Олександр Гаврош

Автономія Закарпаття: народний самовияв чи номенклатурний путч?

Хроніка подій з десятирічної відстані

Питання автономії Закарпаття у 90-х роках невідривно пов’язане з питанням політичного русинства. Це не тільки два чоботи – пара, але і творіння рук одного й того ж, як тепер кажуть, політтехнолога. Політичне русинство у цій зв’язці виступало як засіб досягнення мети та мотивація на неї, а автономія як мета і, можливо, плацдарм для розгортання наступної цілі. Цієї осені минає десять років з часу бурхливого протистояння на ґрунті автономії. Чим не привід з десятилітньої відстані спокійно подивитися на ті події?

Уперше проблема політичного русинства (себто відмежування від українства з намаганням творити окремий етнос) порушуються в 1989 році угорською пресою. Невипадково цій країні випала честь витягнути на Боже світло давно забуте гасло, адже саме в кабінетах угорських чиновників ще сотню років тому зароджувалась ідея окремішности угрорусинів, чи то пак “мадярів греко-католицького віросповідування”, як їх уже тоді називали.

Перед першою світовою ця “самобутність” була так розвинена угорським урядом, що закарпатцям відібрали не тільки традиційний юліанський календар, але й тисячолітню кирилицю, перейменовували не лише населенні пункти, але й навіть прізвища. Важко навіть уявити до якого рівня доросла б “самобутність” угрорусинів, якби вони залишилися під владою угорської корони ще на двадцять років! Але не будемо про давно минуле.

Отож у 1989 році в угорській пресі почали лунати голоси, що закарпатці – це добрі старі русини, які тисячу років жили в’єдно з мадярами, а українцями їх зробив Сталін і комуністи. Певна річ, що такі думки перейшли й до угорськомовної преси Закарпаття, а звідти – й на ширше оточення. Щоб уявити, на який благодатний ґрунт впало нове русинське євангеліє, досить ознайомитися з хронологією тогочасних подій. Візьмемо лише кілька місяців перед організаційним оформленням політичного русинства.

2 вересня – рухівський мітинг у Хусті. 8 вересня – установчі збори Народного Руху в Києві. 16 вересня – мітинг у Мукачеві, викликаний ситуацією довкола Пістрялівської РЛС. 23 вересня – установча конференція Руху в Ужгороді. 24 вересня – рухівский мітинг в Ужгороді. 29 вересня – питання РЛС порушуються на сесії обласної Ради. 8 жовтня – рухівський мітинг у Великому Бичкові. 22 жовтня – рухівцям не дано дозволу на проведення мітингу в Ужгороді.

1 листопада міліцією затримано групу студентів, які під синьо-жовтими прапорами прибирали могилу Лучкая. 19 листопада – рухівський мітинг в Ужгороді. 3 грудня – на мітингу в Мукачеві рухівці закликали до створення страйкових комітетів. 4 грудня – молебень і блокування вірниками під’їзних шляхів до Пістрялівської РЛС. 8 грудня – на сесії обласної ради розглянуто телеграму Мукачівського Руху з протестом проти будівництва Пістрялівської РЛС. 10 грудня – мітинг-схід селян біля Пістрялова. 14 січня – пікет і багатолюдний мітинг біля обкому компартії. 20 січня – мітинг у Мукачеві. 21 січня – рухівський мітинг у Хусті. 26 січня – позачергова сесія обласної ради, яка проходила під акомпонемент великого пікету і мітингу під стінами облвиконкому.

Навіть з цього короткого хронологічного переліку видно, що влада втрачала контроль над ситуацією. Під кінець вона вже почувалася, як на розпеченій сковорідці. Головним опонентом закарпатських комуністів став український націонал-демократичний рух (Рух, Товариство української мови, “Меморіал”, “Зелений світ” тощо). Неабияким упущенням влади стало те, що саме рухівці (умовно так назвемо всіх тогочасних націонал-демократів) очолили рух проти Пістрялівської РЛС, що викликало до них симпатії широких верств, як правило, аполітично байдужих закарпатців. У таких умовах влада хаотично шукала виходу і не могла його знайти. Але вихід сам знайшов владу.

9 лютого 1990 року пленум обкому увільнив Генріха Бандровського від обов’язків першого секретаря у зв’язку з виходом на пенсію. Новим керманичем области обрано Михайла Волощука. Закарпаття вступило в новий етап своєї політичної історії.

Михайло Волощук був давнім номенклатурником, у свій час займав посаду голови облвиконкому. Він не спрацювався з Генріхом Бандровським, який був призначений на Закарпаття з Львівського міськкому партії, і вимушений був резигнувати. Дочекавшись свого шансу, Волощук зробив своїм гаслом локальний патріотизм. Очевидно, тут грали роль як особисті стосунки, так і ситуація на Галичині, де комуністи втратили всілякий вплив. Закарпатцям запам’яталися його численні виступи на телебаченні, де Волощук мало не кожну тезу починав словами “А ось ми, закарпатці…”.

Як би там не було, але менше, ніж через два тижні після призначення нового секретаря обкому, в Ужгороді відбувається установча конференція Общества подкарпатських русинов. Ще через кілька днів його реєструють в облвиконкомі. Для прикладу, обласну організацію Руху влада не хотіла реєструвати півроку. Нове керівництво вирішило застосувати нову тактику для боротьби зі своїми опонентами.

Про те, що русинський рух творився не без допомоги згори, свідчить розповідь одного з найактивніших членів Общества Володимира Фединишинця. Як зізнається він в інтерв’ю, до 1989 року він був свідомим українським патріотом і про ніяке політичне русинство не відав. У той час він прагнув створити якесь реґіональне краєзнавче товариство, наприклад, товариство Духновича, яке би тяжіло до науки і культури. (У Рух не подався, бо мав з деякими рухівцями натягнуті стосунки). Випадково на вулиці зустрілися з М.Томчанієм і вирішили об’єднати свої ініціативні групи. “У нього було більше людей”, – розповідає Фединишинець. “ Можливо, серед них були і каґебісти”.

Постать Томчанія дотепер оповита загадками. Син відомого українського письменника, він виріс у змішаній українсько-угорській сім’ї. М.Томчаній не тільки був ініціатором політичного русинства, але й першим головою Общества. На ньому лежить значна частка відповідальности, що товариство, задумане як культурологічне відразу скотилося в бік політичного радикалізму і агресивного ставлення до українства. Заваривши кашу, він через короткий час емігрував до Угорщини, що викликало до нього непрості запитання з боку самих соратників. Як-от, на які гроші він живе за кордоном? (“Підкарпатська Русь”, № 4).

Помітну присутність кагебістів на установчих зборах товариства відзначають і очевидці. “Я не можу ні спростувати, ні підтвердити, що Общество русинів задумувалося в КҐБ, – каже В.Фединишинець. – Але допускаю, що в товаристві могли бути вкраплені потрібні агенти”.

Тим часом, у звязку з Пістрялівською епопеєю М.Волощуку доводиться часто бувати в Москві. Совєтський Союз опинився на порозі розвалу, і це вже відчували всі. Події в Прибалтиці, на Кавказі, в Молдові та Україні показували, що гряде період великих потрясінь. У Москві прийшли до висновку, що політичне русинство вигідне імперському центрові як засіб стримування України на шляху до незалежности. За спостереженнями впливового журналіста Михайла Бабидорича, після чергового повернення Волощука з Москви слідував новий спалах політичного русинства на Закарпатті.

Знаковою подією сьогодні бачиться пленум обкому, який відбувся 12 травня 1990 року в Ужгороді. На ньому секретарем обкому обрано І.Миговича, а завідуючим ідеологічним відділом – М.Макару. Перший тільки-но повернувся з Москви, де працював завсектором ідеологічного відділу ЦК КПРС, другий спеціалізувався на “інтернаціональному вихованні трудящих”. Таким чином Закарпатський обком отримав двох нових ідеологів, а з ними і нову ідеологію. Про неї свідчить теперішня позиція колишніх “наукових комуністів” – обидва є активними учасниками і захисниками політичного русинства.

16 липня Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет і встановила День незалежности. Московські лялькарі починають смикати свої ниточки на Закарпатті. 14, 15, 16 серпня в органі Закарпатского обкому “Закарпатській правді” виходять три подачі розлогої статті В.Фединишинця “Я – русин, мій син – русин…”, в якій ведеться пряма агітація за політичне русинство. Ясна річ, що без схвалення обкому, а то й прямої вказівки згори, така публікація була немислима.

Більше того, партійна газета розпочинає широку дискусію, здавалося б, із давно виясненої теми. (Закарпатські комуністи ще в 20-х роках з’ясували, що належать до українського народу). Таким чином ідея русинсва була кинута в широкі маси газетою, яку передплачувала практично кожна сім’я в області.

19 серпня опубліковано заяву Закарпатського обкому про галицьких емісарів, які підбурюють мирних закарпатців. А вже через місяць – 20 вересня Общество карпатських русинів приймає декларацію про “повернення Закарпатській області статусу автономної республіки”. Думку тодішньої влади чітко висловив на сторінках “Закарпатської правди” заступник голови обласної ради Ю.Воробець: “Якою б не була суверенна Україна – якщо ми не дістанемо статусу – Закарпаття перетвориться в український вокзал, який затопчуть. Від імені обласної ради – не дозволимо, щоб із области зробили вокзал…За тим, що відбувається на Закарпатті, уважно слідкують і в Празі, і в Будапешті, і в Америці. Нашій раді хотілося б налагодити зв’язки з усіма, хто хоче нам допомагати”.

Зі слів цього високопоставленого чиновника видно, що завдання закарпатської влади вже тоді полягало в отриманні особливого статусу. По суті, це те саме, чого відкрито домагається Общество. Таким чином прослідковується не тільки спільність намірів, але й взаємозв’язок між владою та політрусинами. Можливо, політичний русинізм був першою політтехнологією на Закарпатті. Общество приймало на себе весь удар критики і водночас проводило мотивацію, чому Закарпаттю потрібен “особливий статус”. У той же час комуністична влада ніби стояла збоку, стенаючи плечима: “Ну що ми зробимо? Це ж люди вимагають…”

Прозорою політика влади стала після провалу путчу у 1991, коли відтягувати далі питання автономії було небезпечно: або пан, або пропав. Як писав Ленін: “Промєдленіє смєрті подобно”. Але ще до цих подій – 14 липня Товариство угорської культури на велелюдному мітингу у Вилоку прийняло “Декларацію про автономний статус Закарпаття”. (Знаючи обережність закарпатських угорців, можна твердити, що без консультацій з владою тут не обійшлося).

24 серпня було проголошено незалежність України. Без сумніву, Москва вдається до останніх спроб врятувати імперію. Серед них – збурення ситуації на Закарпатті. Волощуку, який, судячи з газетних повідомлень, частіше їздив до Москви, ніж до Києва, з білокам’яної обіцяно підтримку. Інакше, маючи величезний номенклатурний досвід, він ніколи б не наважився на протистояння з Києвом. У кавалерійські атаки на танки люди такого штибу ніколи не вв’язуються.

Підтримка ҐКЧП закарпатськими можновладцями викликала справедливі вимоги людей про відставку М.Волощука. Бачачи, що земля під ногами починає горіти, він іде ва-банк: піднімає на щит гасло автономії. Сесію облради, яка мала відбутися 30 серпня, Волощук відкладає на місяць пізніше. Адже до такого важливого кроку треба солідно підготуватися.

Починається активна підготовка. 9 вересня під головуванням Волощука відбувається таємна нарада за участю запрошених осіб від окремих організацій і установ. Попри небачену свободу, яку в ті дні переживає країна, журналістів на ці збори (чи зборища?) не допускають. 16 вересня політичні русини дають прес-конференцію у Будинку профспілок, а 17 вересня – проводять мітинги в Ужгороді та Мукачеві з вимогами автономії.(Все за графіком, чи не так?).

І, нарешті. момент істини: 27 серпня розпочинає роботу сесія обласної ради, на яку винесено питання про автономію Закарпаття. Перед облрадою вирує натовп, разом із замовленими владою політрусинами прийшли і ненависні їй рухівці. Починається найдраматичніший момент у новітній історії Закарпаття.

Хто кого: комуністична номенклатура і московські лялькарі чи молода демократія і щойно народжена держава? У такій ситуації виграє той, хто здатний на більші самопожертви і боротьбу до кінця. Ясна річ, номенклатура на це не здібна, вона завжди залишає шлях до відступу. (Це, до речі, підтвердив і путч).

Група націонал-демократів розпочинає під стінами облради голодування з вимогою відставки Волощука та зняття питання про автономію з порядку денного. До них приєднуються й деякі депутати облради. Це був козир, який автономісти не прорахували. Ситуація загострюється, і влада втрачає над нею контроль. У ніч з 28 на 29 вересня міліція пробує розігнати наметове містечко і б’є голодуючих. Громадська думка вже цілком на боці пікетуючих. Студенти університету оголошують страйк.

1 жовтня, на п'ятий день масового публічного протистояння – М.Волощук та Ю.Воробець (політтехнолог?) подали у відставку. 2 жовтня сесія перервала свою роботу і голодування припинено. Окремі з голодуючих у важкому стані доставлені у лікарню. У той час ситуація ще здавалася невирішеною, але, як показали подальші події, це була поразка номенклатурників.

14 вересня сесія Берегівської райради прийняла рішення провести референдум про створення угорського автономного округу в межах Берегівського району. (Ще одне підтвердження, наскільки небезпечною була ідея автономії Закарпаття. Моментально в її складі утворювалася чергова автономія з прицілом на повний відрив у майбутньому). 15 жовтня сесія облради роботу продовжила. Напруга дещо спала, але пікетувальники знову прийшли. Головне питання – про автономний статус – не розглядалося.

31 жовтня депутати облради проголосували за проведення 1 грудня референдуму про автономний статус Закарпаття. “Закарпатська правда” зауважує, що майже 90% депутатського корпусу складають колишні комуністи.

20 листопада до Ужгорода прибуває голова Верховної Ради України і головний претендент на посаду Президента Леонід Кравчук. На його пропозицію депутати замінюють формулювання “автономний край” у тексті бюлетеня на “спеціальна самоврядна адміністративна територія”. Цим самим, по суті, було вихолощено увесь сенс референдуму. Адже на відміну від поняття “автономії”, яка має чітку юридичну суть, “спеціальна самоврядна територія” – це невідомо що. Нею за великим рахунком можна вважати і звичайну сільську раду.

1 грудня 78% закарпатців проголосували за цей неозначений статус. Але й без цього результати референдуму були визнанні недійсними, оскільки дане питання не входить в компетенцію місцевих органів влади. Ще кілька років після цього тривали потуги незадоволеної номенклатури вибороти для себе “особливий статус”. Але з кожним разом їхні сили і амбіції зменшувалися, доки не стали в рівень з рештою областей. Питання самоврядної території тим часом трансформуавалося у потребу вільної економічної зони, еврореґіону з сусідніми державами, порту на Тисі та інші прожекти. За опитуваннями соціологів, нині проблемою автономії переймаються усього кілька відсотків закарпатців. Так велика гра політтехнологів з русинізму закінчилася повним фіаско.

Певна річ, що результат міг бути нині зовсім інший, якби 27 вересня 1990 року Волощуку вдалося проголосити автономію. В умовах передвиборної боротьби на Україні, слабкости центральної влади щойно проголошеної держави, політичної, інформаційної, а то й військової підтримки сепаратистів з боку Москви (силові структури в Ужгороді в той час ще підпорядковувалися їй) ми могли спокійно отримати нове Придністров’я чи Абхазію. Але у критичний момент, очевидно, спрацьовує колективна мудрість. Народ і в цьому випадку не дав скомпрометованій владі розпалити вогнище небаченого протистояння, в якому хтось дуже хотів нагріти руки.

P.S. Набагато пізніше після згадуваних подій, один з високопоставлених чинів КҐБ Віктор Школьняк зізнався, що провідний ідеолог русинства, канадський дослідник Пол Маґочі є давнім агентом совєцьких спецслужб. У совєцькі часи він спокійно приїжджав до СССР і навіть читав лекції для вибраного континґенту. Коло замкнулося?