробуваннях ядерної зброї, що начебто (про це кружляють чутки) підірвало його здоров’я.

Обраний до парламенту в 1990 році, після 1991 “безпартійний”, Кучма радше був лобістом так званих червоних директорів, аніж активним політиком. Він працював переважно у комісіях з питань науки і техніки або закордонних справ над проблемами роззброєння. Кучма рідко висловлювався під час дебатів. Несподівано, під час урядової кризи восени 1992 року його велетенською більшість голосів обрали прем’єр-міністром. Він одразу енергійно взявся до оздоровлення недужої економіки. Задля цього парламент надав Кучмі якнайширші повноваження. Прем’єр намагався урядувати так, як колись, на ракетному заводі, а урядовці вдавали, що ретельно виконують його доручення. Саботаж розпоряджень керівництва на військових підприємствах в минулому закінчувався розстрілом, а тепер – щонайбільше звільненням з посади. Після року праці знеохочений і засмучений шеф уряду пішов у відставку. Невдовзі він очолив Спілку промисловців та підприємців.

Через рік, коли Президент Кравчук завчасу подав у відставку, колеги з Дніпропетровська вмовили Кучму висунути кандидатуру на виборах. Кучма погодився і переміг. Це було в 1994 році. Тоді він почав знову потужно. Стара команда Кравчука була проріджена, міністр іноземних справ через відсутність свіжих концепцій був посланий у відставку, а на його місце прийшов Посол у Варшаві Геннадій Удовенко, що було добрим знаком.

Невдовзі виявилося, що новий Президент переважно зосереджується на закордонних, а не внутрішніх справах. На цьому полі він досягнув багатьох успіхів. Кучма остаточно попрощався з атомною зброєю, за що Україна отримала ґарантії безпеки від усіх учасників ядерного клубу – США, Великої Британії, Франції, Китаю, а насамперед Росії. Він також уклав вкрай важливу для України умову з Росією, яка ґарантувала незалежність та територіальну цілісність України (включно з Кримом). Кучма впорядкував занедбані упродовж тривалого часу стосунки з Румунією і, таким чином, завершив облаштування відносин із сусідами. Під час його першої каденції (1994-1999) відбулося поглиблення та ущільнення приятельських стосунків між Україною та Польщею, вони стали близькими, як ніколи. Польща та США перетворилися на головних партнерів України.

Селекція та відчуження влади

Але всередині країни гра не вдалася. Звинувачення Кучми, які лунають тепер із уст тих, хто багато років вірно йому служив, у вождизмі й тоталітарних схильностях – це абсурд. Президент України є класичним представником класу постсовєцьких технократів. Він свого часу контролював процес виготовлення надточних стратегічних пристроїв. На цій посаді він навчився керувати підприємством. Індивідуальність Кучми сформували випадковості та прагнення зробити кар’єру. Осягнувши вершини політичної влади, Кучма опинився у пастці, і ніхто не міг йому тепер пояснити, в чому полягає різниця між управлінням виокремленим і упривілейованим військовим підприємством і державою.

Кучма сам мусів учитися плавати у незнаних водах. Як “безпартійний” він не мав політичного запілля, однак користувався підтримкою різних кланів і груп. Їхні давні і нові представники стали найближчим оточенням Президента. Така селекція на підставі критерію особистої відданости виявилася фатальною у довгостроковій перспективі. Кучма знайшов опору у гроні “підтакувачів”. Напевне це відповідало його ментальності директора заводу, але він і не помітив, що соратники і підопічні відгородили його від реальности. Злий жарт зіграла система президентури, не пов’язаної із системою політичних партій.

З одного боку, це захищає від критики політичних угруповань, але з іншого – підштовхує до авторитарних дій. Чимала вина у цьому лежить на політичних партіях, які замало уваги присвячували усталенню правил гри з президентською владою. Це, звичайно, можна пояснити браком досвіду або звичкою до сильної влади, успадкованою від комуністичних часів. Але головна відповідальність за недоліки політичної системи сучасної України таки лягає на політичні партії. Вони не потурбувалися про реструктуризацію усіх гілок влади. Внаслідок цього Україна отримала “кашу” із совєцьких “нестравних елементів” та недозрілих демократичних елементів, себто той “вінегрет”, якого так боявся Ґедройць.

До 1996 року можна ще було нарікати на стару совєцьку Конституцію. Але ухвалення з великим поспіхом у 1996 році нової Конституції не прояснило засадничої справи, тобто розмежування повноважень між Президентом, парламентом і прем’єром. Це дещо нагадує становище у Франції, от лише французи краще вміють рядити собі з поняттям cohabitation, аніж українці. Подібно до французької, українська Конституція передбачає для Президента велетенські прерогативи, але недостатньо регулює взаємозалежність поміж президентською адміністрацією, кабінетом міністрів і Верховною Радою, тобто парламентом. Це породжує безупинні конфлікти, взаємні звинувачення і постійне блокування реформ.

Кучма розбудував власний штаб неспівмірно до потреб, так як колись Борис Єльцин роздув кремлівський штат. Він оточив себе незліченною кількістю радників, експертів, бюрократів вищого і середнього щабля. Постала система автократичного бюрократизму. Філософ Попович порівняв її з урядами санації в довоєнній Польщі. Звичайно, Кучмі далеко до Пілсудського. Він не має ані заслуг у боротьбі за незалежність, ані принаймні частини харизми Коменданта. “Кучмістський” лад радше схожий на уряди пізнього періоду санації, особливо коли йдеться про пихатість владоможців.

Каста новобагатьків-олігархів

Справжнім лихом для Президента Кучми стала його залежність від нуворишів – власників заводів, президентів фінансових груп, управителів енергетичних систем, зокрема, коли йдеться про експорт нафти і газу з Росії та Туркменістану. Їх називають олігархами. Це занадто велика честь і значне перебільшення. Але для пересічного українця бринить таємниче, а водночас зловісно. Цих людей не можна назвати маґнатами. Маґнати були аристократами, поляками чи полонізованими або русифікованими українцями, скажімо Вишневецькі, Скоропадські, Полуботки, які походили із старовинних родів і представляли певний рівень культури та товариського життя. Сучасні так звані олігархи – це новобагатьки, які на відміну від верстви правлячої бюрократії, вихідців із партійно-комсомольської номенклатури, завдячують свою кар’єру вродженій спритності, організаційним талантам і брутальним методам у боротьбі з конкурентами.

Свого багатства вони, як і їхні російські “корєша”, доробилися на приватизації колишніх державних підприємств, копалень залізної руди, металургійних комбінатів, банків, екпортних фірм та продажу нафти і газу. Приватизація відбувалася на засадах, подібних до російських, шляхом продажу за мінімальну ціну.

П’ятнадцять багатіїв зосередили у своїх руках величезні маєтності. Наймогутніші з них – це Олександр Волков, Віктор Медведчук, Сергій Тигипко, Вадим Рабинович, Григорій Суркіс, Андрій Деркач, Ігор Бакай і Віктор Пінчук, зять Президента Кучми. Один з цього товариства, колишній прем’єр Павло Лазаренко, утік з грошима в Америку, але замість розкішної вілли поблизу Сан-Франциско, уже доволі довго перебуває у в’язниці, очікуючи на процес або екстрадицію.

Кілька років багатії обходили політику стороною. Але потім відкрили у собі потяг і до цієї галузі діяльности, слушно втямивши, що депутатський мандат забезпечить їм недоторканність. Більшість із них підім’яли під себе старі політичні угруповання, інші утворили у парламенті власні фракції. Спершу вони підтримували прем’єра-реформатора. Але коли Ющенко почав вимагати оподаткування їхніх багатств, вони оголосили йому війну.

Муж розважливий, чи український Гамлет

На трибуні – прем’єр-міністр Віктор Ющенко, який півтора року був шефом українського уряду. Це перша людина в десятилітній історії молодої держави, котра зупинила падіння економіки у провалля, упорядкувала бюджет, почала вчасно платити зарплату учителям, залізничникам, робітникам і службовцям, а пенсіонерам – пенсії. Під час його каденції було зупинено багатолітню рецесію, промислове виробництво зросло на 6%. Зросли також бюджетні надходження. Почало розвиватися приватизоване сільське господарство.

На календарі 26 квітня (16 річниця чорнобильської катастрофи). Прем’єр перелічував парламентарям досягнення уряду. У парламенті якоїсь іншої країни депутати після такого виступу влаштували би прем’єрові овацію. Але не в сучасній Україні. При найпершій нагоді під час експозе прем’єра 18 квітня зала вибухала зневажливим сміхом, лунали звинувачення на його адресу. “Усе брехня”, “ґеббельсівська пропаганда” – вигукував вождь комуністів Симоненко, дорікаючи Ющенкові, що той не впорався з алкоголіками та психічно хворими. Іронічно посміювалися і новобагатьки-олігархи: Суркіс, Волков, Деркач тощо. У залі не було екс-Президента Кравчука, який став союзником цієї кліки. Про всяк випадок він подався у закордонну мандрівку, аби не брати участи у розправі олігархів та комуністів із зіркою малого українського економічного дива.

Вотум недовіри урядові Віктора Ющенка, підготований дивоглядним союзом олігархічних партій і комуністів, здобув потрібну більшість голосів – 263 при 450-особовому складі парламенту. Наче на сміх, перед трибуною, з якої прем’єр захищав свою політику, лежали картонні коробки із підписами понад 3 мільйонів громадян України, які підтримали реформи Ющенка. Їх упродовж 10 днів збирали по всій Україні. Вийшовши після оголошення результатів голосування з парламенту, звільнений прем’єр звернувся до багатотисячної демонстрації своїх прихильників із словами: “Я ще повернуся!”

Ким є цей дивний непідкупний політик із твердими моральними принципами і “чистими руками”? У Польщі він відомий як лауреат нагороди Людина Року Міжнародного Економічного Форуму у Криниці 2000 року, почесний доктор університету ім. М.Склодовської-Кюрі у Любліні (це була відзнака його ролі у розвитку стосунків між Києвом і Варшавою; до речі почесним доктором посмертно був оголошений редактор паризької “Культури” Єжи Ґедройць). Віктор Ющенко є прототипом нового українця. Він інтегрує в собі ментальність сходу, заходу та еміграції. Ющенко народився 23 лютого 1954 року у селі на Сумщині, навчався у галицькому Тернополі, а працювати після закінчення інституту почав на Гуцульщині. Дружину Катерину Чумаченко він привіз із Америки. Такого “сплаву” ще не бувало! Багато років Ющенко очолював Національний Банк, його вважають батьком національної валюти – гривні. Дехто іменує його українським Бальцеровичем.

Ющенко займається малярством і скульптурою, колекціонує твори мистецтва. Він втішається довірою суспільства. Зараз, під час кризи влади, він залишається, навіть після втрати посади, найпопулярнішим українським політиком. Багато осіб вважають його гідним представником тієї частини суспільства, яка незадоволена існуючим режимом. Чи збудуться сподівання? Прихильники Ющенка переконані в цьому, противники вважають, що він нестійкий і побоїться очолити опозицію. Скептики кажуть, що це український Гамлет. Поживемо – побачимо.

Скорочений переклад Андрюса Вишняускаса

Osadczuk B. Kryzys wladzy i opozycji nad Dnieprem // Rzecz Pospolita. – Dodatek Plus Minus. – 2001. – 2-3 czerwca. – Nr 126.