зміст

© Русский Журнал, 2001

Громадянське суспільство – могутня, а бува, що й жахлива сила. Ми були свідками того, як воно єдиним порухом знесло дах кільком суспільствам Східної Европи, на перший погляд доволі квітучим. Ще вчора це словосполучення слугувало дисидентською відмичкою до західних ґрантів. Сьогодні картинка “громадянське суспільство ув обіймах влади” облямована сухозлотом. Але, перш ніж ліпити черговий “непорушний блок комуністів і безпартійних”, спробуймо втямити, що ж об’єднує сторони, і що змушує їх конфліктувати.

Громадянське суспільство, ідентичність і влада

Будь-яке суспільство (і громадянське зокрема) відрізняється від звичайного набору громад, корпорацій та груп тим, що вони получені узами єдиної ідентичности. Дюркґайм називав цей ядерний клей “спільною свідомістю”. І в мить історичного виклику скріпний загальнонаціональний дух долає чари громадських, корпоративних і групових духів, які працюють на користь розриву.

Загарбницькі імперії-голдінґи Македонського і Тимура, не посідаючи спільної свідомости, розсипалися у момент смерті завойовника. А Рим пів тисячоліття маячів, наче скеля, серед хвиль навал нових і нових варварів, зачаровував, інфікував їх “римським громадянством”, – і вони поповнювали лави його леґіонерів і землевласників.

У кризі-самовизначенні спільна свідомість руйнує межі суспільства і навпомацки творить нові, тужавіючи в них. Йдеться про межі не лише територіальні, але й владні, економічні та правничі. Франція за два століття пережила п’ять республік. Суспільство передоручає владі свою ідентичність, як власник передає капітал в управління. Влада, ладна і здатна берегти спільну свідомість та мінятися разом із нею, набуває харизми. Влада, яка намагається оту свідомість мінімалізувати до рівня власних потреб, ризикує втратити “мандат небес”.

Стабілізуюча і руйнівна ролі громадянського суспільства

Влада і громадянське суспільство – два гравці, які перекидають ідентичності один одному. Іноді це м’яч, а іноді – граната з висмикнутою чекою.

В стабільному суспільстві більшість його компонент ідентифікують себе із владою. Вони прагнуть до побільшення міри ідентичности і чинять тиск на владу задля того, аби схилити її на власний бік, змусити повніше враховувати інтереси кожної з громадянських меншин. Відтак владу підштовхують до “центру мас” спільної свідомости.

У періоди трансформації ідентичности, якщо влада виявляється нездатною до конструктивної самозміни разом із осердям громадянських спілок, між ними визріває руйнівний конфлікт. Виникає тактичний альянс розмаїтих самостійних сил, орієнтованих на демонтаж влади. Альянс формує тимчасову, “негативну ідентичність” і у разі перемоги породжує “негативну владу”. Вона не має жодної посутньої програми, окрім місії ліквідатора.

Негативна ідентичність і негативна влада

Проблеми спільної свідомости тимчасово відходять на десятий план; на першому – проблеми приватизації державного добра. Апарат, емансипований від влади, керує процесом, доставляючи себе у всі приватизаційні процеси в якості непозбутнього посередника. Особи та групи, позбавлені громадянської спільности, цуплять власність, яка зосталася без господаря. Але присвоєння неможливе без ідентифікації, тому власність осідає там, де ідентичність приявна, – за кордоном.

Інститути колишньої спільної свідомости також зазнають приватизації, переходять до рук функціонально спеціалізованих марґіналів і поповнюють лави негативного альянсу. На зміну спілці письменників приходить спілка борців за визволення від цензури, поціновувачі та виконавці заборонених жанрів посідають місце композиторів, колишні диктори, а тепер політоглядачі викривають тих, чиї тексти озвучували колись.

Чим далі посувається руйнування, тим менше у “негативної влади” підстав і приводів посідати казенні посади. У пошуках подібних приводів вона починає провокувати кризи й конфлікти, реанімуючи примару давно переможеного ворога. Постає вкрай негативний альянс кризових управителів приватизованими інститутами: нові руйнування тепер чиняться заради підтримання руйнівного статус-кво.

Громадянське суспільство, консолідація та нова ідентичність

Рано чи пізно життєздатні сили суспільства починають шукати адекватні форми спільної свідомости – і завдяки цій нагоді згадують про координуючу роль держави. Але “негативна влада” цілком очманіла, а поза тим, позбавлена ресурсної бази, інформаційних каналів і силових структур, які давно приватизовані.

Найважливішою ознакою життєздатности суспільства служить зміна “негативної влади” на владу консолідуючу. Але в момент свого визнання вона не диспонує ані посутньою ідентичністю, ані адекватними формами – нічим, поза кредитом довіри виборців і людського ресурсу нової команди.

Реальною опорою консолідуючої влади можуть стати лише сили громадянського суспільства, від яких її відмежовує супряга апарату та ЗМІ. Інститути оновленої ідентичности виростають із тканини нових громадських ініціатив. У міру визрівання їх очікує “націоналізація”, перетворення у спільну власність держави і громадянського суспільства. У цей особливий період взаємодії влади і громадянських спілок ми і вступаємо сьогодні. Тут проглядають чотири щільно пов’язані між собою лінії громадянської активности.

Стратегічна лінія 1: національна кадрова ініціатива

Назагал вважають, що мінімальна ціна зміни спільної свідомости – зміна покоління, а остання за звичними стандартами потребує або чверті століття, або культурної революції у стилі Мао. Ні того, ні іншого сучасне суспільство не може собі дозволити, не ризикуючи випасти із сучасности.

Вихід – у радикальному оновленні державної системи освіти, здійсненому зусиллями громадянського суспільства, у тому, щоб носії нової ідентичности і пов’язаних із нею різновидів діяльности негайно долучилися до процесу розширеного відтворення кадрів та відігравали у ньому провідну роль.

Досвід застосування нових освітніх технологій для підготовки соціальних інноваторів свідчить, що через 2-3 роки чимало студентів упевнено залучаються до практичної діяльности в якості керівників організацій, проектів і програм. Молодь, яка почала навчатися у міжчассі “перестройки”, не повинна стати втраченим поколінням, вона здатна і повинна негайно взяти долю країни у власні руки.

Стратегічна лінія 2: незалежна громадська експертизаСуспільство, яке балансує на межі між деструктивною і конструктивною фазами трансформації, виглядає як строката суміш латок старої та новонародженої ідентичності. Потрібен незалежний і об’єктивний фільтр для відокремлення першої від другої. Не йдеться про перевидання інституту інквізиції. Але суспільство і держава повинні чітко усвідомлювати, чи має певна сила або тенденція позитивну проєкцію на вектор загальнонаціонального розвитку, чи є певний соціальний феномен справжнім – а чи це всього лиш оболонка горезвісної “джинси”, яка приховує тіньовий інтерес [джинса – сленґовий вираз, який означає приховану (від керівництва) рекламу, т.зв. “чорний піар”; походить від рекламної заставки РТР: на джинсову тканину наїжджає слово “реклама”. – Прим. перекл.]. Лобізм законних інтересів цілком прийнятний у сучасному суспільстві, але лобісти повинні відкрито реєструватися в цій якості й не претендувати на безкоштовну державну підтримку. Необхідна коаліція громадянських спілок і об’єднань з метою організації компетентної, ефективної та максимально відвертої експертизи проектів, програм, рішень, заходів, інститутів у всіх без виключення сферах життя суспільства.

Стратегічна лінія 3: змістове оновлення ідентичности

Розбудова нової ідентичности – як спорудження будинку, де сили громадянського суспільства постачають матеріали, ведуть будівельні та декоративні роботи, а влада виконує роль виконроба. І добре б нам пам’ятати, що бардак на будові, який панує через брак єдиного проекту будівлі, не усунути жодними посиленнями виконавської дисципліни. Могутня вертикаль совєцької влади не встояла перед крахом совєцької ідейности.

Спільна свідомість насамперед сенсовна, і її новий сенс народжується в надрах громадянського суспільства, а не на урядових дачах. У протиборстві тенденцій і сил старої та нової ідентичности перші мають безперечну стартову перевагу, позаяк вони користуються плодами приватизації інститутів і каналів інформації, спираються на силу звички та інерцію мислення.Сучасна влада не повинна (та, по суті, й не може) не втрутитися у сутність суперечки, ані тим більше виступити автором нового всеперемагаючого вчення. Але в її інтересі принаймні зрівняти шанси сторін, забезпечити необхідні умови розвитку освітніх, дослідницьких, культурних, медійних та інших проектів й ініціатив, свободу самовиразу творчих колективів й індивідів, спрямованість на оновлення ідентичности, терпляче провадити з ними постійний діалог.

Суперечка старої та нової ідентичности не може бути вирішена ані у формі підкилимової боротьби, ані методами ринку, де радше за все переважно купують звичне. В інтересах влади забезпечити допомогу при пологах нового сенсу і його підтримку у період раннього дитинства. А відтак він сам проторує собі шлях: остаточний вибір залежатиме не від експертів і чиновників, а від молоді.

Стратегічна лінія 4: мережева російська [русская] діаспора

Російське [российское] громадянське суспільство потенційно значно ширше, аніж сукупність громадян, які мешкають у кордонах РФ. Але для того, аби задіяти цей потужний потенціал, необхідно забезпечити технічну можливість повноцінного прилучення до нього усіх носіїв російської мови та культури.Подібну можливість надають мережеві технології, прототипом яких служить сучасний Інтернет. У розвитку Інтернету особливо наочно виявляється активна інноваторська роль громадянського суспільства, а особливо його молодої частини, в засвоєнні нових соціальних теренів. Російська мережева спільнота, як колись козаки Єрмака, розсуває кордони країни у віртуальному просторі. Нова ідентичність суспільства означає в новому столітті не просто оновлення держави, але й перехід до іншого типу суверенітету. Країна XXI століття – це всесвітня мережева корпорація-діаспора, кордони якої дедалі більше набувають не територіального, а соціокультурного характеру. Сучасна держава повинна бути готовою до подібної трансформації громадянського суспільства.

18 червня 2001

Переклав Андрій Павлишин

За публікацією в: Русский Журнал. Ежегодник 2000/2001. Хроника демократического кризиса. – Москва: Три Квадрата, 2001. – С. 146-151.