зміст

© А.Борковський, 2001

Прискіпливий прибічник позитивізму в гуманітарному знанні може закинути наступні заперечення щодо обраної теми. Хіба Україна та українці, котрі упродовж майже всієї своєї історії виборювали незалежність, є мітом, облудним фантомом? Хіба можна заперечувати, що нарешті з’явився вінець усіх титанічних зусиль та багатьох героїчних безневинних жертв? Хіба може метафізичний прорив у колоніальному бутті бути мітом, тобто матерією, насамперед, химерно-вигаданою?

Хочу заспокоїти уявного опонента, що навіть в цьому контексті міт виявляє себе як річ надзвичайно важлива і вагома: хіба людина не жертвує своїми індивідуальними благами в ім’я понять, тобто сутностей світу нематеріального? Сало салом, пиво пивом, але честь, гордість, Батьківщина – речі, хоча й мультизначно абстрактні, але надзвичайно конкретні, і звести їх до певних відповідників у світі, складеному з грубого необробленого каміння, неможливо.

Але це все відмовки, бо дійсно маємо під нашим мітом найстрашніше: “Король голий!” Один шанований старий професор, загартований марксистсько-ленінськими диспутами, сказав би таке: “То міф – то є брехня. Хіба Україна – то брехня? Україна – то держава”. В принципі, я дійсно мислю собі Україну державою, Францію – державою, Пакистан – державою, Росію – державою, але...

Коли я заплющую очі та уявляю собі поля та виноградники, ліси, ріки, церкви, хати, цвинтарі, стінописи Шульца, красивих і не дуже дівчат, – то не бачу жодної держави. Я знову напружую свій розум і згадую, що держава має стосунок до влади, структур та організації, а влада є певним силовим підґрунтям примусу. Добре: я дбайливо малюю схему державних відносин, вертикалі та горизонталі влади, паралелі та вектори впливів, різновиди, підвиди, гілки etc. А заплющивши очі бачу миршавих збуханих хлопів у мишастому, а обабіч дебелих, кремезних, тверезо-похмурих здорованів у камуфляжах. Я бачу рушниці, танки, тюрми-ґрати, цинкові труни, “дурки”, прапори, нагороди, живе уособлення всіх державних процесів – “інавґурацію” тощо.

Але я не бачу відношень між речами, не бачу струмів, які спонукають люд до дії. Не дивно, зауважите ви, бо ті всі стосунки сформовані в головах. Прекрасно, ми бачимо Ратушу, Кремльо-Мозолей, Біґ-Бен, але не бачимо державного Левіафана. Нас можуть вдарити армійським чоботом по писку, але ми вже маємо додумати собі, же то був удар великого державного хвоста. Тобто била не паскуда в однострої з прищавим писком, а втілення державного механізму. Ми бачимо портрет Гоббса, Беатрікс, Ельзи, Буша, Кучми, але аж ніяк не держави. Є спроби аналогізувати уявлення про державу за допомогою зображення кордонів на мапі. Але зрозуміла вся абсурдність подібних вправлянь: який стосунок мають Уральські хребти до корумпованої московської вертикалі влади.

Ми всі свідомі, що держава доволі складне утворення: з одного боку об’єктивних чинників (примус, збереження ладу в стосунках між людьми, згідно з тою чи иншою формою раціональности), але з іншого боку не забуваймо, що дуже багато чого ми самі не(під)свідомо поетизуємо. Наприклад, історію. Ми, в сенсі – не лише українці, а й люди загалом. Наприклад, рускіє.

Одне з найабсурдніших свят, без сумніву, – день незалежности Росії. Якщо згадати взаємини Москви із сусідами упродовж останнього століття, то неважко помітити, що землям Russland-у хіба пару разів загрожувала анексія. Отож, Росія нагадує мені унтер-офіцерову вдову Гоголя, котра сама себе відшмагала. В апогеї імперіалістичного протуберанцю ця країна свого часу самозаперечилась, і переродилась у мутованого гібрида – Совдепію. Від кого незалежність – від тих, хто повтікав, чи від тих, кого потопили в крові, поморили голодом, чи замордували в тюрмах. Це все одно, що вертухаї почнуть святкувати день братанопацана, чи амністію (не виключено, але абсурдно).

Зазвичай, незалежність буває від чогось чи від когось. Рускім можна було б порекомендувати святкувати День остаточної перемоги ліберально-демократичних цінностей, чи День Втілення Боголюдини в Найяснішу Особу Президента. Не виключено, щоправда, же сусіди святкують день незалежности від казахів, узбеків, молдован, українців, білорусів. Але нащо ж тоді реінтеґративні танці?

В Україні ця проблема вирішується зрозуміліше. Україна стала незалежною від сонму братніх народів. Точніше, від руско-московської дружної руки, стиснутої в п’ястук. Коротко і ясно. Начебто ясно…

Але тут час вбити першого звіра. Міт української незалежности. Україна не виборола незалежности. Ні. Виборювала і отримала, але не виборола. Як то не виборола? А герої війни, смерті, Бандера, Хмельницький, Мазепа, Петлюра, жертви НКВД, голодування, живий ланцюг, діаспора з нами? Тут я хотів би нагадати про героїчну визвольну війну братніх індіанських племен проти мерзенних колонізаторів-поневолювачів. Велика кількість невинних жертв. А що відтак? Резервації (варіант – бантустани), відкупні гроші за кривди, неможливість нормально придбати віскі, фольклорні витвори з рогу (не бізонового) й хутра і втілення героїчної боротьби в Чингачгуко-ГойкоМітічі. Ось варіант розвитку шляху до незалежности.

В Московської метрополії завжди вистачало каральних рук. Будь-коли для придушення навіть наймогутнішого повстання в Україні Москва знаходила удмуро-башкиро-казахо-російське гарматне м’ясо. Кордони замкнені наглухо, і червоне принудлікування попід мурами, по заполярних таборах тощо.

Сміливі люди повстали би проти, боролися б і перемогли?! Добре, я відповім. Це черговий варіант міту. Бо сміливців, ладних без владного дозволу вийти на мітинг і боротися до перемоги, насправді дуже мало. Є люди, готові за компанію вийти погавкати на владу, а потім, після приїзду армійського спецназу (не в евпропейському варіанті, а в совєто-китайському) притьмом тікати якомога далі, а в разі затримання вибачатись, писати слізні пояснення і розповідати про помилки молодости та хвору маму. Навіть сто ешелонів бурів, курдів чи героїв Крут не в силі протистояти регулярному військові, яке має натхненне бажання постріляти чергами по ситому демократичному м’ясу. Дайте лише команду в такий спосіб, аби солдат повірив у неї.

Але доля подарувала шанс. Ведмідь здох сам, сам себе деструктурував. Подякуємо всі: від прибалтів до новообраних Президентів і олігархів. Усім би годилося скинутись і зібраними дарунками привітати Ґорбачова (залаштункові мотиви, які впливали на Ґорбі з перестройкою не суттєві). Павутиння колапсувало.

Ми мусимо усвідомити, що Україна 24 серпня святкуватиме не день Незалежности. Ми (недожертви люстрації, недовикриті агенти, комсомольські недоборці, недощирі недопатріоти) будемо відзначати день проголошення Незалежности. Відчуйте різницю.

Наприкінці вісімдесятих населення України було згуртоване єдиним метафізичним поривом – поривом брудної людини – помитись. Було запропоновано чисту воду – Єдину Соборну Незалежну УКРАЇНУ (ситу, багату, молоду, щиру, помірковану, правдиво патріотичну, добру, верболозно-карпатську, україно-татарську, гетьмано-стрілецьку, відкриту, християнську). Хтось обіцяв, хтось вірив, хтось оповідав, хтось голосував, хтось наполегливо крав, хтось активно реалізував свої обкомо-комсомольські латентні ідеї перманентного збагачення, хтось голодував, хтось паскудив поховання солдат, хтось співав у хорі, хтось сів, хтось відхрещувався синьо-жовтими пальцями від свого червоного попереднього помилкового мислення, хтось їхав захищати-гинути свої мітологічні уявлення про істинну Україну в Придністров’я, Абхазію, Чечню. Але так чи інак, совдепівських реваншистів було небагато. Всі прагли чуда, матеріалізованого міту. Всіх збуджувала тая ФАТА МОРҐАНА, ім’я якій Незалежність.

Але останні національні змагання відбувалися не під егідою вбивства дракона, навпаки, – це радше нагадувало середньовічні колективні молитовні радіння, посилені відчайдушною дитячою надією. Таке враження, що найбільша заслуга в здобутті Незалежности належить Богові.

Найхарактерніша особливість міту України – відсутність лише однієї його легітимної версії.. В реальному ідейному просторі існує незліченна кількість рівнозначних мітів України. Ми не маємо зіштовхувати ці міти лобами, жеби потім довідатись, який із них сильніший, оскільки нищитимемо при цьому справжні ідейно-сакральні підвалини, на яких тримається Україна. Але й досі відбувається наполегливе мітонищення, шляхом брутальної деконструктизації суспільної тканини, і це при тому, що носій мітів має не боятись, але нести надію.

За ким подзвін: за потоптаними похованнями, за побитими старими, за знищеними журналістами, за вбитими водіями нічних маршруток, за спаленими кіоскерами, за продажними проституйованими охоронцями різних безпек? Ні. Дзвін не вдарив взагалі. А багато хто переконаний, що й не вдарить ніколи. Це невірно. Просто, надзвичайно велика амплітуда розмаху. Він вдарить, головне, щоб силою удару його не знесло додолу.

Я переконаний, що не існує багатовекторного розвитку України, бо це означає відсутність напрямів розвитку взагалі. Адже неможливо одночасно рухатись в протилежних напрямках, не виснажуючи до краю суспільної тканини. То й слава Богу.

Окциденталісти чи орієнталісти (за цивілізаційною орієнтацією), не заглиблюючись в розуміння проблеми, прагнуть до обмеження надзвичайного варіанту розвитку, адже найкраща позиція буття – це буття ненапружене, яке розвивається органічно. Будь-який великий стрибок призводить до виснаження та великих втрат. Я переконаний, що хлопці, які будували Великий китайський мур чи піраміди (будівельники-каменярі-мулярі, а не замовники, чи архітектори) відчували мало насолоди від чужих амбіцій.

Ще одне загальне мітологічне переконання комсомолокомуністичних демократичних владців, наче демократію можна побудувати. Але демократія вимагає певного рівня розвитку мислення, яке наперед визначається переважним загалом, котрий потребує цінностей вільної людини. Можна збудувати чи зруйнувати табори, постріляти чи наплодити бандитів, але не можна бути вільною людиною після масового схвалення тюремної ідеології. З якого боку ґрат не перебувала б людина, вона все одно перебуватиме у в’язниці, вся різниця в розмірах пайки та прогулянки.

Є буття Украйни та її народу. Свого часу побутувала ідея, що будь-хто може стати українцем, якщо це відповідає його переконанням і вподобанням. Насправді це неможливо, оскільки, щоб мати переконання та уподобання українця, треба апріорі ним бути. Водночас, комплекс цих схильностей і є українським мітом, і існує як система креденціальних переконань, котра шляхом виховання, прищеплення тих чи інших цінностей формує світогляд. Це цілком усвідомлений вольовий акт. Треба змусити себе бути українцем, credo ad absurdum. За наявності неукраїнського світу треба мати неабияку впертість, щоб відчувати себе антагоністичною автономною сутністю.

Я не хочу заповнювати конкретикою визначення даної антагоністичности, щоправда хочу одразу уточнити: бути українцем не означає народитися в українській родині, бездоганно володіти українською вимовою, належати до православного/католицького віросповідання, мати діаспорних, постріляних чи засланих аборигенних родичів. Це певний соціокультурний феномен, – одна з найбільших европейських націй потребує пояснень власної ідентичности. Духа вулика явно замало. Щоб бути українцем, треба нести в собі міт України. Расовий українець, котрий не несе своїм буттям міту України, – не українець, а лише носій документального підтвердження інформації п’ятої графи. Етнічно рускіє хлопці, котрі гинули за українські інтереси та за реалізацію українських мітів, є істинними українцями.

Отож, міт є невід’ємною (якщо не центральною) віссю оформлення певного етносу в націю. Етнічні західні українці часто забувають про гасла: “Україна – соборна, українці – нація”. Не треба звужувати Україну лише до галицько-лємберґових балаболів, які, манірно надуваючи щічки, відроджують прекрасні надбання старожитности. УКРАЇНА в своєму онтосі повстала ширшою, аніж межа проживання українського етносу. Україна набагато більша, а тому звуження її до конкретної, нехай істинно української моделі, є збідненням та загрозою для її існування. Навпаки, парадигму необхідно розширити таким чином, щоб Україна повставала сакралізованою таємницею.

Порятунок держави вимагає максимального розширення світоглядної парадигми щодо самої себе, й водночас лобіювання та протегування власних рис-відмінностей. Голландці відомі не лише сиром, футболом чи вітряками, але й легалізацією легких наркотиків та евтаназією. Отож, має бути відтворено доволі цілісну систему українського світогляду: маю на увазі не шароварну дебілізацію й не профанації постійного декларування тих чи інших зобов’язань. Необхідно відтворити певний каркас світоглядних симулякрів, за допомогою яких носіям міту можна було б вільно пересуватись в зоні спілкування і завжди виходити на рівень взаєморозуміння. Має бути створена єдина гнучка знакова система, в якій зможе існувати виключно українська система тлумачення дійсности, – ні, татари не мають нівелюватись і думати як волиняки, але відчувати себе українськими татарами, і бачити свою відмінність від казанських побратимів.

Напевно не викликає сумнівів, що насправді існує те чи інше явище інтелігібельного світу. А тлумачення того чи іншого спільного об’єкту інтелігібельного світу інтерлюдського спілкування уможливлене, залежно від тих чи інших загально-споріднених характеристик уявлень про цей об’єкт. Безперечно те, що наявна НЕ ЛИШЕ ОДНА модель початкових схоплень, усвідомлення цих інформацій та продукування певного конкретного уявлення (що існує як знання). Отут то ми й виходимо на одночасну суб’єктивність та екстраістинність. Позаяк міт України переходить зі стадії позитивного знання до своєї істинної сутности – до форми виключно змінної величини, яка існує завдяки своєму постійному еволюціонуванню.

Якщо в когось при слові “Україна” бринить серце й водночас складається картина з Днепродзержинска, Днепропетровска, Каховки, ястребков, наших ребят из заградотрядов, православних оплотів на Заході, поневолювачів-поляків, кримсько-татарських загарбників, чортових бандерівських псів, героїчного російського солдата, прекрасно-золотих та жовтогарячих Святософіївських бань, СПРАВЖНЯ УКРАЇНА ДО ДНІПРА, А ДАЛІ ЗАПАДЄНЦИ СПОЛЬЩЕНІ БАНДЕРЫ, ШО НАШИМ В СПИНУ СТРІЛЯЛИ, спалених колгоспів, ніхто це (на відсторонено-теоретичному рівні) не зможе заперечити. Воно існує в певному вимірі буття, мозок зафіксував вибірковий об’єм інформації, який і призвів до вихідного матеріалізованого в ідеальній сфері поняття, ім’я якому “Україна”.

У іншого при слові “Україна” бринить, плаче, сміється серце, а його розум вправно подає ті чи інші асоціативні картини-образи як-то: Станіславів, Карпати, СПРАВЖНЯ УКРАЇНА ДО ДНІПРА, А ДАЛІ МОСКАЛІ, перемога під Конотопом, Шевченко-Міхновський-Донцов-Франко-Липинський, Маківко-Крути, двакольоримоїдвакольори, Золотий Лев на синьому тлі, голосувати лише за вусатих, не обдуриш – не продаш, файний поляк Польщу догляда, не можна робити в неділю, бо люди будуть виділи, голосувати за Марчука, бо він правдивий наш хлоп і мудра людина, але ж генерал КҐБ, ну то й шо, але ж то певні заслуги треба мати, аби стати генералом КҐБ в той час, ну то й до університету не всіх брали, але ж він завідував політикою та націоналістами, та то брехня; нема нічого ліпшого за наші Карпати; та ну не зв’єзуйся – то бандита, а ми з кумом й так мудро зробимо; Мій дід на трьох панів робив. Все це моє, воно увійшло в голови, перетравилось там і створило людину, а людина створила міт. Де початок, а де кінець? Хто формує українця – “історико-культурно-спадкові чинники”, чи все ж таки міт, мрія та прагнення (неусвідомлене) подолати уявлення неприйнятне відносно втілення мрії?

Чому відбулася Україна? Тому що ми не забували спадщину батьків! Чому ви працювали на ту державу, щодо якої ви не мали сумнівів у її злочинності? Та треба було якось жити! А чому ви не боролись? Ми боролись – ми не забували спадщини батьків.

Якщо в когось бринить серце, і сльози ллються на сухі піски Криму, то той зрозуміє, чому Україна – то Крим, мінарети, мечеті, Сюрюк-Айя, Кара-даг, Бахчисарай, “за сорок вісім годин зібратись і по вагонах, уроды”, “Це наша земля! Молчать, черножопые”. Чому я маю бути за сербів чи за албанців? Я не хочу жити в місті Орджонікідзе!

- Ну скажи, почему вы отделились?

- Тому що інакші!

- Но мы же братья?!

- Таки брати.

- Ну вот видишь!

- Але нам і татари брати, нам і цигани брати, і поляки, і мадяри брати, і чехи брати, і французи брати, і словаки брати, і серби брати, і німці брати, і австріяки брати, і румуни брати, і молдавани брати, і шведи брати, а скільки в Новому Світі в нас братів. І ви нам брати, безперечно, якщо ви люди вільні, і доброї слави.

Міт народжений існує в різних площинах. Одна площина, за умови гомогенного народу, – це схоплення народом інформації про свою самість, і відповідне породження образу про себе.

“Ми, німці, були зраджені страшною зрадою – комуністично-жидівська банда віддала нас на потуранє своїм кровожерливим банкірам. Шляхом підлої угоди нас офірували... Кайзера обдурили, Гінденбурґ слабий, лише фюрер нас виведе до світла”.

Гомогенний народ буде мати приблизно однакове уявлення про себе, і зможе все далі й далі, всі як один, гуртуватись, на шляху розгортання міту і, відповідно, розбудовувти своє місце в ньому.

- Під час 2-ої світової більше за всіх постраждав наш, єврейський, народ.

- А нас нібито не нищили?

- Вас нищили, але не так методично як нас, є ж навіть таке поняття – Голокост.

- А ви знаєте таке поняття – Голодомор?

- То зовсім інакше, звичайно, ми визнаємо, що це трагедія вашого народу, але Голокост – це трагедія світового масштабу.

- Хіба? А як же цигани, українці, білоруси, рускіє, поляки, серби?

- Ви шо, шось маєте проти Голокосту?

- Та нє, ми за увічнення загальної пам’яті жертв нацистів, незалежно від національної, етнічної та расової приналежности.

- Ми вас знаємо, – ви кляті антисеміти, ви нас завжди нищили й ненавиділи.

- Та побійтесь Бога, ми ж нє... ми ж ні...

Чому міт України потребує виправдання за ті чи інші події, які найкраще розтлумачуються в чужих мітологіях, бо і є, власне, породженням цих мітологій? Чому ми маємо пояснювати свій винятковий “антисемітизм”? Чому ми маємо пояснювати “предательство Мазепы”? Для повноцінного буття міт не потребує самопояснення, феномен міту в його харизматичності та безапеляційності (“Міту до дупи, панове, ваша думка”). Для свого існування Мінотаврус не потребує велеречивої братії, котра підспівувала би йому, виправдовуючи його дії. Потрібні лише дівчата й лабіринт. І одне, і друге маємо. Походимо від давніх оріїв-аріїв, то й добре, хоч від карбонаріїв, бо “МИ, а не ви, походимо”. “Амазонки – українські тітки з відрізаною правою цицькою, які потім колонізували долину Амазонки?” Нехай.

Зробіть цікавими народні казки. Дітям нудно від Івасика Телесика (хороша казка, але нудна), російських трилерів а-ля Колобок, не бійтесь вигадувати нові казки. Більше принцес, драконів, русалоньок, ведмедів-людожерів. Перекладіть трилогію Толкієна добірною українською мовою, проведіть паралелі з українською мітологізованою історією, щоби дитина адаптувалась до світової культури крізь однозначно українську фольк-призму. Розмалюйте в українських семантичних лексемах та знаках-символах Пітера Пена й піднесіть дитині.

Кожен нарід має право набувати тих чи інакших мітів, якщо ці системи симулякрів не заважають іншим народам вільно розвиватись і породжувати власні міти. Кожен нарід має право самоувічнюватись в комплексах мітології, які дозволяють несуперечливо та переконливо виводити родоводи від Зіґфрідо-Перуно-Одино-Мойсея, відслідковуватись та національно ідентифікуватись від часів Атлантиди, виходу з Непалу etc. Нікому не перешкоджає нібелунґізація чи сарданапалізація суспільної свідомости, це воістину важка праця хлопців із міністерств пропаганди та іміджмейкерства і клумбо-майданів.

Звичайно є й ентузіасти на кшталт Спілберґа. Створення безсмертного шедевру про пошуки Райяна є найкращим тому підтвердженням: американський солдат-миротворець має бути певним (до смерті) в тому, що уряд, генерали, полковники, майори, лейтенанти, сержанти, народонаселення – всі будуть дбати за носія своєї зброї та ідеології. Чим краще солдатові розтлумачать це, тим веселіше він крокуватиме до кінця війни, забуваючи, що є щонайменше кілька варіантів цього кінця (полон, гангрена, отруйні тварюки, куля в живіт, жінки з ножами в руках, діти з вибухівкою, повернення героєм Імперії та її народу, поховання героєм Імперії та захисником народу, повернення на каталці анти-героєм Імперії та ворогом народу).

Чи, наприклад, рускій варіант творчої спілберґіани в поп-музиці – група, ідеологеми якої, таке враження, створювались на замовлення МО РФ – “Любэ”. В свідомості має бути присутній комбат-батяня, котрий допоможе в скрутну хвилину, і навіть помре поруч з тобою; водночас, при цьому старанно оминають тезу, що головне, аби ти попав до панів-сержантів у руки, а потім, в разі непокори, тебе завше можна піддати під військовий суд чи трибунал.

Міти можна репрезентувати в кількох співвідношеннях загальної форми: міт А про А, міт А про неА, міт неА про А, міт неА про неА на тлі А, міт А про А на тлі неА тощо. Ці співвідношення дуже легко прояснюються шляхом підставлення значень, наприклад: міти українців про українців, міти українців про неукраїнців, міти неукраїнців про українців, міти рускіх про рускіх, котрі мешкають серед українців, міти українців про українців, що живуть в Москві.

Дуже чітко сучасна руска ідеологічна мітологія проявила себе у фільмі “Брат-2”. З першого погляду це історія про “хорошого”, котрий нищить “поганих”. Але тут ми натрапимо також на певні показові стереотипи руского мітологічного мислення щодо України. І виникає бажання створити, дати українське держзамовлення на створення фільму з приблизно наступним сюжетом, аналогічним до вищезгаданого: після першої чеченської війни приїздить хлопець з УНСО до дому і бачить сучасну культурно-економічно ситуацію; наш герой (під саундтрек від ВВ, Братів Гадюкіних, сестрички Віки, чи інших україномовних співаків) обурюється, й починає розганяти етнічних ворогів (звичайно, ж тих, проти кого він воював в Ічкерії); гори трупів ідеологічних, національних і “по-понятиях” ворогів. А апогей – поїздка до Штатів, де він вистрілює в готелі “Москва” еміґранто-руску мафію. Цікава була б реакція руского кіноринку, генералітету, професорсько-викладацького складу, тінейджерів, громадян Росії некавказького походження, новітніх путінюґендівських команд, офіцерських дружин, “біженців” з Бандерівщини, фрезієрів, співробітників ФСБ, МО РФ, МВС РФ, ГІБДД, ФСК, МО ПБ etc. Є підозра, що не дуже сприятлива. Можливі ноти протесту. Не виключені побиття вестарбайтерів.

Але, годі жартувати! Україна потребує негайного створення мітологічного комплексу. Звичайно, в головах сусідів міти-уявлення про нас складаються незалежно від наших прагнень та незалежно від комплексу істин нашого життя. Як штатівський люмпен свято вірить у ведмедів на вулицях Москви, так і в московських слюсарів-інтелігентів ніхто не відбере наївної надії зустріти у Львові справжніх бандерівців з обрізами, котрі чатують під вокзалами та під православними церквами МП. З цим боротися неможливо. Бо свідомість людини формує уявлення про ті чи інші речі незалежно від істинного буття і пов’язана, насамперед, з певним обмеженим фактажем та з апріорним ставленням до конкретної проблеми.

Але потреба позитивного міту-уявлення залишається. Бо наразі майже кожен канадо-чехо-польсько-бельгійський турист на запитання своїх корифанів: “Ну і як тобі Україна?” дасть стандартну відповідь: “Те ж саме, що Польща, тільки брудніша. Як Румунія, тільки циганів менше, і мова руская. Така ж, як Росія, тільки п’ють трохи менше. Архітектура? Залишки польської, а решта коробки. Ну там, мафія, хамувата міліція. Гори в них, Карпати, гірші від Альп, а інфраструктура на жахливому рівні. А тубільці? Та нічого ніби, лише жадібні та пробують постійно якщо не надурити, то щось випросити. А так нічого особливого”.

Міт створюється двома шляхами, жоден з яких не є альтернативним щодо іншого. По-перше, активними розмовами про цінність, унікальність, багатостраждальність, вірність, відкритість, порядність, працьовитість, щирість, некорисливість та веселість. По-друге, активними діями, спрямованими на підтримку іміджу та на забезпечення дотримання відповідности активних розмов дійсності. Українська влада в цих питаннях майже завжди демонструвала своє лицемірство. Солдатів українського міту, котрі поїхали “боронити” українську мітологію, зобразили казна ким, але не обмеженим українським добровольчо-миротворчим контингентом, введеним задля допомоги братній республіці. При цьому наполягали на псуванні українського іміджу унсовцями. Та ясно ж, уявлення про нарід створюється не завдяки якимось екстремально-марґінальним рухам! Воно “красиво” формується завдяки повіям, бандитам, Чорнобилю, транзиту наркотичних речовин, зниклому Ґонґадзе, краденим автам, “рехверендумам”, напівмертвим від голоду пенсіонерам, пиятикам державного калібру, викинутим в повітря (задля лобіювання інтересів друзів по бізнесу) державним коштам, зубожілому селянству, вимиранню нації, знищеним за часів незалежности архітектурним пам’яткам, мафіозно-владним будинкам, незліченним державним “мерсам”.

Міт про Україну, через свою релятивну суть, повинен створюватись залежно від культурного призначення. Для Америки одне, для РФ інакше, для Европи – відповідно. Якщо ми будемо відповідати тим уявленням, які задовольнятимуть наших сусідів, без сумніву, український міт набуде визнаного життя, і зможе завжди оптимізувати свій легітимний статус. Особливість цієї оптимізації міту – тим краще для нього, чим він відмінніший від сусідських.

Візьмемо, для прикладу, польський міт – поляки одна з найдемократичніших націй, бо схильність до парламентаризму в них має столітню історію. Україна має демократичний міт – козаччину: в той час, як поляки нас пригноблювали – ми намагались створити щось подібне на голландську республіку. Україна була не лише великим князівством орієнтального світу, але й маленьким князівством світу окцидентального. Україна не була абсолютним сателітом Московії та Росії, починаючи від спаленої, не без нашої участи, поляками Москви, до Мазепіани.

Україна має повне право перебувати в стані мітологічної свідомости: в цьому вона не буде нічим відрізнятись ані від Росії, ані від Конґо, ані від Чилі, ані від північних штатів Америки. Рускіє можуть пестити свої національні міти: про велич Росії, про вкорінену духовність і надзвичайну глибину світогляду, про месіаністичну панслов’янську ідею, міт про непереможність рускої зброї, про готовність допомогти будь-якому народові на шляху становлення. Мешканці північних штатів можуть тішитись своїми мітами, накинутими завдяки реалізації економічних мрій та завдяки смерті совєцького динозавра, і бачити в усьому власну заслугу. Найдемократичніша, найсправедливіша, найвправніша в бейсболі, американфутболі, кубинофобії, голівудоманії, антифолкнерізації та дестейнбекізації населення, контрбредберізації та санта-барбаризації країна. Але можуть собі дозволити. Можуть собі дозволити не вибачатись за свої гріхи.

Ми також можемо поприкопувати наших мерців поглибше в лісовому ґрунті. Онтологія нашого міту не потребує визнання та легітимізації з боку інших мітів. Будь-який міт самодостатній в розгортанні свого буття. Навіть коли екстремум розгортання одного міту зустрічається з екстремумом іншого, гинуть лише люди, а міт гальмує свій розвиток, на деякий час перепочиває й знаходить інші можливості актуалізації. Навіть якщо лишиться бодай один носій совєцького прапора – це означає присутність совєцького міту в суспільній тканині. Але є можливість переорієнтації суспільної свідомости на адекватніший міт, наприклад, на ідею розбудованого громадянського суспільства. Можна зайняти свідомість посполитих боротьбою за(проти): абортизацію, одностатеві шлюби, право носіння зброї, “ешелонізацію” світових комунікаційних мереж, впровадження вільного розвитку генних технологій. Насправді громадянське суспільство існує не завдяки зміненій людській природі, а завдяки її інертності та завдяки прагненню зберігати поступ того чи іншого процесу в його оптимізації. Типово пізньоримське прагнення. Ситий плебс, перейнятий балачками про проблеми використання шкіри вбитих тваринок, виглядає набагато приємніше лютої, голодної банди хворих на СНІД. Краще жаліти клятих незліченних кото-псів, аніж вмираючих африканців. Краще верещати про можливість використання жінками чоловічих пісуарів, аніж годувати голодних циганських дітей. Завжди простіше кинути мішок баксів рускім і потопити їх в ядерних відходах. Завжди ефективно спорудити новий Адріанів вал, і юрба голодних варварів зупиниться.

А якщо не зупиниться? А якщо міці зброї виявиться недостатньо? А якщо інші міти (ісламський, китайський) виявляться потужнішими, і всіх геополітичних тонкощів буде недостатньо? Для міту це неважливо, “бо Ірак – непереможений, Кастро – вічно молодий, а Америка не програє війн”.

Україна може спокійно деклямувати баляди про власну демократичність чи про важливість пріоритетів розвитку національної економіки, непогрішимість війська чи служб безпеки тощо. Вірити в це необов’язково. Можна навіть розвивати свої контрміти – про економічний колапс упродовж десятиліть, про можливого месію, про національну виключність. Українці – найспівучіша нація, найпрацьовитіша, нація, котра володіє істинним філософсько-християнським методом – “філософією серця”.

Українська мітологія потребує сотворення пантеону абсолютних національних симулякрів. Ґрандіозности мітів Франка чи Шевченка зараз явно недостатньо для мультикультурального проводу, навіть в межах України. Бо це не спрацьовує в Криму, чи на Катеринославщині. Тут є два варіанти. Перший: акцентувати на загальнолюдській важливості та цікавості певних постатей (як зробили рускіє з Пушкіним, англосакси з Шекспіром, Монро, Бітлз, а німці з Кантом і фюрером). І шалено, десятками років їх розкручувати, випускаючи комікси “Т.Г.Шевченко воює в Казахстані” чи “Апокаліптичні видіння Франка”, знімаючи історичні бойовики: “Симон – переможець зла”, “Степан та нічні герої лісу”, серіали про амазонок, скитів і прекрасні сльозливі мелодрами про лесбійські почуття поєтес. Інший варіант: наполягати на цінності України для загалу, на виключности месіанської долі богообраної нації, тобто йти єврейським тернистим шляхом. Відчути несправедливість світу до центромондіалістської постаті – України. Мусувати ідеї Чорнобиля, Голодомору, совєцьких концтаборів, Убитої української пісні, Комуністів(Націоналістів) провокаторів, Розстріляного Відродження. Відчути смак гіркоти нереалізованих ілюзій, фантазій, прагнень і збудувати Храм великої пихатої скорботи. Головне – побудувати Великі музеї Національної пам’яті, а потім можна, не боячись звинувачень в агресії, бомбити мирні поселення інакомислячих (модель Росії, Ізраїлю).

Якщо хтось хоче розкрутити міт, най зробить його маскультурним та легким в перетравленні. “Мій друг Джезус Крайс”, “Геніальний провидець фюрер”, “Непомильність шляху Аллаха”, “Хто отруює колодязі та п’є кров нехрищених немовлят?” etc. Для сучасної маскультури міт має бути простим, доступним, універсально зрозумілим і мати трішки історичного підтексту. “Мавпа Фрузя для всіх дітей”, “Санта Клаус для тих, хто не ширяється”, “Американський солдат завжди воює за правду”, “Шотландці – молодці, Волес – герой, англійці – паскуди”, “Діана – втілення жіночости, мудрости та непогрішимости”, “Сербське буття коріниться на ненависти до албанців”, “Хахлы предатели, тока и ждут момента”.

Але найнагальніша українська потреба полягає не в міті для самозгуртування нації та самозаспокоєної мастурбації влади. Україна повинна принести свій образ тим, хто хоче його побачити – тим хто відвідує Україну: туристам, політикам, прочанам різних віросповідань, комерсантам, студентам інтернаціональних тусовок. І звичайно самим Українцям. Бо нас не надуриш, нас – тих хто бачив, як прапори перетворювались у шмати, переприсягались присяги, ламались віри і творились нові герої. Ми не забудемо, для цього нам не потрібні люстраційні процеси та клятви.

Відродіть гуцульських фольк-майстрів, спонсоруйте їхню діяльність, будуйте церкви, видавайте нормальні туристичні путівники, робіть великі доступні літні табори, де й духу не буде віртуальних дилерів висмоктаних хтозна ким хтозна звідки псевдомолодіжних псевдопарламентів, та різних псевдорухів. За допомогою високих зарплат працівників дехабарюйте МВС та Прокуратури, і набирайте туди фанатів.

Збудуйте у Львові пам’ятник Нескореній Справедливості, збудуйте Стелу Мудрости, поставте пам’ятник Коханню, санкціонуйте святкування дня відкритих сердець. Поставте стелу Вбитим На Всіх Війнах. Не треба бюджетної сотні мільйонів для будівництва. Без цицястих бронзових муз, мармурових постаментів та аграрномольських промов. Поставте стальову стелу на бетонному постаменті, а поруч місце для християнських, єврейських, мусульманських богослужінь. І запросіть за кошти організаторів Солдатів різних війн. Я впевнений, що вони порозуміються в день Скорботи.

Необхідно усвідомити, що міт України не зводиться лише до обмежень етно-національно-історичними чинниками, і Україна має право на гідне місце в універсальному світі. Не біда, що світова мас-культура знає з України лише Кличків та футбольового Шевченка. На те вона й мас-культура, щоб бути пріоритетом, насамперед, плебейсько-пролетарсько-споживацьким. Головна біда, в тому, що навіть сама про себе Україна прагне знати дуже мало та прагне дотримуватись лише стереотипних бачень.