© А.Колодій, 2001

Підґрунтя громадянського суспільства складають три кити: приватна власність, розвинені правові відносини, самостійні і впевнені у своїх силах люди. Не всюди, отже, для нього складаються передумови.

В Росії приватна власність упродовж ХІХ ст. фактично не утвердилась ні економічно, ні психологічно. Вона загалом не стала соціальною цінністю (хоч у різних провінціях імперії становище було неоднаковим). На межі ХІХ і ХХ століть розпочався інтенсивний процес капіталізації, який супроводжувався створенням інститутів громадянського суспільства у формі земств і інших організацій, формувалася багатопартійність. Однак через нагромадження суперечностей між потребами та спробами модернізації країни, з одного боку, та традиціями деспотичного правління, з іншого, цей процес зірвався. До влади прийшли більшовики, які доклали чимало зусиль, аби надати йому зовсім іншого змісту і спрямування. Керуючись спрофанованою ідеєю “знищення класів”, вони відібрали власність у тих, хто її мав, і перетворили усіх людей на найманих працівників одного державно-партійного синдикату під назвою “соціалістична держава”. Людина, що й без того не почувала себе незалежним індивідуумом, втратила останні підстави своєї самостійности, здатности й бажання покладатися на саму себе. Усе соціальне життя було зведене до “боротьби класів”. Як писав Р. Пайпс, настав час “розпаду”, оскільки знищене було саме суспільство.

Свого часу Маркс, хоча і не визнавав громадянське суспільство з його індивідуалізмом і егоїстичними інтересами цінністю для соціалістів, усе ж вважав його кроком до майбутнього усуспільненого людства, де людина з царства речей і спільнот, з якими вона себе ідентифікує, повернеться до самої себе. Він писав, що людина як член громадянського суспільства є неполітична, природна людина, у той час як у політичній сфері вона є штучною людиною. Політичне життя, навіть у стані його найвищої напруги (такою є за Марксом революція) – це лише засіб. Мета ж – налагоджене життя громадянського, а пізніше – людського суспільства. Більшовики перетворили засіб на мету, хоч це й було, в принципі, зовсім нормальною і неминучою трансформацією марксистської доктрини.

Чи існувало громадянське суспільство в СССР?

Існують різні підходи до питання про те, чи існувало громадянське суспільство за умов комуністичного правління. Природно, що ті, хто дотримується широкого погляду на громадянське суспільство як усю позаполітичну сферу, вбачають в колишньому СССР більш або менш розвинені елементи громадянського суспільства. Адже існували формальні й неформальні (легальні чи таємні) форми спілкування між людьми, порівняно незалежним було родинне життя тощо. Тобто, деякі позаполітичні “закутки” суспільного життя не контролювалися всюдисущою владою тому, що вона до них просто не могла дотягнутися. Адже навіть у тоталітарному суспільстві політичний контроль не може бути абсолютно тотальним. Причому розміри цього розходження між тоталітаризмом як ідеальним типом і його реальними формами були далеко неоднаковими в різних країнах. На мій погляд, подібна арґументація означеної позиції вкрай слабка, адже рештки позаполітичного спілкування й солідарности не становили істотного сектора суспільства, який би міг і хотів діяти незалежно, а іноді й на противагу державі. Не існувало також незалежної, публічно висловленої громадської думки, з якою мусила б рахуватися влада. Не було й вільної преси. Ніхто, зрештою, не смів публічно залишатися самим собою. А без вільних, незалежних індивідів, права яких захищені Конституцією та законами, про громадянське суспільство годі й казати. Не дивно, що з совєцького суспільствознавства назовсім зникло саме поняття “громадянського суспільства”.

Т.зв. громадські організації комуністичний режим творив із метою камуфляжу своєї сутности, а також у мобілізаційних цілях. Їх завдання полягало в тому, щоб бути “привідними пасами”, які з’єднують партійно-державну машину з народом. Усі вони створювались партією-державою, були їй абсолютно підконтрольні, вступ до багатьох із них був примусовим (інакше передбачались певні санкції дискримінаційного характеру). За їх допомогою державно-партійні структури тримали під контролем усіх більш-менш суспільно активних громадян і мобілізували їх на проведення тих чи інших вигідних для органів влади акцій, створюючи лише видимість громадського життя.

Участь у таких організаціях була імітацією громадської роботи. Вона не тільки не імпонувала, а й була нестерпною для справді самостійних і самодостатніх індивідів (наприклад, у документальній повісті Д. Ґраніна “Зубр” описано, як видатний вчений-радіобіолог і взагалі непересічна особистість Тімофєєв-Рєсовскій, повернувшись до СССР після тривалого перебування на Заході, ніяк не міг втямити, навіщо ті численні збори, на яких нічого не вирішують, і як їх можна терпіти). Наявність подібних організацій зовсім не була свідченням розвитку громадянського суспільства в колишньому СССР. Вона лише підтверджувала, що тоталітаризм – це справді “учасницький” деспотизм, який здійснюється від імені і з залученням широких верств населення (А.Г. Меєр).

Можна погодитись із зауваженням, що “пасивність і байдужість членів суспільства” до громадської сфери в СССР була іншою, ніж у відсталому аграрному суспільстві. Зусиллями партії та її апарату суспільство було поставлене на рейки примусової модернізації. Традиційне суспільство з пасивним і аполітичним населенням прискореними темпами перетворювали (!!) в сучасне (індустріалізоване, освічене) учасницьке суспільство. Населення за комуністичного режиму мусило брати участь у суспільних та політичних акціях, бо цього вимагав тоталітаризм – система, яка характеризується не лише відсутністю прав і свобод, але й ще т.зв. “активною несвободою особи” – примушуванням людей до участи в санкціонованих владою акціях і організаціях. Натомість, несанкціоновані форми суспільної активности заборонялися. “Маленька” і безправна людська істота опинилася сам-на-сам із величезною і бездушною партійно-державною машиною і поступово починала вірити, що інакше жити неможливо.

Лунає ще один арґумент про наявність в комуністичних країнах елементів громадянського суспільства. Після смерті Сталіна почали виникати (чи виходити на поверхню, адже повністю зникнути вони не могли ніколи) такі елементи громадянського життя, як критична громадська думка, нехай у її елітарному й нелегальному виразі, певні клуби культурницького плану, з’явилися спроби підпільної приватновласницької ініціативи. Існував також відверто опозиційний дисидентський рух зі своїми ЗМІ (“самвидав”), не чітко сформованими спілками, непересічними незалежними особистостями. Саме вони послужили основою для виникнення численних “неформальних”, не санкціонованих владою організацій в часи “перебудови”. Це справді була зародкова форма (чи паросток) громадянського суспільства. Однак розвивалася вона у неприродних умовах нелегальности, була слабкою і деформованою. Тут варто нагадати слова одного з найвидатніших дисидентів хрущовсько-брежнєвської епохи, славного сина України генерала Петра Григоренка: “У підпіллі, – казав він, – народжуються тільки щурі. Громадяни народжуються у відкритій політичній боротьбі”.

Це стосується не лише політичних чи політизованих організацій, а й тіньової економіки. Її часто видають за “незалежний” від держави сектор, що був начебто провісником ринкової економіки. Однак чи відповідає це дійсності? Адже цей сектор функціонував в умовах абсолютної державної монополії, паразитував на ній, зосереджував увагу не на протиборстві з державою (чого в принципі не могло бути), а на тому, щоб державу обдурити, вкрасти в неї. Тому його побічним соціальним продуктом були радше антигромадянські, ніж громадянські якості підприємців, які поширювалися й на загал. У міру загнивання тоталітарного режиму, наростання кризи його легітимности нелегальне, “друге” або “паралельне” суспільство пробивало собі шлях “по необхідності нетрадиційними, ним самим винайденими способами”, проте навряд чи всі вони мали позитивний вплив на суспільний розвиток після краху комуністичної системи.

Отже, навряд чи є підстави говорити, що в умовах тоталітаризму існувало, нехай не дуже розвинене громадянське суспільство, оскільки його існування передбачає публічність, наявність незалежної преси, а також суспільну активність незалежно від держави, а коли треба – то й на противагу їй, що робити легально в СССР та інших соцкраїнах було практично неможливо. За умов тоталітаризму виникали лише деякі зародки (паростки) громадянського суспільства, які не могли функціонувати легально. Вони розвинулися в громадянські інститути лише з лібералізацією режиму і пізніше – з переходом до демократії.

В Західній Україні традиція громадянського суспільства була багатшою – однак тільки до 1939 р. З одержавленням власности, закриттям незалежних газет та журналів, забороною “неформальних” об’єднань громадян тут також зникли – майже на 40 наступних років – будь-які підстави для функціонування громадянського суспільства. По всій Україні були зруйновані характерні для громадянського суспільства горизонтальні зв’язки у виробництві і культурній сфері. Державно-партійні владні структури підпорядковували собі всі суспільні інституції, які були посередниками у відносинах особи з державною владою. У відносинах влади і народу, держави і суспільства панували не громадянські, а патронажно-клієнтельні відносини бюрократичного та бюрократично-деспотичного характеру, доповнювані репресіями. Вони призвели до повної підпорядкованости людини тоталітарній державі і до деформації особистости.

Порушення рівноваги між громадянським суспільством і державою відкрило шлях гіпертрофії владних структур, з одного боку, занепаду ініціативи та самодіяльности народу, з іншого. В системі тотального усуспільнення люди стали безвідповідальними, інфантильними, їх опанували пристосовництво, конформізм, байдужість, страх – риси, яких тепер так важко позбутися.

Перехід до громадянського суспільства і правової держави розпочався з делегітимізації влади в колишньому СССР. Оскільки одним із головних засобів легітимізації влади партійної верхівки була ідеологія, то криза легітимности проявилася передусім як зростаюче усвідомлення невідповідности ідеологічних гасел і практичної діяльности правлячої верхівки, подвійности стандартів, які вона застосовувала до себе та свого оточення, з одного боку, і до решти громадян – з іншого. Делегітимізація супроводжувалась значними зрушеннями у системі цінностей тодішнього совєцького суспільства. Тому Ґорбачовська “перебудова”, метою якої було економічне зростання (“прискорення”), а реальним результатом стала “гласність”, була сприйнята населенням із надзвичайним ентузіазмом.

Саме гласність мала вирішальне значення для відновлення громадянського життя наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Паралельно з гласністю йшло визнання соціального й політичного плюралізму – спершу т.зв. “соціалістичного”, а відтак – без ідеологічної ідентифікації. Воно супроводжувалось швидким зростанням неформальних громадських, а пізніше й політичних організацій. Завдяки цим аспектам “перебудова” розбурхала суспільство. Перші організовані політичні та громадські сили змогли досягнути певного ступеню автономности.

В Україні найвизначнішу роль у пробудженні громадської свідомости та в інформуванні людей про громадські рухи й організації відіграла газета “Літературна Україна” та її видавець – Спілка письменників України, але як розкріпачення преси, так і процес реформування суспільних відносин взагалі в Україні йшов повільніше, ніж у багатьох інших республіках.

Загалом перехід України до демократичного режиму відбувався, як і в більшості нових незалежних держав (ННД), котрі виникли на теренах колишнього СССР, шляхом “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, завдяки їх поступій трансформації, і формування “нових” еліт із перевагою старих кадрів. Цей шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, зберігаючи керівні позиції, справляє гальмівний вплив на процес трансформації. Однак, виразною відмінністю України на початкових етапах її трансформації було, те, що наявна в країні опозиція (дисидентський рух був доволі розвиненим в Україні з початку 60-х років) наштовхувалась на сильний опір “неполоханих”, на той час, комуністів.

Союзний центр в особі М. Ґорбачова тримав на посаді першого секретаря ЦК КПУ брежнєвського сподвижника В. Щербицького аж до осені 1989 р. В Україні існували дуже серйозні обмеження щодо процесів економічної та політичної лібералізації. Державно-партійна монополія на участь у політичному житті, звинувачення на адресу “неформалів”, що вони “рвуться до політики”, були серйозними перешкодами для розгортання масових рухів. Тому скасування статті 6 Конституції УССР про керівну роль КПСС разом з іншими політичними зрушеннями, які відбулися восени 1990 р. після акції студентського голодування, стали важливим кроком на шляху до незалежности та створення держави, яка вперше за тривалий час почала рахуватися з вимогами громадськости.

Відродження громадського життя і політичного плюралізму відбувалося паралельно. Якщо не рахувати профспілок, то перші громадські організації в СССР і в Україні були явно або приховано політизовані. Вони були організовані особами, котрі орієнтувалися на далекосяжні політичні цілі і лише через заборону опозиційної політичної діяльности обмежувались культурницькими, екологічними чи економічними гаслами. Найвідомішими були громадські об’єднання, започатковані творчою інтелігенцією: Культурологічний клуб у Києві (1987 р.), Товариство української мови ім. Шевченка, культурологічне Товариство Лева у Львові; розвивалися екологічні рухи (“Зелений світ”), товариство захисту колишніх в’язнів тоталітарного режиму “Меморіал” та інші. Відновлення політичного плюралізму припадає на 1988-89 роки. Це був підготовчий період, ще не формування багатопартійности. Головна його подія – утворення і діяльність Народного Руху України, масової, ідеологічно строкатої, проте антикомуністичної та національно орієнтованої організації.

Найпершими на політичній ниві заявили про себе дисидентські правозахисні групи, що стежили за дотриманням гуманітарної частини Гельсінських угод 1976 р. Вже влітку 1988 р. Українська Гельсінська Спілка (УГС) оприлюднила свою “Декларацію принципів” і почала діяти не як суто правозахисна, а як політична організація. Цього ж року в Україні набула популярности ідея створення широкого демократичного руху, на зразок народних фронтів, що виникли у країнах Балтії. На підтримку цієї ідеї у Львові відбулися масові мітинги, в яких брали участь найрізноманітніші політичні сили: від Української Гельсінської Спілки до міського комсомолу. Спроби створення народного фронту були і в інших реґіонах України, а члени Спілки письменників України висунули восени того ж 1988 року ідею створення Народного Руху України за перебудову. У вересні 1989р. був проведений Установчий з’їзд Руху, що мав своїм наслідком перетворення Руху в альтернативну щодо КПСС політичну силу (хоча його членами могли бути спершу й комуністи). Відбулася фактична легалізація політичного плюралізму і почали закладатися підвалини для створення нових партій. Перший період творення власне партій розпочався навесні 1990.

Процес формування незалежних громадських і політичних організацій у 1987-91 рр. (до здобуття незалежности) в Україні красномовно свідчить, що “оксамитова революція” в Україні була, проте успіх її не був настільки великим, щоб енергійно трансформувати політичну та економічну систему.

Створення багатопартійности припадає на період весни 1990 – літа 1991 року. Саме в цей період сформувався політичний спектр, який відображав практично усі ідеологічні позиції – від вкрай лівих до вкрай правих. Це відбулося доволі швидко, бо в зародку більшість майбутніх демократичних і націонал-патріотичних політичних течій містилася в організаціях Народного Руху, у той час як КПУ була широким об’єднанням лівих сил, по-різному зорієнтованих щодо державности і демократії.

Найвизначнішим з точку зору творення партій став період після виборів 1990 р. – перших альтернативних виборів до законодавчого органу України, у яких Рух був головною опозиційною до КПСС силою. Головним політичним досягненням демократичних сил було створення першої організованої опозиції у Верховній Раді – Народної Ради 6 червня 1990 р. на чолі академіком І. Юхновським, у складі якої було 125 депутатів.

З точки зору активізації громадянства, окрім багатолюдних мітингів і маніфестацій, цікавою була спроба організації під назвою Українська міжпартійна асамблея (УМА) піти шляхом заперечення законности комуністичної влади. УМА почала записувати людей громадянами Української Народної Республіки, яка зазнала поразки від більшовиків у 1920 р., але уряд якої продовжував формально існувати в еміґрації, зберігаючи державні клейноди (пізніше їх було передано Л. Кравчукові). Така акція для України була екзотикою. Населення в комуністичні часи було повністю позбавлене знань про свою історію, а отже не могло на цю акцію відгукнутися масово. Та й політична сила, яка збирала підписи, не була ані численною, ані авторитетною. Тому на 27 вересня 1990 р. їй вдалося зареєструвати як “громадян УНР” лише 729 тис. осіб [1]. Найголовнішим досягненням УМА було привернення уваги українців до своєї історії, сприяння подальшій делегітимації влади комуністів та практична демонстрація того, що діяти можна мирними, але відверто антиофіційними методами.

Найгучнішою і однією з найрезультативніших акцій (передусім у довгостроковому вимірі та у плані впливу на суспільну свідомість) було студентське голодування у жовтні 1990 р. у наметовому містечку на майдані Незалежности (тоді ще площа Жовтневої революції) – в самому центрі Києва. Його організувала Українська студентська спілка та Студентське братство (Львів). Через 10 днів після початку акції у ньому брало участь 158 осіб. Студенти приїхали з 24 міст. До них приєдналися 11 депутатів ВРУ [2]. Частина інших депутатів, навпаки, категорично засуджувала тих політиків, котрі допускали можливість подібних методів протесту – адже йшлося про життя молодих людей.

На щастя, навіть комуністична більшість у Верховній Раді усвідомила серйозність ситуації і погодилась прийняти Постанову, згідно з якою вимоги голодуючих мали бути виконані. Серед них: приведення Конституції у відповідність із Декларацією про державний суверенітет; прийняття закону про партії та вибори і проведення нових виборів на багатопартійній основі у найближчий час; непідписання жодного союзного договору до прийняття нової Конституції України, відставка Голови Ради Міністрів В. Масола.

Після припинення голодування було виконано лише останній пункт. Проте акція сколихнула Україну, пробудила ту частину громадянства, яка ще спала в політичному відношенні, зрештою забезпечила стійкість і послідовність України у здобутті та відстоюванні нею своєї державности, у тому числі й голосуванні за незалежність на референдумі 1 грудня 1991 р. Це був акт громадянської мужности, відданости й самопожертви. І хоча він відповідав духові часу і пізніше нічого подібного вже не повторилося, але такі події зрушують маси, які починають відчувати силу та роль громадськости, яка може захищати свої прагнення та інтереси самостійно.

Під тиском студентів та інших демократичних сил у жовтні 1990р. Верховна Рада УССР скасувала статтю 6 Конституції, в якій стверджувалася “провідна і спрямовуюча” роль КПУ. Були внесені зміни в Статут Руху і комуністи більше не могли бути його членами, оскільки їхні вищі керівні органи перебували поза межами України. Проте, створити усталену систему демократичної державної влади, так само як і правовий простір для громадянського суспільства, можна тільки на фундаментальних конституційних засадах.

Оксамитові революції кінця 80-х років у Центральній та Східній Европі породили “радикальний інтелектуальний поворот у бік категорії громадянського суспільства”, зазначає Дж. Кін [3]. Щось подібне сталося і в Україні. Популярність терміну “громадянське суспільство”, яким зацікавились і науковці, і громадські діячі, відповідала намірам значної частини суспільства сформувати справді демократичні інститути влади, кардинально змінити стосунки держави і громадян, дати людям змогу самим робити вибір і на власний погляд влаштовувати своє життя, що відповідало ідеологічній стадії становлення такого суспільства. Наступним кроком мало стати законодавче закріплення намірів та інституціалізація нових відносин.

Конституційний процес в Україні тривав порівняно довго – він почався від прийняття Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і завершився 28 червня 1996 р. ухваленням нової Конституції України. Декларація прокладала шлях до незалежности, а Конституція її закріпила у політично-правовому відношенні.

Згідно з Конституцією “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава” (Ст. 1). Конституція надає широкі ґарантії прав і свобод людини і громадянина незалежно від походження, майнового стану, статі, раси, мови, релігії, політичних та інших переконань. Ґарантовано право кожного на збереження і захист своєї національної самобутности, на розвиток національних мов і культур, на задоволення громадянами своїх соціальних потреб. Стаття 15 Конституції стверджує, що “суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітности”, ґарантує “свободу політичної діяльности, не забороненої Конституцією і законами України”. Разом із статтями 34 та 35, які ґарантують громадянам право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також на свободу світогляду і віросповідання, вона є конституційною підставою формування плюралістичного суспільства.

Організаційне оформлення плюралізму через утворення громадянами партій та громадських організацій забезпечує стаття 36. “Політичні партії, – сказано в статті, – сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах”. А громадські організації створюються для “здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень встановлених законом…”. Конкретизація відмінностей у структурі, способах утворення та функціях партій і громадських організацій міститься в Законі “Про об’єднання громадян”, який було прийнято ще в 1992 р. У той час, коли його приймали, країна ще не мала досвіду розвитку інститутів плюралістичної демократії та громадянського суспільства. Хоча закон не суперечить чинній Конституції, у ньому не всі особливості діяльности партій та громадських організацій розписані на міру сучасних потреб. Тому передбачається прийняття окремих законів про партії, про профспілки та інші типи громадських об’єднань. Уже прийняті такі вужчі за сферою чинности закони, як Закон “Про благодійність та благодійні організації” та “Про творчих працівників і творчі спілки”. Вимагають законодавчого вреґулювання деякі проблеми оподаткування громадських об’єднань та їх фінансової підтримки (спонсорами і державою), а також спрощення процедури їх реєстрації.

Ідея правової держави має реалізуватись через послідовне здійснення принципів верховенства права та поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову з конституційним визначенням їх повноважень та взаємоврівноважености. Діяльність держави обмежується Конституцією та законами України. В Конституції наголошується, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Ніхто з громадян не може бути примушений чинити те, що не передбачено законом. Ґарантується право громадян на безпосереднє звернення до суду в разі порушення їхніх конституційних прав і свобод.

Отже, правова, соціальна демократична держава задекларована в Конституції як намір, як політично-юридичний ідеал, до здійснення якого прагне суспільство. Ґарантія прав і свобод людини, невтручання держави у справи громадянського суспільства, її відповідальність перед народом створюють політико-правові передумови для того, щоб люди домагались максимального наближення дійсности до цього ідеалу. Однак, на практиці ще діють старі стереотипи, уявлення про те, що Конституція – лише політичний документ, а життя диктує свої вимоги. Тільки незначна частина людей вірить у те, що в Україні усі дотримуються законів і Конституції. Якщо таке ставлення є лиш суб’єктивною оцінкою, воно все одно створює несприятливі умови для розвитку громадських організацій сучасного типу. Адже теорія твердить, що недостатня правова захищеність індивіда, неповага до його конституційних прав, а тим більше можливість притягнути його до відповідальности за дії, які є протизаконними тільки тому, що законодавець не потурбувався про захист життєвих потреб та інтересів особи, створює ситуацію, коли пересічний громадянин шукає прикриття у “сильних світу сього” і погоджується на їхній патронаж. Функціонування інститутів громадянського суспільства за таких умов може бути витіснене на периферію суспільної системи.

При всьому розходженні сподівань і досягнень у становленні правових передумов формування громадянського суспільства, не можна недооцінювати значення нової Конституції та створення Конституційного суду – з одного боку, законодавства про власність, підприємництво та інших соціально-економічних законів – з іншого, для розвитку громадянського суспільства в Україні. По-новому були також вреґульовані (інша річ, – наскільки досконало) питання діяльности партій та громадських організацій: ліквідована однопартійність, прийнято Закон про громадські об’єднання; про відносини держави і Церкви; діє низка законів про пресу та інші ЗМІ; про вибори та багато інших.

Завдяки приватній власності та новому законодавству стало можливим розвивати незалежні форми спілкування й співробітництва громадян, з ініціативи громадян створювати громадські організації та фонди, відкривати освітні установи, засновувати приватні засоби масової інформації, тобто створювати інститути громадянського суспільства, що виникають і функціонують незалежно від держави. Значна частина людей здобула досвід участи в нових формах громадської роботи (благодійництво, неприбуткова економічна та інша діяльність, активний захист своїх прав) та в демократичному політичному процесі (вибори, референдуми, маніфестації, пікетування). Виросло нове покоління громадян України, які вже навіть не уявляють, що ще яких 15 років тому можна було “обирати” депутатів зі списку, в якому на одне місце пропонувалась одна кандидатура, або що за неприналежність до громадської організації – комсомолу – молода людина могла бути обмежена у своїх правах або й зазнати відвертих переслідувань.

Зупинимось на функціонуванні громадського (або як тепер часто говорять – “третього”) сектора, який охоплює сукупність недержавних організацій (НДО), котрі становлять “кістяк” громадянського суспільства.

Спалах активности в період боротьби за незалежність 1989-91 рр., як специфічний прояв громадянської активности періоду революційних змін в суспільних інститутах, неминуче мав відійти в минуле. Йому на зміну прийшов період творення організацій зовсім нового для посттоталітарних країн типу, які формуються дійсно знизу і намагаються розв’язувати проблеми громадян зусиллями самих громадян. Немає нічого дивного в тому, що це не відразу проходить успішно: значна частина новоутворених організацій відмирає, виявившись із тих чи інших причин недієздатною. Однак, утворюються нові спілки та асоціації, і загалом процес триває. За час після здобуття незалежности Україна пройшла значний шлях нарощування числа та вдосконалення якости різноманітних громадських спілок, асоціацій, фондів, інших добровільних організацій, що створюються з ініціативи громадян і входять до “третього сектора” [4].

За даними Центру інновацій і розвитку в 1999 р. в Україні налічувалось біля 30 000 зареєстрованих громадських організацій, з яких понад 800 (біля 4%) мали загальноукраїнський статус. Це доволі високий показник, особливо, якщо врахувати, що за 2 роки перед тим в Україні було зареєстровано 20 000 організацій, а у 1995 р. їх було усього 4 тис. [5]. Найбільшу частку складають благодійні фонди та організації (20 всеукраїнських благодійних фондів та 300 благодійних організацій). На другому місці – жіночі об’єднання (215). Далі йдуть: культурно-освітні й мистецькі організації (70), об’єднання національних меншин (65), молодіжні організації (36), правозахисні (понад 30) групи, а також природоохоронні, релігійні, допомоги жертвам Чорнобиля, допомоги літнім людям та інвалідам тощо. Найбільша частина всеукраїнських організацій функціонує у великих містах, серед яких на першому місці Київ, потім – Харків, Львів, Одеса, Донецьк та інші [6].

Важливим аспектом аналізу громадських організацій є їх класифікація. Окрім можливости кваліфікованого обліку, вона дає змогу змалювати загальну картину існуючої мережі горизонтальних зв’язків між членами суспільства, визначити, які форми суспільної активности більше, а які менше розвинені. Оскільки діяльність організацій є дуже багатогранною і вони вступають в найрізноманітніші суспільні зв’язки з іншими підструктурами суспільства, то критеріїв такої класифікації може бути чимало. Найголовніші серед них: суб’єкт та об’єкт діяльности, сфера діяльности, вид і спрямованість діяльности, мета організації тощо.

За суб’єктом діяльности ми виділяємо жіночі, молодіжні організації, об’єднання ветеранів, пенсіонерів тощо. У цьому випадку нас передовсім цікавлять питання хто об’єднався? “чиї” це організації?

Інше питання: заради чого люди об’єдналися? Критерієм класифікації тут є мета організації. Наприклад, вирішення проблем, пов’язаних з аварією на Чорнобильській АЕС, – це настільки важлива мета, що незалежно від того, хто і як буде діяти, вона об’єднує в окремий клас усі організації, що спрямовані на її досягнення. Іншим прикладом можуть бути організації, що брали участь у масовому русі в США проти війни у В’єтнамі в 60-ті роки.

Важливим є питання, у якій сфері суспільного життя діють організації? Критерій – сфера діяльности. Від нього залежить конкретний зміст того, що люди роблять: чи це кредитна спілка, яка допомагає своїм членам розв’язувати фінансові проблеми, чи танцювальний клуб, в якому молодь проводить вільний час. За цим критерієм ми виділяємо організації культурно-освітні, екологічні, соціальної допомоги, спортивні тощо.

Ще один критерій – тип і спрямованість діяльности організації щодо того суб’єкта, який її утворив. Це може бути благодійна діяльність, спрямована на допомогу іншим, на те, щоб допомогти людям, які не можуть з певних причин (через брак сил, ресурсів, ґарантованих прав) захистити себе самі. Прикладом можуть бути організації, що допомагають інвалідам, бідним, потерпілим від лиха, правозахисні групи тощо. Іншою є діяльність, спрямована на захист власних групових інтересів. Робітники об’єднуються з цією метою у профспілки, знедолені групи утворюють свої організації, щоб спільно, громадою домагатись врахування своїх інтересів чи задоволення потреб. Є й такі організації, діяльність яких спрямована на вирішення проблем, з якими стикаються люди, власними силами членів об’єднання (такими є гаражні кооперативи, кредитні спілки). Діяльність може бути також спрямована на задоволення потреби в саморозвитку, відпочинку і розвагах, бо де ще люди більше потребують спілкування з іншими, до себе подібними, як на дозвіллі? Ця потреба реалізується через утворення об’єднань “за інтересами” або аматорських спілок та клубів. Є, нарешті, ще один тип діяльности – діяльність, спрямована на вирішення загальносуспільних проблем: реформування освіти або економіки, впровадження певних ініціатив тощо. Ці організації близькі до громадсько-політичних рухів і часто переростають в них.

Отже, відповідаючи на питання: що саме, як і для кого роблять люди, які об’єдналися, ми можемо виділити доволі багато видів громадських організацій. Найістотнішою характеристикою будь-якої організації є усе ж тип діяльности, що визначається її спрямуванням та змістом. На ньому й мала б ґрунтуватися загальна типологія НДО, складена, наприклад, за такою схемою:

А. Організації, діяльність яких спрямована на самих себе.

Б. Організації, діяльність яких спрямована на інших.

Найскладнішою і найрізноманітнішою є палітра організацій класу А1, куди входять об’єднання підприємців та клуби ділових людей; професійні робітничі спілки (традиційні та нові, незалежні від держави та керівництва підприємств); фермерські організації; об’єднання військовиків та працівників поліції; професійні об’єднання інтелігенції та службовців; творчі спілки, а також більша частина жіночих, молодіжних, студентських, ветеранських об’єднань. Захисні організації в Україні – доволі численні, але ще не всі мають якості справжніх суб’єктів громадянського суспільства. Якщо об’єднання підприємців, молоді, жінок, етнічних груп діють доволі успішно, то робітничі та інші профспілки часто залишаються бюрократизованими структурами, які мало значать для своїх членів. Втративши функції розподілу соціальних благ, які перебували в їх розпорядженні за комуністичного режиму, вони не стали справжніми захисниками економічних, соціальних та політичних інтересів своїх членів. Інакше й не може бути, оскільки до одних і тих самих офіційних профспілок, які входять до ФНП (Федерації незалежних профспілок), часто належать і робітники, і підприємці. Претензія на те, що Федерація об’єднує 18 млн. членів, є безпідставною, бо занепали не лише більша частина старих профспілок, а й підприємства, на яких вони діяли.

Кориснішими і перспективнішими є т.зв. нові або вільні профспілки, а також фермерські організації, що утворились у період переходу до ринку й демократії. Однак Об’єднання вільних профспілок, яке нараховувало 150 000 членів, розпалось у 1996 р. Тепер частина таких профспілок діє самостійно, частина – через Конфедерацію профспілок. В акціях протесту найчастіше беруть участь Вільні профспілки шахтарів Донбасу, федерація “Солідарність” працівників кооперативів, дрібного й малого бізнесу та деякі інші.

Чимало в Україні аматорських спілок, в які люди об’єднуються заради проведення дозвілля. Згідно з концепцією “соціального капіталу” Р. Патнема, вони також формують якості, необхідні людям для життя в демократичному суспільстві: соціабельність, толерантність, довіру до інших. Однак у кризових умовах України їх значення, звичайно, менше, ніж інших типів організацій; адже вони мало докладаються до подолання кризового стану та спадщини тоталітаризму у правовій та інших сферах суспільного життя. А вкрай необхідні самодопомогові організації, як-от господарські об’єднання, кредитні спілки, сусідські об’єднання, самоврядні комітети, самодіяльні органи безпеки і протипожежної охорони, фонди розвитку, будівництва пам’ятників, церков тощо, розвинені значно менше.

Успішно розвиваються, при значному сприянні міжнародних фондів та організацій, об’єднання групи Б. Благодійні фонди та організації, на зразок загальноукраїнського фонду допомоги інвалідам “Надія”, справді гуманізують суспільство. Благодійні організації створюються при церквах, у межах жіночого руху. Зароджується меценатство та благодійна діяльність серед українських підприємців. В Україні поки що небагато заможних і багатих людей, які до того ж хотіли б вкладати гроші у суспільні справи, займатись благодійництвом чи надавати спонсорську допомогу. Законодавство також поки що не сприяє витрачанню коштів на благодійні цілі. Тим приємніше, що за даними авторів проекту “Бізнес і благодійність” із львівського Ресурсного центру лише 5% українських підприємців не підтримують благодійність взагалі та 7% не зацікавлені в ній. 72,8% підприємств, навпаки, тією чи іншою мірою були втягнені в благодійну діяльність. У більшості випадків, проте, їхня участь обмежувалась одноразовим наданням допомоги окремим особам або організаціям [7].

Важливим показником розвитку громадянського суспільства є не тільки число організацій, але й участь людей у їх діяльності: громадська залученість або волонтеризм [8]. Тут, на перший погляд, картина менш втішна: частка населення, зайнятого громадською діяльністю не лише невисока, вона ще й має тенденцію до зниження. За даними соціологічних опитувань фонду “Демократичні ініціативи” від 1994 до 1997 рік відсоток людей, які заявили про свою приналежність до тих чи інших громадських організацій, зменшився від 17,8% до 12,0% [9]. У 1999 р. за даними опитувань Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) таких було тільки 9% [10].

Ці цифри не є катастрофічними для умов України. Адже раніше люди масово залучались до формальної участи у нібито громадських, але підконтрольних державі організаціях на зразок ТСО, традиційних профспілок тощо. Цей різновид масової залучености справді відмирає. З іншого боку, залученість на рівні 9-12 відсотків не є надто низькою для країни, яка перебуває в стані тривалої кризи. За таких обставин важливо враховувати не лише фактичну участь, а й тенденції щодо потенційної готовности українських громадян приєднатися до певного виду НДО та розуміння ними ролі НДО в демократичному суспільстві.

За даними всеукраїнського опитування громадської думки про НДО, проведеного в Україні в травні 1996 р. за підтримки IFES, 51% українців вважали, що НДО дуже важливі для суспільства, тоді як 25% вважали їх неважливими, а ще 24% не мали жодної думки з цього приводу [11]. Високо оцінювали значення НДО люди, котрі живуть у великих містах (наприклад, кияни), молоді (особливо у віці 18-24 років), особи з високою освітою та прозахідною орієнтацією. Найменш освічені переважно вагалися з відповіддю. Дослідники з цього роблять висновок, що піднесення загального рівня освічености громадян, а також просвіта щодо ролі громадських організацій і принципів їх діяльности може підвищити авторитет НДО в очах населення України [12].

Те ж саме опитування показало, що тільки 25% респондентів не бажали приєднатися до жодного різновиду громадських організацій та 5% не мали позиції з цього питання. Інші ж вказали на той чи інший вид об’єднань, у яких вони згодні були б працювати. Серед старшого покоління найбільшим авторитетом користувались організації споживачів, благодійні та релігійні об’єднання, серед молоді – спортивні, молодіжні, екологічні, за інтересами споживачів. Доволі значна частина опитаних (12%, а в Києві – 18%) готові були приєднатись до жіночих організацій. Позитивна налаштованість на громадську участь у Києві (його взято як зразок великого міста) та серед молоді вища, ніж в середньому по вибірці [13]. Отже, в суспільстві загалом є значний резерв для зростання громадського сектора.

Соціологічні опитування не є стовідсотково надійними, бо відповіді респондентів залежать від того, як сформульовані запитання. Це доводить опитування тієї ж IFES в Україні в червні 1999 р. На питання “Чи хотіли б ви брати участь в роботі громадської організації?” відповіді були такими: абсолютно так – 5%; можливо – 20%; залежно від обставин – 15%; радше ні – 14%; а 41% респондентів вибрали відповідь “абсолютно ні” [14]. Це можна інтерпретувати як значне зниження громадянського потенціалу суспільства через продовження соціально-економічних негараздів та наростання апатії. А можна розцінити і як наслідок неконкретної постановки питання. Не маючи чіткого уявлення про існуючі альтернативи у виборі сфер громадської діяльности, люди просто заперечили її можливість.

Засоби масової інформації (ЗМІ) займають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Інформуючи про події в світі та в державі, про політичне і громадське життя, вони впливають на формування поглядів людей, громадської думки, яка є важливим інститутом демократичної системи врядування і ознакою функціонуючої “сфери відкритости”. Формування громадської думки – найважливіша функція ЗМІ з погляду громадянського суспільства. Адже для з’ясування того, що думають громадяни, є чимало й інших інститутів. Вибори, для прикладу, з великою мірою достовірности виявляють громадську думку і ставлення окремих суспільних груп до політичних лідерів, партій та їхніх програм. Каналами висловлення громадської думки є також участь у зборах, мітингах, маніфестаціях. Її вивченням займаються спеціалізовані установи, що проводять реґулярні соціологічні опитування. А от наскільки громадська думка сформована, різнобічна, відверто висловлена – це значною мірою залежить від якости, відкритости та вільного функціонування засобів масової інформації.

Аби ЗМІ впливали на формування громадської думки, потрібно, щоб населення ними користувалось. Одним з найголовніших засобів масової інформації в Україні є телебачення. Телевізор та радіо є практично в кожному домі, і вони практично безоплатні, у той час як придбання чи передплата газет дошкульно б’є по сімейному бюджету пересічного українця. Опитування “Соціс-Ґеллап” 1998 р. показали, що 62% українських жителів одержують інформацію про соціальні та політичні події саме з телевізійних програм, 38% – з радіо та лише 18% – з газет.

Другим чинником впливу ЗМІ на формування громадської думки є довіра до них населення. В Україні рівень довіри до ЗМІ невисокий. За даними “Соціс-Ґеллап” 1998 р. тільки 19% дорослого населення довіряли загальнонаціональним засобам масової інформації, хоч вони й належали до тих трьох соціальних інститутів, яким люди довіряють найбільше (третє місце після релігійних організацій та армії). Знову ж таки, найбільшою довірою користувалось телебачення.

І, нарешті, якість і напрям впливу залежить від рівня об’єктивности та неупереджености інформації та аналізу, які пропонують ЗМІ. Найкраще це проявляється під час виборчих кампаній та в інші критичні моменти життя суспільства.

Лакмусовим папірцем рівня незалежности (а точніше – залежности) послужили такі події на українському телебаченні як рішення каналу “1+1” про “призупинення” керівництвом найцікавішої щотижневої програми політичних оглядів “Післямова”; маніпулювання людьми і їхніми думками у зовні нібито вільному ток-шоу “5х5” у передвиборчий період виборчої кампанії 1998 р. [15], зняття з ефіру заключних дебатів під час президентських виборів 1999 р., антикабмінівська позиція “Інтеру” та інших програм УТБ упродовж 2000 р.; так само відверто пропрезидентська та антипарламентська позиція каналу УТ-1 [16].

Під час президентських виборів 1999 р. представники міжнародних місій також заявили, що “засоби масової інформації не мали змоги забезпечити безстороннє та об’єктивне висвітлення виборчої кампанії”. Відповідно до їхніх спостережень, не було навіть найменшого натяку на рівний доступ усіх кандидатів до преси. Як відзначила Анна Рійд в “Times”, чинний Президент “безпардонно вивищив себе на державному телебаченні”, у той час як агітації проти нього чинились усілякі перешкоди. Представник Европейського інституту засобів масової інформації Д. Реліх відзначив очевидний регрес у порівнянні з виборами-98.

Преса є іншим традиційно важливим засобом інформування. Несприятливим фактом громадського життя України стало непомірне подорожчання – порівняно з рівнем доходів населення – цін на друковані видання. Друковане слово в Україні зараз стало менш поширеним, ніж воно було, скажімо, 10 років тому. Із зареєстрованих 4500 газет в Україні сьогодні виходять лише 2500–3000. Напередодні виборів 1998 р., за даними “Соціс-Ґеллап”, реґулярно читали газети лише 20% дорослих українців, а зовсім не читали – 14% [17]. А це означає, що відповідно зменшилась і їх роль у формуванні громадської думки і громадянського суспільства.

Під час останніх виборчих кампаній преса займала позицію далеку від незалежної: надаючи перевагу одним партіям і політичним лідерам, вона відверто дискримінувала інших. Від виборів до виборів ЗМІ недостатньо аналізують можливі варіанти вибору. А їх виразна заангажованість не дає їм змоги діяти в якості незалежних посередників між виборцями та політиками [18]. Стаття 35 Закону “Про вибори” 1997 р. забороняє “друкованим ЗМІ, що мають державну участь, висловлювати підтримку чи надавати будь-яку перевагу в їхніх матеріалах та програмах будь-якій партії”. Отже ЗМІ разом з партіями були порушниками цього закону [19]. І тут ми знову маємо справу з неправовими відносинами у сфері громадянського суспільства, які перешкоджають формуванню громадянської культури.

Рівень свободи та незалежности ЗМІ визначається трьома основними чинниками: 1) їх економічною життєздатністю та стосовною фінансовою незалежністю (можливістю жити за рахунок продажу своєї продукції та розміщення реклами); 2) невтручанням владних органів у їх діяльність; 3) забезпеченням умов для високопрофесійної діяльности ЗМІ: шляхом підготовки висококласних журналістів, котрі володіють фаховими навичками, а також достатньо високим рівнем відповідальности та моралі; шляхом підготовки професійних менеджерів преси, здатних забезпечити економічну життєздатність різних видів ЗМІ.

За даними соціологічного опитування, проведеного УЦПД в січні 1997 р. серед журналістів, перше, що потрібно зробити для забезпечення вищого рівня свободи слова в Україні – створити умови для фінансової незалежности ЗМІ та журналістів (так вважають 84,3% журналістів). Як західні спостерігачі, так і опитування, проведене в Україні серед журналістів, свідчать, що найбільший тиск на пресу чинить виконавча гілка влади, особливо президентська. Серед засобів “впливу” на перше місце було поставлено “психологічний тиск” на журналіста й редактора (його відчували 48% опитаних); на друге – економічні санкції проти видання (26%); на третє – фізичну розправу з журналістом (14%). При тому журналісти з обласних видань ставлять силовий метод тиску попереду економічних санкцій [20]. Редактори газет вказують на такі методи політичного тиску, як контроль за розповсюдженням, необґрунтовані з фінансового боку, політично вмотивовані перевірки податківців, які супроводжуються блокуванням випуску видань тощо. Найяскравіші приклади таких дій – закриття газети “Правда України” під час виборів 1998 р. та газети “Сільські вісті” у 2000 р.

З комуністичних часів прийшов до нас фігуральний вислів про ЗМІ як “четверту владу”. Деякі представники владної верхівки і сьогодні хотіли б, щоб засоби масової інформації (а також третя, судова влада) виконували роль придатка до першої та другої гілок влади і в цьому сенсі були б “четвертою владою”. Проте завдання преси, радіо та телебачення полягає в тому, щоб бути носієм плюралізму думок, поглядів, орієнтацій і джерелом всебічної інформації, яка справді впливала б на формування громадської думки, а коли треба, то разом з іншими інститутами громадянського суспільства виступала б щодо неї противагою, запобігаючи можливим зловживанням владою. Чимало журналістів і директорів ЗМІ це розуміють, але не всі з них мають однакову можливість і однакову сміливість протистояти тискові.

Одним із найважливіших засобів забезпечення свободи слова і думки є розвинене законодавство про ЗМІ. На сьогодні воно в Україні доволі розгалужене, але не зовсім послідовне. Та найголовнішою перешкодою для забезпечення свободи ЗМІ є те, що в Україні поки що відсутній дух правової держави. Дуже складно, а з деяких питань – майже неможливо людині взагалі і журналістові зокрема шукати справедливости в судах. Третя гілка влади, так само як і “четверта”, багатьма можновладними особами розглядається як прислужниця, а судові розгляди справ часто виконують роль “карального інструмента” в руках інших гілок влади, замість того, щоб служити інструментом захисту громадянських прав. Тому, зазнаючи тиску, журналісти, як свідчать опитування, найменше розраховують на органи правосуддя, більше покладаючись на допомогу впливових “покровителів” [21]. А це вже прояв клієнтельських, а не громадянських відносин.

Іншим засобом захисту своїх інтересів і свого права на вільне висловлення думок є створення журналістами професійних спілок та об’єднань, які також є частиною громадянського суспільства. Зокрема, в Україні діють:

Отже, так само, як і в сфері створення громадських організацій, однією з найголовніших перешкод для перетворення ЗМІ у впливовий інститут громадянського суспільства є, з одного боку, стосовно низький рівень правосвідомости та нерозуміння переваг демократичних процедур владною елітою, а з іншого, – нерозвиненість судової влади, зневіра тих, на кого чиниться тиск, у тому, що можна знайти захист в органах правосуддя. До названих чинників долучається бідність загалу, а разом з нею – відсутність економічної незалежности й впевнености у власних силах інститутів громадянського суспільства.

Висновки щодо становлення інститутів громадянського суспільства в Україні – неоднозначні. Якщо судити за темпами щорічного зростання кількости зареєстрованих громадських організацій, то можна сказати, що його основний структурний елемент – “третій сектор” – успішно розвивається. Якщо ж засновуватися на результатах опитувань про залученість людей до громадських організацій, так само як і про їхні наміри приєднатися до цих організацій у майбутньому, то можна констатувати звуження громадської участи (при наявності деяких резервів). Старі масові організації відмирають чи не швидше, ніж народжуються нові. Але це не завжди знаходить відображення в реєстраційних списках. Там є немало віджилих або й “мертвонароджених” одиниць. Разом з тим, у кожному місті, як і в кожній сфері суспільного життя, діють менш-більш стійкі, достатньо ефективні, відомі широкому загалу організації. Лише необізнаність з їх діяльністю породжує надмірний песимізм щодо розвитку громадського сектора і громадянського суспільства в цілому.

Зрештою, громадський сектор – це лише одна складова громадянського суспільства. З утвердженням інституту приватної власности були утворені приватні школи, вищі навчальні заклади, культурно-освітні установи, які також є проявом громадянського суспільства. Розвивається благодійництво як форма громадської діяльности. З’явилося багато приватних ЗМІ. Поки що в країні існують значні проблеми з їх незалежністю та свободою слова, однак є і рух (в журналістському середовищі і поза ним), спрямований на виправлення ситуації. А сам факт організаційного становлення й суспільного визнання НДО, приватних установ та ЗМІ, що прагнуть до незалежности, є дуже важливим. Бо шлях трансформації усіх перехідних суспільств такий: від нових структур – до нової культури, а далі – через нову культуру до вдосконалення і розширення сфери впливу нових структур і до їх стабільного функціонування.

Значні громадські функції виконують також політичні партії. Хоча у своїх розвинених формах вони є елементом політичної системи, але і за своїм місцем у суспільстві, і за функціями, які вони виконують, партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства. Як уже зазначалося, на політичному рівні вони представляють акумульовані та узагальнені ними інтереси різних суспільних груп; виступають посередниками у стосунках громадянського суспільства і держави. Партії забезпечують не лише політичну структурованість органів влади, а й зворотній зв’язок владних структур з народом. Залучення значних верств населення до політики і до контролю за діяльністю державних структур в інтересах тих чи інших груп населення є змістом соціалізуючої функції партій. З точки зору будівництва громадянського суспільства саме представницька й соціалізуюча діяльність партій є пріоритетною.

В Україні поки що практично немає масових партій (принаймні, не лівих). Велика частина партій перебувають у стадії становлення; вони, по суті, ще не вийшли за межі громадського сектора. Те саме можна сказати й про партії, які зменшили вплив на політику після численних розколів і функціонують лише на низовому рівні. Крім того, низові ланки будь-яких партій є радше структурами громадянського суспільства, ніж політичної системи.

В розвитку багатопартійности в Україні існують великі проблеми, що позначаються й на громадському житті. По-перше, українські партії – всього лиш посткомуністичні утворення, і вийти на шлях справжнього політичного плюралізму їм поки що не вдається. Їх “перевиробництво” призводить до болючої фраґментації не лише політикуму, а й усього суспільства [22]. По-друге, завдяки надмірному захопленню “партійним будівництвом” відбувся відтік і так нечисленної української еліти з громадянського суспільства в політику. І з кадрового, і з функціонального боку було б набагато краще, якби декотрі з них залишилися громадськими організаціями [23]. По-третє, в міру олігархизації економіки і політики, дедалі більша кількість партій поповнюють лави “другорядних” утворень, які нічого не вирішують, але служать прикриттям для тих чи інших великих (і часто тіньових) інтересів. А олігархічно-кланові партії, як уже було сказано, сприяють поширенню клієнтелізму та намагаються протидіяти проявам громадянської поведінки.

До важливих інститутів громадянського суспільства належать вибори. Існує пряма залежність між характером виборчої поведінки громадян і демократизмом органів влади. Специфіка українського виборця як людини посткомуністичної епохи полягає в амбівалентності його свідомости та поведінки, у поєднуванні здавалось би непоєднуваного. До позитивних моментів відноситься достатньо висока (в середньому на рівні 70%) виборча активність населення. Аналітики, однак, ставлять під сумнів те, що високий рівень участи виборців у голосуваннях є наслідком їхньої громадянської позиції. Вони схильні відносити активність українського електорату на рахунок звички, покірливости тощо. Окрім того, відзначаються негативні настрої значної частини електорату: прагнення голосувати не “за” щось чи когось, а “проти”.

Самі виборці оцінюють мотиви свого голосування у 1998 р. так: для 28% головною спонукою піти на виборчі дільниці був “громадянський обов’язок”, 21% хотіли “підтримати партії та кандидатів, яким симпатизують”, 14% сподівалися “вплинути на процес управління країною”. Отже 63% назвали цілком позитивні мотиви політичного характеру. Негативні наміри, серед яких бажання “засвідчити свою незгоду з політикою держави” (15%) та “перешкодити приходу до влади людей, яким не довіряю” (33%), притаманні в сумі 48% людей. Інші мотиви, не пов’язані з політичною боротьбою і політичним представництвом, відзначили 21% опитаних, у тому числі 15% голосували за звичкою [24].

Другою позитивною рисою є позитивне сприйняття самого факту голосування та віра значної частини населення в його суспільне значення. Згідно з опитуванням, яке провели “Демократичні ініціативи” в день парламентських виборів 1998 р., 45% виборців вірили, що вибори поліпшать ситуацію в державі і лише 4% думали навпаки [25]. Голосування проходило доволі дружно попри незадовільну організацію роботи на виборчих дільницях [26]. До кабін шикувалися черги, виборці приходили на дільниці по декілька разів, з розумінням ставилися до вимог дотримуватися процедури тощо. Але й у цьому є певний парадокс: при низькій довірі органам влади взагалі, а Верховній Раді – особливо, спостерігається доволі висока довіра виборців до самого інституту виборів.

До головних негативних рис українського виборця належать:

1) готовність поступитися неконституційному адміністративному тискові з боку місцевої та центральної влади;

2) невміння критично ставитись до пропаганди і з користю для демократії і власних інтересів міняти людей при владі.

У 1999 р., наприклад, місія ОБСЕ зареєструвала безліч порушень процедури президентських виборів, які зводились до потужного тиску держави на виборців з метою домогтися голосування за одного кандидата – Л. Кучму. І цей тиск найчастіше не зустрічав серйозного опору. У свідомості широкого загалу зі старих часів укорінилася віра в незаперечну всемогутність чиновників, з одного боку, та в диво, з іншого. З поведінки під час виборів не видно головного: розуміння переваг демократичного ладу, який дає змогу міняти людей при владі, виправляти помилки попередніх правителів та усувати допущені ними зловживання. Поширюючи звинувачення на всіх, хто прагне влади (“усі вони однакові”), люди знеособлюють владу і тим самим виводять конкретних осіб з-під відповідальности.

Слушним є твердження, що “в суспільстві лише починає формуватися традиція вибору взагалі” [27]. В ситуації вибору постсовєцька людина почувається дискомфортно. Це зумовлено як страхом перед ризиком, який супроводжує будь-який вибір, так і недостатнім знанням альтернатив та прищепленою в процесі виховання непевністю у своїй здатності приймати правильне рішення. Український електорат ще не відчуває себе суб’єктом великої політики і часом “купується” на найпримітивніші “хабарики”, стаючи знаряддям певних суспільних сил. На минулих виборах такими силами були впливові фінансово-промислові групи, кожна з яких з’єдналася з однією або з кількома партіями і поставила собі за мету оволодіти владою [28]. Вперше за роки незалежної України олігархи вийшли з тіні і включилися в гонку за місця в парламенті. Після виборів розпочався процес їх легітимізації через партійні структури та парламентські фракції.

Незрілість громадянського суспільства виявилась і під час проведення референдуму “за народною ініціативою” (насправді – під тиском лідерів олігархічно-кланових парламентських груп) у квітні 2000 р. В організації референдуму була низка сумнівних із правової точки зору моментів, на які не було адекватної публічної реакції ні з боку громадсько-політичних організацій, ні з боку широкого загалу, що підтвердило недієвість громадянського суспільства і тенденцію до згортання і деградації демократичних процедур та механізмів.

Картина розвитку громадянського суспільства буде не повною, якщо ми не врахуємо, як і наскільки зміни, що відбуваються на структурному рівні суспільної системи, впливають на свідомість людей. Чи формуються нові уявлення про стосунки суспільства і держави, про права та свободи громадянина, про його відповідальність за стан справ у суспільстві – відповідей на ці запитання пошукаємо в матеріалах соціологічних досліджень.

Під час всеукраїнського опитування громадян центром “Соціоінформ” та компанією “Соціс-Ґеллап” у липні 2000 р. респондентам було запропоновано висловити ставлення до таких тверджень: “Деpжава у нас побудована, а те, якою вона буде, залежить тепеp: 1) вiд суспiльства: його pозвинености, культуpи, вмiння вiдстоювати свої iнтеpеси i впливати на дiї людей пpи владi; 2) вiд полiтичного кеpiвництва: його компетентности, чесности, вiдданости суспiльним iнтеpесам, вiдповiдальности пеpед наpодом”. В реаґуванні на ці твердження відбивається рівень усвідомлення громадянами власної відповідальности за подальшу долю країни або їхня схильність у всьому покладатись на державу. З першою відповіддю “згодних” та “радше згодних” виявилося 59%, з другою – 76%; “незгодних” та “радше незгодних” відповідно 27% і 12%; окрім того, 13% і 12% не змогли визначитися з цих питань. Отже, частка тих, хто розраховує на державу, значно більша, ніж тих, хто розраховує на самих себе та різні суспільні інституції.

Більшість українських громадян не роблять навіть спроб захистити свої громадянські права і людську гідність, користуючись Конституцією та законами. Відповідаючи на питання, що вони роблять у випадку порушення їхніх громадянських прав, майже 47% опитаних заявили, що вони не роблять нічого, а 17% сказали, що в такому разі вони “використовують зв’язки”. І тільки біля 15% опитаних звертаються за захистом своїх прав до суду.

Парадокс полягає в тому, що пересічний український громадянин не вірить владі, не вміє й боїться її контролювати, а водночас розраховує на неї. Серед сил, спроможних вивести Україну з кризи, на першому місці стоять Президент – 20%, уряд – 10%, диктатура особи (“залізна рука”) – 16%. Сили, які на думку опитаних здатні найкраще захистити їхні інтереси, розташовані в такій послідовності: автоpитетний лiдеp – 16%, наpодний депутат – 14%, засоби масової iнфоpмацiї – 12%, полiтична паpтiя чи об’єднання – 11%, пpофспiлки – 9%. Низьким є протестний потенціал суспільства та рівень довіри до організацій, які могли б його підвищити – політичних партій і громадських організацій.

Індиферентність людей до свого правового буття у постсовєцьких країнах обумовлена неподоланою з совєцьких часів ситуацією, за якої, як писав один російський журналіст, “громадянин завжди внизу і намагається пристосуватися до неприємностей, які насилають згори” [29]. Йдеться про відірваність влади від людей, її безвідповідальність та непідконтрольність народові. Опитування, про яке тут йдеться, показало, що люди загалом визнають, що влада в Україні непідконтрольна народові. Причини такого стану 62% опитаних пов’язали або із залежністю громадян від влади, або з відсутністю у них достатньої інформації для здійснення контролю, або з протидією держави таким спробам. Ще 30% вказали на те, що гpомадяни цiкавляться бiльше матеpiальними пpоблемами, i їх мало хвилюють питання контpолю за виконанням владою своїх повноважень (т.зв. проблема “виживання” та матеріальної орієнтованости загалу). Лише бл. 5% вважають, що громадяни або намагаються контpолювати владу та не допускати зловживань з її боку, або що такі процеси в Україні наростають (опитування проводилось в середині 2000 р.).

Висновки

Концепція громадянського суспільства сформувалася на зорі нового часу, як усвідомлення переходу суспільства до цивілізованого стану, до встановлення між членами суспільства тісних соціальних зв’язків, які забезпечували його силу і стійкість.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономности та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Відносини і взаємовплив громадянського суспільства і держави – цих двох підсистем єдиної суспільної системи – є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни.

Громадянське суспільство – це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими, політичними відносинами між самими індивідами, які не опосередковані державою. В ньому вільно розвивається асоціативне громадське життя, діють установи та ЗМІ, формуються і функціонують найрізноманітніші громадські об’єднання.

Громадянське суспільство потребує і створює передумови для децентралізації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розвивається в умовах правової держави і саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством і державою – важливий чинник стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчужености та політичного безсилля народу.

За роки незалежности в Україні склалась мережа інститутів громадянського суспільства, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участи у вирішенні громадських справ.

Водночас активність громадських організацій та їх вплив на суспільне життя і свідомість людей ще недостатні, а рівень правової захищености індивідів і груп, які вони утворюють, далекий від бажаного. Засоби масової інформації, які мали б підвищувати рівень цієї захищености, самі поки що потребують захисту. Тиск як з боку держави, так і з боку могутніх приватних інтересів позбавляють ЗМІ свободи та неупереджености, а людей – повної та об’єктивної інформації. Це особливо помітно в періоди, коли вирішуються важливі політичні питання (під час виборів, референдумів, політичних кризових ситуацій тощо).

Громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким би мусили рахуватися владні структури, не стало противагою владі. Вкрай потрібні радикальні зрушення в системі цінностей, у характері стосунків між державою і громадянином (суспільством), в судово-правовій системі. Покладання на “зв’язки” при захисті особистих інтересів та на “керівництво” при розв’язанні суспільних проблем, так само як і мовчазне сприйняття зловживань під час виборів та референдумів, свідчать про те, що політична культура громадянськости в Україні залишається недостатньо розвиненою.

Заважають вкорінені у масовій свідомості стереотипи тоталітарного минулого, у тому числі й персоналістські орієнтації більшої частини людей; їхнє сподівання на те, що порятунок прийде від “сильного лідера” і як наслідок – вичікувальна позиція замість громадянської активности. Загалом, можна сказати, що структурні (інституційні) зміни поки що не перейшли на культурний рівень і не сформували особистість, здатну захищати свої власні і суспільні інтереси та бути опорою демократії.

Існує доволі розповсюджений стереотип, буцім громадянське суспільство не можна будувати. З одного боку, в цьому твердженні є зерно правди. Адже засновані на довірі стосунки і бажання об’єднуватись не можна задати згори якимось рішенням чи законом. Але, з іншого боку, якщо врахувати, яку велику роль у становленні громадянського суспільства відіграє правове поле, створене державою, а також соціальна структура, тип якої у перехідному суспільстві прямо залежить від урядової політики, то стає очевидним, що серед чинників, які обумовлюють силу або, навпаки, кволість громадянського суспільства, важливу роль відіграє держава та її зусилля щодо формування умов для функціонування громадянського суспільства. Серед шляхів покращення ситуації з формуванням громадянського суспільства в Україні можна назвати наступні:

1 Див.: Гарань О. Убити дракона. – С. 130.

2 Там само. – С. 129

3 Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. – Київ, 2000. – С. 78

4 Маємо декілька спроб “обліку” та класифікації недержавних або неурядових організацій (НДО або НУО). Довідник, що охоплює недержавні організації усіх областей України, вийшов у 1997 р. (видання Творчого Центру КАУНТЕРПАРТ та Фондів “Counterpart”, “Євразія” та Міжнародного Фонду “Відродження”). Він налічує 1631 організацію, подає їх адреси, а також вказує напрям та різновид діяльности кожної організації. Львівське обласне управління статистики та Фонд розвитку громадських організацій “Західноукраїнський ресурсний центр”( ЗУРЦ) у 1998 р. видали подібний довідник, який стосується Львівської области. Він містить 1830 назв легалізованих об’єднань Львівщини (з них 990 діють в обласному центрі), а також деякі узагальнені рисунки і таблиці. (Див: Довідник неурядових організацій України. – Київ, 1997. Громадські об’єднання у Львівській області. Інформаційно-статистичний довідник. – Львів, 1998)

5 Цілком імовірно, що тоді значним був недооблік місцевих та регіональних організацій, у той час як зараз їх число може бути дещо перебільшеним. Поки що не вироблено загальноприйнятої методики зведення даних реєстрації НДО на різних рівнях; під час підрахунку ієрархічно побудованих організацій можливе дублювання одних і тих самих організацій тощо.

6 Цитовано за: Nations in Transit.1999-2000. Civil Society, Democracy, and Markets in East Central Europe and the Newly Independent States / Edited by Adrian Karatnycky, Alexander Motyl, and Aili Piano. – Washington: Freedom House, 2000. – P.664-665.

7 Business and Charity. Report. – Lviv: “West Ukrainian Resource Center” foundation for the development of public organizations, 1998.

8 Від англ.: volunteerism – добровільна активність на ниві громадської праці.

9 Див.: Політичний портрет України. Українське суспільство 1994-97. – Бюлетень Фонду “Демократичні ініціативи”. – 1998. – №20. – C. 14.

10 Nations in Transit. 1999-2000… – P. 665.

11 Див.: Скочиляс Е. Н. Громадська думка про НДО в Україні // Громадські ініціативи. – Випуск 5-й. – С. 2.

12 Там само.– С..5. На такий висновок наштовхують також реґулярні соціологічні опитування громадської думки службою Соціс-Ґеллап в Україні, які показують, що приблизно 25-30 відсотків населення постійно засвідчують свою необізнаність, незаінтересованість, байдужість до політики і громадських справ взагалі.

13 Там само.

14 “Nations in Transit. 1999-2000…” – Р. 668.

15 В цій передачі проглядався не лише низький рівень професіоналізму, що дратувало телеглядачів, а й соціальне замовлення, формула якого була простою, як за совєцьких часів – паплюження усіх, хто йде до влади.

16 Не дивно, що спостерігачі від ЕС прийшли до висновку: “Центральні канали телебачення контролюються політичними та економічними угрупованнями, які підтримують Президента та виконавчу владу, – факт, що підтверджується кількісними даними…” “УТ-1 транслює програми державної телекомпанії і є рупором виконавчої влади і, таким чином, підтримує Народно-демократичну партію (НДП). Випуск новин та аналітичних передач (УТН, “Сім днів”), політичних ток-шоу (“Саме той”), публіцистичних програм (“Акценти”) знаходяться під впливом представників “партії влади”, в яких вони представлені у вигідному світлі, в той же час вони намагаються дискредитувати своїх опонентів”. (Моніторинг висвітлення засобами масової інформації парламентських виборів в Україні в березні 1998 року. Заключний звіт, липень 1998 року. – Дюссельдорф: Европейський інститут засобів масової інформації. – С. 28-29).

17 Див.: Моніторинг висвітлення... – С. 28-29.

18 Група спостерігачів з Европейського інституту засобів масової інформації розглянула висвітлення виборчої кампанії у березні 1998 р. в 6 газетах: “День”, “Киевские ведомости”, “Голос України”, “Сільські вісті”, “Урядовий кур’єр”, “Всеукраинские ведомости” і прийшла до висновку, що однобокість та упередженість щодо партій мала місце з боку майже всіх газет. “Була помітна відсутність об’єктивного висвітлення кампанії: більша частина висвітлення надавалась партіям, які подобаються або не подобаються, чи партіям, що мали найбільший рекламний бюджет”. (Там само. – С.36; 49). “Майже кожна газета, що підлягала моніторингу, продемонструвала величезну політичну заанґажованість згідно з її структурою власности та фінансовою залежністю”. (Там само. – С. 41).

19 Кожне фінансово-промислове угруповання під час виборів почало формувати свої ЗМІ, котрі “перетворились на покажчик сили кожної групи як політичної сили”. Згадаймо, як навіть формально парламентська газета “Голос України”, обслуговуючи інтереси клану П. Лазаренка, не лише випустила безоплатний номер газети, виключно присвячений цій одіозній фігурі та його партії, але й з номера в номер публікувала нестримні дифірамби на його честь, назвавши одну з публікацій “Райони і села Павла Лазаренка”.

20 “У журналистов осталась одна свобода: выбирать зависимость” // Зеркало недели. – 1997. – 6 марта.

21 Там само.

22 Звичайно, в Україні немає сотні політичних партій як факту політичного життя. Є лише список реєстрації партій (від часу здобуття незалежности й дотепер), у якому налічується понад 100 позицій. Одні з цих утворень давно розпалися, інші стали недієздатними, ще інші – були створені лише на папері. Правдою, однак, є те, що процес суспільно-політичних розмежувань в Україні не тільки не змінився на зворотній процес консолідації, а набув (не без сприяння заінтересованих груп та осіб) характеру безглуздої нескінченности. Найсумніше в цьому процесі те, що дискредитується сама ідея партії як інструмента здобуття влади і здійснення державної політики. Дедалі більше з’являється партій виключно задля того, щоб заробити гроші, а також партій-іграшок, створених для забави чи то для веселого скандалу. Одна з них, “партія шанувальників жінок” П. Зіброва компрометує дві суспільні ідеї одночасно: ідею партії як організації однодумців, які прагнуть змін у суспільному житті на основі певної ідеології, та ідею рівноправности жінки, яка в такий спосіб “галантно заперечується”. Ніхто не запитав цього “лідера”, чим відрізняється його “партія” від клубу преферансистів чи, скажімо, від товариства любителів кішок.

23 Завдання, які ставлять перед собою такі об’єднання як “Партія реабілітованих тяжкохворих України”, “Українська партія справедливости” (що займалася виключно проблемами “афганців” та чорнобильців), “Партія захисту прав споживачів” та деякі інші, не є “партійними” за своєю суттю. Вони із значно більшим успіхом могли бреалізуватись через громадські організації. Навіть про Партію зелених можна твердити, що було б значно краще, якби вона залишалась рухом чи громадською організацією. Тоді перипетії політичної боротьби не поглинули б її слабких сил, їй не треба було б (заради фінансування цих перипетій) втягувати у свої лави зовсім не зелених представників бізнесових кіл, а її лідерові не довелося б сушити голову над проблемою, висуватися чи не висуватися кандидатом у Президенти. Організація займалася б тим, для чого й була колись створена: відслідковувала б ситуацію з довкіллям, будила б громадську думку і здійснювала тиск на владні структури в інтересах покращення екологічної ситуації. Від перетворення громадських організацій у партії можливо виграють окремі особи, але аж ніяк не суспільна справа, за яку вони нібито борються.

24 Бюллетень Соціс/Геллап, квітень 1998 р. За даними опитувань вимальовується масив приблизно у 30-35% виборців, які прямо чи опосередковано демонструють свою політичну необізнаність, незацікавленість чи байдужість. І саме таким було число виборців, які проголосували за дрібні, штучно утворені партії, які не мали шансу подолати 4% поріг прохідности і отримати депутатські мандати.

25 Див.: І. Попов. Вибори в Україні: війна кланів чи війна з кланами? / В кн.: Назад, Україно: робота над помилками. – Київ, 1998. – С. 3.

26 Дезорганізацію на виборчих дільницях викликало голосування за партійні списки, яке сповільнювало процедуру голосування, вимагало додаткових роз’яснень тощо.

27 Див.: І. Попов. Вказана праця / Назад, Україно: робота над помилками. – С. 6.

28 Там само.

29 Див.: С. Митрофанов. Подвійний рахунок в економіці породжує подвійний рахунок у моралі і праві // День, 28 липня 1999.

Стаття є частиною написаного автором розділу книги “Основи демократії”, яка буде опублікована в межах українсько-канадського проекту “Демократична освіта”. Публікується з дозволу керівника проекту Джорджа Перліна.