|
|
|
Олег ХавичЧи можливий проект westukraina.eu?© О.Хавич, 2001 1 листопада 1918 року було створено Західно-Українську Народну Республіку. Сьогодні питання про відновлення (в різноманітних формах) цієї держави знову на порядку денному. Нічого дивного, адже “проект Україна”, про який “так багато говорили політ технологи”, дійсно ще не написаний. Що тут казати про його втілення! Тимчасом здійснюються два зовсім інші проекти – украина.ru і ukraine.us. Проект ukraine.eu, очевидно, помер не народившись. Знову ж таки, нічого дивного – проект такого масштабу можуть “потягнути” тільки держави або з необмеженими ґеополітичними амбіціями, або з такими ж необмеженими фінансовими ресурсами. Ні того, ні іншого (нехай навіть в обмежених кількостях) у т.зв. української еліти не помічено. Що ж залишається тому десятку з хвостиком мільйонів громадян України (безумовно погоджуюсь, що число надто оптимістичне), котрі не мислять свого майбутнього без: 1) української мови та культури; 2) членства своєї держави в Европейському Союзі? Відповідь, враховуючи історію, географічну локалізацію та ментальність цих мільйонів, напрошується сама собою: розпочинати реалізацію проекту westukraina.eu. До речі, проект украина.ru навіть матеріалізувався в Інтернеті. На відміну від американського, у цього проекту і історія довша (принаймні, з 1654), і ресурс, виділений останньо проектувальникам, більший. Очевидно, просто настав час публічно заявити про свої досягнення. І те, що презентація однойменного сайту, по-садистськи організована 23 серпня 2001 року, не була сприйнята в Україні як втручання в її внутрішні справи – тільки підтвердження успішності проекту в цілому. (Американці, котрі і раніше відставали від росіян за ступенем впливу на Україну, після 11 вересня взагалі, здається, сприймають її виключно як “повітряний простір”. Що робиться на суходолі – їх цікавить тільки в загальних рисах. Останні компліменти п. К.Паскуаля щодо рішень українських парламентарів, ухвалених із безпрецедентними порушеннями демократичних процедур, не кажучи вже про власні українські норми, межують із позицією щодо якого-небудь центральноафриканського режиму: добре, мовляв, що хоч людей не їсте). А досягнення у проекту є, і чималі. Причому і вищезгаданий сайт (котрий вже випереджує в рейтингах більшість українських політичних і новинних проектів), і депутатське об’єднання “В Европу – з Росією” – тільки верхівка айсбергу, на якому вже давно покоїться діряве судно під назвою “ґасударства Украіна”. І проблема не тільки в російській економічній експансії, що стала вже “притчею во язицех”. (В самому факті контролю ТНК над економікою будь-якої країни нічого страшного немає. Проблема в тому, що московські бізнес-монстри – це не бізнес в нормальному сенсі, а продовженння/складова державного механізму). Головне досягнення російських політпроектувальників – майже тотальний контроль над інформаційним простором України з боку Москви. І питання не тільки в російських теле- і радіоканалах, котрі дивляться/слухають більшість жителів українських міст (причому не лише завдяки кабельним мережам, але й в ефірі). Значна частина фільмів і програм, які транслюються найбільш рейтинговими українськими теле- (Інтер, 1+1, Новий, СТБ, ICTV) і радіоканалами (Русскоє (!), ХітФМ, Наше, Просто, Довіра) – російськомовні. Недалеко втекло і держтелебачення, подібна ситуація на місцевих теле- і радіостанціях. Єдине виключення – дротове радіо, але навіть у сільській місцевості воно втратило свою роль єдиного постачальника інформації. Ще трагічніша ситуація в газетно-журнальному середовищі – тут московські видання (у вигляді клонів) навіть формально не обмежені жодним законом, на відміну від ТБ і радіо. Результат очевидний: потужний процес повернення (а часто і переходу) українців до вживання і розвитку рідної мови, котрий почався наприкінці 80-х, зупинено і повернуто назад. Причому не лише в Києві і східній, але й у Західній Україні – там, де навіть за часів СРСР більшість населення спілкувалося українською. Вбивство у Львові композитора І.Білозора – лише символ повзучої (в Західній Україні) і войовничої (в Україні східній) русифікації. З подачі Росії під цей процес не лише підводиться ідеологічна база, але й проводяться історичні паралелі з тісно пов’язаними державами: Австрія–Німеччина, Канада–США. Але єдиним коректним прикладом (адже ні Австрії, ні Канаді не доводилося жертвувати своєю мовою і культурою) може служити тільки пара Ірландія–Велика Британія. Дійсно, незалежна Ірландія існує, але чи існує ірландська мова і література, та й взагалі ідентичність? Виключно як віртуальна реальність. Як тільки Ольстер стане частиною Ірландської республіки, щезне остання реальна складова цієї ідентичности. Очікувати після цього початку її відродження, як це сталося у Валлії та Шотландії, а трохи раніше – в Ізраїлі, не доводиться: ґлобалізація крокує планетою. І парадокс ситуації полягає в тому, що залишити свій слід в новій, ґлобальній ідентичності, набагато більше шансів у маленької нації, ніж у величезної території з багатомільйонним населенням (далеко не всі европейці знають, де ця сама Croatia, але більшість з них кожного робочого дня затягують свою шию в cravatte). Чому я настільки впевнений у тому, що в Західній Україні нація в европейському розумінні існує, а в кордонах “держави Україна” її немає і бути не може? Нація – це насамперед загальна для усіх традиція. В Західній Україні подібна традиція існує, і ця традиція – цілком европейська: спочатку – Галицько-Волинське королівство (а зовсім не князівство, як кажуть в Москві, а слідом за нею і в Києві), пізніше – Польсько-Литовська Держава, Дунайська монархія, після Першої світової – перебування в складі нехай і різних, але все же европейських держав. (До речі, саме ворожість більшості цих держав до західноукраїнців зіграла вирішальну роль в перетворенні їх в націю). За ці століття сформувалась унікальна західноукраїнська ідентичність, головною рисою якої можна назвати вміння постояти за себе (як в бою, так і в бізнесі) перед лицем зовнішнього ворога. Так що піввікове совєцьке панування, не кажучи вже про десятиліття “незалежности” – зовсім незначний період в історії Західної України. А приголомшливі поразки “западенців” в останній час – результат того, що ворог виявився... внутрішнім. Цей ворог – провідники ідеї “Великої України”. Яка ж традиція отієї “Великої України”? Козацтво, яке в Европі (і в Західній Україні в тому числі) сприймають як суходільну піратську державу, уславлену своєю безмежною жорстокістю? У самій східній Україні козаків вважають своїми історичними предками лише мешканці сільської місцевості у тих областях, які прийнято називати Малоросією (тобто переважно в центральній Україні). А т.зв. Новоросія, Донбас, Крим? Для мешканців цих реґіонів козаки – це радше ворожа сила. Київська Русь? Цю ідею ще слід відібрати у Москви, котра поки що є “власником авторських прав” на неї і, природно, робить наголос на другому слові. Звичайно, в 1991 році була можливість розповсюдження на всю Україну західноукраїнської традиції, і це дійсно був єдиний реальний шлях в Европу. Проте керманичі “ґасударства Украіна”, які виросли зі сталінської шинелі, і їхні підспівувачі у вишиванках (із середовища підгодовуваних письменників і дисидентів) вирішили писати історію з чистої сторінки. Навіть дату голосування ВР УРСР за “Акт проголошення (!!! – не відновлення) держсуверенітету” принципово “призначили” святом незалежності. Дійсно, як можна святкувати 22 січня – його ж “западенці” 70 років відзначали… Досвід багатьох країн у ХХ столітті – Норвеґії та Польщі на початку, Німеччини та Ізраїлю в середині, Горватії та Словенії в кінці – доводить, що головною умовою реалізації успішного державного проекту є національна єдність. Та все ж необхідно сказати кілька слів у відповідь людям, котрі критикують проект westukraina.eu з позицій таких мітологізованих у сучасній Україні наук, як ґеополітика та економіка. Доморощені ґеополітики безапеляційно заявляють: мовляв, незалежна Західна Україна для Европи нецікава – маленька вона якась (підсвідома ностальгія за “1/6 частиною суші”), бідна, тому стане об’єктивним союзником Москви в боротьбі проти Східної України. Обидві тези не витримують критики. Перша – тому що для естетської та демократичної (при всіх неґативах цих понять) Европи достатньо важливою є навіть тримільйонна Албанія, котра ледве видряпується із феодалізму, і в порівнянні з якою Західна Україна – просто рай земний. Важливою, бо вона – частина европейської історії та культури! (Сподіваюсь, ніхто не заперечуватиме, що відповідний внесок Західної України значно вагоміший за албанський). Друга – тому що Західна Україна і Росія будуть об’єктивними суперниками за вплив на Східну Україну. Адже ідея поширення суверенітету Західної (істинної) України на всю іншу неодмінно стане наріжним каменем західноукраїнської національної ідеї. Економічні заперечення західноукраїнської державности (землі немає, корисних копалин немає...) теж притягнуті за вуха. Одного тільки транзитного потоку вистачить для наповнення за европейськими стандартами бюджетів двох таких держав, як Західна Україна. Адже зараз всі доходи від нафтогазотранспортної системи Західної України (а саме тут знаходиться найцінніша частина газогонів колишнього СРСР – підземні газові сховища, що не мають аналогів у світі) з’їдаються промисловими підприємствами Дніпропетровська, Донецька, Харкова, Києва. Ці підприємства, звісно, за газ не платять, доходи від виробленої продукції потрапляють не в бюджет, а в кишені олігархів. Зі своїми східноукраїнськими побратимами вони ще хоч якось діляться – зарплатню видають, наприклад. Західноукраїнцям, їхнім дітям і онукам залишаються тільки багатомільярдні борги. Тим, хто не вірить в здатність цілої держави жити виключно за рахунок транзиту – рекомендую відвідати Латвію чи Естонію. Адже транзит не обмежується лише нафтогазовою складовою в напрямку Росія-Европа, багато европейських держав не постоять за ціною, щоб їхні товари опинилися на триста кілометрів ближче до неозорого російського ринку (нинішнє “ґасударства Украіна” швидше бар’єр на цьому шляху). Та й туризм, котрий в Західній Україні не розвивається так, як міг би, виключно “завдяки” політиці Києва – в нормальних східно- (не кажучи вже про західно-) европейських країнах приносить в скарбницю мільярдні доходи. Якщо так уже комусь хочеться виробництва – впевнений, що півмільйона західноукраїнських електронників навіть після десяти років простою оборонних заводів зможуть скласти гідну конкуренцію (принаймні, цінову) не лише у збиранні, але й у конструюванні комп’ютерів. А забруднювати наші гори і ріки важкою промисловістю і видобутком якої-небудь руди – залишмо це відсталим державам на кшталт Росії та Східної України… Приводити арґументи як з одного, так і з іншого боку можна ще довго. Проте навіть противники західноукраїнської автономії (не кажучи вже про незалежність), вимушені визнати: вперше за багато років у західноукраїнців з’явилися ознаки одужання від “великоукраїнських ідей”. Осередки інтелектуалів, які пропагують західноукраїнську окремішність, з’являються не лише у Львові, але й у Тернополі, Станиславові (Івано-Франківську), Чернівцях, Рівному. Нові книги відомого західноукраїнського письменника Юрія Андруховича (а особливо есе “Моя остання територія”, фактично декларація західноукраїнської ідентичности) показують, що ці ідеї виходять за межі традиційних “інтеліґентських кухонь”. Фактично, Західна Україна вийшла на традиційний для центральноевропейських держав шлях здобуття незалежности: ідея – розвиток ідеї інтелектуалами – письменники та журналісти, які пропагують ідею – громадський рух на підтримку ідеї – політична сила, яка реалізує ідею. Коли з’явиться цей рух? Очевидно, скоро, тому що вперше за свою тисячолітню історію західноукраїнці опинилися перед загрозою тотальної асиміляції – і це у “незалежній Україні”! Хто знає, можливо, уже на найближчих парламентських виборах ми побачимо в бюлетені для голосування таку собі Західно-Українську Партію – адже 250 тисяч гривень не такі вже й великі гроші для публічного оголошення старту проекту westukraina.eu… P.S. Коли стаття вже була написана, з’явилось повідомлення, що на Економічному Форумі у Львові підписано договір про співробітництво між сімома західноукраїнськими областями (всі вони входять до складу різних еврореґіонів) з метою спільного зближення з Европою. Та й з европейськими державами підписано чимало угод, зокрема щодо прокладання залізничних колій европейського стандарту до ключових прикордонних західноукраїнських міст. Мрії збуваються, чи влада просто грає на випередження? Розширена версія статті, надрукованої у газеті "Поступ" №166 (824), 1-7 листопада 2001 р. |
 ч
|
 |
|