Христина Чушак, Володимир Бойко

З наплічниками на узбіччі

З II Світової війни США вийшли переможцями, економіка процвітала, світ лежав коло їх ніг... Звичайно, це впливало на свідомість людей, а особливо молоді. Сформувалась така собі етика “сили й успіху”, відродилась віра в перемогу “американської мрії”, одним словом – благодать і спокій. Тим більшим шоком для добропорядних громадян стали виступи молоді в 60-их роках, хоч ознаки нових настроїв можна було помітити значно раніше – ще в 50-х, у русі бітників, який, щоправда, не був таким масовим і вибуховим, але зумовили його ті ж проблеми.

У 50-х роках Америку заполонили мрії про хороший – кращий – ще кращий автомобіль / будинок / холодильник. Пересічний американець добре засвоїв істину: якщо добре працювати, розумно витрачати гроші, то колись все це можна буде отримати (як трохи згодом співатиме Боб Дилан: “Ти народився. Носи теплу білизну. / Вчись танцювати. Одягайся гарніше. / Куй щастя. Намагайся досягти успіху”. США розкололися на два табори: з одного боку – творці й прихильники цих цінностей середнього класу, а з іншого – гіпстери, прошарок молоді, якій НАБРИДЛА обмеженість інтересів суспільства, такі собі марґінали – соціальне дно і ті, хто добровільно відійшов на узбіччя через небажання зливатись з мейнстрімом, своєрідна соціально-культурна еміґрація (до того ж, це були люди із досить або й дуже заможних чи аристократичних сімей, з печатками престижної й ґрунтовної освіти). Саме їхнє життя й описували бітники, але не просто як спостерігачі, а як прямі учасники. Вони дійсно були марґіналами в тому суспільстві, де розумова праця зневажалася, всі інтелектуали мали прізвисько “яйцеголові”, де далі існували расові й соціальні упередження (вони у своїй більшості походили з іще “незамериканізованих” родин – Аллен Ґінсберґ був євреєм, Ловренс Ферлінґетті, Ґреґорі Корро, Філіп Ламенша – з італійських сімей, Деніза Левертов – донька англійки й російського єврея, чорний Лерой Джонс, індіанка Даяна Ді-Пріма).

Саме виникнення слова “бітник” пояснюють по-різному, виходячи з двох значень слова “beat”: змучений, розбитий, а також такт, ритм.

Навіть представники цієї течії трактували назву по-різному. Керуак під час свого захоплення буддизмом узагалі заявляв, що “beat” – це скорочення від “beatitude” – просвітлення.

Рух зародився наприкінці 50-х у богемних колах Сан-Франциско, Каліфорнії (Західна Венеція), Нью-Йорка (Ґрініч Вілидж). Бітники протестували проти кічу в мистецтві й житті, прагнули чогось щирого й повністю незалежного. Загалом були аполітичними й індиферентними до суспільних проблем. Рух належав до “закритого” типу – вони не мали на меті запроваджувати якісь зміни чи покращення в життя сучасного їм суспільства, приділяли натомість увагу особистості, її свободі, пошукам очищення й просвітлення, а свій вихід із суспільства виправдовували безрадісним й безцільним існуванням, як написав у одному зі своїх творів Ловренс Ферлінґетті:

Світ – чудове місце для народження,
якщо ви не маєте нічого проти того,
щоб помирали люди
весь час,
або тільки голодували
деякий час,
адже це не так вже й жахливо,
якщо це не ви.

Вираженням бітниківської відчужености був старий і зношений одяг, а також сленг, створений на основі словника джазових музикантів. Один із хрещених батьків руху, американський письменник Джек Керуак, описував життя бітників так: “Це – ритм, який потрібно підтримувати, це – биття серця... Це і стародавній сум душі: як у галерних рабів, як у гончара, що ритмічно крутить свій круг”. У своїх творах і своєю поведінкою бітники протестували проти вдовбуваної в голови моделі “масового суспільства” – спільноти однакових індивідів з однаковими потребами, мріями, майбутнім. Їхня виклична поведінка, небажання підкорятися встановленим нормам і правилам часто вела до виключення з навчальних закладів, позбавлення місця праці чи взагалі – обстеження в божевільні (до речі, руйнація ще одного міту – не лише у нас інакомислячі “відвідували” цей заклад, а й у “найдемократичнішій демократії” таке траплялось).

Найяскравіший слід бітники залишили по собі в літературі. Поети-бітники хотіли звільнити поезію від академічної точности і повернути її “назад на вулицю”. Вони відстоювали вільну й неструктуровану композицію творів – саме завдяки цьому можна було, на їхню думку, висловити всі свої почуття й переживання, передати їх миттєвість (“У дорозі” Керуака в початковому варіанті був написаний на 76 метрах паперу суцільним текстом, без абзаців, ком, крапок). Бітники принесли в світову літературу багато нових імен, а також привернули увагу до раніше забутих. Їхніми кумирами в літературі були французькі авангардисти, а також Волт Вітмен, Вільям Блейк, Джеймс Джойс, Ґертруда Стайн. Бітники “витягнули” з підпілля Вільяма Берроуза – до певної міри свого натхненника (саме зустріч з ним остаточно змінила долю Керуака, що до того подавав надії на молодого письменника-реаліста, а потім став літописцем “The Beat Movement”), групу поетів, які називали себе співцями Чорних гір (від назви навчального закладу, де сформувалося їх коло), до них спершу належали Ґінзберґа Снайдер. Письменники-бітники збирались в певних місцях, найвідоміші з них – книгарня Ферлінґетті і Coexistence Bagel Shop в Сан-Франциско. Спочатку це були просто вечори для знайомих, однодумців (один із них, який відбувся в 1955 році і де вперше було прочитане “Виття” Аллена Ґінзберґа, описує Керуак в “Волоцюгах Дхарми”), а потім бітники потроху виходять з андеґраунду – з великими труднощами і скандалами. Перше видання “Виття”, надруковане в Парижі, було заарештоване у Сан-Франциско, і через звинувачення в непристойності книгу віддали під суд. Ґінзберґ виграв процес, заборону зняли, і книгу нарешті видали в “штаб-квартирі” бітників – видавництві “Сіті-лайтс”. А в 1957 році світ побачив і роман “У дорозі”, який у 1952 році був не сприйнятий і відкинутий.

Можна було б переказати зміст творів бітників чи багато розповідати про їхнє бачення Америки “з наплічником на узбіччі дороги”, але краще візьміть ці книги самі і складіть власне враження – ми ж маємо на меті інформувати, а не осуджувати чи захоплюватись.

Звичайно, не лише література зазнала впливу бітників – такі фільми, як “У порту” чи “Гігант” є суто бітниківськими за настроєм, а, перебуваючи під впливом філософії буддизму (Гарі Снайдер навіть емігрував через це до Японії), вони перенесли деякі її принципи на реалії сучасного їм життя, створивши так званий “нео-дзен”.

Та бітників не оминула доля кожного руху – після виходу із замкнутого кола адептів його ідеї зазнають деформацій та викривлень. У 60-х роках рух занепадає, породжуючи велику кількість епігонів-ваґабондів, що шукали втіху у віскі, маріхуані й ЛСД і чхати хотіли на все інше. Але, як кажуть старші й приправлені досвідом люди, ніщо в цьому житті не минає безслідно – так і протест бітників проти “масового суспільства” породив “дітей квітів”, які виростали й мужніли на бітниківській літературі. І хоча їхні філософії значно відрізнялись, без перших не було б останніх. Та це вже окрема розмова.