зміст

© М.Філевич, 2001

Часто бувало так, що ті, хто спершу читав, а вже потім бачив його на власні очі, шукали в Гоголі зовнішньому за гротеском, сатирою схованої злісти. Мабуть, не знаходили того, тому витворювали його особу самі. Він справжній був звичайним. Звичайним лівобережним. Може тому таким фантастичним: незвичайним для інших пітерян, римлян, московитян.

Мої споглядання Гоголя почалися зі споглядань себе. Як то сталося, що поступово я перейшов майже виключно на Гоголя? Не знаю, бо ж “себе” – набагато манливіший, цікавіший предмет споглядання, аніж якийсь там Гоголь. Може надто часто муляв очі своєю з’явою, з’явою своїх книжок, з’явою пошановувачів його книжок... Усіма цими з’явами.

У тих спогляданнях Гоголя я не маю наміру заглиблюватися у його потаємний світ, не маю наміру скрупульозно вивчати його листи, щоденникові записи, спогади інших про нього. Не хочу цього. І сказати по правді – це мені гидко. Справжній голий Гоголь бридкий. Тому й обмежую себе популярними знаннями про нього. Не хочу занурюватися у деталі, в його деталях легко згубитися. Навіщо у них занурюватися? Ці деталі заразливі, а я не хочу захворіти проказою на ім’я “гоголь”. Тоді чому ж усе це пишу?

Бо просто не можу байдуже пройти повз цю римську сценку – Гоголь, що об’їдається найрізноманітнішими стравами у невеликій тратторії поблизу пляцу Іспанії. І ця єдина бачена мною сцена з життя класика, штовхає мене на усю подальшу банальну писанину про образ генія*.

Якби я не бачив його там, якби він там** ніколи не був, ці рядки, звичайно, б не з’явилися, а Гоголь продовжував би маскуватися у нетрях монографій, серед чагарників антологій.

Зрештою, Гоголь любив ховатися, не треба на те великого знавця душ, аби побачити – Гоголь безуспішно ховав свою таємницю. Вона, та таємниця, була надто великою, аби її сховати. Надто розгалужена. Щупальця її обвили усі закутки гоголевого життя. Може тому він так гротескно виставляє свою таємницю напоказ, нутрощами назовні, ніби оголошує – це вже не моя таємниця!

Таємниця одна, нам всім відома, нами всіма захована. Це страх.

Страх своєї малоросійської минувшини вивертається назовні “Миргородом” і Рудим Паньком. Страх демонічно хоче розбити об списані ним чортячі пики. Страх жіноцтва ховає у таких прісних любощах якихось декораційних героїв. Герої ж головні завжди самотні, карикатурні і до близьких стосунків далекі, бо ж страх... Що далі, то гірше. Боїться, та ні, гидиться московитянами, і це почуття хоче розбити об свій ультра-патріотизм, своє деклароване слов’янофільство, пізніше об “Мертві душі”. Чи вдалося? Мабуть, що ні. Свій найбільший страх, страх Бога, розбиває об своє життя. Не сподобився повірити. Ну що ж? Треба було сховатися в алкоголізм, патріотизм, або ж поміщицьке життя. А він – ні, не прийняв того. Помер, ще раз вперто доводячи, що він класик.

Помер, заснув, чи що він там ще зробив, аби дістатися до заповітної труни, навіки сховатися від них усіх.

Та темна, порожня тратторія в Римі була репетицією смерті, адже там він також ховався. Хотів ховатися якось поважно, з легким натяком на неможливість співіснування із сучасниками, ховатися так, як вмирати. Але замість того – об’їдався, знову вже вкотре, глумився над смертю, не хотячи того робити, бо ж таки боявся її.

Бочкувата, смажена з любов’ю, птиця, оточена дрібними мищинками підливок, немовби пузатих ад’ютантів, піца одна за другою, кожна представляючи своєю поверхнею краєвиди римських околиць, і риба з великими очима, великим писком і якимось фруктом, що застряг помежи зубами, наштовхує на думку – варто її з’їсти, бо якщо ні, то вона з’їсть тебе...

Мені бракує, бракує кулінарського хисту, бракує гурманського натхнення, щоб описати той обід. Він схожий на ліліпутське військо, що вишикувалося на столі зі своїми катапультами, військовими слонами і галерами. Воно очікує наказів свого головнокомандуючого Миколи... Ні, не першого, не Романова, але Гоголя. Він, загорнувшись у сотню серветок, здіймає над столом свій палаш-ніж і тризубець-вилку, він – останній гладіатор. У місті, котре ніколи не належало йому, над кулінарним військом, за котре потім доведеться платити пузатому власнику тратторії...

Гладіатор, останній романтичний вояка, співець нечесних баталій, добитий запорожець, перестрашений дячок. Які ще титули? Які величання? Російський Гомер! Гоголь, такий слабкий, такий нещасний, такий сліпий у своїх інших, нелітературних думах – так, він Гомер. Але попри усю античність, романтизм, комізм, він ще й гоголь. Це якась така своєрідна порода чи то птахи, чи то людини.

Мені кортить його назвати землячком, хоча я напівзгаличанений. Ну що ж... він зкацапщений, я – зхохлячений. Але існують якісь інші частини нас. Чи може лиш хочемо вірити, що в середині нас є інші ми. Ті, котрих ховаємо лише для себе. Той простір степів, ту навіженість Бульби, ту химерність дніпрового бароко. Це ті ми, котрих хочемо й не хочемо у нас. Життєдайні і такі чужі усьому іншому, що зветься “ми”.

Може ми з ним одне? Та ні, спаси Господи.

Я не хочу бути тим нещасним вмираючим фанатиком. Так, я не Микола Васильович. Але... Може то я з породи пташок-гоголів. У “Бульбі” пташка-гоголь летіла до середини Дніпра... Але чи перелетіла? Дніпро широкий. Як Стікс. А він, той нещасний з Миргорода, Сорочинців, Диканьки, чи ще звідкись... Він народився “по той бік”! Залишилося лише взнати по який бік Стіксу-Дніпра. Де я, і де він? Хто помежи мертвих, а хто помежи живих? І тут на допомогу прилітає ще один землячок. Котляревський-Верґілій-Еней. Отой живий між мертвими. Він вирішує всі проблеми Стіксу, він безтурботно мандрує у місті живих і в місті мертвих, він змішує усі карти, усі правила гри. Це через нього наш театр під назвою “потьомкінські села”, збаламутився і ми не знаємо вже нічого. Не знаємо, де сцена, і де глядачі. Хто має вмирати у першій дії, а хто в останній? А ще до того всього, Еней прийшов зі своєю латиною, ота вульґата змішала останні збережені залишки потьомкінського театру. Все. Вавилон почався.

І тут, мовби якась передвавилонська химера, на обрії з’явився Гоголь. Він комічно намагається повернути довавилонські часи – але його мови нема вже, а може й не було. І він таки її уживає. Іноді вона звучить штучно, іноді смішно. Але це його мова, мова театральної химери, мова актора у масці Гоголя, чи гоголя у масці Гоголя, чи Бульби у масці гоголя.

Цікаво, якою то він мовою спілкувався з господарем тратторії – що то була за італійська? З якимись малоросійськими вкрапленнями також... Він співець потьомкінських сіл. Його “мертві душі” – це продовження Грішкіної театро-країни. Потьомкін повів свою німкеню-царицю до такого собі малоросійського театру величиною з країну. Простору тут, простору ж тут скільки! Ти, Катря, маєш у себе на Невському той балаганчик, таки балаганчик, бо ж воно таке маленьке, затиснене помежи стін каналів. А тут! Дивися, які у мене декорації! Дивися, які чубаті актори, які пишні прими! Твої столичні кістляві німці нехай сховаються.

Мій римський об’єкт спостережень народився саме в тому театрі Потьомкіна. Не знаю, чи за кулісами, чи на сцені, але він наскрізь театральний. Це почалося в Миргороді, чи де там він був у школі. Там писав п’єси, грав у них. А що далі, то більше. Писав уже п’єсу для цілої країни. Але грати у ній було не під силу. Тому й опинився тут, у Римі. Ось, виходить. Наїджений. Обережно тягне своє черево. Живий класик! Не часто таких побачиш навіть тут, де кардиналів не менше, ніж давніх статуй.

Так, він все ще живий... Живий, бо ще не зіграв своєї долі. П’єса готова, але його роль... Єдина трагічна у всій цій комедії. Може він ще того не знає? Та ні, про смерть здогадуються ще на самих її початках...

А саме тому він все ще в Римі. Хороше уплітає обіди. Не багато їх залишилося. Ну що ж, най поїсть-потішиться...

Поки я отак патякав про те і про се, об’єкт балачок моїх замішався помежи монументальних римлянок та птахоподібних римлян і зник десь серед вузьких несвітлих вулиць вічного міста.

І вартувало би, мабуть, отут поставити крапку, зіжмакати папір, забути написане. Але ні, стається по-іншому. Подзьобаний літерами папір лежить у шухляді, обростає спогадами, фантазіями і несподіваними зв’язками-продовженнями.

Хтось, довідавшись про гоголівський кінець, пригадав монолог, що він його уважав за свій діалог з Гоголем, чи якоюсь іншою особою, схожою на Гоголя, або й зовсім не схожою. Малоймовірно, що Гоголь міг озвучити ці слова, бо надто вони сокровенні, чи надто п’яні... Але навіть якщо монолог не належить Миколі Васильовичу, то належить він комусь іншому з тої породи пташок-гоголів.

Коли мене запитують про професію мою, я переводжу розмову на іншу тему, а потім, пересвідчившись, що ніхто з моїх співрозмовників не має жодного відношення до будівництва, я врочисто-скромно повідомляю: “Я – архітектор”. Так, я архітектор, але, на жаль, моя архітектура дуже відрізняється від тої професії, що її звичайно означують словом “архітектура”. Я архітектор так само, як сліпий кобзар є вчителем граматики або дослідником історії. Тобто, кажучи по-іншому, по-людському – я фальшивий архітектор. Моїм роботодавцем міг би бути хіба покійний Потьомкін. Я будував би йому найнеймовірніші міста і села. Я причарував би цією брехнею Катерину й вона б залишила свій зимний Пітер задля цієї розкішної Малоросії. Потьомкін страчував би мене за цю надто вабливу брехню. Але мій вік не вісімнадцятий. Тодішній архітектор будував досить-таки недолугі села. Катерина впізнавала брехню, але навіщо ж засмучувати милого Григорія? Вдавала з себе жінку, що її звикли бачити слов’янські очі. Потьомкін забув – вона німкеня. Вона бачить трохи по-іншому, ніж ти, дурак Грішка!

Радше за все, ці, вище друковані слова були вигадані особою, яка мені їх переповідала. Таке собі розширене продовження “Ночі перед Різдвом”. Зрештою, цих додумок до гоголевих писань чимало. Хармс, складаючи свої абсурдні історії, був хіба що переписувачем Гоголя. Він, а відтак Абрам Терц, дописали “Мертві душі”.

У Римі ж ходив інший анекдот про “Душі”. Згідно з традицією, його приписували жінці, котра жила навпроти того будинку, де винаймав свої кімнати Гоголь. Випадково визираючи з вікон свого поверху, глипнула вона у вікна Гоголя і побачила, як то він, розмістившись посеред кімнати, розклав навколо себе дерев’яні ляльки, ніби готуючи їх до театральної вистави. Жінці не випадало так довго визирати зі своїх вікон, але, тим не менше, вона додумала історію про лялькову виставу з грандіозним сюжетом і божевільною публікою.

Чи та вистава відбулася, – не знаю. Знаю, що публіки не було, і також знаю, що вистава була не за сюжетом з класики латинської (як то вважала жінка, можливе джерело анекдоту), але з класики гоголівської. Микола Васильович ставив “Мертві душі” – бо це ніщо інше, як п’єса для лялькового театру. Усі герої “Душ” на людей зовсім не схожі. Та й автор, описуючи своїх персонажів, майже не вживає “людських” порівнянь – у нього все або дерев’яне, або металеве, або ще якесь, але аж ніяк не живе. Він написав п’єсу для своїх ляльок. Але... перестрашився. Страх, це ж одне з його улюблених часопроведень. То ж він перестрашився, що хтось дізнається про його ляльковий театр. Піднімуть на сміх (а він, о, він добре знав ціну і наслідки сміху). Отож, боячись за свою репутацію класика (“бо як то, класик і в ляльки бавиться!”), Гоголь маскує свою п’єсу – надає їй ніби “живих” рис, наближує її до “життя”, виписує зі свого “Листування з друзями” кілька моралізаторських цитат і все, – поема готова! А потім чутки усілякі пустити, друзям почитати фрагменти і вже п’єса-поема прийнята як центральний, найважливіший витвір класика. А витвір сей народився зі страху, що хтось та й взнає таки про ляльки...

Він і їсти при друзях встидався, маю на увазі – об’їдатися до напівсмерти. Все якогось аскета з себе корчив... Ну так, класик має бути духовним батьком також. Отак не поїсть, не поїсть, а потім в тратторії за мисочки, тарілочки, м’ясця і рибки, макарони, піци. Усе в незліченній кількості. Усе зникає, як в прірві. А сам – сухенький, невеличкий – хто би сказав, що то через нього вже порожньо в кухні!

І знову страх. Страх, що впізнають, що побачать, що розкажуть про його дволичність. (Ні він, ані хтось інший не запитували – чи було це власне дволичністю?)

Коли “Мертві душі” вже добряче замаскував, аж дивиться – а там його улюблена лялька такою непривабливою вийшла, ой, треба буде дописувати, щось виправляти. І пише ті “Душі” далі. А лялька ся, Чичиков, далі неприваблива. А найгірше, що його, Гоголя, у тій ляльці багато. Може хто інший про те й не знає, і не здогадається, але ж він – автор, він знає і себе, і свої ляльки. І знову страх – а що, як хтось здогадається. Неприємно буде... розмови, плітки.

Кінець кінцем довелося позбутися театру. Ляльки – одні спалені, інші продані, ще інші роздані голодраним римським дітям. Театр Гоголя вмирає в Римі. Страх і переховування того театру довели до такого кінця. П’єса, написана для театру, вбила театр, а потім убила й себе як п’єсу. Залишилася ніби реалістична, ніби сатирична поема. А що ж з автором? Він втратив єдиних справжніх шанувальників і порадників. Вони, мовчазні й дерев’яні, завжди погоджувалися з ним. Ті інші, з м’яса і смороду, вони не такі. З ними набагато важче. І п’єси для них тяжко писати. А грати взагалі неможливо, хіба що вмирати треба...

* * *

Мій Гоголь вийшов потворний. Таке сумне чудовисько, його химерністю можна гидувати і чудуватися водночас. Гоголь тут якийсь хибний. Його нехибність можна подати двома способами.

Спосіб перший: вищеописаний М.В. Гоголь мав нещастя народитися в той сам час і в тих самих місцях, що й знаменитий письменник. Пізніше він також мав нещастя жити в Петербурзі, відвідати Париж, Рим, Єрусалим, померти в Москві. До усіх цих нещасть, що сплутали його з класиком літератури М.В. Гоголем, наш М.В.Гоголь додав іще одне – свою літературну похіть. Так само як і геніальний М.В., наш М.В. теж писав і видавав книжки під такими ж назвами, що й відомий Гоголь. Мабуть, оця літературна подвійність спричинилася до того, що обидва Гоголі в суспільній, чи популярній, чи ще в якійсь свідомості змішалися цілковито, так що відрізнити класика від некласика було неможливо.

Якщо ж цей спосіб фальшування не рятує нас від прісного смаку Гоголевої хибности, тоді уможливлюється спосіб другий.

Ціле покоління Гоголя і покоління перед ним (до котрого він так марно і палко намагався вписати себе), увесь той час, були хибними. Не лише Гоголь, але й усі навколо нього були сумними чудовиськами.

Він не один бавився ляльками, був ще Андерсен. Він не один вмирав у релігійному заціпенінні, був ще Кіркегор. Гм... То може Гоголь-некласик, на відміну від Гоголя-класика, з’явився на світ не на Лівобережній, але десь в Копенгаґені?

Та ні, серед слов’ян теж доволі багато трагічних почвар із ознакою на крилах, такою ж, як і в пташки гоголя. Міцкевич не дозволяє собі писати, шукає месію в Тов’янському, шукає Польщі в Стамбулі. Його останні десять років можна викласти як притчу в стилі гоголевих історій. А ще був Хом’яков. Плач і тишу своєї передсвітанкової молитви він продовжував зубатими многослівними дискусіями у вечірніх модних салонах.

Ці нерівні паралелі і дуже загальні порівняння можна продовжувати, можна зовсім збитися на манівці, можна оповідати історію царя Александра з його читанням Апокаліпсису у перший день війни 12-го року і таємним зникненням зі столиці у день своєї смерті. Але це вже будуть історії не про пташку гоголя, ані не про двох М.В.Гоголів.

Моїм спогляданням вже забракло історій, забракло місць і дійових осіб. Залишилося широкими мазками розписати смерть. Смерть когось із цього численного племені гоголів. А може вимирання усього племені? Може.

Я сиджу за довгим столом разом із численними своїми родичами. Це глибоке пополуднє, десь за годину чи дві мої мольби і просьби прохолоди будуть вислухані. Липи над нами почнуть родити тінь, щораз довшу, потім народиться всевимірна і на липах засвітять електрику. Але тепер все ще пополуднє.

Ми їмо, говоримо, частіше п’ємо. Час від часу чути постріли. Спочатку десь над озером, потім вони віддаляються і замовкають. Коли ми, зморені застіллям, починаємо полудневе дрімання серед тарілок, горнят, склянок і пляшок, постріли відновлюються десь зовсім близько, може в сусіда на городі. Сполошені коти, що власне почали трапезувати недоїдками, втікають. З вулиці заходять інші родичі. В руках незмінні атрибути – рушниця і пара мертвих птахів. Родичі на хвилю засідають до нас, потім йдуть на кухню віддати трофеї, потім повертаються до застілля.

За кілька годин, похитуючись, йдуть знову приєднуватись до пострілів. Застілля, постріли, родичі почалися ще із самого ранку. Я не рахував пострілів. Збився з рахунку кількости страв. Родичів нарахував до полудня сорок. Після полудня арифметика зникла.

Жінки виносять з дверей літньої кухні зготованих мертвих птахів, Птахи невеликі за розміром, мабуть, то дикі качки, чорношийки, вальдшнепи чи ще яка біда. Але мені хочеться вірити, що звуться пташки Гоголями.

Пташка, яка летіла над Дніпром у “Бульбі”. Сутула, кострубата, носата пташка, замкнена у клітці своєї геніальности. Неспроможна яструб’ячо літати, неспроможна епічно жити. Та пташка може гарно співати, або розповідати десь завчені смішні гидкі історії. Але вона не з хижої породи. Неспроможна когось вполювати, навіть якби того й хотіла.

Гоголь, після усіх буфонадних реінкарнацій хоче нарешті постати сильним і досконалим Заратустрою, суперменом чи святим, кінцево-девятнадцятистолітнім, свогочасним Бульбою. Але це неможливо, бо Гоголь не застрелить своїх дітей. По-перше – тому, що їх не має. По-друге – тому, що має їх занадто багато.

Зате я можу застрелити Гоголя-гоголя.

А якщо не застрелити, то бодай з’їсти його ось тут, під липами, серед родичів. Через нашу кров і землю перейшли Бульба, Чичиков та інші. Вони перейшли, а ми лишилися. Ми не облягали фортець, не розрубували навпіл шляхтичів, не закохувалися в полячок, не вбивали своїх дітей, не горіли не вогнищі, не літали на чортах у столицю (лише так, трохи, навколо села), не купували неіснуючих кріпаків, не шукали за ідеальним крапом, не відвідували сусідських поміщиків, зрештою, ми не палили своїх рукописів. Ми просто били і їли гоголів.

Писане у місці й часі, позбавленому найменших натяків на Диканьку та на інші місця, особи, події та тексти з життя М.В.Гоголя.

* Гарненько затерте, засмальцоване кліше “образ генія”, пора його вже знову повернути до життя, лиш як? Поп-артово, палимпсестово, чи ще якось...

** Там звучить у цьому місці немов якесь блудилище, або циркова палатка для садистських забав. Але ні. То була звичайна тратторія із запахом смердячого сиру. Сонця і людей було не багато, і може саме через це там був Гоголь.