Роман Лозинський

Хто такі галичани, і чому вони стають сепаратистами

Українці як етнос

Розповідь про галичан, мабуть, слід почати з розповіді про українців. Українці як етнос дуже слабкі. Причому слабими вони є зараз на десятому році існування незалежної України, слабими вони були і десять років тому, коли своєї держави ще не мали, і сто років тому, і значно раніше.

Зауважимо, що мова йде про українців саме як про етнос, а не як про націю. Адже поняття нації є одним із найзаплутаніших, найнеоднозначніших у гуманітарних науках. Існує дуже багато теорій нації, і їх детальний розгляд аж ніяк не є метою даної статті. Виділимо тільки, відповідно до деяких концепцій нації, українців взагалі важко назвати нацією, вони тільки формуються як нація. Навіть якщо усе таки визнати, що українці є нацією, то ця нація доволі проблемна, нація знову ж таки слабка. Цей висновок зовсім не оригінальний, до нього приходили дуже багато науковців і в Україні, й за її межами, й українців, й не українців.

Українці як етнос слабкі, перш за все тому, що вони слабо консолідовані, у них немає єдности. Є дві найважливіші причини, які зумовили відсутність консолідації в українців:

– по-перше, консолідація українського етносу, була сповільнена тим, що українці ніколи по справжньому не мали своєї держави, яка б, як це було у розвинутих европейських націй, у чомусь за рахунок об’єктивних суспільно-політичних та економічних процесів, у чомусь силовими методами забезпечила об’єднання населення у міцний етнос. Ті українські держави, які виникали на короткий час у різні періоди історії України, лише послужили історичним аргументом на користь того, щоб у кінці ХХ століття створити Україну, проте зовсім не забезпечували консолідації етносу, оскільки процеси етнічної консолідації є тривалими у часі. Тому, найбільше, як це на перший погляд не парадоксально, консолідації українців посприяла існуюча у совєцький час УССР.

– по-друге, консолідацію українського етносу постійно затримувало географічне сусідство зі степовою зоною. Близькість степу постійно стримувала структуризацію етносу, оскільки вимагала витрат матеріальних та людських ресурсів на усунення загрози нападу кочових орд. В останній четверті ХVІІІ ст. консолідаційні процеси в Україні взагалі були порушені та деформовані необхідністю широкомасштабної колонізації причорноморських та приазовських степів. Адже на колонізованих землях етногенетичні процеси мають принципові особливості, й зокрема, значною мірою визначаються економічними та політичними чинниками. Унікальність України й полягає власне у тому, що на її території реалізовувалися водночас дві схеми етнічного розвитку: традиційна та колонізаційна.

Найважливішими рисами, що вказують на відсутність консолідації в українців, є:

1. Відсутність на даний час у них чіткого етноконсолідуючого територіального ядра, тобто території, яка би об’єднувала навколо себе інші реґіони України. Певний час цю роль виконувала Наддніпрянщина (Київська, Черкаська, Полтавська області та частини суміжних із ними). Проте, етноконсолідуюча роль Наддніпрянщини була різко ослаблена в ХХ столітті двома факторами. Перший – це швидка індустріалізація Донбасу та Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька, частково Кіровоградська області) Консолідувати ж етнос, може лише економічно передовий реґіон. Другий фактор – це голодомор 33-го року.

2. Відсутність чітко-вираженої української етнічної столиці. Сучасна столиця України, Київ попри його славне історичне минуле та надзвичайно вигідне центральне положення в межах української етнічної території, у процесі консолідації українського етносу відіграв не надто видатну роль. Адже після зруйнування Києва монголо-татарами, це місто декілька століть значно поступалося як економічний, культурний та політичний центр багатьом іншим українським містам. Вже у ХІХ – на початку ХХ ст. Київ серед українських міст Російської імперії економічно помітно відставав від Одеси, Харкова та Катеринослава. До початку 20-років ХХ століття у його населенні взагалі переважали не українці, й це місто у процесі консолідації українців нерідко відігравало деструктивну роль. Й зараз, незважаючи на масовий притік українського населення до Києва, після того, як сюди було перенесено столицю УССР із Харкова, більша частина його населення є російськомовною, а саме місто багато у чому космополітичне.

3. Відсутність сталих внутріетнічних зв’язків між населенням різних реґіонів держави. Формуванню цих зв’язків перешкоджають відмінності у рівні економічного розвитку, у мові (українська та російська), релігії, культурних орієнтаціях (Росія і Европа). Оскільки немає внутрішніх етнічних зв’язків, слабою є цілісність етносу. Причому, навіть існуючий ступінь цілісності досягнутий здебільшого шляхом конструювання історичних мітів, а отже – швидко може бути зруйнований.

4. Російськомовність значної частини українців. Причому російськомовними є з економічної точки зору найрозвинутіші реґіони України.

5. Наявність в Україні чисельної російської меншини, яка є економічно дуже потужною, і проживає здебільшого у великих містах.

6. Наявність декількох субетнічних груп (субетносів), які перебувають на різній стадії консолідації у єдиний український етнос, і мають помітні культурні відмінності, зумовлені перебуванням в минулому у складі різних держав.

Хто такі галичани?

Галичани і є власне субетносом, тобто частиною українського етносу, яка тривалий час розвивалася окремо від основної частини етносу і у результаті дії різних факторів набула помітних відмінностей від населення інших реґіонів. Ці відмінності зумовлюють дещо іншу психологію та поведінку галицького субетносу.

У чому галичани відрізняються від українців інших реґіонів.

1. Виразна конфесійна окремішність. На відміну від абсолютної більшости населення України, галичани є греко-католиками. Релігійна окремішність, це дуже важливий показник окремішности. У історії існують випадки, коли лише на підставі цієї відмінности формувалися окремі етноси.

2. Не до кінця знівельовані совєцьким часом мовні особливості, які зумовлені частково внутрішніми особливостями розвитку галицьких діалектів, а частково – сторонніми й, особливо, польськими мовними впливами.

3. Культурні особливості, які в першу чергу полягають у чіткій проевропейській орієнтації галичан, яка сформувалася тому, що реґіон століттями перебував у сфері впливу европейського культурного простору (у складі Польщі, Австрії, Австро-Угорщини).

4. Ментальні відмінності, зумовлені особливостями історичного розвитку, міжетнічними контактами та природними особливостями території Галичини.

Яку роль відіграють субетноси у процесі функціонування етносу? Чіткої відповіді на це запитання немає. Якщо етнос сильний, консолідований, то субетноси у його структурі власне і забезпечують його силу та подальший розвиток шляхом взаємодоповнюваности, шляхом обміну історичним досвідом, шляхом взаємної конкуренції. Субетноси тоді також сильні. Галичани є дуже яскраво вираженим, і мабуть, потенційно найсильнішим субетносом у складі слабкого українського етносу.

Чому галичани є сильним субетносом?

Галичани мають яскраву власну історію та традиції державности. Свого часу на території Галичини існувала могутня Галицько-Волинська держава, яка певний час була однією з провідних держав Центральної та Східної Европи. Дуже багато героїчних подій у історії реґіону було за нетривалий час існування ще однієї держави створеної галичанами, Західно-української Народної Республіки.

У історії Галичини є усе необхідне для конструювання власної державницької ідеї: досвід державотворення, потужні постаті, вражаючі події і, звичайно, – стійкі патріотичні міти. Цим Галичина виразно відрізняється від більшости реґіонів України. При спробі вибудувати ідею окремої держави на Донбасі, Слобожанщині, Поділлі чи Буковині обов’язково виникне проблема штучности, неприродности, навіть фальшивости подібної ідеї. У випадку з Галичиною цієї проблеми не буде. Мабуть, саме тому найбільше, що можуть пропагувати місцеві еліти у названих реґіонах – це поміркований реґіоналізм, тоді як у випадку з Галичиною одразу ж зайшла мова про сепаратизм.

Галичани мають свою історичну столицю Львів, який століттями був центром реґіону й який на даний час є за етнічним складом на 90% українським, більшість населення якого говорить українською. Львів є найбільшим містом краю, причому Івано-Франківськ та Тернопіль, відповідно друге і третє за чисельність населення міста Галичини він випереджує у три рази.

На даний час Галичина є майже абсолютно моноетнічним реґіоном. Помітні прошарки етнічно іншого населення є лише у найбільших містах, тоді як сільська місцевість на 99% українська. У той же час на сході та півдні, у сільському населенні спостерігаються помітні вкраплення неукраїнського населення (росіян, болгар, греків, молдован), а міста наполовину російські.

Виразні реґіональні особливості населення Галичини, порівняно з мешканцями інших реґіонів України можна прослідкувати ще з часів Київської Руси. З другої половини ХVІІ ст. (з часу прийняття унії) й до середини ХІХ ст. розвиток населення Галичини у напрямку створення окремого етносу узагалі простежувався цілком чітко. Ментальні відмінності від українців інших реґіонів, інша релігія – греко-католицизм, проевропейські культурні орієнтації, так і не згладжені остаточно у совєцький час мовні особливості плюс традиції державности – у світі можна зустріти немало випадків коли нові етнічні спільноти формувалися на значно слабшому фундаменті. І якщо спробувати побудувати концепцію галичан як окремого етносу у відповідності із сучасним розвитком етнологічної науки, ця концепція, радше, виявиться досконалішою, сильнішою, аніж сучасна офіційна концепція української нації.

Зазначені вище переваги галичан роблять їх дуже сильним субетносом, оскільки дають можливість забезпечити внутрішню субетнічну консолідацію населення реґіону, тобто зробити те, що не вдається зробити ось уже десять років у незалежній Україні.

Тоді, коли у складі слабого етносу існує сильний субетнос, можуть спостерігатися дві тенденції:

– сильний субетнос стає ядром консолідації етносу;

– розвиток субетносу прямує у напрямку створення окремого етносу, у напрямку сепаратизму.

Чому галичани не можуть консолідувати українців?

Незважаючи на те, що у певні періоди свого суспільного розвитку Галичина відігравала дуже важливу роль у історії України, вона ніколи не була і не буде Українським П’ємонтом, іншими словами ніколи не буде територією, яка консолідуватиме українців. Чому саме?

Вона є економічно слабкою порівняно з багатьма реґіонами сучасної України, й не має особливих підстав вважати, що це відставання буде подолано найближчим часом. За сукупністю найважливіших економічних показників економічно найрозвинутіша галицька область – Львівська - у кращому випадку замикає першу десятку реґіонів України. Івано-Франківська область перебуває у другому десятку, десь ближче до третього, а Тернопільська – взагалі входить у трійку найвідсталіших реґіонів України.

Центр Галичини Львів помітно відстає і економічно й політично від найбільших міст України, а саме від Києва та Харкова, Донецька та Одеси, Дніпропетровська та Запоріжжя. За економічними параметрами Львів випереджають навіть такі міста як Луганськ, Миколаїв чи Маріуполь.

Географічне положення Галичини в Україні є окраїнним. Галичина перебуває далеко від географічного центру України, від провідних економічних районів, не має виходу до моря.

Населення Галичини становить усього 5 мільйонів чоловік, що складає лише 10% населення України, тобто стільки скільки одна Донецька область, що відверто не достатньо для того, щоб виконувати місію консолідації.

Галичина знаходиться у оточення економічно відсталих реґіонів України та сусідніх країн, що однозначно не сприяє її економічному розвитку. У зв’язку з тим цікавим є історичне порівняння Галичини із дійсними П’ємонтом, визначна консолідуюча історична роль якого не була б можливою без підтримки могутніх сусідніх провінцій – Ломбардії із Міланом – найбільшим економічним центром Італії, та Ліґурії із потужним портовим містом Ґенуєю, яка забезпечувала економічні зв’язки П’ємонту.

Втім, скептикам запропоную просто відшукати відповідну літературу й детально порівняти ту роль, яку відігравав і відіграє у історії, економіці та суспільному житті Італії П’ємонт і порівняти із роллю Галичини в Україні.

Чому галичани не стали окремим етносом?

Остаточної відповіді на запитання, чому свого часу в ХІХ столітті у колі галицької еліти перемогла проукраїнська орієнтація, а не орієнтація на ідеологію окремого галицького етносу так і не має, проте провідну роль тут зіграли наступні фактори.

1. Для такого вибору були вагомі історичні підстави. Галичани є східними слов’янами, територія Галичини раніше входила до складу Київської Руси, до ХVII ст. як і українці інших реґіонів, галичани були православними, південна частина Тернопільщини узагалі до 1772 р. входила до складу Подільського воєводства і т.д. і т.п.

2. Концепція галичан, як окремого етносу, була слабшою порівняно з концепцію галичан як частини українського етносу. Для галичан, перед якими стояла реальна загроза повної полонізації, загроза втрати власної ідентичности (навіть чітко не усвідомленої, якої саме, проте, однозначно відмінної від польської), ідея стати частиною 35-мільйонного українського етносу, була значно привабливішою, аніж як окремим усього лише 3,5-мільйонним етносом, оскільки поляків на той час уже було близько 20 мільйонів.

3. Орієнтації галичан на Україну сприяла діяльність багатьох відомих наддніпрянців (В. Антоновича, М. Грушевського, М. Драгоманова та інших), які, не маючи можливости займатися науковою та політичною діяльністю на території Російської імперії, наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть, співпрацювали з місцевими галицькими громадськими діячами проукраїнської орієнтації, видавали свої твори українською мовою чи навіть жили у Галичині.

4. Орієнтації галичан на Україну сприяла певна підтримка у кінці ХІХ – на початку ХХ століття української ідеї з боку державних кіл Австро-Угорщини та Німеччини, які розробляючи свої ґеополітичні плани, підтримували проукраїнські настрої в Галичині та антиросійські – в Україні.

Крім цих факторів, створенню ідеології окремого галицького етносу перешкоджали:

– наявність у етнічному складі Галичини значної кількости неукраїнського населення, як у сільській місцевости (поляки, німці), так і в містах (євреї, поляки, німці), які загалом становили понад 30% населення реґіону;

– відсутність потужних галицьких сил в галицькій столиці, Львові. Адже у середині ХІХ ст., у Львові греко-католики за австрійською статистикою становили менше 10% населення, пізніше їх питома вага дещо зросла, але до Першої світової війни вона так і не досягла навіть 20 %;

– низький рівень соціальної стратифікації галичан. Вони були представлені здебільшого селянами та священиками, чисельність українського міського населення була дуже незначною, а місцева галицька інтелігенція лише почала формуватися.

Чому зросли сепаратистські настрої в Галичині?

По-перше, дія майже усіх перелічених вище факторів, які раніше сприяли ідентифікації населення Галичини як українців, упродовж ХХ століття припинилася. Австро-Угорщина зникла з політичної арени ще у 1918 р. Німеччина після обох світових воєн, мабуть, остаточно, позбулася свої надмірних політичних амбіцій. Небезпека полонізації минула тоді, коли спочатку у 1939 р. Західна Україна перейшла до складу СССР, а потім у 1944-1947 рр. у результаті обміну населенням Галичину покинуло майже усе польське населення краю. Той ж таки обмін населенням та винищення нацистами єврейського населення Галичини привели до того, що як місто Львів так і Галичина за етнічним складом населення стали практично мононаціональними. Нарешті, із здобуттям незалежности Україною наддніпрянським українцям уже не має жодної потреби реалізовувати себе у Львові, адже вони можуть це зробити у столиці держави – Києві.

По-друге, за десять років незалежности України не було зроблено практично жодних реальних кроків, спрямованих на подолання існуючих реґіональних протиріч, на консолідацію українського етносу. Більше того, центральною владою допускаються грубі помилки у внутрішній та зовнішній політиці, які, у принципі, можуть привести до руйнування галицької ідентичности, а отже підштовхують галичан до сепаратизму.

Наразі найважливішими проблемами українського етносу, які підштовхують галичан до сепаратизму, є:

1. Мовна проблема. Серед безлічі причин, що її породили і підживлюють, слід виділити наступні фактори. Перше, це однобока, а часто і просто неправильна оцінка існуючої мовної ситуації, недостатнє розуміння дійсних причин, що породжували русифікацію населення України у минулому та приводять до подальшого зниження ролі української мови у наш час. Друге, це надмірна надія на Українську державу, що знову ж таки було зумовлено нерозумінням суті мовних процесів в Україні і полягало у переконанні, що створення Української держави уже автоматично приведе до різкого підвищення статусу української мови та зупинить русифікацію. Третє, це відсутність продуманої мовної політики на державному рівні. Почасти це є наслідком звичайнісінької некомпетентности державних чиновників, почасти наслідком прямої незаінтересованости частини з них в тому, щоб вирішувати мовну проблему, оскільки самі вони часто також є російськомовними або не українцями.

2. Економічна криза в державі. На її фоні проходило зростання диспропорцій у розвитку різних реґіонів й, зокрема, подальше відставання Галичини від ряду економічно найрозвинутіших реґіонів. Причиною зростання диспропорцій у рівні розвитку різних реґіонів можна вважати, у першу чергу, нерівні стартові можливости різних реґіонів на час переходу до ринкової економіки. Крім того, економічно потужніші реґіони часто через збережені зв’язки у органах центральної влади у Києві послабили тягар економічної кризи, а багато осіб з цих реґіонів отримали можливість швидкого збагачення. Нарешті, певну роль у процесі зростання економічних відмінностей між реґіонами відіграла економічна політика Києва, яка інколи нагадувала політику метрополії щодо колоній, а не політику незалежної держави, яка намагається подолати реґіональні економічні відмінності, оскільки розуміє, що вони є причиною соціальної напружености.

Дуже часто коріння галицького сепаратизму взагалі пов’язують майже виключно із економічними проблемами України, із нездатністю центральної влади їх вирішити. Подібне пояснення у принципі цілком зрозуміле, адже Галичина чи не найбільше постраждала від економічної кризи. Саме у цьому реґіоні спостерігався найбільший в Україні спад промислового виробництва та найвищий рівень безробіття.

3. Виразна останнім часом проросійська орієнтація центральної влади, яка йде всупереч із проевропейською орієнтацією галичан. Сама по собі політична та економічна орієнтація центральної влади у Києві ще не є особливим злом, оскільки не враховувати наявність нашого потужного північного сусіда просто не можливо. Проте, останнім часом у багатьох випадках ця орієнтація відверто йде на шкоду інтересам українського етносу, веде до остаточної його русифікації.

Зазначені вище фактори породжують певне розчарування багатьох Галичан в Українській державі. Галичани отримали державу Україну, але багато з них переконуються в тому, що це не є та держава, в якій вони хотіли б жити. У цих людей виникає побоювання щодо майбутнього цієї держави, майбутнього українського етносу, незадоволення роллю Галичини в Україні. У результаті певні політичні сили у Галичині починають пропагувати ідею галицької окремішности, відчуваючи що для підтримки цієї ідеї у масовій свідомості уже створене певне підґрунтя. Ця ідея виступає у наступних варіантах:

– Галичина як окрема держава;

– Галичина як автономія у складі федеративної України;

Тут слід, звичайно, зауважити, що за будь-яких умов автономія Галичини – це уже крок до подальшого сепаратизму, це уже евний успіх і вона може розглядатися як проміжна ланка на шляху до дійсного сепаратизму. Отримавши автономію, висувати подальші вимоги значно легше. Вияснити ж наскільки щирими у своїх публікаціях є ті люди, що говорять про автономію Галичини, відкидаючи ідею незалежної Галичини, немає жодної можливости.

Чому зараз ідея сепаратизму не реалізовується відкрито?

Незважаючи на поступове проникнення ідеї сепаратизму у свідомість частини галичан, наразі ця ідея у політичній боротьбі активно не експлуатується. Що ж стримує місцевих політиків?

Першим стримуючим фактором є старше покоління галичан. Частина цього покоління у ХХ столітті із зброєю у руках виборювала незалежність України. Усе життя цих людей було віддане боротьбі за Українську державу, й тому за жодних умов ідей сепаратизму вони не підтримають. Адже для них це б означало перекреслити своє життя. Ці люди користуються значним авторитетом, навколо їхньої боротьби за незалежність України сформовано багато патріотичних мітів, які активно підтримує реґіональна влада.

Другим фактором є реґіональна влада, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Люди, що їх формують, прийшли до влади у результаті попередніх виборів, тоді, коли ідея сепаратизму тільки народжувалася. Більшість із них не можуть підтримувати ідею сепаратизму, вони є лояльними до центральної влади, оскільки майже у всьому від неї залежні, і часто завдяки саме їй мають можливість особистого збагачення.

Третім стримуючим фактором є складне економічне становище. Економічна криза, яку дехто вважає однією з причин сепаратизму галичан, у дійсності багато у чому стримує його розвиток. Криза взагалі відштовхує людей від політики, породжує зневіру у державу як таку, заставляє людей займатися суто особистими питаннями, виживанням.

Нарешті, останнім фактором є наближення нових виборів. Ті політичні сили у Галичині, які у принципі могли б використовувати гасла сепаратизму, в своєму намаганні потрапити у новий парламент наразі зробили ставку на В. Ющенка та його блок “Наша Україна”. Тому ідеї сепаратизму зараз вони відкрито використовувати не можуть. Їх залишили на майбутнє. На В. Ющенка сподівається й значна частина простих галичан, які ще вірять в українську національну ідею. Таким чином більш-менш активно ідеї сепаратизму або федералізму України використовують здебільшого політичні сили з другого (чи навіть третього) ешелону націонал-демократичного чи ліберально-демократичного спрямування, які ведуть боротьбу за місця у органах місцевого самоврядування великих міст Заходу України.

Шляхи розвитку ситуації

Остаточна доля Галичини, тобто чи галичани реалізують себе як окремий етнос, чи так і залишаться українцями, багато у чому залежить від реакції Києва на поширення ідей сепаратизму, шляхів розвитку України у найближчі роки, а також загальносвітових тенденцій.

Ключовим моментом тут є економічне становище України. Існують різні схеми розвитку Галичини за умови, якщо в Україні спостерігатиметься економічний підйом і вона досягне принаймні східноевропейського рівня добробуту і якщо в Україні теперішній підйом є лише тимчасовим явищем, а далі економічна ситуація знову погіршиться. Причому, обидва варіанти за певних умов можуть як погасити існуючу в Галичині тенденцію до виділення окремого етносу, галичан, так і підсилити.

У справі галицького сепаратизму важливою є роль світових суспільно-політичних тенденцій. У світі уже близько сотні років спостерігається тенденція до територіальної роздроблености, яка реалізується шляхом створення національних держав. Цілком можливо, що ця тенденція й далі реалізовуватиметься у ХХІ столітті. Зараз бути меншим економічно вигідніше. Й цілком можливо, що Галичина реалізується як незалежна держава років через 20-30 лише тому, що Києву стане байдуже, входить чи не входить Галичина до складу України. Він позбудеться цього реґіону, подібно до того, як у 60-х роках европейські країни позбувалися своїх африканських колоній, оскільки уже на той час віднайшли набагато ефективніші шляхи використовувати їхні природні ресурси. Створенню незалежної Галичини сприяє також ґеополітична ситуація у реґіоні. Її існування може виявитися вигідним фактично усім сусіднім з Україною державам: починаючи від Росії і закінчуючи Словаччиною.

Проте найреальнішим для Галичини є усе-таки не шлях сепаратизму, а шлях федералізації України. На цьому шляху Галичина може розраховувати на підтримку інших реґіонів України. Крім того, в Україні існують економічні та суспільні проблеми, які без надання широких повноважень реґіонам узагалі доволі важко вирішити.