Максим Процьків

В утробі часу
або
Чудовий парк “Позачасся”

“Все тече, нічого не міняється”
Діти Безодні

Дорогий друже, виконую свою давню обіцянку розповісти тобі власні враження і думки від перебування в одній з найдивовижніших країн, що я знаю і у якій мені випало провести частину життя. Можливо, багато зі сказаного мною видасться тобі дещо дивним або, чого мені не хочеться найбільше, неправдивим. Та свої міркування і почуття намагаюсь описати настільки чесно, наскільки я здатен це робити. Попри усе, ця країна залишається у моїй пам’яті незвичайною і вартою уваги. Я навіть придумав назву для неї. Гадаю, що у цій назві охоплюється і вирізняється щось суттєве і важливе з усього маскараду перебаченого, перечутого і пережитого там. А окрім того, люди усюди люди, ти знаєш це, а тому завжди відчуєш, де я кажу правду, а де дофантазував, бо не додивився або не дочув. На щастя, фантазія така ж частина нашого життя, як і правда. Я, власне, тому і пишу для тебе, бо знаю, що ти відрізниш марення від виваженого судження, жарт і гру від пошуку і переконання, неоковирність і помилку, від стилю, доброї словесної знахідки чи багатозначности. Моєї і своєї. І що важливо, як завжди сподіваюсь, ти даш мені знати про це.

Думаю, титул “Країна зупиненого часу” – звучить краплину дивно, по-дитячому інтригуючи, а зрештою і дещо провокуючи. Беруся стверджувати, що мрія тих, хто прагне зупинити час, давно реалізована. Виглядає ця споруда якось зовсім не так, як це уявляють собі різного ґатунку письменники-фантасти, або релігійні проповідники. Звичайно, існування такої країни оповите містифікаціями, леґендами і переказами, просто пустими балачками і дійсно таємницями, і, як це водиться, всякого роду міжнародними секретами. Роздобути правдиву інформацію, а з неї зрозуміти щось докладно справа нелегка і ризикована. Та й не один наклав головою у переслідуваннях сенсу чи змісту Позачасся. Та з деякого часу ти навіть можеш знайти це метафізико-правове утворення на карті світу. Придбавши такий ґеографічний малюнок за редакцією якогось просвітителя, шукати потрібно на найбільшому континенті планети, якщо тобі дійсно захочеться знати, де саме у ґеографічному просторі, розташована країна Позачасся або Незавжди країна. Хоча, саме ґеографічне розташування розкаже тобі не багато про Назавжди Завжди. О! Мало не забув, на мапі ця країна здебільшого позначена під іншою назвою, зрештою, як і усе в Позачассі. На думку жителів того краю, їм пасує дійсна назва для країни, а саме “Україна”, що й означає, на скільки я зрозумів від тих аборигенів: “країна поза будь-якими умовами”, “справжня країна”, “країна назавжди”. Зрештою, так воно і є, ця назва цілком відображає такі прагнення. А саме слово збудоване за аналогією від “у-колі”, “у-родині”, “у-країні”.

Здається мені, що несамовите бажання бути у-країні, зіграло з у-країнцями злий жарт. Одержимість прагненням бути суспільною цілісністю поза будь-якими умовами вимагає від сповідників цієї специфічної віри велику пожертву, а саме: ігнорування деяких умов реальности. До прикладу, ця умова дозволила ізоляціонізму взяти верх над даною культурою, що тільки сприяло остаточному формуванню одного з крайніх виражень даної інтенції. Я маю на увазі феномен створення та існування “країни поза часом”, або...країни. де час зупинився! Кажу “одного з крайніх виражень цієї інтенції”, тому що таке спрямування до створення соціальної субстанції всупереч усьому може призвести до формування двох особливих моделей спільноти. Це спільноти, що ігнорують фундаментальні часово-просторові виміри буття. Відповідно, це країна поза часом і країна поза простором. Не важко помітити, що навіть на рівні теоретичному, суспільні утворення – збудовані на подібних засадах є контраверсійними, парадоксальними або такими, що виявляють явні протиріччя. Можна тільки собі уявити, що трапляється з такими громадами у реальному житті. Але ніде правди діти, у загальних рисах, так мені виглядає те, що сталося з країною-У.

Історії відомі прецеденти, коли деякі спільноти втрачали територію, на котрій вони могли б жити, або так би мовити відмовлялися від “територіальної залежности”. Наприклад, цигани. Очевидно, що це зовсім різні випадки, коли люди вимушені покинути територію проживання і коли люди відмовляються від прив’язаности до території. Бути переселенцем, біженцем, імміґрантом або почуватись “людиною всесвіту” – це речі швидше протилежні, ніж тотожні. Наскільки різними є почуття поневолення і почуття реалізації власного вибору.

Цікаво, чи існує зараз, де-небудь країна поза простором або країна де простір скінчився? Таке, напевно, може статися тільки десь “далеко від цивілізації” у африканських пустелях, приамазонських хащах, російських безмірних просторах або на тибетських хребтах. Я, здається, навіть чув про якусь таку загадкову околицю. Але назву не запам’ятав: чи то Чичура, чи то Ічкундрія. Щось таке, направду, химерно-неприємне і відлякуюче, тай історії про той край ходять... не для надумливих і дбайливих міщан. Але я там ніколи не бував, а тому не можу сказати про те нічого докладно. А от про Позачасся розповім з охотою, як там кажуть, “з перших уст”. У всякому разі, дорогий друже, якщо ти любиш подорожі, реальні чи уявні, нові враження і відкриття, якщо ти хочеш бачити і знати більше, ніж вимагає від тебе телереклама жіночих прокладок або якогось пійла, то поспішай побачити небачене або почути нечуване: про країну позачасся – “славну Україну”! Цілком можливо, ти побачиш там щось таке, що, направду, вразить, зацікавить або роздратує, напевно більше, ніж свіжосклептаний голлівудівський блокбастер.

Дійсно, я аж ніяк не можу знати, чи дійсно тобі випаде коли-небудь побувати у тих краях, та й можливо розказаного мною буде цілком достатньо для тебе. Отож, з того що зачепилось у пам’яті складаю свій огляд панни “Попідчаски”. Маю на увазі “Позачаску”, як лагідно обзивають свою країну понадпопіди. А саме про те, як орієнтуватись, бачити і чути у понадчасі, про підстерегаючі небезпеки, а також маленька картографія: місцерозташування несподівано небувалих чудес, пам’ятники передісторії і карикальтури. Особливої цінности ці твори позачуханого мистецтва набувають тому, що часовому виміру вони настільки непідвладні і непритаманні, що ти не маєш жодного шансу відчути їх де інде у світі, зрозуміло, тільки у загубленому часі, чи то Часозагубленні або, за асоціацією з губами, “в утробі часу”.

То ж слухай. Найперше, необхідно постаратись зрозуміти місцеву мову, метафоровану одним із тамтешніх поетів, як “осоловіла”. Не знаю мотивації такої контомінації, але напевно корені цієї емоції у тому, що більшість з аборигенів таки дійсно виглядають посоловілими левову частку свого життя. Чи то від важкої, нікому не потрібної праці, (до речі, платню за працю вони ніколи не вимагають, це у них не прийнято, таке собі табу), чи то від передозування місцевим відразним псевдо-натуральним наркотиком “Салогон”. Можливо, від очевидности безцільности життя, яку ти починаєш відчувати дуже швидко і глибоко перебуваючи там завдяки позачасности, яка віддаляє тебе НАЗАВЖДИ від будь-якої мети. На цей випадок придухоурки навіть мають життєве гасло: “Ніщо так не постійно, як тимчасовість”. Ох, яка іронія! Розумієш сенс цієї позамудрости? Спробую пояснити. Це значить, що кожен відрізок часу, який усвідомлюється нами, як скінченний і невеликий за тривалістю, є нескінченним за визначенням. А це у свою чергу, значить, що наша свідомість ніщо більше, як гра фантазії. Зрозуміло, в умовах позачасся. Але це останнє зрозуміло є очевидним для тебе і для мене, але аж ніяк для позачасців, для яких свідомість є ніщо більше як гра. Гра фантазії, почуттів, спогадів і раціоналізацій... Оскільки гра не усвідомлюється здебільшого, як серйозний вид активности, (себто: з необхідности, фундаментальний, довготривалий і т.п.), то й артикулюється у слові “тимчасовість” (себто: з бажання, зі заманливости, від випадку до випадку).

Усвідомлення (тут гра усвідомлення) можливе тільки в одному часовому вимірі (тут і тепер) і виступає для суб’єкта усвідомлення, як явище неперервне у межах одного (1) усвідомлення. Передуючий усвідомленню процес усвідомлювання може тягнутися довільну кількість часу, а крім того “одне усвідомлення” може містити довільну кількість подій, явищ, фактів, спогадів, уявлень, передчуттів, відчуттів та інших “до-носіїв інформації” (термін мій), та ще й у їх безмежно су-пропорційній (термін мій) суміші, а це, у свою чергу, значить, що “процес усвідомлювання” апріорі не може бути обмежений жодними часово-просторовими рамками. Він (процес) – безмежний, що може сприйматися у рамках людської екзистенції, як постійність. Я мислю, що вічне у рамках життя однієї людини сприймається або може сприйматись, як постійне. “Ніщо так не постійне, як тимчасове”, ця геніальна дефініція позачасців, у контексті їхньої поведінки розуміється мною, як віддзеркалення їхньої ж психологічної настанови: “Ніщо так не притаманне людині, як безконечна гра поодиноких усвідомлювань”.

Здогадуюсь, причина оригінального сприйняття позачасцями фундаментального для людини процесу осмислювання життя, як дії самозамкнутої, але одночасно і хаосоподібної, полягає у невизначености або неможливости, або безсенсовности (у їх розумінні сенсу існування) постановки ясної і чіткої мети усвідомлювання. Більше цього, виглядає так, що в умовах позачасся пересічна людина не здатна осмислити чітких координат для системи власного мислення. Іншими словами, існування країни Позачасу передбачає створення умов, що значно утруднюють для людини процес витворення системи власних вартостей, за якими вона могла б контролювати власне усвідомлювання світу і себе. Таким чином, потреба бути свідомим стає в’язницею для позачасця, безконечним і беззупинним актом надання смислу життю без можливости завершення чи зведення цього “перманентного думання” у будь-яку, хоча б найумовнішу систему. Це – безглуздий біг по колу. Або рух із постійними і випадковими змінами напрямку. Залежно, як на це явище подивитись. Але кінцево – це самоспалення без явної причини. Тому і не дивно, що багато жителів Позачасу відмовляються, наскільки те можливо, від природного дару осмислювати і вибирати. “Перманентне думання” “плавно переростає” (термін позачасців) у “перманентне недумання” або просто бездумність. Напевне, спрацьовує універсальний закон збереження енергії. Але як би там не було, саме нездатність звести власні “окремі усвідомлення” у систему знецінює їх значення для особи і повертає на рівень “процесу усвідомлення”. Через це процес формування власної позиції чи думки, у такому випадку, ніколи не завершується, а тому не переростає у свідому, сплановану, цілеспрямовану і завершену дію. Так, усвідомлення потенційної завершености дії зрощується з усвідомленням реальної неможливости її завершення (дії) в умовах Позачасу. А через це: “Ніщо так не постійне, як тимчасовість”, – судження істинне, – для позачасних українців.

Як я вже говорив, “інсайт” – результат процесу усвідомлювання сприймається людиною, як реальна подія, співвідносна з іншими подіями, що існують у часово-просторовому вимірі або фіксуються у певному історичному моменті, або пам’ятаються в асоціаціях з певними фактами, що знову ж таки мусили мати місце у часі або просторі (чи за звичай в обох), аксіоматично. Це дозволяє різним типам свідомостей або способам міркувань знаходити спільні точки пересікання. Конкретні результати усвідомлювань (культурогенезу) з їх часо-просторовою фіксацією стають цими точками спільних координат. Це дозволяє, у даному вимірі, відбутися діалогу культур. Вони (культури), так би мовити, можуть звірити власні стандарти за посередництвом реалізованих потенцій або іншими, звичними словами культурних досягнень. Причому, незалежно від актуальної часово-просторової локалізації цих культур. Тому ми можемо дозволити собі порівнювати сучасні США з Римською імперією або Україну XVII сторіччя з Італією XVI, і таке інше. Але проблема у тому, що сам “культурний процес” власне творцями і носіями різних культур, сам життєдайний “процес усвідомлювання” у межах різних культур може сприйматися, переживатися і артикулюватися абсолютно різноманітно, а не рідко – протилежно. Спробуємо перевірити цю тезу.

Протилежним до гасла позащастя, про яке я розповів, буде твердження: “Ніщо так не тимчасове, як постійність!”. Та й насправді, хіба ти ніколи не чув від “глибокодумних мужів” висловлювання на кшталт: “Мир – це стан перепочинку між війнами”, або цінованіше “Суєта суєт і усіляка суєта” і т.п... Невже мир – це не та постійність, не та Ойкумена, до якої прагне людство? Але чи знаєш ти період історії або відрізок часу з власного життя, у який би люди не воювали одне одного десь на Землі? Хіба наша соціальна стабільність – це не кожноденне мереживо дрібних обов’язків і справ? Якщо твої відповіді ствердні, (друге запитання – заперечна) – це значить, що вони підтверджують наведені мною висловлювання, а отже, постійність таки є тимчасовою. А це дозволило б мені думати, що моє наступне міркування вірне. А саме: хоча два протилежні судження “Ніщо так не постійне, як тимчасовість” і “Ніщо так не тимчасове, як постійність”, є взаємозаперечними, все ж вони є співставними за змістом, себто виражають одну істину, але омовлені, як взаємозаперечні сентенції. Ці два речення для мене є вираженням одного і того ж: життєвого становища екзистенційної розділености людини на людина-і-світ. Парадоксально? Але факт. Не марно логіки твердять, що хибне і хибне судження дає істинне.

От таким чином, мій друже, всі ці навколо семантико-логічні міркування привели мене до думки, що носії різної культури можуть усвідомлювати співставний життєвий досвід у абсолютно різний спосіб, використовуючи оригінальні, різні, а часом і протилежні шляхи вираження. Це безпосередньо стосується і омовлення окреслених процесів. Як бачиш, те що іноді артикулюється, як, на перший погляд, взаємозаперечні твердження, може бути результатом різношляхового (або різної культури осмислення, а звідси і різної культури буття) вираження у мові ідентичних процесів спів-буття людини і світу. Очевидно, що існування різних мов і різних культур тільки підтверджує поліморфність людської креативности. Окрім цього, мені також стало очевидним, що мова чи культура, а точніше “процес окультурювання” людини не сприяє порозумінню між людьми більше, аніж заважає взаємопорозумінню.

Погоджуюсь, що одна мова може дозволяти усвідомлювати певні аспекти або певну групу аспектів самоусвідомлення, спів-буття людина-світ чи людина-людина повніше і ефективніше, ніж інша. Безперечно, людські мови – це засіб кодування і передачі інформації, але які специфічні ці методи! Які різні критерії та пріоритети до відбору і рубрифікації інформації, які різні форми і способи її поєднання у вигуках, реченнях і текстах. Мови роблять із пізнаваного невпізнаване і навпаки; мови роблять із зрозумілого незрозуміле і навпаки; мови об’єднують і розчленовують, будують і руйнують, багатять і обдирають, і так безкінця... І все це багатство складности і різноманітности, поліморфности, українською швидше за все сформулюють, як щось на зразок сухого словосполучення – “різні мови”.

Процес “окультурювання” людини, у великій мірі відбувається завдяки нашій здатности до символізації. Здійснюється цей процес здебільшого через мову і шляхом мовлення. Сподіваюсь, моя інтерпритація фразеологічного звороту, що побутує в мові позачасців і є вираженням їхньої культури, продемонструвала наскільки оригінальними можуть бути шляхи символізації. Відтак не дивно, що однакові об’єкти символізації у різних мовах і культурах можуть розумітися по-різному. Звісно, враховуючи особливости декодування інформації з мови, інтерпретацію суб’єктом мовлення у залежності від його психологічних особливостей та особистісних уподобань і т.п. Тому – то і не дивно, що у нашому випадку позачасця зрозуміти іноді зовсім непросто. Тут тобі одна з причин можливих недорозумінь та непорозумінь. А від них до конфлікту один крок.

Все ж, гадаю, порозумітися завжди можна. Тай штовхає до взаєморозуміння не тільки і не стільки банальний інтерес або інтерес комерційний, як глибинне людське бажання бути зрозумілим (за допомогою іншого речення, цю ж думку формулюю як: “відчуття життєвої необхідности демонструвати власну індивідуальність і бути прийнятим іншим”) і бажання розуміти (іншими словами “базове відчуття задоволення від усвідомлення необхідности розуміти й приймати інше”). Мова і культура – тільки інструменти, які, як і всякий інструмент, бувають різними. Інструменти, що однорівно можуть як сприяти комунікації. так і перешкоджати їй, а тому і також, як ощасливити, так і понівечити людське життя.

Все, все, все, припиняю свій імпровізований траскультурний аналіз мови понадчасців. Свідомо не вдаюсь до детальніших копирсань у лінгвістичних конструкціях, що природно тяжіють до перетворень у грубезні монографії, не бажаючи знудити тебе, а також відвернути твою увагу від моєї розповіді про Позачасся, що тим часом і є предметом моїх писань до тебе. Повертаюсь від безмежжя суєт теоретичних роздумів до жеттєво-практичних спостережень. Таке собі “Вперед у минуле–2”. От наприклад, чому, думаєш ти, мій друже, я весь час називаю руїну Позачасся та її жителів різними назвами? А не задля флуоресцентного слівця, а тому, що намагаюсь одразу призвичаїти тебе до у-країнських традицій. Гратися словесами, імітувати реальність, прикидатись чимось іншим – це основне заняття і улюблений спорт забувлянців. У цьому вони визнані майстри! Їх логіка проста: чим життя аморфніше, тим воно дальше від часової визначености. Чим воно дальше від часової визначености, тим воно ближче до безмежности, а отже вічности! А тому, до безглуздо-інфантильної, на мій погляд, мрії про вічно-щасливе життя. Та позачасці натхненно створюють ілюзорну атмосферу, у якій ти починаєш вірити, що до ідилічного Ельдорадо залишилось тільки рукою подати. Воно тут, дуже близько, от-от за наступним горизонтом, завтра, ще один крок, ще один подих, але... Як зачаровані співом Сирен не можуть думати, що станеться з ними до ранку, так і позасці не можуть осягнути майбутнього, бо позачасом – майбутнє, теперішнє і минуле, все це разом, все це нескінченне сьогодні. “Людоловку” зачинено!

Будь уважним, мій друже, не попадись і ти, як це сталося з багатьма моїми товаришами, що так і не повернулись із Позачасся, на “сир” блаженної наївности.

Від того, що у Позачасі немає сенсу що-небудь пам’ятати, люди кожні 10 років міняють назви вулиць, кожні 50 років – назви міст і сіл (для однієї генерації населення в середньому) і т.п., трапляється кожні кілька років – правопис. Як стверджують Профанати Слова для кращого порозуміння людей шляхом мовлення... (“Фанат” в Укривині на рівні соціального фунціонування мови прирівнюється за смисловим навантаженням до титулу “професор”, або “Академіка Національної Академії Неук”). Необхідно уважно вслухатися в те, що тобі кажуть люди у Позаперед. Як я вже голосив, мову в Україні Профанують кожні кілька років. Через це люди вже давно не можуть користуватись нею. Існує кілька варіантів вирішення такої життєвої западні, що їх знайшли вихилянці. Найпростіший – вживають інші мови, найчастіше трапляється сусідніх з Позамовою країн. Другий, не менш популярний, вживати “народний варіант” (визначення Профанатів) мови. Мається на увазі наслідування людьми манери спілкування приматів. Це суміш слабодифереційованих і, здебільшого, слабоусвідомлюваних звуків різного походження з активною жестикуляцією. Проблема спілкування шляхом цього варіанту мовлення полягає у тому, що його різновиди локалізуються у певних соціальних і асоціальних, професійних і бездіяльних і т.п., групах, субгрупах і контргрупах населення, а також у певних трудових і не дуже реґіонах Попідкраїни. Профанати визначають ці мови, як “суржики і діалекти”. Досить часто трапляється, що користувач суржику з труднощами, а багато у чому і зовсім не розуміє користувача діалекту. Надто різнопланові символізація, фразеологізми, неологізми...

Літературною мовою розмовляє настільки мала і різношерста група українців, що, як це прийнято у світовій практиці, ми можемо прирівняти їх до нуля (0%) і не будемо більше приділяти їм уваги. Окрім цього, при знайомстві з таким дочасцем ви швидше за все зможете порозумітись. Але будь пильний при спілкуванні з носіями новомов, для прикладу, зі “собаконаслідувальною” (назва цілком умовна, будь-які збіги випадкові – Прим. автора). Досить звичайними у Позачасі, є випадки коли при неправильному розумінні сказаного одним з співбесідників у відповідь, як аргумент, ти можеш отримати різного степеня фізичні пошкодження, а це тільки засіб “підтримки розмови” (у рамках стилю).

Як полюбляють собачити там, у різних публічних місцях “переконливо рекомендую” не встрявати в довгі розмови і роз’яснення. Куди краще обмежитись стверджувальними похитуваннями головою і виявом приязні мімікою та жестами. Такий тип спілкування, безсумнівно, куди зрозуміліший, ближчий і “любий серцю” пристосуванців. Окрім цього, як правило, такої поведінки достатньо, щоб стати поважаною, щодо позамовця, особою. Прийнятні мичання, блеяння, та скигління на зразок: “мг-мг”, “угу-угу”, “иги-иги”, “хі-хі-хі-хі”, “ага-ага”, і т.п. Широкопопулярна частка “бля” або її замінник “мня”, або “ну”, натякає на вільне володіння інформацією та процесом спілкування мовцем. Як і у всьому, у Тіпачасі “бля” – “мня” – “ну” має зворотне значення. Чим більше важивається частка, тим гірше або невпевненіше почуває себе мовець. Будь обережним!

Скажу тобі щиро, правда – то зовсім не правда у Хибночасі. Як ти вже, напевно, почав догадуватись, бажання розуміти і бути зрозумілими не надто бентежать пересічного мешканця Позачасу. Він надто переобтяжений дріб’язковими проблемами, щоб наблизитись до проблем серйозних. Таке воно справжнє обличчя суєти вічної тимчасовости. Проте, Масоби Безособової Дезінформації..., перепрошую, Засоби Особливої Деформації функціонують справно і безвідмовно. Послідовність викладу фактів у Позачасі не має жодного сенсу, через це там розмішують події факти і коментарі у довільних пропорціях і наливають у голови громадян великими дозами, аби не встигли отверезіти. А якщо хто і перелякався з передозування несвіжими спагеті, то йому подадуть свіженьку порцію свіжозаквашеного інформаційного розсолу. Після 10-15 хвилин прослуховування або перегляду такого Розсусолу (можливо назва місцевих новин, не пригадую точно), очі глядачів набувають звичного помутнілого забарвлення, посоловілого вигляду, вуха, як прийнято говорити там, “скручуються у трубочки” або “пухнуть”, а у декого обвисають. Бажання йти на роботу несподівано і надійно відпадає, рука тягнеться до пляшки з Салогоном розлитого самою Артемідою. Життя набирає звичних позащасливих обрисів. Повертається нав’язливо піднудююче бажання мліти у поміжчасі, спати у часі, непрокидаючись швидко померти за Позачасся!

Так воно і триває там: нахлепчуться Розсусолу, похмеляться Салогоном, тверезіють з Салогоном – захмеліють з Розсусолом, бухнуть Розсусолу – окосіють з Салогоном, цідять Салогон – квасять Розсусол, нахляються Розсусолу – дусять Салогон, Розсусол – Салогон, Салогон – Розсусол. На цьому і тримається стабільність Позачасся. І ніякої війни.

От здебільшого і все. Залишилось сказати кілька слів про тамтешніх видатних діячів і видних постатей суспільно-політичного життя. Про деякі колоритні закутки, можливо, якісь мистецькі штуки.

Найбільше не хочеться розповідати про тамтешніх політиканів від грошей та економістів від політики. Вони такі ж крутії, холуї-пройдисвіти, злодії і брехуни, як трапляється і у інших країнах. Але якости ці притаманні їм органічно, а не ситуативно, демонструють вони їх із бажанням, вип’ячуючи імена і рильця. Просто якийсь ексгібіціонізм. Від їх гонитв за капіталами такою експресією пре, що важко не збагнути, що це пхне ними не з голови, а десь знижче.

Всі їх промови, як це тепер там називають, дуже “евро”, себто спрямовані на навіювання враження тимчасовости твого перебування у просторах Вічної Тимчасовости або Перманентного Часостояння. Ці пустословства ніщо інше, як безконечне і монотонне повторювання безсенсовних сентансичних конструкцій, від яких більша частина населення впадає в глибокий транс. Бо хто у Позачасі не знає, що значить тимчасовість? Цей знаний прийом дозволяє керманичам плиночасу здійснювати будь-які дії. Наприклад, реформи, які нічого не реформують і ніколи не закінчуються. Тим, що наймані вбивці усувають конкурентів і “невигідних” осіб у білий день, нікого там не здивуєш. Жодних заперечень чи запитань з боку публіки. Публіка вражена і зачаровано слідкує за розвитком подій. Не вистачає тільки масових маніфестацій під лозунгом “Шоу повинно тривати!”, з дружніми скандуваннями “Браво!” для головних героїв мега-соціальної траго-комедії.

Такий стан сомнамбулізму дозволяє, до прикладу, солдатам і офіцерам роками служити у армії на яку їм начхати і яка ні на що не спроможна. Та й існує цей “щит Батьківщини”, по-моєму, тільки з двох причин: як гігантський державний атрибут, але що незмірно важливіше, як величезний безладний склад, де чекає свого недалекоглядного покупця трішки застаріла зброя. Платники податків утримують це “мишине військо” із задоволенням. За опитуваннями тамтешнього населення, армія займає перше місце за рівнем їх довіри до соціальних інститутів. Чому? Я так і не зрозумів, але припускаю, весь секрет у самому довір’ї. Яка довіра – такі й об’єкти довіри.

У загальному, всю цю їхню асоціальну систему, я поіменував ГРЗ (гостре респіраторне захворювання). Ніхто не може пояснити докладно, що це за хвороба, але її симптомами є те, що всім і на все і на всіх начхати, причому в процесі імітації бурхливої діяльности. Урядовцям начхати на громадян, бо у Позачасі всі вони при своєму місці назавжди. Громадянам начхати на громаду, бо що їй станеться, вони ж так чи інакше живуть разом, “нікому непотрібні”, “як завжди”. Бізнесменам начхати на економіку, бо всі крали, крадуть і будуть красти. Суддям і прокурорам начхати на право, бо його і так в потрібний момент можна змінити у “потрібному напрямку”. Громадському транспорту – на розпорядок руху, бо куди вони подінуться ті пасажири, у космос ж не полетять! Виробникам на науковців, продавцям на покупців, покупцям на товар, священикам на релігію, коханцям на любов. Життя коротке, та куди поспішати, хтозна де його кінець? У Безладі-безчасу – все можна знайти і ніщо нікуди не може подітися, тому й перейматися чимось – справа пуста і нерозумна. Там прийнято підсумовувати: “Нехай собі йде, як іде...”

У відповідності до традицій “Розсусолу”, – “...а зараз про події культури”. Позачасся славне своїми чудесами. Отже, три славетні чуда Відчаю.

№1 Чудо Донецкоє. Його суть у тому, що люди риють нори під землею. У день і в ночі, у три зміни. Шукають світле майбутнє. Так вже років із сімдесят. У цьому і полягає чудо. Нічого іншого. Можливо, ще терекони-перевертні привернуть твою увагу. Перевертнями їх зовуть з двох причин: ці гори перевернуті з-під землі на землю, навіюють жах на туристів у дні коли повний місяць добре освітлює їх жахливі обриси.

№2 Чудо Гуцульське. Протилежне до чуда Донецкого. Гори не з-під землі перевернуті, а натуральні. Гуцули ніколи не шукають щастя під землею. Вони вміють і люблять відчувати його у горах. Туристичний похід до гір Карпатських, може принести тобі щасливі хвилини. З їх висоти ти бачиш багато чого, що не підвладне погляду на рівнині.

№3 Чудо Кримське. Надзвичайний півострів, що омивається теплим невеликим морем. Півострів облямований невисокими майже зруйнованими горами, від яких залишились дивовижні, збуджуючі увагу скелі. Край винограду і тепла. Тебе здивує непомірна кількість пливучого металобрухту у бухтах. Цей мотлох – військові кораблі. Вони майже не залишають місця для мирних лайнерів та білосніжних яхт, які там важко й побачити. Міста там так собі, нічого особливого. Відчуватимеш ти їх, як великі пусто-Ти. За містом є доісторичного вигляду печери, у котрих колись жили монахи, а до них, мабуть, первісні люди. Я думаю, чому монахи утікали з міст і жили у печерах? Напевно, у печерах вони не відчували такої пусто-Ти, як у місті.

Архітектура Позачасу подекуди досить цікава, та більшість з стародавніх фортець, замків і палаців у руїнах. В основному все технологічне і банальне. Зведене явно нашвидкуруч у позастилі. Шановане мистецтво – здебільшого народне. Дуже популярні всілякі перебивки, перемальовки, переспіви, вишивки-відшивки, переробки і недоробки. Вічне репродукування чогось цілісно-подібного – одне з улюблених занять приблудців. Будь-який цілісний образ, конструкція або виріб заворожує їх, навіює щось недосяжно прекрасне. Як правило, вони прикрашають свої помешкання такими фетишами, що є для них посвідченнями іншого-кращого потойбічного життя. Життя у іншому світі, де реформи закінчуються, плани реалізовуються, а мрії збуваються.

24.08.01 Торонто