Ілья Кормільцев

Покоління Екс: останнє покоління?

У демократичних суспільствах кожне наступне покоління – це покоління людей нового типу.
Алексіс де Токвіль

Неологізм “покоління Екс” поширився нині до такої міри, що незабаром його будуть писати (якщо вже не пишуть) у під’їздах і на парканах. Однак, як це трапляється на кожному кроці, популярність терміну зовсім не означає розуміння того, що він виражає, – так колись Фімочка Собак хизувалася хитромудрим словом “гомосексуалізм” перед своєю подругою Еллочкою Щукіною. Чи існує взагалі покоління Екс, і якщо так, то в якій дійсності? Чи ховається за цим терміном певна універсалія, а чи це назва швидкоплинної пошести в одній, окремо узятій країні?

24-а літера латинського алфавіту здавна служить загальновизнаним ієрогліфом невідомої величини (істинне значення якої може бути будь-яким), універсальним замінником повного імені, псевдонімом таємниці. Можна побачити в ній і певний натяк на гнаність і неприкаяність. Хрещений батько ексерів, канадський романіст Дуґлас Коупленд, заголовок для свого роману просто запозичив: адже саме так у Британії на початку 60-х називалася серія бульварних книжок про “роздратовану молодь”, а пізніше – група популярного американського панкера Біллі Айдола. Для Коупленда покоління Екс було явищем цілком конкретним і служило спільним знаменником для персонажів його роману: він писав про своїх молодших каліфорнійських однолітків, так званих слакерів – кажучи по-сучасному, пофіґістів.

Коупленд Дуґлас (нар. 1961 р.)

Уродженець Ванкуверу (Канада), чия письменницька кар’єра почалася зі значного авансу (22 500 доларів), отриманого ним за майбутню книгу, задуману як документальна оповідь про його покоління. Замість цього К. написав “Покоління Екс” – роман, сповнений тонких спостережень з опорою на марґінальну естетику, у центрі якого – доля трьох невдах. До 1995 р. книга з підзаголовком “Казки для прискореного часу” була продана в кількості 400 тис. примірників. З культового тексту, чутки про який передавалися з уст в уста, роман перетворився на явище культури, а його заголовок дав ім’я новій ері в молодіжній культурі. К. усталив свою репутацію, опублікувавши низку цікавих і ґрунтовних есеїв у таких виданнях, як, скажімо, “Нью Рипаблик”, а також удосконалив свій мінімалістський стиль у романах “Планета Шампунь” і “Життя після Бога”, в оформленні якого були використані заставки МТВ. У 1995 р. К. опублікував дуже вдалий роман “Раби Майкрософта”, що народився з історії про шість компаній, які служить “Майкрософтові”. За мотивами роману був знятий півгодинний відеофільм “Близький друг”, у якому відбилися особливости коуплендівського стилю: легкий гумор і пристрасть до іронічного використання кліше мас-медій, характерні для письменника сучасної ери.

Коуплендові йшлося насамперед про їхній побут – з браком привабливої кар’єри і певних життєвих перспектив, з невпорядкованістю, яка, через відсутність альтернатив, поступово перетворюється в життєве кредо, що поєднує іронію щодо суспільства з безпорадністю перед ним, неприйняття жодних цінностей – з повною відсутністю установки на протест. Ще більшою мірою, аніж про самих слакерів, роман цей – про їхню мову, що буяє численними слівцями, які виникають і зникають як пухирці піни в бурхливому інформаційному потоці, специфічна насиченість якого сприймається як особлива прикмета кінця тисячоліття. Звідси – вжитий Коуплендом метод “ґлос”, коли мова персонажів супроводжується окремими вставками на полях – подібно до того як перебіг телевізійної передачі перебивається вставками реклами.

Америка жваво відгукнулася на замальовку Коупленда, угледівши в ній постановку аж ніяк не марґінальної культурної та соціальної проблеми. Літературна братія спрагло ухопилася за “ексерську” концепцію; при цьому саме поняття згодом наповнювалося дедалі ширшим а, отже, і розмитішим, змістом. Для цього, безумовно, існували певні підстави: адже наприкінці 80-х стало очевидно, що завершується культурне домінування так званого покоління буму. Завершується саме тоді, коли його політична могутність сягнула вершини після приходу до влади адміністрації Клинтона – зразкового з усіх точок зору “бумера”. Та й на інших ключових посадах бумери досягли пори свого цвітіння, хоробро перестрибнувши через голови старших братів – покоління нинішніх шістдесятирічних, прозваного “мовчазним”, – і безпосередньо змінивши у кріслах ветеранів Другої Світової.

Покоління буму (бумери)

Громадяни США, які народилися в роки післявоєнного демографічного буму (1946-1960). Саме вони були творцями молодіжної культури 60-х, а тепер продовжують триматися за неї – звідси спроби інституціоналізувати рок-н-рол і поява “Залу слави героїв рок-н-ролу”. Пік впливу бумерів на формування культури припадає на 80-і, коли благополучний економічний і соціальний статус цього покоління перетворив їх у привабливу платоспроможну авдиторію. Ідилія, в якій перебували бумери, різко обірвалася з появою покоління Екс. Для цього нового покоління ненависть до бумерів з їхнім благополуччям і спробами продовжити свою юність стала своєрідним кредо. Мас-медії підкреслили і зафіксували цей розрив між поколіннями.

Культура, звичайно, твориться не в адміністративних кабінетах, але і серед ключових фігур американської культури ми зустрічаємо блискучих представників когорти бумерів – з їх числа і Спілберґ, і чимало інших. В усіх у них є спільний знаменник, властивий усьому поколінню “свідків Вудстока”, – безкомпромісний ідеалізм, породжений глибоким переконанням у тому, що людину і людське суспільство можна і треба переробити на краще. Спершу в Америці, а відтак – повсюдно. Упродовж більш ніж двадцятилітнього, рекордно довгого для динамічної американської історії царювання бумерів ця “основна ідея” переживала непрості зиґзаґи: нею кидало з боку в бік – від безмежного лібералізму 60-х до нинішнього непослідовного консерватизму “родинних вартостей”.

Родинні вартости

Термін із широким значенням, вживаний усіма консервативними течіями – насамперед щодо політиків, які дотримуються релігійних переконань і виступають проти абортів, сексуальних меншин, фемінізму, вільного сексу. Цей термін поступово став антонімом поняття “альтернатива”. Виник він у 1966 р., у момент підйому молодіжної контркультури. Його запровадив Ендрю М. Ґрілі – письменник і католицький священик. До 1976 р. поняття “р. в.” стало частиною платформи республіканської партії. Через 16 років у ході чергових президентських виборів ідеал, який означений цим терміном, визначив поняття “культурної війни”, оголошеної кандидатом від республіканської партії Патриком Б’юкананом.

Але у всієї породженої цією ідеєю суміші культурних реалій, строкатої, еклектичної, яка включає в себе такі різнопланові явища, як “нові ліві” та гіпізм, япі та “нову корпоративну етику”, політкоректність і “нью-ейдж”, завжди можна знайти спільний знаменник – позитивну спрямованість у майбутнє, навіть якщо це майбутнє загрожує ґлобальними катастрофами і конфронтаціями.

У цьому сенсі ідеологія бумерів цілком укладається в контекст традиційного “піонерського” менталітету Американи, що й дозволило їй, принаймні у своєму політичному аспекті, получитися наприкінці свого польоту з ідеологією фундаменталістів у ставленні до таких соціальних тем, як “війна з наркотиками” чи проблема мультикультуралізму.

Мультикультуралізм

Космополітична філософія, яка відстоює збереження різних расових, етнічних і релігійних особливостей, на противагу ідеї “плавильного казана”, якої дотримувалися перші покоління переселенців у США. Консерватори і деякі ліберали, що увійшли до істеблішменту, розцінюють м. як підрив основ західної цивілізації.

Вплив м. постійно зростає – чимало шкіл вводять обов’язкові предмети на кшталт вивчення мовних кодів і принципів культурного діалогу. Ріст афро-американського й азіато-американського середнього класу, досягнення етнічних культур у різних галузях (аж до моди на вивчення їдиш чи надання переваги латиноамериканському соусові перед звичним кетчупом), як і раніше, активно впливають на навчальні програми і на поп-культуру.

Тривала стаґнація культурного вектора, нехай навіть украй продуктивна, не могла не викликати як відповідну реакцію зміну його знаку на протилежний: ідеалізм провокує цинізм, прожектерство – приземлений прагматизм тощо. Саме такої відповіді належало чекати від наступної фази культурного розвитку, і вона не забарилася. Сприяли цьому, безсумнівно, і зовнішні зміни, головною з яких стало закінчення Великого Протистояння Систем, – публіцистично чуйний леґендарний рок-н-рольник Іґґі Поп (теж, до речі, бумер) відреагував на це наступним куплетом: “Поверніть мені Берлінську стіну, без неї в нашому житті щось безповоротно втрачене” (“Loui Loui”, 1995).

Закінчення протистояння призвело до розвороту від “зовнішнього ворога” до “ворога внутрішнього”. “Реставрувати” образ зовнішнього ворога не вдалося, як і замінити його чимось іншим: напівмітичний “міжнародний тероризм” на цю роль ніяк не тягне – він усе-таки радше усередині, аніж зовні. Потяг, який відчуває Клинтон до Саддама, має не менше культурологічних причин, аніж ґеополітичних. Проти внутрішнього ворога, чи то вірус ВІЛ, чи торговці наркотиками, чи екологічні проблеми, усією нацією в єдиному пориві боротися складно – з ним, як з нежитем, кожному доводиться боротися в міру власних сил і можливостей. Хрестові походи на нього враження не роблять.

От за таких то змінених обставин і відбулася поява ексерів, які виросли на уламках сімейного затишку, зруйнованого духовними метаннями татів і мам-бумерів, і здатних нарешті оцінити зі сторони підсумок цих метань.

Покоління ексерів, як воно описане Коуплендом, – це цілком окреслена і добре знайома авторові ґенерація каліфорнійських молодих людей, які не мають жодних надій придбати власний (занадто дорогий) будинок і тому плутаються під ногами в предків-бумерів, які до дітей (особливо таких) ставляться приблизно так, як герой Хармса: викопати б у центрі міста велику яму, скласти туди всіх дітей і посипати вапном. Влаштовуватися на роботу з передбачуваною і занудною кар’єрою ексери не квапляться, для забезпечення власного існування вони радше полюбляють працювати “макджобами”, для чого не потрібна висока кваліфікація.

Створення родини теж не по кишені і занадто зближує з ненависними батьками. Розумний компроміс між волею і безпекою ексери знаходять у концепції “серійної моногамії”.

Список специфічних ексерських прийомів можна продовжувати довго – і чимало їх можна знайти в романі Коупленда. У крайній формі супутня такому способові життя сумовита безнадійність добре виражена заголовком пісні лідера групи “Нірвана” Курта Кобейна (вони також стали однією з культових ікон ексерства): “Я ненавиджу себе і хочу вмерти”.

Макджоб

Термін, запроваджений у 1983 р. “МакДоналдзом” для реклами своєї програми з працевлаштування інвалідів. До кінця 80-х він став означати загальну тенденцію на ринку праці – зміщення у керунку низькокваліфікованих і низькооплачуваних видів робіт, особливо в “фаст-фуд” – їдальнях на кшталт “МакДоналдз”. М. описані Дуґласом Коуплендом у його знаменитому романі “Покоління Екс” (1991); відтоді це слово широко використовують в книжковій і телевізійній рекламі. Триваючий процес зникнення “синіх комірців” (робітників високої кваліфікації) обумовив збільшення прірви між доходами випускників середніх шкіл і випускників коледжів; з іншого боку, підвищення зарплат менеджменту компаній на початку 90-х призвело до зниження попиту на фахівців, які здобули вищу освіту.

Серійна моногамія

Стабільне сімейне життя; візити до батьків один одного, дотримання подружньої вірности; потім – розрив і все спочатку, з кимось іншим. Поєднання подружньої вірности з відсутністю довготривалих зобов’язань – це і є с. м., яка стала реакцією на принцип “вільної любові” епохи сексуальної революції. Специфічна риса с. м. – не адюльтер, а розрив стосунків. Саме цей тип зв’язків найпопулярніший серед нинішніх випускників коледжів – у той час як кількість традиційних шлюбів продовжує падати.

Випущені на волю силою літературного слова, коуплендівські слакери почали діяти самостійно, обросли шкірою інтерв’ю, соціологічних досліджень, коміксів і зрештою – що цілком закономірно – стали писати про себе самі. Писати, переважно заперечуючи власне ексерство, тавруючи його як узагальнюючу наліпку, вигадану усе тими ж бумерами. Для цього в них було більш ніж досить підстав – адже в поняття “покоління Екс” стали включати узагалі все нове і модне: від фільмів Тарантіно і трансґресивної літератури до нового сектантства нью-ейджівського зразка (скажімо, “Храму сонця”) і комп’ютерних гакерів.

Трансґресивна література

Сучасна течія в літературі, що розвиває постмодерністську техніку Томаса Пінчона і мінімалізм Раймонда Карвера. Для цієї літератури притаманна апеляція до психоделії, межових станів свідомости, пов’язаних з наркотиками і сексом, до хворобливих взаємин у дусі де Сада й В.Берроуза, до психічних перекручень, властивих серійним убивцям. Кількість цих книг зростає настільки швидко, що в 1994 р. крамниця “Тауер” у Нью-Йорку відкрила для продажу т.л. спеціальну секцію, оформлену в стилі андеґраундних книжкових крамничок.

До середини 90-х вираз “покоління Екс” із усією властивою йому атрибутикою в контексті американської культури почали сприймати радше іронічно – як усяке розумне узагальнення, яке перейшло межу. Сам Коупленд у бесіді про свій останній роман “Раби Майкрософта” закликав відмовитися від цього терміну, як від такого, що вичерпав себе.

Однак ексерство сьогодні уже вийшло поза межі Нового Світу – так би мовити, пішло на експорт. Там його чекала культурна і соціальна реальність, яка неминуче відрізнялася від американської в дуже багатьох аспектах. Проте саме там цей термін здобув друге дихання, а в деяких реґіонах (в їх числі, мабуть, і Росія) пік його вживання (і зловживання ним) тільки надходить.

Очевидно, у самому словосполученні “покоління Екс” міститься щось привабливе для сучасної свідомости і, можливо, ховається реальність, значно більша, аніж уявлялося Коуплендові та його коментаторам. Цьому не суперечить і розчарування Америки в концепції ексерства – адже в процесі своєї еволюції поняття це дійсно перетворилося на трюїзм, який позначає всього лиш “сучасний спосіб життя”.

Перше “покоління Екс” пошилося у дурні, впавши в яму, яку викопали його батьки-бумери. У пошуках ідентичности воно зіштовхнулося з новим фактом буття – світом, у якому саме поняття ідентичности позбавлене сенсу. Але парадоксальним чином у контексті такого світу поняття “покоління Екс” здобуває нового, ґлобального змісту, що дозволяє йому укоренитися у світовому масштабі і перебороти свою початкову часову і географічну обмеженість. Спробуємо розкрити можливі грані цього нового, не-коуплендівського сенсу.

Повернімося спершу до дзвінкої фрази де Токвіля, якою починається ця есея. “Нові люди” де Токвіля – це ті, хто зробив свідомий вибір “нового”, неприйнятного для людей “старих”. Звідси і невипадкове згадування демократії – можливість такого “негативного” вибору припускає певні гарантії з боку політичного і соціального механізму. Але вона припускає і гашеківські “свободу і прогрес у рамках помірности і законности”, інакше кажучи – ідеологію, у межах якої такий вибір може здійснюватися.

А як бути, коли цих рамок немає? Якщо повірити на слово нещадно вихвалюваному і облаюваному Фукуямі, то доводиться дійти до логічного висновку: “межі історії” мусить відповідати “межа поколінь”. Саме історія як зміна культурних і соціальних фаз – із властивою для них взаємонеприйнятністю – гарантує існування поколінь. Там, де “лінійна” історія руйнується, підмінюючись циклічною чи навіть “броунівською”, відсутнє і дитя віри в прогрес – покоління. Чи віри в регрес – заміна знаку не порушує принципу осі. Традиційним суспільствам, які обертаються у колесі вічного космічного повернення, відомі тільки біологічні покоління.

Якщо кинути побіжний погляд на море статей і публікацій на тему “покоління Екс”, можна наочно побачити, наскільки далеко новий, ґлобальний сенс цього поняття відійшов від первинного: наче оскаженілий порохотяг, термін всмоктав у себе широкий спектр, здавалося б, зовсім різнорідних елементів – англійську рейв-культуру “хемічного покоління” і музичний стиль “брит-поп”, “нову молодь” Східної Европи і – у нашому далекому краї – московську клубну публіку, відморожених малолітніх бандитів і романи Пєлєвіна. Чи не стає в такому разі покоління Екс своєрідною наліпкою для “споживчого кошика” сучасних і модних товарів, лише теоретично орієнтованою на певний віковий шар, але потенційно доступною кому завгодно? І якщо так, то чи не є покоління Екс тим самим останнім поколінням за порогом історії? Адже попередні “класичні” покоління характеризувалися властивим їм у силу історичних умов виховання іманентним духовним модусом, а для покоління Екс показовий насамперед певний рухливий і постійно розширюваний список товарів – куди входять не тільки матеріальні об’єкти, але й особливі, нерідко екзотичні стилі існування.

Для героїв Коупленда однією з найголовніших турбот є пошук унікальних предметів – тих, що не можна придбати в супермаркеті: якої-небудь фотографічної рамочки з авіабази 69-го року, пластмасової шторки зразка року 71-го тощо. Цей “технологічний антикваріат” покликаний заповнити порожнечу на місці ліквідованої Історії, дати точку відліку, стосовно якої можна бути. Але в наш час будь-яка, найнемислиміша стилізація негайно ставиться на потік і наповнює супермаркети (у розвинутих країнах) і оптові ринки (у країнах не настільки розвинутих). Цивілізація досягла здатности продукувати будь-який товар для будь-якого споживача, причому часовий відрізок між виникненням попиту і його задоволенням виявляється нечувано малим. Звідси і сполучення туги за дійсністю із нестямою шопінґу в гігантських торгових залах, де діяльність покупця нагадує радше азартну евфорію первісного збирача, який наштовхується в джунглях на усе нові й нові їстівні ягоди і кореневища.

А безмежне задоволення попиту припускає, у свою чергу, ту ж “ґумовість ідеології”, яка знімає звичайні обмеження на асортимент цих товарів. Спільним означенням для ідеології, яка обслуговує цю ситуацію, стало поняття “нью-ейдж” – закономірний підсумок шукань бумерів. Нью-ейджу вдалося увібрати в себе усе, що тільки можна було об’єднати під егідою імлистої “космічної відповідальности” людства: і самопізнання 60-х, і екосвідомість 80-х, і “сучасне варварство” 90-х. У безмежних рамках нью-ейджа пересічним і доступним товаром стали такі раніше табуйовані та традиційно зараховувані до соціальних марґіналій явища, як, скажімо, брендінґ чи пірсинґ.

Брендінґ

Рідкісна екстремальна форма прикрашення тіла, коли малюнки випалюють на шкірі за допомогою гарячого металу, що нагадує таврування великої рогатої худоби. Цей дивний ритуал спершу виник в університетських негритянських кварталах. Інші форми б., в тому числі рубцювання, виникли на лівому крилі культури сучасного примітиву (початок 90-х), як тільки татуювання і пірсинґ перетворилися в явище мейнстриму і поширилися у середовищі супермоделей і поп-зірок. У деяких садомазохістських субкультурах обряд випалювання тавра свідки нерідко фільмують на відеокамеру, а відтак він виступає у ролі общинного ритуалу відчуття насолоди через страждання.

Пірсинґ

Древня практика в країнах Сходу, яка поширилася в Америці спершу у низці субкультур – садомазохістів, панків і металістів, – а відтак увійшла у культуру мейнстриму. При п. проколюють не тільки вуха, але й інші ділянки тіла: пупок, ніздрі, соски, брови, язик. Деякі рішучі прихильники пірсинґу ризикують своїми геніталіями. Апологети п. твердять, що грамотно виконана процедура не завдає сильного болю і може – у випадку, коли система капілярів не порушена, – викликати приплив крові і навіть загострювати чутливість сексуального органу.

Це поставило сучасну альтернативу – чи то в культурі, чи то в ідеології – у непросту ситуацію, яка змушує згадати про один рекламний ролик зорі нового російського капіталізму: “Незважаючи на все багатство вибору, альтернативи немає”. Точніше, її немає саме завдяки багатству вибору. Стелажі наших будинків (а в кого є – коминкові полички) прогинаються під вагою об’єктів, підібраних на смітнику духу: амулети сусідять з іконами, стереосистема – з реплікою вавилонської астролябії. Так і в культурі: ми немов блукаємо між полицями, подібними до тих, які можна побачити в будь-якій езотеричній крамниці на кшталт “Шляху до себе”. Тут усе на сусідніх стелажах: ось християнство, ось буддизм, а ось Блаватська та Ошо – вибирай, що більше подобається. Щось не настільки традиційне? Прошу, ось вам веґанізм, а ось стрейт-едж.

Веґанізм

Сувора рослинна дієта, яка виключає будь-яку їжу тваринного походження. Не плутати з вегетаріанцями, які вживають яйця і молочні продукти – сир, молоко, – чи дієтами, що виключають яйця, але дозволяють молочні продукти. За даними “Веджетаріан таймз”, більш ніж 12 млн. американців уважають себе вегетаріанцями, при цьому лише 10% вегетаріанців – веґаністи. В. часто пов’язаний з участю в рухах на захист тварин. Батьків-веґаністів багато разів лаяли за те, що вони позбавляють дітей збалансованого харчування: на думку лікарів такі діти страждають розладами травних функцій. Виробники харчових продуктів, прагнучи задовольнити потребу в продуктах, які не містять м’яса, розпочали випуск так званих “аналогів м’ясних продуктів” – як от “Псевдобекон”.

Стрейт-едж

Утримання від наркотиків, алкоголю, тютюну, м’яса (у деяких випадках – від сексу), якого дотримуються деякі неопанки. Цей рух виник в 1982 р. завдяки композиції “Головна загроза”, в якій Ієн Маккей – лідер знаменитої групи “Фуґаці” – проголошує своєрідне кредо: “У мене є дещо краще... Я не бажаю їсти таблетки/ Мені смішно, що можна нюхати клей... Моє життя – сталевий стрижень”. Ця група (і більш конкретно – ця пісня) дала початок новій субкультурі – гардкорові, який пропагує “здоровий спосіб життя” і усе ще популярний сьогодні серед білих підлітків. У 90-х мораль у дусі “сталевого стрижня” приділяє особливу увагу захистові тварин і веґанізмові.

Цим своєрідним супермаркетом блукає не лише нове покоління – в міру сил і можливостей серед повсюдно вибудуваних ляд йдемо і всі ми. Різниця між тими, хто старші, і тими, хто молодші, тільки в одному – перші ще пам’ятають часи, коли Бог чи Партія (залежно від національного контексту) регулярно інспектували асортимент і накладали на нього образливі обмеження. Але ці часи стрімко минають. Хоча – на відміну від Бога і Партії – і вони теж широко представлені на прилавках: у відповідних відділах. Поряд із усім іншим…

Найяскравішим символом 90-х став Інтернет (чи WWW – “Ворлд Вайд Веб”) – негайно включений у вже й без того довгий список прикмет ексерства. Поєднання Інтернету і постісторичної фази культурного процесу на наших очах породжує нову реалію, яку ми ризикнемо назвати Всесвітнім Віртуальним Інтерактивним Супермаркетом. Цей Супермаркет, цілком імовірно, являє собою майбутнє середовище проживання покоління Екс у його розширеному розумінні.

WWW – “Ворлд Вайд Веб” (“Повсюдно Протягнута Павутина”)

Графічний інтерфейс комп’ютерної мережі “Інтернет”, який з’явився в 1994-1995 р., став найпоширенішим програмним забезпеченням для створення гіпертексту й електронних видань. У своїх основних рисах WWW була розроблена в Европейській лабораторії фізики елементарних часток між 1989 і 1992 р. – для обміну не тільки текстами, але й знімками та малюнками. Коли наприкінці 80-х поява електронних видавництв популяризувала якісну техніку друку, виникли сприятливі умови для широкого поширення WWW. Потенційні можливості WWW були визнані на Волл-стріті у серпні 1995 р., коли “Нетскейп” (провідний постачальник мережевого програмного забезпечення, який, проте, ще не мав значних доходів) акціонував свій капітал і співвласник компанії, 24-річний Марк Андерсен, одержав 50 млн. доларів від продажу свого паю. Незважаючи на всі переваги, через недостатню оперативність при передачі інформації та численні обмеження при використанні рухомих зображень і звуку WWW поки що не створює конкуренцію телебаченню. Але ситуація може змінитися, позаяк мова програмування WWW еволюціонує у бік мультимедійности.

Започаткований як мережа обміну інформацією, Інтернет стрімко перетворюється в мережу обміну товарами і послугами, у тому числі (а можливо, і насамперед) культурно значимими. У цій ситуації у ще більшому масштабі, аніж у часи експансії телебачення (процес, що був до певної міри прообразом нинішнього росту “Павутини”), вищезгадані ляди, повні усілякої всячини, тепер проникають у кожен дім. І хоча тій частині людства, яка не має точок дотику з “Павутиною”, перспектива такого проникнення видається далекою, вона стає повсякденністю для тих, хто уже перебуває в “Павутині”.

Безмежна потреба Супермаркету в нічим не обмеженому (окрім, хіба, людської біології) асортименті товарів призводить у світових масштабах до надвиробництва духу. Не будемо зараз говорити про природу цього духу – парфуми, як відомо, бувають усякі. Констатуємо лише те, що вперше в історії цивілізації таксономія артефактів кількісно перевершила таксономію живої і неживої природи. Починаються, утім, і перші спроби включити цю нерукотворну природу в рамки артефакту (див. Штучне життя).

Штучне життя

Комп’ютери, запрограмовані переважно не на аналіз, а на наслідування життєвих процесів і живих організмів. На сьогодні біоімітуючі комп’ютерні моделі впливають на теорію ігор, медицину, штучний інтелект, робототехніку, гнучку логіку і нанотехнологію. Ш. ж. також стало артефактом, який визначив стилістику комп’ютерного кічу. Варіанти програми LIFE Дж. Конвея для будь-якого персонального комп’ютера доступні через Інтернет. За допомогою програми BOPPERS Р.Ракера користувач може “монтувати” ДНК і моделювати сексуальну поведінку колоній живих організмів. Роботи над ш. ж. дозволяють висунути тезу про те, що комп’ютери повинні розглядатися як частина еволюції людини.

Як у вигадливому багатоваріантному паззлі, продукти духу перетасовуються на полицях Супермаркету, утворюючи химерні сполучення. Усякі дискусії про постмодернізм втрачають предмет: як ексерство – не більш ніж “сучасне життя”, так і постмодернізм – усього лиш “опис сучасного життя”. Він так само перестав бути стилем чи літературною школою в звичайному сенсі, як і покоління Екс – поколінням.

Справжню автономність існування в “Павутині” здобувають такі індивіди, як меми: дух, що самовідтворюється, ховаючись за необов’язковими псевдонімами, позбавленими статі й національности, діє і буяє. Щоправда, досі він ще надто пов’язаний із біологічною природою своїх творців (60% ресурсів Інтернету мають порнографічний характер), але це сприймається як атавізм – хвостик чи апендикс, – який згодом, безсумнівно, відімре або буде вилучений. Або ж переросте в щось якісно інше.

Мем

Одиниця культурного сенсу. Термін запроваджений Річардом Давкінсом, екстравагантним оксфордським зоологом, який також є автором теорії “егоїстичного гена” і джерелом інспірації для таких постмодерністських критиків, як Жан Бодріяр і Артур Крокер. Меметика (наука про м.) стверджує, що чимало явищ культури, як тривіальні (поп-пісні, чорний гумор, модні пошести), так і монументальні (релігія, мови, філософські школи), розмножуються способом, який можна уподібнити до розмноження вірусів, – і з тією ж швидкістю. Ця ідея стала центральною в монографії Дуґласа Рушкова “Обережно: вірус масової інформації!” (1994); Рушков припускає, що сучасні ЗМІ подібні до живих істот, які утворюють “датасферу”, в якій живуть і розвиваються м.

Поруч із величезним гіпертекстом Інтернету вже застаріли розмови письменників про створення нелінійного різноманітного роману. Роман цей написаний. Інтернет – це “Улісс” на щодень, а користувачі його – сучасні блюми-ексери в їхніх блуканнях лабіринтами смітника-супермаркету, де кожен артефакт саморушного духу привабливо упакований і відповідно розрекламований.

Гіпертекст

Термін, запроваджений у 1974 р. комп’ютерним утопістом Теодором Нелсоном у книзі “Комп’ютер – машина снів” для опису електронних текстів, пов’язаних з іншими текстами. Подібні зв’язки руйнують звичну лінійну схему оповіді, властиву писаній літературі, і змушують читача/користувача, який має справу з величезним обсягом інформації, вишукувати власні шляхи. Ідея г. довела свою продуктивність на початку 90-х з появою “Ворлд Вайд Веб”, де “ґіпермедії” включають, окрім тексту, звук, малюнки і рухомі зображення. Пришестя г. у літературу було зафіксоване у циклі оповідань Роберта Кувера, опублікованих у “Нью-Йорк Таймз бук рев’ю”. Ці оповідання експлуатують ідею гіперлітератури з властивою їй “віртуальною уявою”.

Підіб’ємо деякі підсумки. Стрімка експансія терміну “покоління Екс” поза межі середовища і часу, у яких він зародився, викликана, мабуть, реальними (і ґлобальними) змінами в способі життя людства, які окреслилися на початку 90-х. Народившись як позначення покоління, він став описувати радше фазу розвитку цивілізації загалом (і культури, зокрема). Про молодь йдеться усього лиш як про частину популяції, яка найбільшою мірою чутлива на новації.

А як же бути з “поколінням” у звичайному сенсі цього слова? Чи справді покоління Екс – останнє “історичне” покоління, і далі на нас чекає тотальне перетворення в клієнтів Всесвітнього Віртуального Інтерактивного Супермаркету, де національні та вікові відмінності стануть несуттєвими – ба більше, як химерно це не звучить, їх теж можна буде обирати як товар (зрозуміло, при наявності відповідних коштів)?

Будь-яка лінійна інтерполяція містить у собі помилку, засновану на недооцінці зворотних зв’язків у моделі, – що переконливо демонструє досвід соціальних і науково-фантастичних утопій. Світ досі не заповнений легіонами збунтованих роботів, а небо – хмарами дирижаблів. Кінець світу (у світському сенсі) – не більш ніж незбутня мрія людства.

Можна припустити, що безмежна воля неусвідомленого вибору породжує – як власну протилежність – свідомо обране обмеження волі. Текст, який руйнується у власній фрактальности та мертвих петлях нескінченного самоцитування, має за противагу текст, який декларативно визначає свою інакшість стосовно предмету опису (не випадково романи основних побутописців покоління Екс дуже класичні за формою – ніхто не знає пасток краще від тих, хто їх ставить).

Не купуйте товарів, без яких ви можете обійтися, і не дозволяйте будь-якому духові віяти там, де йому заманеться. Тоді, можливо, покоління Екс виявиться не останнім поколінням в історії людства. Незважаючи на усіх фукуям світу сього.

Переклав Андрій Павлишин

Джерело: Иностранная литература. – 1998. – №3.