зміст

© М.Найдорф, 2001

I

Радикальні політичні зміни, що відбувалися в Центральній і Східній Европі на межі 1980-90-х рр., мали єдину природу. Падіння “Берлінського муру”, правове оформлення підсумків тільки-но завершеної Холодної війни, розпад СССР, здобуття Україною статусу незалежної держави – усе це видимі з різних точок зору й інтересів сторони тої самої межової світової події. У масштабах СССР про ці зміни можна сказати, що 10-річчя тому відбувся крах економічної системи соціалізму. Можна говорити про відторгнення масовою свідомістю тодішньої совєцької еліти. А можна назвати те, що відбулося, зміною державної мітології. І так далі. Здається, за роки, які минули відтоді, усі точки зору відображені, і всі слова вже сказані. Коли йдеться про незалежність України, зі сказаного з цього приводу я б виділив два визначення: “системна криза соціалізму” і “цивілізоване розлучення”. Обидва, як на мене, варто зберегти для того, щоб не нагородити “заднім числом” нових мітів про ці не такі вже й давні, а водночас уже неблизькі часи.

Совєцький Союз упав, але він не “розвалився” жужмом, а був фраґментований уздовж ліній адміністративних меж існуючих тоді “союзних республік”. Жодні інші території колишнього СССР досі не домоглися міжнародно визнаної самостійности (наприклад, Карабах, Наддністрянщина, Абхазія). Принцип непорушности кордонів післявоєнної Европи, у т.ч. совєцьких, ще раз був підтверджений підсумками виниклих було суперечок України з Росією навколо Криму, чи з Румунією через острів Зміїний. Не будемо забувати, що в складі СССР Україна мала свої межі, Конституцію і законодавство, прапор, герб, парламент і навіть представництво в ООН. І дійсно: “аж до відокремлення”. Отож, формально кажучи, вручення урядові України мандату на те, щоб бути самостійним суб’єктом міжнародного права, “дивлячись з ООН”, могло і не видатися революційним. У самій Україні це виглядало інакше, позаяк тут усі знали ціну політичної самостійности республік у складі Совєцького Союзу. Але за роки незалежности багатьом українцям стало зрозуміло, що, фігурально висловлюючись, мало отримати водійську посвідку. “Для хісна і задоволення” варто б ще уміти добре кермувати і володіти сучасним транспортним засобом, щоб вписатися в міжнародний “трафік”.

Україна останнього десятиліття є совєцькою за походженням. Конфіґурація кордонів, етнічний склад населення, повсякденний соціальний досвід і економічні уявлення, господарська структура і системи охорони здоров’я та освіти – усе це і чимало іншого детерміновано совєцьким періодом історії України, у т.ч. і нерівним за тривалістю совєцьким досвідом українських Заходу і Сходу. Спільністю совєцького досвіду донині визначається і спільність усього “постсовєцького простору”. Минуле десятиліття виявило подібний паралелізм ідей і дій у країнах колишнього СССР, зокрема, України і Росії (привілей урядів стояти поза законом, у т.ч. “наперед визначати” результати демократичних форм народного волевиявлення, чи роками не виплачувати заробітну плату, клановий характер власности, безмірний вивіз ресурсів і капіталу, неприродне на перший погляд гуртування комуністів і націоналістів, кастрування ЗМІ тощо), що безумовно свідчить про їхні спільні – совєцькі – витоки.

Історію новітнього десятиліття України можна прочитати по-різному, у тому числі, як історію безупинних спроб пристосувати совєцький досвід до цілковито інших обставин, які виникли разом із здобуттям незалежности. Іншого досвіду в мешканців України не було і бути не могло. Якщо ви на ринку зустрічаєте літнього селянина, котрий досі лає Ґорбачова за те, що він “розвалив країну”, а з телевізора чуєте сакраментальне запитання Президента України: “Так що ж ми будуємо?”, то в обох випадках, гадаю, перед вами спазми совєцької свідомости, яка звикла мислити масштабами імперії та категоріями “наша мета – комунізм!”

Серед нових обставин, які виникли для народу і керівництва України 10 років тому, я б назвав насамперед втрату, водночас із утратою СССР, становища вагомої частини наддержави, втрату надлишку енергоресурсів, втрату значного ринку ґарантованого збуту своєї продукції. Водночас, державна незалежність, оцінювана як єдине і вище надбання народу України, так і не набула, як я гадаю, за десять останніх років виразного позитивного сенсу. Замінивши “комуністичну” демагогію на “реформаторську”, незалежна влада за ці 10 років мало що змогла додати до усіх знаних із совєцьких часів засобів управління країною. Київ, наскільки зумів, спробував стати “маленькою Москвою”. Але є нюанс: у новому для себе становищі звичайної країни, Україна зазнає незвичного для себе “тиску” зацікавлених у ній найбільших гравців світового політикуму – США, ЕС, Росії, міжнародних фінансових і промислових корпорацій, неминучого і нездоланного впливу інтересів і сил, до якого ще треба буде звикнути і пристосуватися. Словом, якщо вдатися до відомої біблійної метафори про “вихід із неволі”, минулі 10 років, схоже, ще далеко не вичерпали для України терміну блукань, підсумком якого могло б стати входження у своєрідне оновлене життя оновленого народу.

II

Зазвичай люди намагаються чинити те, що вважають за правильне. Підстави, аби так вважати, засновані або на традиції (“так прийнято, так усі чинять у подібній ситуації”), або на власних рішеннях, які враховують прийняті в суспільстві цінності, ідеали, зразки. “За традицією”, з рук у руки, передається майже усе, що складає повсякденне життя народу, його життєвий уклад – рідна мова, навички спілкування, найпростіші форми освіти і форми родинного життя, суспільні і релігійні ритуали, ремесла тощо. Решта, скажімо, складні форми освіти, чимало різновидів фахової діяльности, нетривіальні особисті взаємини людей і взаємини суспільних груп, які відкривають сферу для публічної діяльности політика і журналіста, і багато усякого іншого – вимагають самовідповідально побудованих дій, які ми вважаємо правильними тоді, коли вони узгоджуються із широким колом більш загальних уявлень про справедливість, розумність, доцільність тощо.

Переконаність народу у власній правоті має високу ціну. Можна сказати, що криза совєцької влади і полягала, зрештою, у втраті цієї переконаности в значної частини совєцьких людей. Імовірно, механізм кризи СССР ще довго залишатиметься предметом історичних досліджень, і для його опису будуть знайдені чіткі формулювання. Але для нас важливо певним чином визначитися щодо цього питання вже зараз, позаяк те чи інше розуміння кризи СССР може призвести до різного тлумачення суспільних процесів у постсовєцькому соціальному просторі. На мій погляд, відчайдушний парадокс СССР полягав у тому, що ця країна була вигадана як тимчасовий засіб, призначений для довічного користування. Основний патос совєцького ладу полягав у встановленні й утриманні панування над структурами повсякденности з боку тих структур, які виступали від імені умоглядно обґрунтованих (згідно з цими уявленнями – вищих) ідеологічних санкцій суспільної та особистої поведінки (про це написані, зокрема, романи-антиутопії: “Ми” Євг. Замятіна, “Котлован” А.Платонова і, можливо, “1984” Дж.Орвелла). Безпрецедентне в історії насильство над повсякденністю породило величезну напругу, енергія якої в короткочасній перспективі дала приголомшуючий для бідної країни результат, включаючи перемогу СССР у II Світовій війні, але в довгостроковій перспективі призвела до виснаження ресурсів самовідтворення у всіх структурах – до системної кризи суспільства.

Такий задум (у сучасній фразеології “проект СССР”) можна було втілити при досягненні певної згоди в суспільстві, як мінімум, щодо двох позицій: (а) потреба радикально поліпшити якість життя будь-якою ціною (віра у стосовно швидке – стрибком – досягнення “світлого майбутнього”) і (б) крайній нігілізм щодо демократичних інструментів організації громадського життя (презирство до “буржуазної демократії”). “Будь-якою ціною” виявилася безпрецедентна практика концтаборів, тотальне руйнування продуктивности селянського і міщанського укладу життя, політичний, громадянський і особистісний конформізм, який культивувався послідовно в трьох поколінь, котрі виросли за “залізною завісою”. За цих обставин легко витлумачити економічну стаґнацію “пізнього” СССР.

Гадаю, що історичне завдання минулих 10 років незалежної України, власне, і полягало в осмисленні цього совєцького досвіду та в досягненні нової згоди усього суспільства щодо того, що варто відмовитися від культурного і політичного радикалізму і вдатися до формування демократичних механізмів самокерованого громадянського суспільства. Але ці ідеї, схоже, так і не були достатньо широко запропоновані новому українському суспільству і не стали (поки що) реальною надихаючою основою його консолідації. На місце цих пунктів суспільної згоди анонімно, але доволі енергійно просувалися інші – українська мова і православ’я.

III

Важливо усвідомлювати, що, залишивши разом із іншими “союзними республіками” СССР в історії, незалежна Україна, однак, не уникла кризи (такі надії були), але навпаки, успадкувала її у всій “системності”. Як і всім країнам-спадкоємицям, вихід із ситуації їй довелося намацувати самотужки. Із здобуттям незалежности рух усіх суспільних груп в Україні продовжувалося з тих позицій, на яких їх застав “ґорбачовський” пік кризи. Зрозуміло, вектори бажань, планів і дій суспільних сил країни залежали не тільки від їхніх інтересів, але так само і від реальних можливостей, наявних у країні. Тільки в тих випадках, коли ці вектори збігалися, результат виявлявся помітним. Можна вказати щонайменше на три ключових поняття, які були у ці роки загальнозначущими і тому найдієвішими у свідомості українців: антикомунізм, відродження і виживання.

Антикомунізм – це поняття, яке набуло найбільшої визначености у роки Холодної війни як ідеологія однієї – у підсумку переможної – сторони протистояння. У постсовєцькій Україні “антикомунізм” полягає у відмові від спадщини СССР і зближенні з переможцем (Заходом), у протистоянні партіям комуністичної фразеології, які обіцяють виборцям у разі успіху показати містерію “Відновлення СССР”. На перший погляд наш “антикомунізм” означає рішучий рух до віднови. Однак, важко сказати, чого в ньому більше – радикалізму чи наївности. Його прихильники так і не відрефлектували комуністичний досвід життя в СССР, що реально продовжує формувати народне життя сучасної України. Тому наш антикомунізм обмежений моральним судом над грізними символами минулого. Зазвичай він асоціюється з демонізацією Сталіна та інших комуністичних вождів, описом Голодомору в Україні – у дусі “руки Москви”, із залякуванням населення загрозою “комуністичного реваншу”.

Відродження. Хочу нагадати, що це – поняття, яке має давню і славну історію. Воно усякий раз виникало в суспільствах, які переживали культурну кризу. У надрах кризи Середньовіччя виникло коло осіб, котрі відроджували античну освіченість замість схоластичної (гуманізм), і інше коло людей, котрі відроджували ранньохристиянські принципи релігійного життя замість римсько-католицької єрархічности (протестантизм). Криза культури Нового часу (кін. XIX – сер. XX ст.) породила цілу низку “нео-” рухів, назви яких можна знайти в будь-якому спеціалізованому словнику – від неогеґельянства у філософії до неокласицизму в музиці і неоконсерватизму в політиці. Було б, однак, наївно міркувати, довіряючи самоназвам, що ці “відродження” були усього лиш повторенням минулого. Навпаки, кожне з них служило просуванню в майбутнє тим, що широко розкривало контекст кризової ситуації, включаючи в неї здавалося б назавжди відкинуте минуле.

Важко сказати, про що йшлося у гаслі “Відродження”, від початку 1990-х повтореного безліч разів з найрозмаїтіших приводів, включно з назвою банку-невдахи і фонду, лукаво названого так замість чесного “Фонду Сороса” – за іменем єдиного спонсора. Здається, ніхто не взяв на себе відповідальности за це гасло, і ніхто так і не дав відкритої та ясної декларації його економічного, політичного чи ідеологічного змісту. Якщо йдеться про відродження української нації, то воно звелося поки що, наскільки можна судити, до того, що вслід за М.Грушевським можна назвати “романтичним козакофільством”, а також більш-менш успішного адміністративного витіснення російської мови в реґіонах її поширення до становища повсякденної при офіційній українській. Враження таке, що невідомі ідеологи “Відродження” вважають українську націю чисто духовним субстратом, вільним від повсякденних людських інтересів мати роботу і заробляти (на будь-якій мові), купувати і продавати зроблене, із задоволенням їсти, пити і красиво вдягатися, мати гідне житло, їздити в гості до родичів і друзів, відвідувати концерти, театри, виставки, подорожувати.

Поза межами ідеологічної істерії за роки незалежности з трьох названих залишалося тільки загальновживане слово “виживання”. Майже усі в цій бідній країні десятки років виживають, хоча під наглядом і турботою ЦК КПСС люди не завжди зважувалися зізнатися в цьому навіть самим собі. Сьогодні про це можна говорити, і всякий громадянин України знає, що це слово значить. “Виживають” лікарні і заводи, банки і вищі школи, музеї і дитячі садки. Армія, міліція і пошта також “виживають”. Але насамперед “виживають” люди, родини і діти, які поки що про це не знають.

Вслухайтеся в контекст, у якому люди вживають це слово, і ви без труднощів упізнаєте в ньому основний зміст – “відновлення повсякденности”, того загального і простого продуктивного економічного життя народу, яке більш ніж півстоліття знаходилося під тотальною окупацією совєцької бюрократичної машини, і яке, як мені здається, за ці 10 років, власне кажучи, не було реабілітоване, не здобуло необхідної поваги і повноправности в поглядах нації в цілому. Залишаю поза межами статті здогади про причини такої неквапности. Нагадаю тільки, що більшовики колись цілеспрямовано знищували дрібну приватну власність, цю основу економічного життя народу, знаючи твердо, що вона “щодня і щогодини породжує капіталізм”. Тепер приватна власність, безупинно сперечаючись із законом, величезною працею, на жаль, невеликої заповзятливої частини народу відновлює сама себе. Я б сказав, що в результаті незалежного 10-річчя українські “антикомунізм” і “Вiдродження” недалекоглядно зневажили “виживання”, а “виживання”, у свою чергу, має мало довіри до “Вiдродження” і “антикомунізму”.

IV

Становище незалежної України до підсумку її 10-річчя визначається також її сучасним місцем у світовому співтоваристві. Інтеґрація країни у світову економіку відбувається всі ці роки наче сама собою. У рік 10-річчя ми, як і раніше, довіряємо свої заощадження Федеральній резервній системі США охочіше, аніж Національному банку України, лікуємося, застосовуючи переважно закордонні ліки й устаткування, купуємо в “човників” дешеві товари іноземного виробництва (чому вони після транспортування і митниці усе ще дешевші за наші?), ми більш-менш звикли до дешевої закордонної телепродукції у себе вдома, при тому, що власна – часто лише місцева копія іноземної. Навіть базарні ціни на наші рідні м’ясо, соняшникову олію, цукор і деякі інші продукти стали залежати від експортної кон’юнктури. Ситуація в енергетиці та галузях важкої промисловости так затуманена ЗМІ, що судити про неї немає жодної змоги. Кажуть, що торгівля продукцією рудної, металургійної, хемічної промисловости із закордоном ведеться інтенсивно, але на чию користь, незрозуміло. В економічному сенсі місце у світовому співтоваристві поки що виходить не почесне – місце бідної периферії з потенційними можливостями.

Головними чинниками, від яких в найближчому і більш віддаленому майбутньому залежатиме українська частка світових матеріальних, фінансових, технічних, інтелектуальних і інших ресурсів, є все-таки ті, що формуються усередині країни унаслідок певної спрямованости волі і уявлень її громадян, їхніх рішень і вчинків. Дещо про це уже сказано вище. До сказаного варто додати, що крім власного досвіду, на волю і уявлення українців впливає закордонний (західний) досвід. Майже кожен, хто починає в нас нову справу, поглядає на західні зразки, майже кожен, хто хоче показати незгідність тієї чи іншої сторони нашого життя із здоровим глуздом, для прикладу робить характерний жест у бік “цивілізованих країн”; вплив західного досвіду, акумульованого тенденціями, що по-різному позначаються як ґлобалізація, капіталізм чи масова культура (mass-media), виявляється також і в тому, що основні цінності сучасного західного суспільства – Комфорт, Здоров’я, Довголіття – аксіоматизуються в цій якості й у масовій свідомості українців.

Власний і західний досвід своєрідно інтерферують, формуючи новий візерунок світорозуміння й установок наших співвітчизників. Наприклад, “воля” розуміється в нас переважно не в цивільно-правовому сенсі, а як моральна санкція, що реабілітує природне почуття задоволення від споживання і розваги. З іншого боку, міжнародний контекст уже позначається і, ймовірно, буде в майбутньому відбиватися на конкретному розумінні українцями таких понять, як “патріотизм” і “нація”, “національна культура”, “національна держава”. Гляньте-но, навіть галасливість місцевих нацистів корелює з хвилями ексцесів “наці” на Заході й у Росії.

Поки що ми бачимо, що українське суспільство адаптує переважно наймасовіші і найдемонстративніші “проекти” західної культури, тоді як моральна вага, престиж доброї освічености, точного знання, творчих устремлінь людини в нашому суспільстві загалом незначний, і, відповідно, довготермінові “вкладення” у якість молодого покоління не представлені в масовій свідомості й у політиці як першочергові. Вузівський курс залишається, як і в пізньому СССР, формою “черги за дипломом”. Чи відбиває все це фактично вже зроблений вибір народу на користь свого стосовно благополучного, якщо усе буде гаразд на Заході, але провінційного становища в майбутньому ґлобальному світі, чи ми як і раніше бачимо прояви морального потрясіння від зламу, який відбувся із розпадом СССР і його наслідків, сказати не беруся.

На мій погляд, нинішній рік для України можна виокремити лише через магію “круглої” цифри 10, але не за якимось особливим змістом в новітній вітчизняній історії. Адміністративно-правовий простір, виділений після розпаду СССР, – “держава Україна” – дрейфує неподалік від інших його фраґментів, із труднощами здобуваючи власну змістовну єдність і культурну своєрідність. Перелому поки не відбулося: вантаж минулого досвіду ще не подоланий, він панує і над нашою повсякденністю, і над “вертикаллю влади”, а майбутнє – на кшталт того, що вже існує ледь не одразу на Захід від наших кордонів, чи якесь інше, усе ще здається недосяжним. Країна нудиться невиразністю того, що відбувається, і вірить, що все буде добре.

Переклав А.П.