Кость Бондаренко

Західна Україна повинна домогтися статусу автономної республіки в складі України

Інтерв’ю політичному мережевому виданню “PART.ORG.UA”

Part.org.ua – Як Ви ставитеся до ідеї й арґументації Олега Хавича і Дмитра Кублицького про утворення самостійної Західноукраїнської держави? Наскільки такі плани реальні? Чи провалилася, по-Вашому, ідея “Великої України”?

К. Б. Упродовж XIX-ХХ століть на Заході України культивувалася ідея “соборної України”. Ця ідея базувалася на підвалинах мовної спільности наддніпрянців і західноукраїнських русинів. Ідея соборности виходила з Галичини, в її основі лежали, по-перше, пошук союзників у протистоянні з польською елітою і, по-друге, галицьке месіанство щодо Наддніпрянщини. Таким чином, ідея соборности України була досить раціональною і реалістичною. Варто зважити на той факт, що ця ідея якнайкраще лягала в ґеополітичні пасьянси початку ХХ століття. Росія, проти якої насамперед була скерована ідея соборности, не могла реально протиставити будь-яку українську контрідею на території Австро-Угорщини. Москвофільство з його “Татьянинскими обществами” було не надто серйозною загрозою.

Соборність одержала доволі могутнього поштовху завдяки діяльності П. Куліша, М. Драгоманова (який, до речі, одягнув українську ідею в европейські шати) і особливо І. Франка. Остаточне зміцнення ідеї соборности завершилося під час революції 1917-1921 р., завдяки спільним діям двох еліт – галицької та наддніпрянської. Історія ХХ століття – це історія боротьби українських еліт за створення єдиної політичної еліти. Тобто, боротьба за реалізацію ідеї соборности.

У 1939-1954 р. завершився процес утворення “Великої України”. У 1991 році “Велика Україна” (яка базувалася на ідеї соборности) одержала незалежність. І тільки тоді став очевидним дисбаланс сил у цій державі. Насправді втілення ідеї соборности призвело до повного ігнорування інтересів західноукраїнської еліти на загальнодержавному рівні і навіть до часткової асиміляції галицько-буковинської еліти в загальноукраїнському потоці.

Саме тому галицькі політики та громадські діячі дедалі частіше стали скаржитися на умови, в яких опинилася Галичина. Не та, мовляв, незалежність: галицька еліта, яка мислила майбутню Україну як “Велику Галичину”, не була готова до того, що наддніпрянці, які колись пасивно спостерігали за революційними процесами в Україні, зможуть перехопити ініціативу в процесах державного будівництва.

Тому тепер галичани виявилися у доволі незручному становищі. З одного боку, маємо кризу ідеї “Великої України” та соборности. З іншого боку – ідея західноукраїнської спільности чи навіть державности поки що не готова перетворитися в ідеологію, а тим більше – опанувати маси. Мене особисто в цій ідеї лякає одне: головним союзником західноукраїнських сепаратистів (нехай навіть тактичним) неминуче стає Росія, ґеополітичних дарунків якої я особисто боюся не менш ніж данайських. Ідея ж “соборности” може мати майбутнє тільки в єдиному випадку: якщо вона зможе перерости етнонаціональні рамки (“Соборна Україна”) і перетворитися на ідею цивілізаційну (“соборність у рамках Центральної Европи”).

Part.org.ua – Наскільки такі ідеї популярні в Західній Україні?

К. Б. На сьогоднішній день ідея створення окремої західноукраїнської держави є надбанням вузького кола осіб (пам’ятаєте у Леніна? “Занадто вузьке було їхнє коло, занадто далекі були вони від народу”). Нинішні сепаратисти (у мене створюється таке враження) не спілкуються з масами. У населення переважно немає розуміння необхідности сепарації від загальноукраїнських процесів. Крім того, варто визнати, що сьогодні не сформувалася західноукраїнська еліта, яка б мислила масштабами Західної України і для якої інтереси Львова чи Чернівців були б вищими, аніж інтереси Києва. Сенчук, Вишиванюк, Климчук, Бауер та інші західноукраїнські губернатори, підбираючи крихти зі столів київських олігархів, вважають, що впіймали Бога за бороду, і тому ніколи не погодяться на самостійні дії. Вони дійсно можуть відігравати роль намісників, але не вождів.

У середовищі інтелігенції ставлення до ідеї самостійної держави більш ніж скептичне. Старше покоління не відступає від ідеї соборности. Настрій молодшого покоління відмінно передає виступ одного львівського інтелектуала на семінарі, організованому навесні 2000 року журналом “Ї”: “Я не хочу жити в державі Суркіса. Але я тим більше не хочу жити в державі Сенчука”.

Part.org.ua – Які, по-вашому, історичні, ментальні, релігійні, політичні, економічні та культурні відмінності між “западенцями” і наддніпрянськими українцями?

К. Б. Відмінностей доволі. По-перше, Західна Україна переважно розвивалася в складі австро-угорської дійсности, тут особливо чітко простежується мультикультуралізм. У Галичині польсько-українсько-німецько-єврейське співіснування призвело до створення унікальної галицької культури. На Буковині витворювалася виразна українсько-румунсько-німецько-єврейська культура. На Закарпатті поряд із українським були присутній угорський, румунський і словацький елементи. Наддніпрянщина не знала такого впливу західних (іноді неслов’янських) культур. Тут відчутніша експансія російської культури (російської у мовному, а не національному сенсі). Єдине, що могли протиставити цій експансії адепти теорії соборности, – це ідеалізовану форму української рустикальної (сільської) дійсности і чуттєвости, особливо виразно оспіваної Т. Шевченком. Варто також врахувати, що обидві частини України розвивалися за різних політичних умов, і австрійська дійсність зміцнювала у свідомості західних українців зовсім інші цінності, ніж російська – у свідомості наддніпрянців. У Галичині збереглися реліктові субкультури, яких немає на Наддніпрянщині (бойки, лемки, гуцули).

Психологи можуть також вказати на відмінності в менталітеті галичан і наддніпрянців. Економісти вкажуть на різні виробничі пріоритети. Етнографи – на етнографічні моменти, лінгвісти – на мовні і так далі. Але, все ж, західні українці (можливо, це наслідок культивування ідеї соборности) набагато ближчі до наддніпрянців, аніж, скажімо, до поляків чи чехів.

Хочеться також відзначити і наявність значної кількости суперечностей. Західна Україна насправді – це потенційний клубок суперечностей. Що робити у випадку від’єднання від України із Закарпаттям? Погодитися на статус автономної области? Або на статус Ужгорода як “українського Калінінграда”? Адже Закарпаття живе відрубно від галицько-буковинських процесів. Або протиріччя релігійного характеру? У нас часто згадують про те, що існують, мовляв, розбіжності в середовищі православних. Але чомусь ніхто не згадує про розбіжності в середовищі греко-католиків – а примирити, звести воєдино інтереси закарпатських і галицьких представників УГКЦ доволі важко. Крім того, мультикультуралізм Західної України може сприяти тому, що незабаром з’явиться окремий галицький, окремий буковинський сепаратизм, а там, дивись, через пару поколінь – Дрогобицький, Самбірський, Гусятинський, Бережанський, Вижницький.

Part.org.ua – Яка Ваша особиста точка зору на статус Західної України в складі України?

К. Б. Я вважаю, що Західна Україна повинна домогтися статусу автономної республіки в складі України. Таким чином, буде врахована й історична правда, і реалії нинішнього життя. Можливо, автономія в складі України дозволить багато моментів розставити на свої місця. Енергія галицької месіанської ідеї, можливо, запрацює у конструктивному напрямку – усередину галицького соціуму. Можливо, виникнуть передумови для створення західноукраїнської еліти, а Львів набуде належного статусу. Політики західноукраїнського рівня знайдуть свою реальну вагу: адже кримський комуніст Грач – фігура вагоміша, аніж його львівський колега Голуб. І не тому, що Грач – усі розуми поїв чи має більше досвіду. До речі, Західна Україна в історичному та ментальному відношенні має значно більше (у всякому разі – не менше) прав на автономію, аніж Крим. Це розумів С. Петлюра, коли йшов на проголошення Акту Злуки в 1919 році. Тоді ЗУНР фактично одержала свою автономію в складі УНР. Тобто, я – не сепаратист. Я – автономіст. Галичина і Львів для мене занадто дорогі, щоб зважуватися на ризиковані експерименти з розподілом України на два державних організми. І в той сам час моя любов до Львова не дозволяє мені спокійно дивитися, як зневажають галицькі інтереси в київських коридорах влади. Західна Україна може, здатна стати своєрідним локомотивом, який вивезе іншу частину України в Европу. Тільки треба їй до цієї ролі дозріти.

Part.org.ua – Ваше ставлення до особи австрійського імператора Франца-Йосифа Габсбурґа? Чи є він культовою фігурою для західних українців?

К. Б. Франц-Йосиф – фігура доволі цікава. Коли його сприймати буквально, як історичного діяча – це була геніальна посередність, головне досягнення якого – рекордно довге правління імперією Габсбурґів. Але Франц-Йосиф став своєрідним символом – символом Центральної Европи. У середині 60-х років XIX століття він створив Австро-Угорщину – проект, який пережив самого творця лише на два роки. При цьому Австро-Угорщина мала колосальний вплив на розвиток усіх без винятку держав, що з’явилися на її руїнах. Я неодноразово цитував Мілана Кундеру, який вважає розвал Австро-Угорщини найбільшою глупотою, якої свого часу допустилися народи Центральної Европи. Франц-Йосиф для деяких шарів західноукраїнського соціуму нині асоціюється саме з таким собі духом Центральної Европи, духом Австро-Угорщини. А про австро-угорську дійсність у більшости галичан і буковинців збереглися винятково теплі спогади.

Але – акцентую увагу – як і більшість ідей, ідея Центральної Европи і символізм Франца-Йосифа зрозумілі лише невеликій частині галичан. Для більшости Франц-Йосиф – не більш, ніж частина історії, без прив’язки до дня сьогоднішнього. Хочеться вірити, що з кожним роком ставлення нашої громадськости до свого минулого буде мінятися – у кращий бік.

Інтерв’ював Олександр Чаленко, переклав Андрюс Вишняускас