Марія Кривенко

Париж – Львів – Харків

© М.Кривенко, 2001

Побувати у травні у Харкові – все одно, що у Парижі. У тому сенсі, що як Париж, так і Харків від Львова віддалені більше, ніж на тисячу кілометрів, тільки у різних напрямках : Париж на захід, Харків на схід. Тепер, коли безробіття серед жінок стало нормальною річчю, а пошук засобів до існування – приватною справою, рідко хто може собі дозволити подорож чи у Париж, чи у Харків чисто заради задоволення чи з цікавости. Я мала таку нагоду – мандри у Харків без особливо обтяжливих службових обов’язків. Зрештою, кілька років тому така сама мотивація запровадила мене у Париж, і так само у травні. Не особливо обтяжливим службовим обов’язком і у Харкові, і у Парижі був для мене Микола Хвильовий. І сьогодні я думаю, що для мене особисто Харків на все життя буде пов’язаний із Парижем, оскільки у цих двох надзвичайно різних містах з однаковим захопленням відкривала для себе Миколу Григоровича Фітільова. Навряд чи це випадково. Франція була батьківщиною предків Миколи Хвильового. Пригадуєте “Арабески”? Якийсь-то поміщик спокусив горняшку, в якої невдовзі народився син. Це, цілком імовірно, історія з’яви на світ дідуся письменника по матері, у якого від батька – французькі корені. Дід був людиною нестримного темпераменту – південна батьківщина кипіла в жилах, коли сварився чи, навпаки, виражав приязнь до дружини. Сцени сімейної ідилії періодично змінювалися на шпурляння тарілок та горщиків з квітами. Врода матері Миколи Хвильового, Єлизавети Тарасенко, сестри письменника Людмили, врешті, самого Миколи Григоровича були південного типу. Широкі чорні брови, чорні очі, смоляне волосся. Про магію його особи написано чимало, як і те, що був непоказним через невисокий зріст, схожим на Чарлі Чапліна. Я думаю, що він був гарним і що до його вроди дуже не пасували сіра шинеля, обмотки, картуз із зламаним козирком. Він не закінчив гімназії, тільки п’ять класів, але завзято вивчав французьку мову, якою єдиною з іноземних потім непогано володів. Його перша дружина Катерина Гащенко полонила його любов’ю до французької поезії, декламаціями Бодлера. Париж був мрією її життя. Як згадує Іван Сенченко, була у Хвильового улюблена пісенька:

“Шумит ночной Марсель
В притоне “Трех бродяг”,
там пьют мужчины ель,
а женщины курят табак.
Там жизнь недорога,
любовь опасна там,
недаром старый негр
там кровь смывает по утрам”.

Наприкінці тридцятих, перебуваючи у Відні вже з другою дружиною Юлією Уманцевою та її дочкою Любою, письменник спілкується з Ільком Борщаком, який живе у Парижі. Дехто з дослідників висловлює припущення, що Микола Хвильовий побував у Парижі у приятеля. Я думаю, що Франція була справжньою і реальною любов’ю його життя, на відміну від ефемерної загірної комуни. Орієнтація на Европу у Хвильового, одне із найдрастичніших гасел під час літературної дискусії упродовж 1925-1928 років, гасло, за яке, можна сказати, його розіп’яли, – це був витвір не так його мозку, як його ген. Що таке Европа у Вашому розумінні? – але він відповісти на це запитання не міг: беріть, яку хочете. Окрім того, що чітко знав, як необхідна пролетарському письменникові европейська освіта. Коли ж йому довелося побувати в реальній Европі, де носять “шляпу”, боявся, аби не трапилося з ним нещастя, що не впустять назад у Союз. Абсурд! Харківські структуралісти сьогодні займаються вивченням моделей абсурдного у творчому світі Миколи Хвильового.

Мені пощастило побувати у Парижі у домі, де про Хвильового пам’ятали, з ним, можна сказати, жили, сперечалися чи погоджувалися, намагалися розгадати його таємницю. Цвів позаду будиночка сад, квіти, любовно вирощені господарем, – дослідником творчости буремного духу розстріляного відродження. Тут, у далекій чужині, я, не володіючи французькою мовою, в оточенні земляків, у їхній гостинній садибі почуваю себе безпечно й захищено. Щоранку кава із запашним круасаном, купленим недалечко у хлібній лавці. Розмови за великим столом про справи на батьківщині. Можливо, була ностальгія господарів, які покинули Україну не з власної волі дуже давно. Але основне – Хвильовий. Господаря не покидають думки про зв’язок письменника із таємними російськими товариствами на зразок масонських. Адже у двадцяті частими гостями харківських письменників були росіяни, зокрема пролеткультівці. Можливо, вони свідомо готували відступ заради збереження і обговорювали це з харків’янами, і про це свідчить споріднена естетика їхніх творів, скажімо, Хвильовий і Андрєй Бєлий.

Доведеться відкрити карти: моїм гостинним співрозмовником у Парижі був Леонід Плющ. Це був 1997 рік. Його син Олесь саме переживав неуспіх книги новел Миколи Хвильового, що їх він сам переклав на французьку. Книга називалася “Дорога й ластівка”, у Хвильового є така невеличка новелка. Ми читали деякі тексти вголос, наприклад, насправді абсурдну новелу “Наречений”. Дзюрчання французької, Латинський квартал із безліччю ресторанчиків, фонтан на Сен Мішель – все це неухильно було зі мною в поїздці у Харків у 2001.

Між Парижем та Харковом лежить наш Львів, і мені здається, що на цьому змаргіналізованому сьогодні клаптику України Микола Хвильовий органічно повинен би зупинятися завжди дорогою у західніший світ, зрештою, як це робили на початку двадцятого століття і Михайло Драгоманов, і Леся Українка, і багато хто з більш чи менш видатних українців. У вікно вагона бачимо села невеселі, як сказав Іван Франко, садиби, покинуті господарями, – мандри світами у пошуку легшого хліба. Гориста рівнина, глиниста земля, що не хоче родити нічого, окрім дрібної картоплі.

Львів Миколу Хвильового знав ще за життя письменника. Його новела “Редактор Карк” наприкінці двадцятих продавалася тут окремою книжечкою. Щороку, вже після самогубства письменника, у Львові проводилися вечори його пам’яті. Навіть під час німецької окупації, у 1943 році, як згадує Аркадій Любченко, у Львові відбувся вечір пам’яті Миколи Хвильового.

Пригадуєте “Арабески”? Товаришко Маро, якщо я умру і ви покладете на мою могилу пучок запашного чебрецю, знайте, що я воскрес. Чебрець був готовий задовго до поїздки, лежав на видному місці, мовляв, покладу на могилу і перевірю, чи то я товаришка Мара. Але в останній момент перед виходом чебрець випав із поля уваги. Значить, не судилось.

Поїзд “Трускавець–Харків” відбуває зі Львова біля десятої ранку, прибуває у Харків через добу. Дорога довга. Сервіс ненав’язливий. Вагони зразка сімдесятих років. Розбалансоване залізо гримить і викликає неприємні асоціації. Доволі чітко фіксоване, хоча й глухе, відчуття якоїсь небезпеки. Сусідами по купе виявились двоє росіян – він і вона, подружжя, та чоловік років п’ятдесяти, харків’янин. Через півгодинної розмови з’ясувалося, що мовою спілкування буде російська, хоча харків’янин зі мною намагався говорити українською. Але годі стосовно мови, про це зараз багато ведеться порожніх балачок, отож не буду зайвий раз нагадувати про ненормальність мовної ситуації. Як я зрозуміла після повернення з Харкова, суть трагедії нашої розділеної навічно, напевно, землі лежить дуже глибоко, і рідна мова, якої зреклося корінне населення Слобожанщини на користь цивілізованішої, зайшлої російської – тільки наслідок, а не причина процесів. Як писав ще на початку 19 століття Микола Костомаров, росіянин, котрий у Харкові став свідомо українцем, – що українська мова – це мова для домашнього вжитку. На люди, тобто, з нею не можна. Цей комплекс меншовартости у харків’ян особливо істотно поглибив совєцький час розвинутого соціалізму, як прийнято було називати сімдесяті роки. Величезне промислове місто із високо розвинутими галузями усілякого машинобудування, відтак наукою, функціонувало на всесоюзних передових позиціях виключно російською. Українська супроводжувала хіба процес травлення за родинним столом, коли ніхто не бачить, та копання на присадибних ділянках. Сьогодні, як сказали мені у літературному музеї у Харкові, село розмовляє по-українськи, вартує поїхати з Харкова на кілька кілометрів і ви почуєте мовну стихію мальовничого українського степу, яка свого часу зворушила Миколу Гоголя, полтавчанина Євгена Гребінку, Квітку-Основ’яненка з його “Марусею”. Десь тут починалася любов до рідної словесности у харківському гуртку літераторів на початку 19 століття, Ізмаїл Срезневський із його записами численних українських народних пісень, вже згаданий раніше Микола Костомаров та група поетів-романтиків. На початку століття двадцятого знамениті Богодухів та Охтирка, з якими пов’язані імена Миколи Хвильового, Івана Багряного, Євгена Маланюка.

Я намагалася пояснити сусідові по купе, харків’янину, мету своєї поїзки: поклонитися Хвильовому. Він не знав, де може знаходитися могила письменника. Я ж чітко пам’ятаю, що це парк наприкінці вулиці Пушкінської. У сімдесяті роки на місці одинадцятого цвинтаря влада вирішила закласти парк. Могила Миколи Хвильового була знищена, як і могила, до речі, Івана Дніпровського, близького друга письменника, котрий помер незадовго до самогубства Хвильового. Могила Дніпровського не віднайдена, на відміну від могили Хвильового. Досьогодні у знаменитому будинку письменників “Слово” живе дружина Івана Дніпровського, яка свято береже пам’ять про чоловіка, хоча у житті з ним доводилося нелегко через пристрасть до жінок. Співробітниці літературного музею твердять, що вдова Дніпровського передала музеєві листи коханок до її чоловіка, які вона зберігала довгі роки після його смерті.

Страшне враження викликає цей парк наприкінці Пушкінської у Харкові. У глибині – невеличка церква. Російська православна, що у мене, галичанки, викликає почуття, дуже наближене до огиди, асоціації із темнотою. Темна пристрасть у вірі – язичництво, не просвітлене світлом гуманізму, фанатизм, що яскраво дав про себе знати під час візиту Папи. А довкола – парк. Гойдалки для дітей, вигулювання псів, пияки у пошуках вільного кущика, “хот-доги”. І могили. Микола Хвильовий, Василь Еллан-Блакитний, який помер у грудні 1925 року і з’являвся Хвильовому у хворих гарячках під час запоїв, адже розійшлися невідомо ким – друзями чи ворогами. Далі – могила Петра Гулака-Артемовського, Карпенка-Карого, художника Васильківського. Такий сором – парк на місці кладовища – є і в Івано-Франківську біля драматичного обласного театру. Тут також залишилося з десяток могил, серед них – коханої Івана Франка Юзефи Дзвонковської, котра не одружилася з ним, бо знала, що смертельно хвора.

Під час перебування у Харкові увесь час намагалася думати про спільне, що нас єднає, галичан та слобожанців. І спільною в основному виявлялася якась біда чи хвороба, залишена після тоталітаризму. Спільне хамство, п’янство, бруд на вулицях і в магазинах, у підземці на переходах жебраки, бари, відвідувачі яких – “стрижена” в основному публіка: ти чьо, казел, туфту гоніш? Це що – спеціально харківське видовище? Ні. Я намагалася говорити про це харків’янам. І тут, на жаль, виходила завжди якась незручність – або у них, або у мене: е ні, галичани, ви все-таки інакші, ніж ми. Ось для прикладу. Десь під полудень у музеї. Шлунок вимагає своє, відмовляється слухати про зберігання національних традицій. Це, даруйте, стосується більшости людей, особливо приїжджих. Мушу ставити запитання посеред бесіди, мовляв, де тут у вас можна щось з’їсти. Мене відпроваджують у студентську “столовку” під назвою “Жыли-были”. Та жінка, що розливає борщ, на вигляд дуже агресивна, з величезним черпаком у руці: вам чого? Згадую Латинський квартал у Парижі. Ресторанчики один в один з різними національними кухнями: китайська, грецька, японська, італійська. Біля кожного стоїть спеціально офіціант, який заманює відвідувачів. Як вони вишукано вклоняються, з якою приязню розмовляють, пояснюють меню – все це, безсумнівно, вишкіл і традиція, традиція, традиція. Бездоганна чемність, яка полонить і сприяє відчуттю комфорту, впевнености, захисту. Ти кожного разу знаєш, чого очікувати від чемної людини. Відтак хто його знає, що означає в устах офіціантки: вам чево? Знову ж, між Парижем та Харковом десь знаходиться Львів. Із масою затишних кав’яреньок, з евроремонтами та блискучими новенькими санвузлами, усміхненими гарними офіціантами і таке інше. Але навіть найшикарніший евроремонт, вишуканий інтер’єр, скажімо, китайського ресторанчика на Грушевського, не затьмарить того факту, що подають тут із соєвим соусом пельмені з пакета, виготовлені зовсім не у Пекіні. Очевидно, за немалі гроші. Ми, львів’яни, з цим боремося і у китайський ресторан обідати не ходимо, навіть якщо наш офіс знаходиться з ним в одному будинку на поверх вище. Якщо продовжити гастрономічні роздуми, а гастрономія – це, без сумніву, невід’ємна частина будь-якої культури, то майже на повороті із вулиці Пушкінської на вулицю Фрунзе у Харкові, дорогою до літературного музею, знаходиться “Французкая булочная”, і це також важливий факт у моїй доктрині “Харків-Париж”. Як мені пояснили, господарі тут – корейці. Щодо тих, хто працює за прилавком, то ані корейської мови, ані корейської зовнішности у них не спостерігалося, традиційне: вам чево? У вікні – муляж Ейфелевої башти. Невибагливий інтер’єр. На дерев’яній вітрині – різні булочки на зразок круасана та солодке. Пити можна чай і розчинну каву. Уперше спробувала тут поснідати сама, але не вийшло: у офіціантів не виявилося здачі із п’ятдесятки. Іншого разу вирішила пригостити своїх добровільних харківських гідів чаєм із булочками. Цього разу тут знайшлася натуральна кава ціною… п’ять чи сім гривень за чашку. Офіціантка змовницьки моргнула, показуючи несміливо з-під поли зіжмакану пачку кави іноземного виробництва. Я не можу не поставити цього запитання: чому так дорого? Мої харківські приятельки, я читаю це в їхніх очах: скупа галичанка, нічого не зробиш, нам по горнятку кави, будь ласка. Ні, ми, галичани, такої кави не п’ємо – ані по п’ять, ані по сім, ані по десять, яку частенько пропонують у Києві, бо вважаємо такі ціни нереальними і не дозволяємо заробляти на собі нечесним ділкам.

Мандри містом, як це було у Парижі. Що може бути приємнішим, аніж сісти просто на вулиці за столиком і спостерігати за натовпом, виділяти у ньому обличчя, строї, спостерігати за настроями та манерами публіки. Спогади про Харків та натовп людей на його вулицях на початку двадцятих минулого століття залишив Юрій Смолич. Це був приблизно той час, коли у Харкові з’явився молодий Микола Хвильовий. Люди часто тоді доношували військові однострої або дореволюційні котелки та пальмерстони, “піжони”, як називали тоді модників, одягали коротенькі піджаки та картузи із великими помпонами. Як сьогодні описати натовп у Харкові на початку літа? По-перше, засилля молодости. Харків можна сміливо назвати містом студентів. Вродливі дівчата, обтягнені у вузенький одяг із модних “бутиків”, таке враження, ніби зійшли з вітрин супермаркету, гарні степовою буйною красою. Здається, не може бути, щоб у реальності вулицями ходило так багато гарних людей. Одяг в основному вишуканий, складається хибне, напевно, враження, що більшість поспішає розважатися. Частина публіки – на сексуальних ловах, про це свідчить одвертий одяг. Слід відмітити, що не фіксуються люди середнього віку, як чоловіки, так і жінки, їх ніби і не було у людському потоці, і зараз я не можу пригадати жодного обличчя чоловіка чи жінки середнього віку, яке би мені запам’яталося у харківському натовпі. Окремо хочеться сказати про чоловіків. Їх, здається, у Харкові просто немає, вони непомітні, невиразні і тому їх неможливо розгледіти. Утішає здогад, що, можливо, у Харкові всі достойні та цікаві чоловіки їздять автомобілями. Пригадуючи Париж, Версаль, надибую в пам’яті гіда-італійця. Не красень і не навпаки, але настільки виразна людина, таких не забудеш ніколи, побачивши раз. Один із найяскравіших моментів у враженнях від французької публіки. Часто зустрічаються пари похилого віку, усміхнені та щасливі, і випромінюють любов, нехай навіть обоє сиві. Мене це вразило особливо в Парижі, адже у нас частіше можна зустріти пари, у яких жінка набагато молодша за чоловіка, точніше кажучи, катастрофічно молоді дівчата поруч із зрілими чоловіками.

Харків – без сумніву, не Париж, і Львів – не Париж, навіть і не маленький. Я це підкреслюю, коли думаю про милих людей, з якими стикалася у Харкові і які, напевно, образяться на мене за такі невтішні зауваги про їхнє місто. Виправдовуючись, скажу, що у тій всеукраїнській суперечці про протиставлення Львова та Києва не пристаю до жодної із сторін, натомість думаю, що набагато конструктивніше говорити про спільне, а воно у нас насправді однаково погане. У Харкові, столиці абсурду Миколи Хвильового, видно це особливо яскраво. Дорогою повз відомий держпром, який досьогодні вражає своїми масштабами, згадую, який настрій мали вони, громадяни совєтської України двадцятих: тут буде місто-сад. “Тоді підуть тисячі горожан на площу м’ятежної комуни, а потім підуть карнавалом на аеродром. І цей строкатий колір б’є мені в вічі, мов чітка червона пляма, що від слова “ярмарок”. Справді, строкатий колір б’є в очі. У будинку письменників “Слово” сьогодні – елітний, як мені сказали, житловий дім. У під’їзд зайти і поцікавитися, де знаходиться квартира номер дев’ять, тобто квартира Хвильового, неможливо. Не хотіла би я жити у цьому домі-крематорію, де сусід доносив на сусіда, підслуховував розмови у спальні через стіну. Поруч – той самий молодіжний парк, куди повинні були піти на прогулянку друзі письменника, яких він покликав 13 травня 1933 року. Передували цьому тривалі запої, напади білої гарячки, бувало, знаходили Хвильового зранку під парканом лікарні. Вже на вулицях вмирали люди, і до цього потрібно було виразити своє ставлення. Микола Хвильовий вибрав яскравий спосіб самовияву, такою вже була його яскрава вдача, і варіант безконечного компромісу, який він встиг спробувати сповна “на смак”, його не влаштовував. Напередодні смерті метався письменник, як звір, загнаний у клітку. Одягалося його коло друзів часто у мисливську екіпіровку, отак у чоботях та з рушницями і сиділи на письменницьких зборах. Нависало над ними почуття небезпеки. Не вивітрилося воно досьогодні. Можливо, тому, що саме Хвильовий запровадив мене сюди, точніше, його нескоримий дух, так багато думала, мандруючи вулицями сучасного Харкова, про його час, ніби оцінювала сучасне місто з позиції двадцятих. “Цей час ще довго буде овіяний поетичною романтикою перших років революції, романтикою руйнації, доки на уламках не засяють нові символи. Це час утвердження молодих авторитетів, час щирости, дзвінких фраз, індивідуалізму, але це й час, у якому було місце і любові, і творчому єднанню, і високій поезії, відчайдушній вірі і … трагічним передчуттям”, – так писав Віктор Бер. Трапилося усе, як вони не хотіли. Досьогодні у Харкові на одній із найбільших у світі площ пам’ятник Леніну, недалеко – пам’ятний знак-барельєф Дзержинському, є, казали, і вулиця того самого Постишева. Уздовж Пушкінської, дорогою до літературного музею, є час подумати. Той страх, розгублення, очікування арештів, наслуховування ночами кроків під вікнами чи звуків автомобіля – все це ніде не поділося, воно присутнє, воно гнітить, знищує, примушує щулитися. Господи! Натикаюся ніс в ніс на опудало – не опудало, якийсь манекен негра із саксофоном у руках – це прикликають так у джаз-бар. Трохи далі – щиток біля фотоательє, на якому запрошення сфотографуватися зі змією, мовляв, студентам і пенсіонерам – скидка. Питаю у випадкової літньої перехожої у ситцевому халаті та кімнатних капцях, де вулиця Мироносицька – вона здивована і не знає, де така вулиця, вона чомусь дуже немирно налаштована, відчуваю, як і те, що знає, де Мироносицька. Коло звужується, на Мироносицькій живе прекрасний тендітний поет. Він пише вірші про цей час, хоча навряд чи можна так висловлюватися про поезію, точніше, дух того часу присутній у його поезії, і я упевнена, що йому загрожує небезпека. Таксі на вокзал їде неймовірно швидко, мені по-справжньому страшно. Фу, нарешті додому.