Вікторія Бриндза

Українські покоління ХХ століття

Покоління – це люди приблизно одного віку, що живуть одночасно. Особи окремого покоління, які мешкають у певному реґіоні, характеризуються спільними рисами в поведінці, схожим світоглядом, що пояснюється формуванням в одному середовищі, життям за одними державними та соціальними законами. Існують різні думки з приводу того, якими є часові, вікові рамки покоління. Найпоширеніша точка зору, що покоління – це 25 років, але, на мою думку, це не завжди так. Великий вплив на рамки покоління має ситуація в реґіоні, ситуація в світі, адже особистість формується в конкретних умовах і в конкретний час, це визначає її унікальність і, водночас, її схожість на тих, хто є представником одного з нею покоління. Рамки поколінь прийнято визначати через різницю у віці, яку можна назвати стосунками “батьки-діти”, але не всі стосунки між людьми різного віку можна характеризувати як такі. Наприклад, люди, народжені з різницею у 10-15 років, з одного боку, не вважаються єдиним поколінням, а з іншого, їхні стосунки не можна назвати стосунками “батьків-дітей”. З огляду на це, умовну межу між поколіннями в Україні у ХХ столітті можна провести не через кожних 25, а приблизно через 10 років.

Окрім того, в Україні існує низка інших складнощів: по-перше з визначенням реґіону (схід – захід), а по-друге, з об’єктивністю інформації про те, що відбувалося. Упродовж значної частини своєї історії територія сучасної України була поділена на частини, у кожній з яких панувала окрема культура, традиції, і, як наслідок, тепер Україна – це об’єднання представників принаймні двох відмінних культур. Але навіть цей чинник не може претендувати на роль визначального в питанні різниці між поколіннями людей, що проживають на Україні. Совєцький Союз, його розвиток, існування, занепад – усе це відобразилося на поколіннях ХХ століття, це впливає на них і сьогодні.

Статистика, на підставі якої можна було б приблизно зобразити портрет поколінь, не викликає значної довіри, недарма з’явився вислів “брехня – велика брехня – статистика”, отже, потрібно орієнтуватись на власні спогади, спогади батьків, документальну інформацію, світові статистичні дані. Для з’ясування ситуації з поколіннями в Україні можна провести паралелі із визначенням поколінь у США, однак потрібно врахувати низку чинників, які зумовлюють величезну відмінність між українською та американською націями. Здавалося б, і американська, і українська нація формувалась у процесі взаємодії численних народів та етносів, однак мета в кожному випадку була інша. Американці об’єднувались одразу із усвідомленням того, що основним завданням буде праця. Лишаючи свої домівки, люди з різних куточків світу з’їжджалися до Америки, розуміючи, що це країна, яка найкраще відображає принцип тваринного світу: “Виживе той, хто сильніший”, де якнайкраще діє принцип природного добору. Українці ж, або, краще сказати, географічні українці, навпаки, витримували на собі вплив різних народів та етносів, змішуючись із ними, запозичуючи елементи їхньої культури, не звертаючи значної уваги на працю як на мету. Варто зазначити, що ХХ століття в Америці і Україні проходило у цілком відмінних напрямках, хоча ніби і США, і Совєцький Союз, частиною якого була Україна, упродовж значної частини цього періоду мали величезний вплив на світову культуру, політику та інші сфери життя.

Військове покоління в США – це ті, хто виростав під час Великої Кризи, представники цього покоління брали участь у ІІ Світовій війні. Американські учені Стросс (Strauss) та Гоув (Howe) вважають, що це найкраще покоління Америки ХХ століття, яке не лише скористалося з найбільшої в історії США соціальної допомоги і стрімкого зростання якости та рівня освіти, але перевагою цього покоління є й те, що воно породило усіх президентів від Кеннеді до Буша (старшого). Що ж стосується відповідного покоління в Україні, то тут варто зазначити дещо інші часові рамки: народжені у 1905-1913 роках і суміжно з ними народжені у 1914-1922 роках. Дитинство і початковий етап формування власне соціального світогляду перших відбувалися під впливом подій жовтневої революції та громадянської війни, других – у процесі створення Совєцького Союзу. І перші, і другі переважно віддані ідеї соціалізму і комунізму, однак тут варто зауважити, що серед тих, хто народжений раніше, більшим є відсоток дисидентів, людей, невдоволених існуючим курсом держави. Можливо, це пояснюється тим, що вплив батьків, які були призвичаєні до цілком іншого суспільного ладу, подіяв більшою мірою на тих, хто народжений 1905-1913, ніж на дітей, народжених пізніше, оскільки домінування ідеї загального, суспільного ставало сильнішим із кожним роком. Невеликий відсоток тих, хто належить до цих двох категорій, живуть до сьогодні. Напевне, вони не можуть повністю усвідомити, що тепер інший суспільний лад, вони живуть спогадами і переважно вже не здатні відчутно впливати на ситуацію в суспільстві, на інші покоління. Однак, не варто забувати й того, що західний реґіон (у зв’язку з історичним минулим цих земель) завжди містив більший відсоток невдоволених совєцькою системою, ніж східний.

Мовчазне покоління в Америці характеризується своєю покірністю, підпорядкованістю існуючим правилам. Це покоління “скаутів та бюрократів”. Покоління народжених у 1923-1943 роках в Україні теж не було занадто балакучим. Це покоління, в якому найбільшим є відсоток тих, хто дійсно вірив в ідею світлого майбутнього. Більшість із них зазнали впливу війни, відчули в юності та дитинстві, що таке приниження. Перемога посилила їхню довіру до держави, але не змогла нівелювати психологічної травми від споглядання бойових дій, а то й безпосередньої участи в них.

Наступним у США було ідеалістичне покоління “Буму”, представники якого протиставляли себе правлячій еліті в ім’я своїх ідеалів. Бунт цього покоління у 60-х змінив культуру Америки і цілого світу. Однак відбулося це, не в останню чергу, за рахунок попереднього та наступного поколінь. Що ж стосується України, то тут ситуація цілком інша. Народжені у 1943-1952 роках почали формуватися з одного боку на хвилі того, що їхні батьки, а відповідно, і вони самі теж – переможці війни, герої, а з іншого – ще під впливом жорстокого режиму Сталіна. Населення різко поділялося на тих, хто підкорявся існуючому режимові (абсолютна більшість), і тих, хто, задекларувавши свою антисовєцьку, або краще сказати, антисталінську позицію, сидів у таборах чи, взагалі, з хвилини на хвилину очікував смертного вироку. Ті ж, хто не визнавали існуючої системи лише подумки, а не чинним опором, тобто ті, хто були політично пасивними громадянами, замикалися у собі, впадали у стан апатії, не маючи змоги ані щось змінити, ані миритися з цим, і поступово випадали з числа соціальних осіб. Сумлінні представники цього покоління зараз почуваються, напевне, кепсько. Вони ще встигли попрацювати лише за ідею, вони чудово знають, що таке колектив, мають високий рівень освіти і почуття відповідальности, вони щирі і ніяк не можуть звикнути до нечесної боротьби між конкурентами, що стає домінуючим принципом сучасного життя. Цих людей можна зарахувати до ідеалістів, до тієї категорії, де власний добробут поступається місцем порядності, чесності, відданості принципам та ідеалам. Щодо невдоволеної існуючою ситуацією молоді, то вона бажала зміни керівництва, зміни кадрів, а не самої системи. “Відлига” Хрущова, акцент на тому, що це Сталін був поганим, а система насправді добра – це стало одним із визначальних положень, на які орієнтувалася тогочасна молодь.

Народжені у 1953-1967 роках виховувалися за режиму Хрущова, вони стали терплячішими, більший відсоток людей почав задовольняти совєцький лад. Але суспільство було переповнене брехнею. На відміну від сталінських часів, коли “боротьба з невірними” була принаймні відвертою, Хрущов і його наступники намагалися всидіти на двох стільцях, їхня політика характеризувалася не прямолінійністю, а двозначністю – і на словах, і, що найголовніше, у справах. Це покоління батьків сучасної молоді. Вони у стосовно зрілому віці вже почали усвідомлювати нікчемність існуючої системи, почали кепкувати з неї, коли привідкрилася залізна завіса, але переоцінки цінностей ще не відбулося, це сталося (хоча й частково) лише за часів “перебудови”. Згадане покоління сформувалося під впливом старої системи цінностей, а у доволі зрілому віці йому довелося переорієнтовуватися на щось зовсім інше. Як наслідок, покоління 1953-1967 виглядає приблизно так: одні переорієнтувалися і живуть за зміненою системою (це переважно люди з прагматичним світоглядом – ті, що вбачають у “перебудові” зміну командно-адміністративної економічної та політичної системи на таку, що наближається до ринкової), інші не сприймають нового ладу, змін, що сталися, вони потерпають від часткової втрати здорового глузду, часто хворі на алкоголізм, наркоманію, а багато з них загинули. Якими б різними не були люди цього покоління – усіх їх виховували батьки, які “свято вірили в комунізм”, а суспільство, тобто зовнішнє оточення, переживало глибоку стадію розвитку соціалізму. Лише 70-80-ті роки стали реальним початком кінця. У цей час покоління 53-67 увійшло в той особливий вік, коли найпотужнішим є протистояння “батьки-діти”, авторитет батьків, а відповідно, і комуністичних ідей, почали піддавати сумніву, поступове падіння залізної завіси призвело до падіння авторитету, а відтак і совєцького суспільного ладу загалом. Можливо, це покоління так і не набуло психологічної зрілости. Виховане з постійною потребою авторитету, тепер воно покинуте напризволяще в егоїстичному світі, який вони самі собі створили, цілком не усвідомивши, чи то суспільство вплинуло на них, чи то вони – на суспільство.

Американське покоління “Х” отримало таку назву за свою невизначеність, або покоління-13, з огляду на те, що воно було поколінням невдах і людей, яким не щастило. Це покоління, яке найбільше в дитинстві потерпало з приводу розлучень батьків. Це перша від XIX століття ґенерація, рівень освіти якої нижчий від рівня попереднього покоління. Праця молоді покоління “Х” була дуже дешевою. Нерідко молоді люди працювали прибиральниками, вночі, у тяжких умовах. Українське покоління 1968-1978 років, за аналогією до американського, можна назвати поколінням “Х” за невизначеність, але для його характеристики аж ніяк не можна використати виразу “нічні прибиральники”, позаяк воно зростало, вчилося в школі у безтурботному світі неринкової економіки, йому не доводилося заробляти собі на життя, воно покладалося на батьків, рівень довіри до яких був доволі високим, а рівень конфліктів на ґрунті стосунків “батьки-діти”, був, відповідно, доволі низьким. Залежно від того, чи переорієнтувалися батьки, переорієнтовувались на нову систему цінностей і діти, адже перелом відбувався приблизно в час закінчення ними школи, дорослішання. Покоління 68-78 було замкнутим, сором’язливим, тихим, політично і соціально пасивним, воно не могло реалізувати себе, знайти себе у вирі суспільних змін. Розвал Союзу, здобуття Україною незалежности, пов’язані з цим економічна криза і криза свідомости людей, невпевненість у майбутньому, страх – усе це відобразилося у демографічній кризі 1990-1995 років (у Львові народжувалося близько 10 дітей на тиждень). Лише тепер це покоління пристосовується до нового ладу, працюючи переважно в економічній та комерційній сферах, але де б вони не працювали – роблять це відповідально, хоча нерідко працюють не за фахом.

Перші роки в школі, чи, краще сказати, перші роки життя народжених у 1979-1985 роках, проходили під гаслом: “Ще не те, але десь вже близько”, більшість їхніх батьків, учителів ще боялася повірити в те, що совєцька система занепадає. Покоління 79-85 було набагато бунтівливішим, аніж попереднє, йому притаманне відверте знущання із совєцької системи і скептичне ставлення до ірраціонального, емоційного сприйняття цієї системи усіма попередніми поколіннями. Але рівень культури цього покоління доволі низький, на перший план у нього виходять матеріальні проблеми. З раннього дитинства воно зіштовхнулося з тим, що потрібно заробляти гроші, на вулицях з’явилися діти, що миють машини, стосунки між людьми стали нещирими. Розумніші, спритніші представники цього покоління ще зі школи визначаються з тим, якою буде їхня майбутня спеціальність – це переважно економічна сфера, дуже популярний фах юриста, решта задовольняються закладами середньої спеціальної освіти, технікумами. Дедалі відчутнішими стають процеси урбанізації, міста розширюються, їх заповнюють колишні мешканці сіл, з іншого боку, властиво міське населення намагається виїхати на працю та постійне проживання за кордон. Однак частина покоління 79-85 має доволі високий рівень політичної та соціальної активности, на противагу до своїх попередників.

Американське покоління 1982-2000 і, відповідно, українське 1986-2000 років можна назвати поколінням “Тисячоліття”. Щодо України, то це особи, народжені в іншому політичному режимі, під час суспільних змін, вони лише зараз починають реалізувати себе, виходити на соціально-політичну, культурологічну арену. Їхнє мислення наближається до західного, цінності та пріоритети спрямовані в русло ґлобалізації. З одного боку, це може позитивно вплинути на розвиток економіки, її наближення до ринкової, але з іншого, не можна із впевненістю сказати, що в їхній свідомості значне місце посідатиме відчуття національної гордости, адже навіть у західних областях представники цього покоління не вирізняються високим рівнем політичної активности, декларуванням своєї національної ідентичности.

Подивившись загалом на ХХ століття в Україні, можна відзначити, що, насичене подіями, воно було водночас і трагічним, і радісним. Війна, Совєцький Союз, Чорнобиль, але, разом з тим, здобуття Україною незалежности, свобода думки, можливість відверто висловлюватися, що пройшла свій шлях від прихованих думок окремої людини, через вузьке коло близьких осіб, потім друзів, робочого оточення, до повної відкритости і навіть демонстративности. Важливо обрати певний курс для того, щоб не опинитися на марґінесі, схиляючись то в бік ґлобалізації, то в бік етнізації, спрямовуючи вектор зовнішньополітичної орієнтації то на Захід, то на Схід, поминаючи це, знайти власну позицію, власну ідентичність.