Кость Бондаренко

Ще раз про сепаратизм

“Я декадент? Се новина для мене...”, – сказав століття тому Іван Франко, іронізуючи над ярликами, які так щедро люблять чіпляти сучасники, не роблячи спроб заглибитися у суть проповідуваної ідеї.

Ці слова і ця тональність згадалися минулої неділі в Городку, де мені випала честь виступати при відкритті міського дискусійного клубу, організованого за ініціативою місцевих ентузіастів – братів Романа та Володимира Голойд. Одне із запитань було несподіваним: “Пане Бондаренко! А чому ви не дали відповідь Івану Гелю, який у “Молодій Галичині” звинуватив вас у сепаратизмі?”

Що я мав відповісти? Що не вважаю пана Геля аж таким моральним авторитетом чи аж такою особою, щоби вдаватися до полеміки з ним? Чи виправдовуватися: мовляв, ні, я не сепаратист, і не хочу “відсепаровуватися” від України. Але водночас, мабуть, уже втомився пояснювати, що вважав і вважаю галицький сепаратизм ідеєю, яка навряд чи переросте в ідеологію. Ідеєю, яка ще не на часі. Ідеєю, яка, при очевидній перспективності, нині є все ще шкідливою.

Проект “Україна” ще далеко не вичерпав своїх потенційних можливостей, і не варто однозначно стверджувати, що він потребує радикальної заміни проектами “Донбас”, “Дніпропетровськ”, “Галичина”. Особливо – “Галичина”. І для цього є чимало аргументів.

Перший аргумент – ґеополітичний. Уявімо собі, хто стане нашим найближчим стратегічним партнером у разі відокремлення. Правильно, Російська Федерація. Держави, як правило, дружать через сусіда. У своєму антиукраїнізмі галицькі сепаратисти будуть шукати союзника в Москві. Результат такої політики буде один: Москва радо підтримає галицький сепаратизм, інтегрує решту України, наблизиться до збручанського кордону та перетворить Галичину на маріонеткову державу. Іще один момент: для того, аби новий проект був успішним, він мусить перебувати на передньому фланзі сучасних ґеополітичних вимог. Тобто має зацікавити світову громадськість. Галичина ж як незалежна держава просто приречена на малопомітне існування десь там, у центрі Европи, пишаючись своєю самостійністю, оскільки від неї дійсно нічого в цьому світі не залежатиме.

Другий аргумент – політичний. Галичині бракує еліти. Бракує тих людей, які могли б завтра стати проводирями держави. Уявімо собі, що завтра Галичина проголошує незалежність і відбуваються вибори її Президента. Неважко скласти список претендентів на найвищу посаду: Гладій, Вишиванюк, Бойко (котрий Богдан) чи хтось із його ставлеників, Куйбіда, Кендзьор, Косів, Білас, Стецьків, Хмара... Може, Пинзеник і Осташ. Може, Пилипчук. Ще хтось? Вистачить і цих. Як ви думаєте, хто матиме найбільший шанс стати Президентом? Враховуючи той факт, що галицькі чиновники дуже майстерно навчилися маніпулювати свідомістю виборців і найактивніше залучати адміністративний важіль, припускаю, що боротьба розгорнеться між Гладієм, Бойком і Вишиванюком.