Іріна Семененко

Групи інтересів у Европейському Союзі: реґіональний аспект

Побудова єдиної Европи вступила в якісно нову фазу. Втілення у життя рішень Маастріхтського договору, практична підготовка до введення єдиної европейської валюти, збільшення числа членів від 12 до 15 і в перспективі подальше розширення Европейського Союзу, в тому числі за рахунок можливого прийому деяких колишніх соціалістичних країн – такі нові політичні реалії Европи. Усе це ставить політиків, дослідників, громадську думку перед необхідністю по новому осмислити процеси европейського будівництва.

На зміну популярній у минулому теоретичній дискусії про моделі розвитку, перевагу корпоративістських чи плюралістичних принципів у наднаціональному будівництві, відцентрових чи доцентрових тенденцій прийшов раціональний, прикладний підхід. Рахують вигоди і втрати від запровадження евровалюти, від вступу нових членів, об’єднання Німеччини. У центрі дискусії – питання про нові форми і нову якість управління політичним простором, що росте не лише вшир, але й углиб, за рахунок розширення сфери компетенції наднаціональних органів.

До процесу прийняття рішень підключається велика кількість учасників, як оформлених в організаційні структури (асоціації, об’єднання, рухи, ініціативні групи), так і інституційно не структурованих. Групи інтересів справляють істотний вплив на процес прийняття рішень інститутами влади, держави та її суб’єктів і на рівні наднаціональному, утворюючи в рамках ЕС політичну спільноту з мережевою структурою.

Розмивання традиційних цінностей, пов’язане з розвитком технічного прогресу і нав’язуванням стереотипів масової культури, руйнацією родинно-побутових устроїв, зміною політичних реалій, дало поштовх до розповзання кризи національного самоусвідомлення громадян Европи, яке поки що не компенсоване широким розповсюдженням самоусвідомлення европейського. Це усвідомлення у кращому випадку, як вважають дослідники, існує в формі так званого “дозвільного консенсусу”, тобто внутрішньої згоди не перешкоджати активно процесам політичного й економічного зближення [1].

Почасти криза самоусвідомлення знаходить вихід у розповсюдженні реґіоналістських рухів, навколо яких збираються прихильники націоналістичних цінностей. Реґіональні проблеми завжди були компонентами европейської політики. За останнє десятиліття в орбіту їх розв’язання виявилися втягнутими не тільки місцеві політичні еліти й центральна адміністрація, але й широкі верстви населення. Ріст впливу Ліги Півночі в Італії, підтримка переважною більшістю населення Шотландії автономістських настроїв (це показав вересневий 1997 р. референдум, у ході якого була підтримана ідея виборів до реґіонального парламенту, призначених на 1999 р.), зміцнення політичних позицій каталонських націоналістів у Іспанії, підключення німецьких земель до прийняття рішень на рівні інститутів ЕС – явища одного порядку. Вони опираються на синтез політичної волі представників реґіональних політичних еліт і підтримки широких верств населення. Цікаво, що, за даними опитувань, частка европейців, що співвідносять себе з ґеографічною спільнотою (реґіон, місцевість), яка не співпадає з територією країни, перевищує 90% [2].

Однак радикально-сепаратистські тенденції наявні все-таки у меншості европейських реґіонів. Центральні уряди, політичні сили, громадська думка шукають шляхи вирішення проблем, породжених реґіональною самобутністю (як і самобутністю еміґрантів із країн Третього світу, а тепер і Центральної Европи), в руслі громадянського суспільства. Як відзначає І.Іванов, “сам реґіоналізм у Европі набуває вже не поверхового історико-релігійного, а найглибиннішого наповнення, суттю якого є рівень реґіонального розвитку і співвідношення потреб і ресурсів окремих реґіонів при розв’язанні соціально-економічних проблем, що стоять перед ними” [3].

РЕҐІОНАЛЬНИЙ ФАКТОР У ПОЛІТИЦІ ЕС

У складі 15 країн ЕС налічується понад 160 реґіонів. Італія, Іспанія, Бельгія та Австрія мають у своєму складі реґіони з тим чи іншим ступенем адміністративно-політичної автономії. Поряд із ними є історично сформовані реґіони, які поки що не мають, у тім числі й унаслідок активної протидії центральної влади, навіть обмеженої політичної автономії, як, наприклад, у Великобританії.

Римський договір не передбачав прямого представництва реґіональних і місцевих інтересів на рівні Співтовариства [4]. Завдання захисту інтересів реґіонів, розробки реґіональної політики покладалися на національні держави. Европейський фонд реґіонального розвитку (ЕФРР) був створений лише в 1975 р., і до 1988 р. кошти відповідно до квот виділялися в розпорядження національних урядів. Ці кошти мали скеровуватися в найменш розвинуті реґіони. Однак протягом 10 років після створення фонду розрив у темпах зростання багатих і бідних реґіонів продовжував збільшуватися; реґіональна політика ЕС, задумана як інструмент підтягування відсталих районів Европи, виявилася малоефективною.

У 80-ті роки реґіональні проблеми опинилися в центрі уваги органів ЕС. Це було пов’язано, з одного боку, з ростом реґіональних диспропорцій і збільшенням тягаря реґіональних проблем у зв’язку з прийняттям нових членів, а з іншого – з активізацією самих реґіонів як акторів европейської політичної сцени. В інститутах ЕС реґіональна політика була визнана пріоритетним напрямом спільних зусиль.

Однак про розробку загальноевропейської реґіональної політики (і нав’язування її зверху реґіонам) не йдеться. Таке завдання не під силу органам ЕС на даному етапі інтеґрації, а його постановка означала би прямий наступ на національні суверенітети і прагнення багатьох реґіонів до самостійности.

У 1988 р. були скоректовані принципи розподілу фінансування реґіонів і реґіональних проблем. Для збільшення віддачі вклади були сконцентровані на низці напрямів: допомоги найменш розвинутим реґіонам (критерій – дохід на душу населення менше 75% середнього по ЕС) і територіям, де здійснюється промислова конверсія (з відсотком безробіття, вищим від середнього по ЕС), підтримки довгострокових проектів скорочення безробіття, в тому числі молодіжної реформи загальної сільськогосподарської політики [5]. На сьогодні кошти розподіляються згідно з поділом усіх еврореґіонів на три групи: зі слаборозвинутою економічною структурою, з традиційною промисловістю і з економікою, що динамічно розвивається.

Другий напрям реґіональної політики – підтримка різного роду проектів реґіональної інтеґрації, зміцнення міжреґіональних мережевих структур в інтересах стимулювання інтеґраційних процесів на національному й субнаціональному рівнях.

НА ШЛЯХУ ДО “ТРЕТЬОГО РІВНЯ” ВЛАДИ?

У 80-ті роки економічно значимі реґіони, передовсім із числа німецьких земель, порушили питання про свою безпосередню участь у вирішенні проблем, що їх стосуються, на рівні ЕС. Такі вимоги отримали широку підтримку громадськости. Так, кожні троє із чотирьох опитаних (77%) висловилися за участь реґіонів у формуванні та втіленні у життя політики ЕС.

Зростання стурбованости “реґіональним виміром” проблем европейської інтеґрації серед політичних еліт, представників різних груп інтересів і в суспільстві загалом було пов’язане із зростаючим усвідомленням проблеми дефіциту демократії в процесі прийняття рішень на рівні ЕС. Незважаючи на широке обговорення питань, пов’язаних із необхідністю розширення повноважень Европарламенту і обраних до нього прямим голосуванням представників, ключові рішення, як і раніше, приймалися кулуарно. Реґіони володіли дуже скромними важелями не тільки впливу на процес прийняття рішень, але й просто доведення до інститутів ЕС своїх точок зору. Можливості самостійної участи реґіонів у розв’язанні проблем на рівні Співтовариства визначалися передовсім характером домовлености зі своїм урядом.

Найбільших успіхів у зміцненні своєї самостійної політичної ролі добилися землі Німеччини. Власне вони й виступили ініціаторами у формуванні “третього рівня” влади (реґіонального поряд з наднаціональним і національним) із важливим колом повноважень. Створення у відповідності з рішенням Маастріхтського договору Комітету реґіонів ЕС (за зразком Економічного й соціального комітету ЕС, який не має повноважень приймати рішення) лише почасти задовольнило ці зазіхання. Однак, як вважає німецький дослідник, представники зацікавлених земель розглядали його як перший крок на шляху створення до Реґіональної палати з суттєвим колом повноважень [6].

Комітет задуманий як арена зіставлення думок реґіонів і для консультацій з проблем, що їх прямо стосуються. Власне його формування можна розглядати як заклик до інститутів ЕС постійно тримати реґіональні проблеми в полі уваги.

Надії одних і побоювання інших щодо можливості протягування через Комітет ідей реґіональної автономії й узурпації реґіонами повноважень говорити від імені своїх держав (це право в Іспанії, наприклад, виборюють Барселона і Севілья з їхніми найвпливовішими політичними елітами) поки що безпідставні. Комітет реґіонів аж ніяк не має права розробляти моделі реґіонального розвитку Европи чи втілювати у життя самостійну політичну лінію.

Як вважає авторитетний анґлійський дослідник проблем европейського будівництва К.Міддлмас, “транспонувати реґіональні моделі розвитку з одного національного континенту в інший і спробувати з Брюсселя формувати реґіональну політику в умовах нестійкої національної рівноваги – це найвірніший шлях добитися відчуження громадської думки й позбутися її підтримки у справі створення єдиної Европи” [7], позаяк дії Брюсселя розглядатимуться як втручання у питання винятково національної компетенції.

У цьому сенсі зусилля прихильників ідеї “Европи реґіонів” (наприклад, політичних еліт Баварії чи Каталонії), які прагнуть використати реґіональну політику, зокрема, як важіль зміцнення свого внутрішньополітичного впливу, не дістали широкої підтримки в політичних колах, де формується наднаціональна стратеґія.

В ідеї “Европи реґіонів” чимало противників, які висловлюють побоювання, що союз “може розпастися на дрібні держави, які матимуть власну внутрішню політику і при цьому делегуватимуть на наднаціональний рівень лише певне коло повноважень. В такій Европі етнічні почуття перебуватимуть під спудом” [8], а штучне приглушення таких протиріч таїть у собі небезпеку могутнього вибуху. На підтвердження таких побоювань наводиться приклад колишньої Югославії.

Прийняття статусу Комітету реґіонів у 1994 р. внесло ясність у саме поняття реґіону. Воно трактується як “територія, що являє собою очевидну спільноту з ґеографічної точки зору, або така територіальна спільнота, де є наступництво, і населення якої визнає певні спільні цінності і прагне зберегти і розвивати свою самобутність з метою стимулювання культурного, економічного і соціального прогресу" [9].

Очевидно, що боротьба групи реґіонів у складі ЕС за самостійну політичну роль і участь у розробці европейської політики сприяла поворотові інститутів ЕС та европейської бюрократії у бік визнання особливих інтересів реґіонів. Економічні й соціальні програми, політичні заходи, особливо впродовж поточного десятиліття, розроблялися в основному з урахуванням інтересів реґіонів або з оглядкою на їх вимоги. Реґіони разом з національними державами та інститутами ЕС висунулися в число суб’єктів европейського політичного будівництва й активно втручалися у сферу компетенції національних держав, шукали шляхи до прямого діалогу з інститутами ЕС. Такий активний наступ дав підставу дослідникам говорити про формування “третього рівня” влади [10]. Радше, однак, виникла евентуальна перспектива такого розвитку. Тим не менше, процес створення основи для реґіонального рівня влади у вигляді різних форм взаємодії реґіонів на наднаціональному рівні уже став політичною реальністю.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ РЕҐІОНІВ

Самостійну політичну лінію у справі оформлення і просування своїх інтересів на рівні Союзу проводять реґіональні утворення, що мають сильні економічні позиції, впливову політичну еліту і часто (хоча й не завжди) певну статусну автономію в рамках угоди з центральною владою про можливість представництва інтересів територій на наднаціональному рівні. У представництві Баварії в Брюсселі працює 20 службовців із земельних міністерств. Деякі реґіони утримують свого представника або навіть офіс на двох (ґрафства Ессекс та Пікардія).

Якщо сильні області віддають перевагу самостійним діям і в своїй діяльності акцентують на представництвах інтересів території, то акредитовані в Брюсселі реґіони, які не мають автономії (приміром, Шотландія через бюро “Скотленд Еуропа”), працюють як парасолькові структури. Вони виражають надії не тільки територіальних адміністративних одиниць, але й також місцевих фірм і груп інтересів. Коротше кажучи – всіх, хто платить членські внески за право користуватися наданими послугами [11].

Як показали дослідження групи американських учених, одним із спонукальних мотивів організації власного представництва інтересів у Брюсселі є конфліктність у стосунках із центральною владою [12]. Безумовно, економічна значущість реґіону (яка, як правило, корелюється з його політичною значущістю), чи необхідність підготовки й реалізації конкретних програм, що фінансуються каналами ЕС, також стимулює організацію самостійного представництва того чи іншого реґіону.

Якщо включити в загальну кількість реґіональних представництв структури різного рівня, в тому числі національні асоціації реґіонів, асоціації місцевих властей країн – членів, реґіональні представництва груп інтересів, і, в першу чергу, місцевого бізнесу, транснаціональні структури, то їх кількість продовжує зростати.

Пояснення такого сплеску активности можна шукати у зростанні ролі Европейської комісії (ЕК) та інших інститутів при вирішенні питань із сфери інтересів реґіонів: у падінні довір’я до національної держави як провідника спільних інтересів, які відіграють в европейському будівництві усе помітнішу політичну роль [13].

Як уже зазначалося, найактивніше на фронті европейської розбудови традиційно виступали німецькі землі. Німеччина після поразки у Другій Світовій війні поставила за мету не тільки відродження державности й довір’я до неї, а й розвиток земельного самоврядування. Вже 1959 р. при ЕЕС був акредитований спостерігач, призначений нарадою міністрів земель, – у справах економіки. За землями закріплено право участи у тих формах діяльності інститутів ЕС, які охоплюють питання їх безпосередньої компетенції. Вони мають представників у різних комісіях і постійні представництва у Брюсселі.

Нерідко землі дотримуються особливої точки зору, відмінної від федерального уряду, у принципових питаннях соціальної й економічної політики. Як показала дискусія навколо термінів запровадження загальноевропейської грошової одиниці евро (уже після ратифікації обома палатами парламенту Маастріхтських угод), деякі з політично активних земель (Баварія, Гамбурґ, Нижня Саксонія) виступили проти узгодженого терміну введення єдиної валюти. Відомий політичний діяч ФРН, глава уряду Саксонії К.Біденкопф заявив про “право вето”, яке нібито мають земельні парламенти, незважаючи на тверду позицію федерального уряду щодо дотримання узгоджених термінів [14].

Чисельні області Іспанії відкрили у Брюсселі представництва, котрі мають юридичний статус торгових компаній з обмеженою відповідальністю. Створений 1982 р. Консорціум каталонського патронату на підтримку Европи й компанія “Інтербаск” служать сполучними кільцями між інтересами реґіонального бізнесу та Европейською комісією. Французькі інтереси представлені на рівні не лише департаментів, але й міжреґіональних асоціацій департаментів, створених для фінансування й реалізації програм розвитку міжреґіональних інфраструктурних зв’язків. До переліку функцій реґіональних представництв при ЕС входить інформація про основні напрями діяльности Союзу, підтримка постійних контактів з інститутами ЕС, підготовка візитів представників реґіональної влади, консультування компаній і фірм.

ТРАНСРЕҐІОНАЛЬНІ МЕРЕЖЕВІ СТРУКТУРИ

Рівень економічного розвитку стимулює звагу місцевих еліт добиватися участи у прийнятті рішень і бути почутими не тільки в своїй країні, а й поза її межами, отримати можливість реалізації широкомасштабних проектів, що не співпадають з конфіґурацією кордонів. Чисельні трансреґіональні угоди – результат такого руху реґіонів назустріч. Створювані для реалізації спільних проектів у галузі освіти, науки, туризму, розвитку єдиної інфраструктури, вони одночасно виступають від імені групових реґіональних інтересів як лобістські структури (на квітень 1996 р. їх нараховувалося 33).

Утворені силами реґіонів двох чи більше країн-членів трансреґіональні об’єднання дуже різняться за напрямами діяльности, характером присутности на рівні ЕС і мірою впливу. Найвідоміші й найактивніші горизонтальні об’єднання економічно розвинутих реґіонів, які шляхом об’єднання зусиль примножують свій і без того істотний лобістський потенціал.

Ініціатива створення об’єднань найчастіше виходить від самих реґіонів. Саме так діяли 1988 р. засновники угруповання “Чотирьох моторів Европи” (Баден-Вюртемберґ, Фона-Альпи, Ломбардія, Каталонія; Валлія приєдналася на правах обмеженої асоціації), котрі прагнули налагодити довгострокове співробітництво між економічно передовими країнами і втілювати в життя спільні науково-дослідні та інші довгострокові проекти. За координацію спільних дій відповідають глави реґіонів, які щоквартально збираються на реґулярні засідання. За оцінками ЕК, ця ініціатива – найбільша широкомасштабна модель міжреґіональної кооперації в Европі на сьогодні.

Для просування спільних проектів у галузі інфраструктури, туризму, підготовки кадрів створено транспіренейський еврореґіон (Каталонія, Ланґедок, Русільйон, Міді-Пірене). Вісім реґіонів південного Середномор’я заявили про необхідність створення високотехнологічної зони з акцентом на розвиток великих міст цього реґіону, 6 великих міст Іспанії та Франції розробили конкретні програми розвитку технологій та комунікацій, реставрації історичних центрів, просування проектів у галузі туризму. Переважно об’єднання створюються для втілення в життя конкретних програм.

Є й приклади роботи трансреґіональних асоціацій (за сприяння з боку самих інститутів ЕС) для реалізації широкомасштабних економічних чи соціальних проектів. Група “Еуреджіо” залучає прикордонні голландські та німецькі області до спільних різномасштабних економічних проектів – професійного навчання, туризму, консалтинґу, переробки відходів. Европейський полюс розвитку (прикордонні французькі, бельґійські, люксембурзькі реґіони) створено з конкретною метою – подолати наслідки кризи сталеварної промисловости, що становила кістяк їхньої економіки. Трансреґіональне об’єднання департаменту Нор-Па-де-Кале (Франція) та ґрафства Кент (Великобританія) фінансувалося ЕК для реалізації проектів, пов’язаних з будівництвом тунелю під Ла-Маншем.

Реґіони (або місцевості) з яскраво вираженою галузевою орієнтацією шукають підстав для організаційного оформлення своїх зв’язків головно з метою отримання відповідних фондів. Йдеться передовсім про традиційні галузі промисловости – текстильної (Об’єднання реґіонів, зацікавлених у реконструкції цивільного кораблебудування – RENAVAL), виноробної (об’єднує 10 реґіонів півдня Европи – DYONYSOS), вугільної (об’єднання місцевих властей Великобританії, Німеччини, Франції, Бельґії, Іспанії, які шукають підтримки в реструктуризації галузі).

Ці приклади об’єднання в пошуках фінансової підтримки галузей, що переживають кризу чи труднощі, не вичерпують списку трансреґіональних об’єднань галузевої орієнтації. Є приклади й іншого ґатунку – об’єднання на підтримку галузей динамічного розвитку, що знаходяться на їх території. Мета зближення у цих випадках – створення сучасних мережевих структур як основи для взаємодії у сфері обміну досвідом, технологіями. Для прикладу, це об’єднання 12 місцевостей з розвинутою авіакосмічною чи автомобільною промисловістю, кероване із Ворікського університету (м. Ковентрі), яке займається налагодженням зв’язків між потенційними партнерами в Европі і з працівниками розміщених на їх території підприємств і профспілок.

Міжреґіональні (створені в рамках національної держави) і трансреґіональні (перетинають національні кордони) угруповання, а також великі міста і їх асоціації чимраз активніше відстоюють свої інтереси на европейській політичній сцені. Інші групи інтересів, передусім бізнес, також іноді є провідниками чи прихильниками вимог.

ФУНКЦІОНАЛЬНІ ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ

Наскільки важливий для европейського бізнесу реґіональний вимір? Як свідчать дані опитування, приблизно кожна п’ята із найбільших европейських компаній уважає реґіональні проблеми ключовими. Але головним викликом кожна друга називає ріст конкуренції, особливо з боку країн Далекого Сходу [15]. Так, італійська автомобільна компанія “ФІАТ”, за словами голови ради директорів Дж.Аньєллі, зацікавлена в тому, щоб працювати в кожному сильному реґіоні й на широких (ґлобального масштабу) ринках.

Часто крупні фірми проявляють зацікавленість у реґіональних програмах, фінансованих ЕС. Недаремно діяльність Европейського круглого стола промисловців – форуму провідних европейських компаній, створеного в 1983 р., спрямована на розробку спільних програм професійного навчання й інфраструктури, але не виробничих проектів. Приклад успішної лобістської діяльности цієї організації – будівництво тунелю під Ла-Маншем, коли широкомасштабне фінансування відповідало прямій економічній зацікавленості багатьох учасників Круглого стола. Однак вплив цього неформального об’єднання виходить далеко за рамки лобіювання тих чи інших проектів. Використовуючи особисті зв’язки, його представники ознайомлюють вищі інстанції ЕС з думками промисловців, отримують цінну інформацію, впливають на прийняття рішень.

Канали бізнесу при цьому різноманітні. Це галузеві асоціації підприємців, наднаціональні об’єднання промисловців (на кшталт Круглого стола), реґіональні об’єднання галузевої орієнтації, пряме представництво компаній у Брюсселі, національний уряд. Деякі асоціації бізнесу, які самі з історичних і політичних причин мають яскраво виражену реґіональну орієнтацію, самостійно представлені в Брюсселі і взаємодіють у своїх інтересах з політичною елітою реґіону. Так працює, наприклад, об’єднання каталонського патронату.

Пріоритетним для бізнесу реґіональний рівень стає в основному тоді, коли мова йде про реалізацію проектів відповідного масштабу під егідою ЕС чи створення трансреґіональних інфраструктур (систем зв’язку, транспортування, баз даних).

Схоже, що можливість діяльности на рівні реґіонів Европи починають намацувати і профспілки, передовсім тому, що вступ “на нове, майже не освоєне поле діяльности на рівні реґіонів дає їм додаткові канали і можливості представництва інтересів” [16]. Їх зацікавленість у новому рівні діяльности почасти зв’язана з кризою профспілкового руху в національному масштабі, почасти – з новим рівнем проблем на єдиному европейському ринку праці, пов’язаних зі структурним безробіттям, соціальним демпінґом і різними рівнями соціальної захищености у країнах-членах ЕС.

Створена 1973 р. Европейська конфедерація профспілок (ЕКТ), до якої увійшли провідні національні профоб’єднання, служить ареною для зіставлення думок і координацій вимог профспілок. Однак суперечності між національними членами, породжені різною політичною орієнтацією (соціал-демократи і християнські демократи), відмінностями у вимогах найманої праці у країнах північної та південної груп, між пріоритетами в европейській розбудові (спільний ринок чи спільний соціальний простір), а також слабка фінансова й технічна оснащеність, відсутність авторитетного лідерства не обмежують впливу ЕКТ.

На рівні ЕС представлено понад 100 міжнародних асоціацій, які охоплюють понад 20 видів добровільної активности – у справах соціальних послуг, молоді і сім’ї, еміґрантів і біженців, інвалідів, безробітних, охорони довкілля, розвитку інфраструктур за місцем проживання, проблем реґіону. В основному це організації, які діють у Великій Британії, Франції та Ірландії. На південному фланзі ЕС добровільна активність рідко виходить на національний і наднаціональний рівень, охоплюючи переважно парафію, місцевість, територію.

Спеціальна структура для лобіювання інтересів добровольчого сектору в інститутах ЕС, наприклад, в Европейській службі цивільної дії, створеній 1990 р., включає понад 200 членів, 60% із них представляють британські добровольчі ініціативи. Очевидно, що наявність чисельних добровольчих груп інтересів на европейському рівні підвищує рівень компетентности органів ЕС у практичному вирішенні тих чи інших проблем. Одначе на рівні місцевости, реґіону, рідше – держави, реальний ефект добровольчої активности відчутніший, аніж на наднаціональному рівні. Тут можна швидше говорити про вплив на формування думки тих, хто бере участь у прийнятті рішень. На місцевому рівні діяльність добровольчих організацій носить переважно конфліктний характер. Це виключає можливість їх широкої інкорпорації в реґіональну лобістську діяльність, що її організовують місцеві еліти.

***

З точки зору зростання масштабів представництва різних інтересів на рівні ЕС реґіональна складова стає все помітнішою. Ключова роль і надалі належить національним урядам, а успіхи тих чи інших реґіонів значною мірою пов’язані з ефективністю їх взаємодії з центральною владою. З іншого боку, реґіональна політика самого Союзу стала цілеспрямованішою, хоча й не такою ефективною, як того хотілося б її адресатам – відсталим реґіонам у складі ЕС. Відомо, що саме при обговоренні реґіональних аспектів загальноевропейських проектів і проблем реґіонального фінансування виникають найгостріші незгоди.

Чи існує перспектива формування в Европі третього рівня влади або заміни “Европи держав” “Европою реґіонів”? Такі радикальні проекти навряд чи мають майбутнє. Однак підвищення ролі реґіонального компонента в процесі европейської розбудови в міру просування шляхом об’єднання – цілком реальна перспектива.

Досвід представництва реґіональних інтересів на рівні ЕС більш ніж актуальний для Росії. Тенденція до збільшення ролі реґіонального компонента в російській політиці, як і в европейській, видається нам безумовною. До досвіду вирішення проблем на рівні реґіонів і в рамках міжреґіональних угод на рівні Европейського союзу слід приглянутися ближче.

З російської переклав Григорій Чопик

1. Див. Th. Hueglin. The Transformation of Governance in the Europen Union. Towards a Federal Order of Europe. Paper prepared for presentation at XVIIth World Congress of the IPSA. Seoul. 17-21. VIII. 1997.

2. “La notoririete des politiques regionales en Europe” (Etudes regionaux du development”, N 23, 1996. P. XI).

3. И.Иванов Европа регионов (“МЭ и МО”, № 9. 1997. с. 8).

4. У преамбулі вказувалося на необхідність “зменшення відмінностей у рівні розвитку передових і відсталих або менш розвинутих реґіонів” і на проблему італійського Півдня як на зону “загальноевропейської відповідальності”.

5. “EC Regional Development Studies. International and Crossborder Cooperation in Europe”. Brussele, vol. 10. 1994. pp. 2-46.

6. Див.: T. Saalfeld. The German Houses of Parliament and European Legislation (“National Parliament and the EU”. London, 1996. p. 27).

7. K. Middiemas. Orchestrating Europe. London, 1995. p. 421.

8. Докладніше див.. “Transaction. Social Science and Modern Society”, vol. 33. № 2, 1996. p. 66.

9. Цит. за: “Regional Development Studies”, № 25, 1996. p. 29.

10. Див.: Th. Hueglin. Regionalism in Western Europe: Conceptual Problems of a New Political Perspective (“Comparative Politics”, vol. 18, № 4. 1986, pp. 439-458).

11. Див.: T. Greenwood. Representing interesis in the European Union. Basingstoke and London, 1997, p. 230. Автор принагідно зазначає, що не всі шотландські фірми використовують можливости свого територіального представництва. Багато воліють діяти через традиційні канали представництва інтересів, наприклад, европейські галузеві асоціації.

12. Див.: G. Marks, F. Nielsen, L. Ray, T. Salk. Competencies, Cracks and Conficts: Regional Mobilisation in the European Union, tupe-script. University of North-Carolina-Chapel Hill, 1995.

13. У 1913 р. ЕК зареєструвала 525 груп інтересів.

14. “Известия” 13. VIII. 1997 – Детальніше про позиції німецьких земель див.: C. Jeffery. Towards a Third Level in Europe. The German Lander in the European Union (“Political Studies”, vol. 44, № 2, 1996): Th. Saalfeid. The German Houses of Parliament and European Integration. London, 1996.

15. “The Financial Times”, 18. IX. 1996.

16. Див.: “Regional Development Studies”, № 25, 1996 (“Developing a New Field of Trade Union Activity”).