|
|
|
Гарукі МуракаміДівчина з Іпанеми© Haruki Murakami, 1982 Ось гарна, струнка, засмагла, Але... Чому я сумний? Так дівчина з Іпанеми дивилася на море в шістдесят третьому році. І зараз, у вісімдесят другому, дівчина з Іпанеми дивиться на море точнісінько так само. Старшою вона не стала. Вкарбована у свій образ, пливе собі тихенько морем часу... А може, і стала старшою – і тоді їй мабуть уже під сорок. І нехай з цим хтось не погодиться, але вона вже, напевно, не така струнка і не така засмагла, як тоді. У неї троє дітей, а від сонця тільки шкіра хворіє. Може, вона ще цілком пристойно виглядає, але ж не молода, як двадцять років тому – що й казати... Але ж на платівці вона дійсно не постаршала. Ось вона, в оксамиті тенор-саксофона Стена Ґетца – завжди шістнадцятирічна, ніжна і струнка дівчина з Іпанеми. Я включаю програвач, опускаю голку – і відразу з’являється її фігурка. О... Я хочу їй зізнатися... Кожного разу, слухаючи цю пісню, я згадую шкільний коридор. Темний, дещо вогкуватий коридор моєї школи. Висока стеля відлунює, коли крокуєш бетонною долівкою. Кілька вікон виходять на північ, але до них упритул підступають гори, і тому в коридорі завжди темно. Темно – і тихо, як у склепі. Принаймні, у моїй пам’яті цей коридор зберігся жахливо тихим. А чому так трапилося, що я завжди згадую шкільний коридор, почувши “Дівчину з Іпанеми” – мені й самому не надто зрозуміло. Адже ніякого зв’язку немає. Цікаво, що то за камінці кидає дівчина з Іпанеми 63-го року в колодязь моєї пам’яти? Шкільний коридор, у свою чергу, зроджує в мене у пам’яті овочевий салат. Огірки, помідори, листя салату, стручковий перець, спаржа, накришена кружальцями цибуля – і усе це полито рожевим соусом “Тисячу островів”. Це, ясна річ, не означає, що в кінці шкільного коридору у нас торгували салатами. Коридор закінчувався дверима, а за ними на віддалі двадцяти п’яти метрів знаходився непоказний басейн. То чому ж шкільний коридор нагадує мені овочевий салат? Тут також, якщо подумати, зв’язку ніякого. А овочевий салат нагадує мені дівчинку, з якою я колись був трішки знайомий. Хоча саме цю асоціацію легко витлумачити. Вона завше їла самі лиш овочеві салати. – У тебе вже, хрум-хрум, завдання з англійської, хрум-хрум, зроблене? – Хрум-хрум, ще ні. Хрум-хрум, ще трохи, хрум-хрум-хрум, залишилося. Я теж був великим любителем овочів, отож ми з нею наминали їх удвійко. У неї були своєрідні переконання: вона свято вірила, що якщо дотримуватися збалансованої овочевої дієти, то усе в житті буде йти відмінно. Якщо ж усе людство перейде на овочі, то запанують добро і краса, а світ переповниться здоров’ям і любов’ю. Просто “Суничні галявини” якісь... “У сиву давнину, – пише один філософ, – була епоха, коли між матерією і пам’яттю пролягала метафізична безодня”. Дівчина з Іпанеми Шістдесят Три / Вісімдесят Два продовжує безгучно йти метафізичним спекотним пляжем. Пляж дуже довгий, на нього набігають спокійні білі хвилі. Вітру зовсім немає, обрій чистий. Пахне морем. Нещадно пряжить сонце. Я вилежуюся під пляжною парасолькою; із скриньки з льодом виймаю і відкриваю банку пива. Скільки я їх уже випив? П’ять? Шість? А, чорт із ним. Скільки не пий, усі виходять з потом. А вона усе йде собі. Бікіні у простеньких кольорах обтягує засмагле струнке тіло. – Привіт, – гукаю я неї. – Добрий день, – каже вона. – Пива вип’єш? – запрошую я. – Гаразд! – погоджується вона. І ми разом п’ємо пиво під пляжною парасолькою. – До речі, – кажу я, – здається, я тебе вже зустрічав тут – у шістдесят третьому році. І місце те саме, і час... – Нічого собі... Так давно? – Ну так... Вона одним ковтком надпиває половину і дивиться в банку через дірочку. – Може, і зустрічав... У шістдесят третьому році, кажеш? Хм, у шістдесят третьому... Могли і зустрітися. – Ти зовсім не міняєшся, так? – Та я ж метафізична дівчина. – А тоді ти на мене зовсім уваги не звертала. Тільки й дивилася, що на море... – Усе може бути, – говорить вона. І сміється: – Слухай, а можна ще пива? – Так, звичайно, – кажу я і відкриваю їй банку. – А ти що ж: так відтоді і йдеш пляжем? – Ну так. – І підошвам не гаряче? – Анітрішки. У мене дуже метафізичні підошви. Хочеш подивитися? – Гаразд. Вона простягає стрункі ноги і показує мені свої підошви. Чудові метафізичні підошви. Я ледь торкаюсь до них пальцями. І не гарячі, і не холодні. Я торкаю їх – і лунає ледь чутний гомін хвиль. І навіть шум цей – дуже метафізичний. Ми п’ємо з нею пиво, більше не кажучи ні слова. Сонце навіть не поворухнеться. Час зупинився на місці. Відчуття засмоктаного в задзеркалля. – Коли я думаю про тебе, увесь час згадую шкільний коридор, – говорю я. – Чому б це? – Суть людини – в її складності, – каже вона. – Предметом науки про людину є не об’єкт, а суб’єкт, який перебуває всередині тіла. – Гм-м, – говорю я. – Загалом, ти живи собі. Живи, живи, живи – й усе. А я просто – дівчина з метафізичними підошвами. З цими словами Дівчина з Іпанеми Шістдесят Три / Вісімдесят Два струшує з колін налиплий пісок і підводиться. – Спасибі за пиво. – Будь-ласка. Трапляється, що я наштовхуюся на неї у вагоні метро. Тоді вона посилає мені посмішку, немовби кажучи: “Спасибі, що почастував тоді”. Ми не перекинулися з нею і слівцем відтоді – але мені здається, наші душі якось пов’язані. Чим вони пов’язані, де знаходиться цей вузол – мені не втямити. Напевно в якомусь загадковому місці, у якомусь далекому світі. У цьому ж вузлі переплелися і шкільний коридор, і овочевий салат, і дівчинка-вегетаріанка з її суничними галявинами... Чим більше так думаєш – тим частіше сприймаєш речі з якоюсь ностальгійною теплотою. Але ж десь повинен бути і вузол, який пов’язує мене із самим собою! І дасть Бог, коли-небудь я обов’язково потраплю в той далекий світ, у те загадкове місце – і зустріну там самого себе. Коли можна – хотілося б, щоб у тому місці було тепло. А якщо там буде ще й трохи банок з пивом, то більшого і бажати годі. Там я перетворюся на Того-ким-я-є, а Той-ким-я-є перетвориться на мене. Між нами не залишиться ані щілинки. Десь обов’язково повинна бути така чудова місцина. А Дівчина з Іпанеми Шістдесят Три / Вісімдесят Два і зараз простує спекотним пляжем. Так і буде йти, поки я не заграю до дірок останню платівку. Переклав А.П. Джерело: |
 ч
|
 |
|