зміст

© Etablissements Emile Bruylant, S.A., 2000

Громадянське суспільство не є тим елементом демократичного життя, який активно й неухильно уприявнюється, тільки-но сторінка історії перегорнута, і далеко не позбавлена сенсу думка Ралфа Дарендорфа [Dahrendorf R. Reflexions sur la revolution en Europe. Paris: Le Seuil, 1991. – P.113], котрий зауважив тим, хто міг би мати ілюзії щодо темпів історії в галузі зміни світогляду: досить шести місяців, аби написати Конституцію, шести років, можливо, вистачить для впровадження реформ, але, безперечно, й шістдесяти років бракуватиме для закладання підвалин громадянського суспільства. Проте, певної кількости інґредієнтів – суміші історії, традицій, суспільних звичаїв, пам’яті про репресії, оновлення поколінь, адаптації до нових умов – вистачить для окреслення контурів справжньої соціальної тканини, яка не може не вплинути на майбутнє країни та її місце у світі.

Годі говорити про Україну, не схарактеризувавши її спадщини: це країна із значним населенням, неоднорідна та контрастна. Захід України, помітно активніший (чи більш зрілий) у питанні суспільної самоорганізації, є прямим нащадком Австро-Угорської імперії та певним символом ладу XIX – поч. ХХ століття. Українці Галичини завжди були біднішими, аніж мешканці Центральної України, але мали розвинутіше суспільство, яке складалося з кооперативів, спілок, наукових товариств, політичних партій. Сліди цієї стосовної автономії трапляються тут донині, а громадське життя більшою мірою вільне від рудиментів попереднього [совєцького. – Прим. ред.] режиму, аніж на решті території країни.

Місце України в совєцькій системі визначальне для сучасного розвитку. Ця держава була частиною покійної імперії, але частиною з особливим статусом. Репресії тут були незрівнянно жорстокішими, аніж на решті території Совєцького Союзу, і сьогодні це породжує суперечливі явища: активні спогади про цей період водночас породжують підвищення свідомости і наростання страху. Внаслідок окупацій, яких зазнавала Україна упродовж віків, її населення завжди підозрювали або в змові з ворогом, або в сепаратистських умонастроях. Багато коментаторів, скажімо Вадим Скуратівський, підкреслюють, що про совєцьку культуру України треба говорити як про “окупаційну культуру”.

Після встановлення комуністичного режиму тавро “націоналізму”, якщо вдаватися до словника обвинувачів, значило усе нові й нові об’єкти, але насправді націоналізм та схильність до нього тоді не надто проявлялись. Щоб оцінити масштаби репресій, історики працюють з демографічними графіками та архівними матеріалами, хоча переважну більшість документів було систематично знищено [Голодомор 1932-1933 років забрав від 5 до 7 млн. життів (приблизно 15% тогочасного населення України); дані Роберта Конквеста (Конквест Р. Скорботні жнива. К.: Либідь, 1996) і Ніколя Верт (Werth N. Un Etat contre son peuple // Le livre noir du communisme. – Laffont, 1997). Також див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. К., 1999. Згідно з демографічною статистикою, між 1914 та 1945 роками кожен третій українець загинув насильницькою смертю. Після війни депортації за співпрацю з німцями були масовими; в 60-х роках відродження націоналістичного руху призвело до нової хвилі репресій].

Окрім того, і це надзвичайно важливий для суспільного розвитку психологічний феномен, з урахуванням географічного розташування воєнно-промислового комплексу (на заході Совєцького Союзу) більшість міст були пов’язані через Москву, а не безпосередньо між собою. Це аж ніяк не сприяло структуруванню “українських теренів”, навпаки, призводило до економічного та соціального нищення усього, що могло б адміністративно та політично зміцнити “Українську Совєцьку Республіку”. “Перестройка” поширилася в Україні тільки в 1989 році, себто на два роки пізніше, аніж на решті території Совєцького Союзу, започаткувавши важливу хвилю надії та мобілізації: відновлення незалежности є одним з її плодів, так само, як основи громадянського суспільства. Момент розширення меж дозволеного був дуже істотним для формування сучасної національної свідомости, він призвів до розквіту ініціатив, які до того ж проголошувались під захистом та за підтримки попереднього режиму. Цей факт відзначив Мирослав Попович, учасник і свідок тих подій: “Нова Українська держава – як громадянське суспільство в цілому – є законним спадкоємцем Української Совєцької Соціалістичної Республіки. Нова еліта вийшла не з лісу, а з осередків колишньої Партії”. В цей історичний для “громадянського” структурування країни, для утворення незалежної держави період народились дві дуже важливі громадські організації: Народний Рух та Зелений Світ. Рух – організація, яка спершу знайшла собі притулок у Спілці письменників і мета якої полягала в реформуванні чинної влади, а не в її поваленні; невдовзі він об’єднався з іншими громадськими ініціативами, насамперед, звичайно, екологічними, поява яких була зумовлена серйозними наслідками чорнобильської драми; це був також спосіб вимагати відшкодувань за трагедію у найвпливовішої політичної сили, яка призвела до “нещасного випадку”, – комуністичної партії. Експерименти на 4-ому реакторі АЕС відбулися за наказом з Москви, в глуху ніч, за відсутности підготовленого плану безпеки [див. статтю Поля Бойо (Boue), колишнього заступника директора з питань науки в Комісаріаті у справах Атомної Енергії, “Ядерні катастрофи в СССР” у “Encyclopaedia Universalis”]. Складність ситуації приховували від населення, яке залишалось без захисту упродовж кількох днів; це часто підштовхує до зіставлення із німецьким вторгненням, яке Сталін приховував упродовж двох тижнів, що призвело до значних людських втрат.

Рух та зелені – головні ініціатори постання нової держави, але з часом вони переконалися, що їхня підтримка серед населення поменшала: становлення державної ідеології зазнало тієї ж дискредитації, що й нова влада, а зелені, ставши об’єктом важливих фінансових угод, поступово відійшли від свого початкового завдання.

Необхідно зважити й на інший історичний вимір: у межах підросійської України елементи громадянського суспільства – профспілки, громадські організації – утворилися в XIX столітті; після революції вони були одержавлені, змінивши роль з опозиційної на офіційну. Це стало для них серйозним випробуванням.

Учені-соціологи підкреслюють показову семантичну і соціальну різницю між російською “общиною” (“миром”) та українською “громадою”. Хоча обидва поняття перекладаються на іноземні мови одним словом, російська “община” є різновидом селянського об’єднання, заснованого на перерозподілі землі та радше колективній, аніж індивідуальній відповідальності; українська “громада”, “спільнота громадян”, якщо посилатися на етимологію цього слова, є вільними зборами, радою, місцем вільного обміну, а не перерозподілу власности.

Нова громадянська свідомість

В кожному разі, якою б не була мета різних опозиційних рухів, – компенсаторною чи ліквідаторською, – вони залишаються пов’язаними із традиціями, мають відповідні симптоматичні риси. Можна було б чимало говорити про позитивні та негативні моменти, які характеризують нову соціальну свідомість, але ми обмежимося виокремленням кількох із них.

З одного боку, варто відзначити вкрай незначний інтерес населення до нових можливостей, які постали внаслідок зміни режиму. Факти, що стосуються політичної сфери, неоднозначні: з одного боку, лише незначний відсоток громадян підтримують політичні партії та громадські організації, а з іншого – громадяни України ретельно навідуються до виборчих дільниць (участь у виборах зазвичай на рівні бл. 70%, часто виборці голосують “проти всіх”). Поняття “партія” набуло негативного забарвлення через конотації з попереднім режимом. Партії і далі продовжують залишатися об’єктом недовіри. Слово “плюралізм” загалові незрозуміле, і небезпідставно, бо дуже поширений політичний волюнтаризм. Окрім того, населення переважно висловлює недовіру до державних органів, а водночас продовжує цілковито покладатись на державу, ставлячись до неї, як колись до керівної комуністичної партії. Подібна амбівалентність свідчить про тенденцію сподівань на сильну президентську владу, як втілення “патерналістської” держави; це – головний феномен у цій частині світу, посилений “провінційним минулим” України. Те, що центр перемістився, не так уже й важливо, все одно очікування залишаються такими ж, наче він так само географічно віддалений, як і колись.

Ідея правосуддя також нівельована, свобода захисту через суд не приваблює громадян. Після 10 років незалежности український громадянин вважає себе безсилим перед владою, і у випадку порушення своїх прав ігнорує шкоду та нічого не робить (лише 10% опитаних ладні судитися). Ця форма конформізму, на думку соціологів [дані наведені за: Українське суспільство: моніторинг соціальних змін, 1994-1999, Інститут соціології, м. Київ; Соціальний захист в національних громадах України. К., 1998], породжена не в останню чергу мирним характером виходу України із Совєцького Союзу, який іноді називають “оксамитовим”. Тут також приявне інше суперечливе явище: “суб’єктивне зубожіння”. В той час, як згідно з офіційними статистичними даними рівень життя населення підвищився (придбання одягу, меблів, телевізорів, автомобілів, заміських будинків тощо), воно відчуває й висловлює почуття втрати, яке часто пов’язують із матеріальними чинниками, хоча насправді воно зумовлене явищами цілком іншої природи. Регулярно у суспільстві виринає усвідомлення безвиході, відсутности орієнтирів, втрати “суспільного ґрунту” й сенсу завтрашнього дня. Соціологи, які з цифрами в руках оцінюють реальний стан суспільства, жартома констатують, що коли у 30-х роках, всупереч рекламному гаслу Сталіна, життя не стало кращим, але було веселішим, то тепер воно кращає, але бачать його у чорніших барвах.

Мешканці України дедалі більшою мірою зосереджують свою увагу на нових ґеополітичних реаліях – виявляють інтерес до зближення із Заходом, а водночас менше цікавляться колишнім “старшим братом”. Але, якщо сприятлива для незалежности тенденція усе ж прогресує, то на загальному тлі втрати довіри до демократичних інституцій.

Хто, на думку населення, розбудовує сучасну українську державу? Найвпливовішими вважають мафіозі (44% опитаних) та держслужбовців і директорів підприємств (33%), у той час, як вага інтелігенції та політичних активістів у очах опитуваних падає, а військо та сили безпеки породжують змішані почуття [Українське суспільство: моніторинг...]. З одного боку, ми маємо авторитарну та олігархічну державу, а з іншого – інституції, які зазвичай втілюють силу, дуже слабо представлені в політичному ландшафті.

І навпаки, дедалі глибшає довіра та відчуття прив’язаности до родичів, сусідів, колег; реґіональна, локальна, місцева ідентичність трапляється набагато частіше аніж загальнонаціональна [Головаха Є. Суспільство, що трансформується. К., 1997]. Локальні зв’язки відіграють неоднозначну роль у громадському житті. Громадські організації базуються на зв’язках особистої довіри. Чимало підприємств малого бізнесу також спираються на родинний або приятельський фундамент, родинне “осердя” гуртує спільноту, але водночас засновані на довірі зв’язки вагоміші, аніж фахові здібності [за даними Ірини Бекешкіної, опитування свідчать, що українці довіряють насамперед собі, потім родині, а відтак Церкві].

В той час, коли темпи економічних реформ усе ще вкрай повільні, варто відзначити стосовно високу живучість “народної економіки”, яка сприяє формуванню суспільної тканини, ближчої до споживача, навіть якщо цей сектор майже повністю перебуває в тіні: малі приватні підприємства, часто засновані “човниками”, кооперативи виробників місцевої сільськогосподарської продукції, праця за кордоном, прибутки від якої вкладають у комерційні формування на батьківщині. Ця економіка є носієм базованих на взаємній довірі цінностей: продаж з ґарантією, турбота про клієнта і про те, щоб він повертався знову і знову, спроба встановити адекватність між пропозицією та попитом тощо. Усе це – відповідь на провал “макроекономіки” [Суспільство, що трансформується...]; індивідуальна ініціатива є феноменом самоорганізації, спрямованої на відтворення, яке забезпечує засоби існування для трьох чвертей населення й дозволяє більшості уникнути реального зубожіння.

Відсутність суспільної гомогенности призводить до появи ініціатив, які різняться між собою у залежності від реґіону. Дещо узагальнюючи, можна стверджувати, що для східної частини більше притаманний певний паралелізм із совєцькими структурами, але наявні також нові цікаві ініціативи.

Для півдня країни, особливо району Одеси, характерні гумор, іронічність, ця риса, насамперед у молодого покоління, домінує над усіма іншими елементами. Для західної частини країни притаманна обмеженість матеріальних ресурсів, проте тут краще використовують нагоди для реформ, як-от декрет про ліквідацію колгоспів, що був утілений набагато швидше, аніж на решті території країни. Центр, зокрема столиця, відзначається твердістю в обстоюванні певних позицій, моральною обов’язковістю інтелектуалів, яку вони виявляють у індивідуальних акціях або на чолі різноманітних громадських організацій, покликаних боронити права людини.

Громадське та громадянське

Безумовно, треба розрізняти різні типи громадських організацій та різні вияви ознак громадянського суспільства.

Серед чималої кількости громадських організацій (а їх у міністерстві юстиції зареєстровано більш, ніж двадцять тисяч) є, безперечно, й такі, що використовують громадську активність як ширму для не цілком законної діяльности. Абсолютні цифри не дають змоги належно оцінити віддзеркалену в них реальність.

Наблизитись до адекватної оцінки дозволить розподіл громадських організацій на три великі групи [цей метод запропонував у бесіді з авторкою Євген Головаха 22 лютого 2000]. До першої групи належать ті формування, які користуються державною підтримкою і радше відображають інтереси влади, аніж населення; такі громадські організації надають політикам, тимчасово усунутим від справ, можливості для діяльности, близької до урядових сфер. Друга категорія неурядових організацій переважно створена й існує завдяки допомозі міжнародних організацій чи закордонних структур. Якою б не була сфера їхньої діяльности, вона тісно пов’язана насамперед із фінансуванням і найчастіше припиняється разом із ним. Третя група громадських організацій, яку також називають третім сектором, є основним носієм майбутнього, – це індивідуальні ініціативи громадян задля захисту їхніх власних інтересів – етнічних, культурних, правничих, медичних, економічних, пов’язаних із захистом релігійних ідей.

Існує низка символів та моделей поведінки, які, хоча й не згуртували навколо себе впливових рухів, але стали факторами поширення “громадянських” чеснот. У цьому реґіоні Европи часто вживають термін “цивілізація”, не завжди чітко усвідомлюючи його сенс, але, як правило, у контексті прагнення до демократичних, західних, заснованих на европейській культурі вартостей, які високо шанують в Україні, не в останню чергу задля опозиції сусідньому “евразійському континентові”. Подібна “налаштованість” дозволяє акумулювати вияви “громадянської” свідомости, не чекаючи на виникнення структур, завдяки яким вони зможуть артикулюватися чи розвиватися. Йдеться про індивідуальні цінності, як-от: почуття відповідальности та справедливости, своєрідний “місцевий” патріотизм, прагнення до знань та бажання здобути освіту, особливо у нового покоління; також це стосується широкого розуміння поняття “власність”, яке означає не лише володіння майном, але й обов’язок “бути паном свого життя”, а, отже, дотримуватися визначених обов’язків. Аполітичність, у поточному сенсі цього терміну, дуже розповсюджена, але фахівці уважно стежать за розробкою та застосуванням законів у їхньому секторі та намагаються самотужки, незалежно від переконань, виокремити захисників і прибічників цих законів. Зрештою, варто підкреслити важливість прийняття етичних цінностей, як альтернативи попередньому ідеологічному ладові.

Другий знаменний симптом – відсутність колективного насильства, яке б виявляло себе публічно чи письмово. Фашистські чи ксенофобські рухи мало поширені в Україні: УНСО, найструктурованіший ультраправий рух, залишається марґінальним явищем. І, якщо останні президентські вибори (грудень 1999 року) продемонстрували, що на чолі держави й далі перебувають homo soveticus’и, то водночас вони засвідчили, що явище червоно-коричневої опозиції – союз між ультраправими та комуністами, який залишається одним із домінантних чинників російської політики, – абсолютно відсутнє в Україні.

Преса залишається вкрай залежною від влади, але вона ж і викриває цю залежність [в Україні виходять друком бл. 6000 газет, кількасот журналів; функціонують телебачення та радіо. Існує певна залежність журналістів від влади чи інвесторів (обумовлена різними методами залякування), але присутня й самоцензура. Можливість впливу ЗМІ обмежена, але це аж ніяк не відсутність свободи слова, яка панувала колись. Зникнення журналіста Г.Ґонґадзе 16 вересня 2000 р. було сприйняте як трагічний симптом обмеження свободи слова]. Голосні справи про корупцію у верхах призвели до відставок, судових переслідувань і певної відкритости досьє для публіки; влада приховує результати роботи кількох слідчих комісій, але преса повідомляє принаймні про факт приховування. Варто також відзначити, що у ЗМІ регулярно публікують критичні висловлювання населення на адресу влади чи державних інституцій, викривають авторитарні нахили Лукашенка, відсутність моральности в політиків і всевладдя українських “олігархів”, часто критикують негативні явища, властиві сусіднім країнам, з тим, аби попередити суспільство про потенційні загрози. Така пильність сама по собі є позитивним явищем.

Демократична альтернатива

Широкомасштабному впровадженню громадянського суспільства, безумовно, передують численні вдосконалення демократичних процесів у країні. Парламентарів і суддів необхідно жорстко контролювати, аби “офіційні” демократичні процедури та правосуддя відбувалися належним чином.

Найчастіше увагу громадських організацій приваблює законодавство про права людини, зокрема про захист прав інвалідів, психічно хворих, жінок, дітей, безпритульних, алкоголіків.

Апеляція до правосвідомости постійно присутня у громадському русі завдяки центрам юридичних консультацій, центрам юридичного та політичного навчання. Освіта й виховання також є важливим мотивом об’єднання та суспільної самоорганізації – функціонують численні загальноосвітні університети, студентські товариства тощо.

Утворились комітети виборців, мета яких полягає у зборі інформації та контролі за виборчими процесами. Скажімо, у Львові вони поєднали зусилля багатьох сотень безпосередніх членів лічильних комісій.

Союз українок, Фонд підтримки українського війська, незалежна профспілка гірників, Об’єднання захисту прав споживачів працюють з певними категоріями населення.

Особливо активна Асоціація ветеранів Афґаністану, яка організовує вшанування пам’яті загиблих, допомагає інвалідам, розшукує пропалих без вісти й полонених. В Афґаністані загинули три тисячі чотириста солдатів-українців [а загалом на цій війні за офіційними даними полягли 15000 совєцьких вояків та бл. 1 мільйона цивільних афґанців]. З нагоди десятої річниці завершення війни в Києві було встановлено меморіальну таблицю, де згадувалось кожне ім’я загиблого.

Відзначимо також Православне братство, товариства захисту релігійних ідей, Об’єднання Нової музики, Спілку захисту флори та фауни Криму, Козацьке товариство чи Спілку письменників, російських, українських і білоруських, а також товариства взаємодопомоги національних меншин, до яких ми ще повернемося.

Дуже показова діяльність організації, яка зветься “Земляки”, – вона об’єднує колишніх мешканців міста Прип’ять, розташованого поблизу Чорнобильської станції й евакуйованого в момент катастрофи. “Земляки” займаються моральною та психологічною реабілітацією прип’ятців, ця організація об’єднала шість тисяч активістів.

Неможливо вичерпно схарактеризувати новопосталі українські громадські організації, які іноді створюються стосовно конфіденційно, а інколи – з великим галасом, але з мізерним сенсом. Але всі вони переважно відповідають суспільній потребі у взаємодопомозі, в пораді, а водночас також протидіють ізоляції та розтягуванню суспільної тканини.

Розмаїті дебати й семінари на широкій світоглядній платформі відбуваються дуже часто, про потребу діалогу свідчать конференції з питань міжнаціональних відносин [громадська організація “Незалежний культурологічний журнал Ї” у Львові займається вивченням україно-польських, україно-єврейських та україно-російських стосунків], европейської ідентичности, круглі столи з подальшими публікаціями високого рівня, розквіт “моніторингу” в усіх галузях. Наслідки “спостереження” за політичним, соціальним, культурним життям, безперечно відчуваються упродовж років.

Серед усього цього розмаїття деякі явища видаються вагомішими, аніж інші. Зокрема, утворились численні “контр-парламенти”. Їхні наміри не є насамперед політичними, часто вони лише прагнуть довести, що демократичні навички можна прикладати до всіх галузей “цивілізованого” суспільства. Парламент студентів Одеси чи парламент молодих фармацевтів Харкова спільно працюють задля поновлення цілісности парламентського процесу, вправляються у критичності духу та плюралізмі думок. Молоді депутати з гумором запевняють, що вони – прихильники радше ліберальної тенденції. Що вони обговорюють? Всі питання пов’язані зі студентським життям – стипендії, навчання, канікули тощо – але також професіоналізацію війська, боротьбу проти СНІДу, проблеми з книжками чи становище пенсіонерів.

Більш політизований, аніж “колега” з Харкова, студентський парламент Одеси заснував 27 червня 1999 в межах міста одноденну республіку, створивши згідні з головними критеріями необхідні “структури”. Коли виникають труднощі, учасники цього типу ініціативи, радяться зі своїми “колегами” з Юридичної Академії. Практична допомога студентам правниками здійснюється негайно. “Слобожанська рада” [про її діяльність розповіла Ольга Філіпова (лютий 2000), соціолог, наукова співробітниця Харківського університету] з Харкова діє під “патронатом” ректорів університету, Юридичної Академії та інших впливових осіб. “Рада” не має постійно діючого органу, а функціонує в якості комітетів, зайнятих конкретними справами, як-от відбудова театру, зруйнованого двадцять років тому пожежею. Ця організація, переважно жіноча за представництвом, також зацікавилась залученістю жінок у публічну політику і нагородила за підсумками конкурсу найкращих фахівців у галузі освіти та науки, засвідчивши підтримку упослідженим в умовах ринкової економіки професіям.

Моральне сумління країни

Політично заанґажовані інтелектуали, які часто зазнавали репресій від колишнього режиму, застосовують набутий досвід на службі демократії у формі суспільного контролю за владою. На початку 2000 року була створена “Київська Трибуна”, на згадку про “Московську Трибуну”, засновану наприкінці 80-х років Андрєєм Сахаровим. Ця організація проголосила про рішучу підтримку розвитку громадянського суспільстві, вона також сприяє й захищає можливості вільного обговорення політичного життя країни. Серед активістів Трибуни можна зустріти інтелектуалів, які мають добру репутацію у різних галузях, як-от юрист Анатолій Матвієнко, філософ Сергій Кримський, політолог Володимир Малінкович, чи відомі політичні оглядачі Ірина Погорєлова та Володимир Скачко. Вони вимагають припинення авторитарних дій з боку влади та ґарантій від надмірного всевладдя місцевих можновладців. Коли цього вимагає ситуація, вони самі звертаються до Ради Европи, домагаючись, аби надання економічної допомоги Україні було пов’язане з дотриманням свободи преси та прав людини.

Ці інтелектуали є сумлінням країни. Вони знані та шановані, рішучі в надзвичайних ситуаціях чи коли треба запобігти потенційним загрозам. “Ми не іграшки корумпованих груп та олігархів, – каже один з них. – Ми учасники процесів [в Україні], і маємо на них вплив” [Finberg L. Dialogues franco-ukrainiens, colloque, Paris, 1999. Віддаючи належне незалежним дослідникам, які працюють на світовому рівні, соціолог згадує імена Наталі Яковенко і Ярослава Грицака (в галузі історії), Євгена Головахи та Олександра Потєхіна (в галузі соціології), Соломії Павличко і Миколи Рябчука (в галузі літературознавства), Тараса Возняка (в галузі філософії), Мирослава Мариновича та Зиновія Антонюка (в релігійній галузі)].

Серед пильних охоронців демократії – Семен Глузман, колишній дисидент, психіатр, керівник правозахисної організації, котрий переконаний, що сьогодні треба рахуватися насамперед із фаховими якостями людей, а не їхнім минулим. Люстрація не допоможе, бо не важливо, скільки років людина була членом комуністичної партії. Треба провадити обговорення, не шукаючи винних, не керуючись почуттям помсти, не героїзуючи деяких опозиціонерів, які зовсім не заслуговували покарань. Очолювана Семеном Глузманом організація не ставила собі за мету відкрити консультаційне бюро для осіб, які потрапили в скрутне становище, – її мета полягала у просвітництві. Скажімо, вона взяла під захист міліціонера, скривдженого прокурором. Статті в пресі та телесюжети були спрямовані на популяризацію трьох ідей: поліція необхідна для доброго функціонування демократичного суспільства; українське суспільство може розраховувати на допомогу поліції лише у співпраці з нею; якщо певний міліціонер став жертвою несправедливости, але його захистили, то міліція буде зобов’язана краще захищати громадян в межах закону.

Варто згадати й іншого оборонця духовної свідомости України – Івана Дзюбу, автора численних есеїв, виданих у 80-х роках у діаспорі, а в Україні – після проголошення незалежности, котрий перед поверненням до наукової діяльности був у 1992-1994 роках міністром культури.

Збірка листів трьох колишніх в’язнів ҐУЛАҐу була іронічно названа “Листи з волі” [Листи з волі / Зиновій Антонюк, Семен Глузман, Мирослав Маринович. Київ: Сфера, 1999]. Саме ув’язнення дозволило інтелектуалам, для яких “відроги Уралу стали місцем другого народження”, думати й міркувати про самоповагу, релігію, громадянське суспільство чи толерантність.

Дехто критикує надмірну кількість громадських організацій, створених на ґрунті національної приналежности, закидаючи їм створення структур, паралельних до офіційних органів управління суспільством. Скажімо, є чимало організацій взаємодопомоги за національною ознакою [Соціальний захист в національних громадах України. Київ, 1998] та національно-культурних товариств, які об’єднують 15-20% населення.

Найчисленнішими є єврейські громадські організації, представлені в усіх найбільших містах країни (бл. 200 із 300 основних міст України): вони забезпечують як соціальну, продовольчу, медичну допомогу, так і культурну діяльність. Інститут юдаїки публікує журнал історичних, літературних, мистецьких рефлексій “Єгупець”.

Необхідно підкреслити також важливість польських, німецьких, російських організацій. Польські та німецькі прагнуть насамперед глибше вивчити рідну мову. Російські об’єднання з’явилися пізніше; ця частина населення не живе як національна меншина, не відчуває себе на культурному узбіччі; їх активно підтримують сусідні або місцеві ЗМІ. Упродовж п’яти останніх років російські організації зосередилися переважно на поглибленні культурних зв’язків із Росією.

Одна з найважливіших проблем для громад взаємодопомоги національних меншин, зокрема кавказців, – брак “прописки”, тобто права на постійне проживання. Серед найкраще організованих – вірмени й татари, громада курдів. Їхні товариства створили власне шкільництво, пропонують публікації рідною мовою, мають дослідницькі центри.

Значна кількість національно-культурних товариств, їхня жвава діяльність свідчать про складності, які існують в суспільстві, а водночас про солідарність, яка витворюється всередині мультикультурної держави. Завдяки громадянським ініціативам ми більше дізнаємося про незадовільне вирішення органами влади низки важливих проблем, але ці ініціативи також свідчать про прагнення певних груп громадян розділити із державою тягар відповідальности за вирішення проблем. Принаймні, виникає своєрідна конкуренція між органами влади і тими, хто прагне їм опонувати.

Можливо, ще дуже скромні, вогники громадянського суспільства запалюються і згасають. Джерела, спрямованість, зародковість і мінімалістичний характер їхніх прагнень підкреслюють скромні обсяги підтримки, якою вони користуються, але також багатообіцяючий характер цих сигналів.

Зелений рух, рух винятково громадянський, невдовзі стане жертвою фінансових угод, які сплутають його початкову місію, і втратить більшість своїх прибічників. Народний Рух, спадкоємець і втілення ідеї незалежности, – не більш ніж політична руїна, за яку сперечаються політики. Ці два рухи більше не є спрямовуючими для суспільства чи його самоідентифікації. Воно сьогодні не надто політизоване (можливо, це зворотний бік вимушеної політизованости минулих років), але вчиться використовувати загальне виборче право та локалізувати поняття демократії в тих місцях, які вважає не такими брудними, як офіційна політика. Суспільство це доволі суперечливе, бо наразі перебуває у перехідному стані. Звичайно, йому ще далеко до “shadow society [тіньового суспільства]” [Smolar A. Civil society in Post-communist Europe // Journal of Democracy. – 1996. – Vol. 7. – No 1], прообразу відкритішого суспільства, носія “справді” демократичного світу. Воно розколоте і погано інформоване, в тому числі, коли йдеться про організований громадський рух. Тут ми напотикаємося на один з парадоксів “українського комплексу”: тиша, затята мовчанка, які лише підтверджують місцеву тенденцію до виведення громадянського суспільства поза межі гласности, опозиційність, прагнення до втілення виключно в ідеальних формах. Українське суспільство розбудовує демократію, реформи та лібералізм без знання та вмінь, відмовляючись навіть погодитись із цим фактом. Принижене населення увічнює машину приниження.

Явище розпаду в усьому, чи, як мінімум, неузгоджености, не чинить побудову перехідного суспільства передбачуваною. Проте, це суспільство спілкується із зовнішнім світом можливо навіть більше, аніж у своєму внутрішньому просторі. Це суспільство вогнищ ізольованого опору в світі, де входження в мережу стає операцією, набагато простішою, ніж передача сигналу. Европейський вимір України – і географічний, і історичний – мав би полегшити стосунки гармонізації цих різноманітних ознак.

Скорочений переклад Антона Борковського

Перекладено за книгою: L’Ukraine, nouvel acteur du jeu international / Sous la direction de Anne de Tinguy.– Bruxelles-Paris, 2000. – P. 283-302.