|
|
|
Таня ДюкерсЗона гриУривки з роману © T.Dukers З розділу “Лаура” Мене жахає думка, що через п’ять днів знову почнеться школа. В мене таке відчуття, що в моєму житті абсолютно нічогісінько не відбувається. Причому мені постійно дають зрозуміти, що я вступаю в той вік, коли треба бути божевільно закоханою, відвідувати несамовиті забави й стрибати з однієї цікавої пригоди в іншу. Часом мені здається, що наші батьки, Вольф і Ганнельоре, хизуються перед нами, розповідаючи, що вони пережили. Ганнельоре була в травні 1968 року в Парижі, Вольф бачив, як стріляли в Дучке, і його самого навіть одного разу заарештували. Щоправда, як він згодом зізнався, тільки на одну ніч і за безбілетний проїзд у громадському транспорті. Час до часу Ганнельоре розповідає про своїх хлопців. “Мої коханці”, – говорить вона, а Вольф поглядає підкреслено байдуже, але мені здається, що йому неприємно таке чути. А що роблю я? Політики чи якогось іншого групового заняття більше не існує, хлопця в мене ще не було, я маю на увазі по-справжньому, не просто так – цілуватися на забавах. Два рази на тиждень я ходжу на сучасні танці, трохи бренькаю на своєму кейборді, але Свен каже, що музикою, яку я з нього видобуваю, “можна розганяти публіку”. Він на три роки старший за мене, і йому вже дозволяють гуляти допізна, отож він знає, яку музику грають у клубах, аби забралися геть останні відвідувачі. Щоби мене понервувати, він каже: “А насамкінець – Easy Listening”, але я йому пояснюю що він застарий і поняття зеленого не має, якими хіповими зараз є Easy Listening i Bad Taste. “Не завжди варто ганятися за модою”, – повчає мене Свен і вмикає своє психоделічне терликання. Ми снідаємо. Вольф нервовий, бо в нього сьогодні якась важлива зустріч. Він працює в газеті. Здається, йому дуже не подобається, що в нас усіх через це не псується настрій, і він докірливо дивиться на мене і Свена, коли ми дуріємо. Починаються новини, і мої жадібні до інформації батьки як за командою западають у позу “Прослуховування новин”. Мова йде про якісь пенсійні реформи, які знову провалилися, і про інші нудні речі. Коли нарешті доходить черга до пограбування з убивством, і я починаю прислухатися, мама вимикає радіо. Ввечері під муром знову збираються наші. Сьогодні прийшли Ґвідо і Ребекка, і ми так обкурюємося, що я мало не падаю з родинного гробівця, бо вже не розрізняю кольорів довкола себе. А поза тим дуже весело. Ґвідо розповідає про своїх нових лондонських знайомих, у квартирі яких повно черепах. Не знаю, чи все, що розказує Ґвідо, правда, але в нього багата фантазія, і він добре вміє розповідати про людей, яких ніхто з присутніх не знає. Коли ми потім граємо в пляшечку, я сідаю біля нього, сподіваючись, що коли пляшка покаже на нього, йому скажуть когось поцілувати, і це було би практично. І дійсно, коли пляшка показує на Ґвідо, Єнс кричить: “А тепер, Ґвідо, смачний поцілунок. Кого хочеш і куди хочеш”. І Ґвідо розвертається до Ребекки, яка сидить з іншого боку, і ніжно цілує її в ключицю під бретелькою майки неонового кольору. Хоча по тому, як вони перед тим тулилися одне до одного під муром, я могла би здогадатися, мені все одно стає сумно. Отож я й обкурилася, як уже казала, так, що мало не впала з даху родинного гробівця, а вдома провалилася в сон мов зацементована. Ми не домовилися про наступну зустріч, або я більше нічого не сприймала, в кожному разі наступного ранку я прокинулася з почуттям, що сьогодні не буде нічого, чому можна було би тішитися наперед. Дзвоню до Рікі. Її мати каже, що та поїхала сьогодні до сестри в Гамбурґ, на чотири дні. “Вона, що, тобі не сказала? ” Напевно, я вчора вирубалась, – подумала я. Моя мати каже, що той, хто не знає, що робити і часто нудиться, сам занудна людина. В найбезнадійнішій ситуації, “наприклад, у сибірській тюрмі” – це її улюблений приклад – можна знайти щось для себе, якщо ти сам “творча і цікава людина”. Ну, то я, напевно, нудна людина, бо сьогодні мені так самотньо в цьому Нойкельні, в той час, як усі друзі пороз’їжджалися, і їхні голоси можна почути хіба на автовідповідачах, і я не знаю, де себе подіти. З розділу “Адина реприза” На Адиному роздовбаному велосипеді вони їдуть вниз алеєю Шьонгаузер у напрямку Пфефферберґа, Ада спереду, Нільс ззаду. Якщо звернути біля фабрики, пройти через два подвір’я, повз художні майстерні й курси гри на барабані, там є сходи, які ведуть у підвал. Взагалі-то двері закриті, але виявивши деяку спритність, їх можна відчинити. Ада і Нільс вітаються з якимись людьми, йдуть іржавими сходами донизу. 4000 квадратних метрів підвальних приміщень, які до війни належали пивзаводу. Ґрунтові води тепер місцями так піднялися, що підвал подекуди нагадує моторошну підводну Венецію. Деякі гості плавають коридорами на дерев’яних плотах, наче на ґондолах. В центрі всього – велетенське приміщення під склепінням завбільшки з середній неф церкви, повністю обмальований ґрафіті. Саме тут відбуваються нелегальні забави. Жоден звук не проникає назовні. В розгалуженому лабіринті цього підвалу запросто можна загубитися. Ада кожного разу боїться, що колись, заблукавши в якомусь бічному відгалуженні, не знайде дороги назад, і їй доведеться “чекати” до наступної підпільної вечірки. Сотні людей стоять групками, танцюють в проходах. Є тут і ді-джеї, в кінці деяких коридорів видно сусідні зали, віддалені одна від одної на 50 метрів. Одні приміщення встелені рипучо-зеленими синтетичними килимами, інші – фізкультурними матами. Кілька людей, взутих у ґумові чоботи кольору веселки, танцюють у залитих водою коридорах під Hard-House. На драбині під великим склепінням стоять п’ятеро акробатів у щільних костюмах зі срібними крилами. На одній трапеції танцює чоловік, який не має на собі нічого, крім яскравих синіх плавок і паска, до якого причеплені крильця. На іншій, жуючи жуйку, розгойдується жінка з довгим рудим волоссям і пластмасовою змією довкола шиї. Голомоза дівчина з коров’ячими дзвіночками у вухах і велетенським кільцем у носі тримає на руці шматяного фламінґо, який, як не дивно, виглядає майже як справжній, і роздає проспекти наступних акцій. Попиваючи “спейс-дрінк”, Нільс і Ада вмощуються у помаранчевих пластикових кріслах, подібних на ті, що в 70-х роках стояли в аеропортах. Нільс витягає з кишені маленьку іграшкову машинку і, їздячи нею Аді по спині, пише букви. “Ада”, “Нільс”, “Кохана” – більше йому нічого не спадає на гадку. Тоді Адина черга: “снозбиральні окуляри”, “посткоїтальна депресія”, “велосипедна діадема”, “всеохопна мережа” – виводить на спині у Нільса Ада, і йому потрібна ціла вічність, щоби відгадати. Раптом вони бачать Фелікса і Кікі. Фелікс сьогодні з гострою борідкою, на голові в нього капелюх лісничого, Кікі – у звичайних шматах від H&M. Обом уже по 27 років, можна сказати, старі як світ. Вони намагаються перекричати музику. Нільс розповідає, що сьогодні йому виповнюється 21 рік. – Тепер, якщо я скою щось дійсно погане, мене посадять по-справжньому, – шепоче він на вухо Феліксу. Нільс знову трохи збуджений. Він цілує Аду в шию, відсуває трохи в бік її футболку, щоби поцілувати ключицю. Гладить її руки – ні хвилі без дії. – А де сьогодні Моріц? – питає Фелікс. – Моріц ночує в батьків, бо вони поїхали в Ліхтенраде, – відповідає Нільс. Фелікс і Кікі продовжують розмову про схиблених людей – їхня найулюбленіша тема. Нільс виходить в обмальований червоним ґрафіті коридор, який веде наліво від зали зі склепінням. Тут “Червона зона”. Посміхається. Він вже трохи п’яний. Ледь похитуючись, іде вздовж низького коридору, притримуючись за вогкі стіни. Яскраве червоне світло засліплює його. Раптом перед ним виринає чоловік у водолазному костюмі. Він цілує його й запихає щось йому до рота. Тоді зав’язує йому очі. Нільс сміється й навпомацки рухається вперед. Він чує потріскування смолоскипа, напевно, він опинився у смолоскипному залі, відчуває тепло. Відчуває перед собою присутність інших тіл. Розщіпає блискавку. Десь тихо лунає “Japanese Toy”. Він уявляє собі, що висаджується на Місяці чи десь іще далі. Його тверді кроки залишають відбитки там, де ще ніколи не було жодних слідів. І жоден вітер їх не змете. На сто тисяч років. Він просувається вперед, рухається помалу, тоді знову швидше, повітря теплішає, він стогне, не чує нічого, але знає, що стогне. Сідає на синтетичну траву, знову встає, його сатинові штани теліпаються десь унизу, біля кісток. Тихо лунає “Chinese Boy”. Може, то deja vu. Він уявляє собі, що висаджується на Місяці чи десь іще далі. Його тверді кроки залишають відбитки там, де ще ніколи не було жодних слідів. І жоден вітер їх не змете. На сто тисяч років. Він просувається вперед, рухається помалу, тоді знову швидше, повітря мов гаряча вата, він стогне, не чує нічого, але знає, що стогне. А тоді вже не стогне більше, скидає пов’язку. Перед ним навпочіпки сидять Фелікс і Поні. Обкурена Ада присіла у вузькому залитому синьо-зеленим світлом коридорі; звідси приблизно на відстані 30 метрів вона може розглядати блискучі тіла акробатів, які вимахують срібними крилами. Вона бачить, як чоловік у мініатюрних плавках робить сальто, на льоту хапає гарну жінку з довгим волоссям за руки, цілує її, обоє знову опиняються на своїх трапеціях. Ада бачить усе в сповільненому темпі: як вони цілуються, повільно-повільно, плавні рухи їхніх тіл у повітрі. Раптом вона відчуває смертельну втому і їй страшенно хочеться прилягти, витягнувшись у довжину, але в коридорі по кісточку води. Вона сидить навпочіпки і не знає, скільки вже отак просиділа тут на своїх чоботах з телячої шкіри із 8-сантиметровими обцасами. Баси б’ються в її животі, тіло перетворюється на вируюче гудіння. Врешті вона чвалає в менш мокрий тунель, лягає і засинає. Прокинувшись, замерзла й закоцюбла, вона раптом усвідомлює, що за останні тижні практично не виходила на вулицю при денному світлі, звикла до такого ритму: лягати спати зранку, вставати о четвертій-п’ятий пополудні. Мов продовження різдвяних канікул. Продукти вона тепер купує лише в нічних магазинах. За межами району Пренцлауер Берґ майже не буває. Та й навіщо? Вона ж веде герметичне нічне життя. Життя в акваріумі, як назвала його Катаріна, студентка з квартири навпроти. Особливо дивним видається Аді рано вранці зустрічати на вулиці людей, які йдуть на роботу. Сама вона час до часу працює на касі чи в гардеробі одного з нічних гадючників. Багато грошей їй не треба: в неї всюди є знайомі, так що майже в усі клуби вона проходить задурно. Кіно, театри, ресторани її не цікавлять. Часом вона забуває, що на світі є не тільки нічні люди, тижнями не бачить жодного нормального магазину, пошти, банку, дітей з ранцями, набурмосених дідусів. В якійсь момент дикі інтер’єри клубів, орнаменти якихось простирадл стають єдиною існуючою для неї реальністю. Наскільки перед тим Нільс був перезбуджений, настільки тепер він спокійний. Вони їдуть на Адиному велосипеді вздовж алеї Шьонгаузер, повз темні припарковані машини, які видаються Аді покинутими оселями. На холодному свіжому повітрі Ада трохи витверезіла. Вона сидить на багажнику, обхопивши Нільса за вузькі стегна – прагматичний доторк. Вона вже й не пам’ятає, як збиралася на забави з прискореним серцебиттям, сподіваючись зустріти там когось певного, когось особливого. Як давно це було: в звичайнісінькому одязі прийти на нормальну легальну забаву, маючи при цьому нормальне прискорене серцебиття. Ада лізе в торбинку, витягає кілька монет і кидає в припарковані машини. Монети коротко зблискують й зникають у темряві. – Їдемо додому? – Ада намагається перекричати вітер. – Що? Додому? Нє-є, тільки не додому. – О’кей, тоді в “78”. Переклала Оля Сидор |
 ч
|
 |
|