Віктор Пєлєвін

Святвечірній кіберпанк або “Різдвяна ніч-117.DIR”

© В.Пелевін

Не треба бути фахівцем із так званої культури, щоб помітити спільний практично для усіх країн світу занепад інтересу до поезії. Можливо, це пов’язано з політичними змінами, які сталися у світі упродовж останніх кількох десятиліть. Поезії, далекому нащадкові старовинної маґії заклять, добре ведеться при деспотіях і тоталітарних режимах через своєрідний резонанс – такі режими, зазвичай, самі мають маґічну природу і тому здатні природним чином підсичувати інше відгалуження маґії. Але перед лицем (вірніше фізіономією) тверезомислячої гідри ринку поезія виявляється неспроможною і наче й непотрібною.

Але це, на щастя, не означає її загибелі. Просто з фокусу суспільного інтересу вона зміщується на його далеку периферію – у простір університетських кампусів, районних багатотиражок, стінгазет, капусників і вечорів відпочинку. Ба більше, не можна навіть сказати, що вона зовсім полишає цей фокус – їй усе-таки вдається зберегти свої позиції у тій розжареній області, куди скерований блукаючий і каламутний погляд людства. Поезія живе в назвах автомобілів, готелів і шоколадок, в іменах, які дають кораблям, гігієнічним прокладкам і комп’ютерним вірусам.

Останнє, мабуть, найдивовижніше. Адже за своєю природою комп’ютерний вірус не що інше, як бездушна послідовність команд мікроасемблера, яка непомітно приліплюється до інших програм, щоб одного чудового дня узяти і перетворити комп’ютер у безглузду купу металу і пластмаси. І от цим програмам-убивцям дають імена на кшталт “Леонардо”, “Каскад”, “Жовта троянда” тощо. Можливо, поетичність цих імен є не що інше, як повернення до уже згадуваної маґії заклять; можливо, це спроба якось олюднити, одушевити й умилостивити мертвий і всемогутній напівпровідниковий світ, що по ньому мандрують електронні імпульси, визначаючи людську долю. Адже навіть багатство, до якого все життя прагне людина, у наші дні означає не підвали, де лежать купи золота, а цілком безглуздий для непосвячених ланцюжок нулів і одиниць, що зберігається в пам’яті банківського комп’ютера, і все, чого досягає найщасливіший підприємець за повні праць і турбот роки перед тим, як інфаркт чи куля змушують його перейти до інших форм бізнесу, то це зміни послідовности зарядів на якому-небудь тридцатидвоемітерному транзисторі з чіпа, який настільки малий, що і роздивитися його можна тільки через мікроскоп.

Тому немає нічого дивного, що комп’ютерний вірус, який цілковито паралізував на кілька днів життя великого російського міста Пєтроплаховска, був названий “Різдвяна Ніч”. (У програмах-антивірусах і комп’ютерній літературі його зазвичай позначають як “РН-117.DIR” – що означають ці цифри і латинські літери, ми не знаємо.) Але назву “Різдвяна Ніч” не можна вважати чистою даниною поезії. Річ у тому, що деякі віруси спрацьовують у певний час чи певний день – так, скажімо, вірус “Леонардо” повинен був зробити свою чорну справу в день народження Леонардо да Вінчі. Точнісінько так само вірус “Різдвяна Ніч” прокидався від сну у ніч проти Різдва. Що стосується його дії, то ми спробуємо описати її якомога простіше, не заглиблюючись у технічні подробиці – зрештою, тільки фахівцеві цікаво, у який кластер “РН-117.DIR” записував своє тіло і як саме він видозмінював таблицю розташування файлів. Для нас важливо тільки те, що цей вірус руйнував бази даних, які зберігаються в комп’ютері, причому робив це доволі незвичним способом – інформація не просто псувалася чи стиралася, а наче перемішувалася, причому дуже ретельно.

Уявімо собі комп’ютер, що стоїть де-небудь у мерії, в якому зібрані усі відомості про життя міста (як це, до речі, було і є в Пєтроплаховску). Поки цей комп’ютер справний, його пам’ять схожа на зібраний кубик Рубіка – припустимо, на синьому боці зберігаються які-небудь відомості про комунальні служби, на червоному – дані про міський бюджет, на жовтому – особистий банк даних мера, на зеленому – його записна книжка тощо. Отож, активізуючись, “РН-117.DIR” починав обертати грані цього кубика божевільним і непередбачуваним чином, але всі клітини при цьому зберігалися, і сам кубик теж. Якщо продовжити цю аналогію, то антивірусні програми, перевіряючи пам’ять комп’ютера на наявність вірусу, наче вимірюють грані цього кубика, і якщо вони не змінюються, то значить і вірусів у комп’ютері немає. Тому будь-які ревізори диска і навіть новітні евристичні аналізатори були безсилі проти “РН-DIR”; невідомий програміст, котрий з незрозумілих причин встав на шлях абстрактного зла, створив справжній маленький шедевр, який удостоївся скупої і презирливої похвали самого доктора Лозінского, вищого авторитету в галузі комп’ютерної демонології.

Про автора вірусу нічого не відомо. Кружляли чутки, буцім ним був той сам божевільний інженер Ґєрасімов, у справі якого вперше в практиці пєтроплаховского міського суду був ужитий закон про захист тварин. Справа ця набула розголосу, отож нагадаємо про неї тільки в загальних рисах. Ґєрасімов, людина від народження психічно неврівноважена і до того ж приналежна до того нечисленного прошарку нашого суспільства, який не зрозумів і не сприйняв реформ, ненавидів усі ті паростки майбутнього, які пробиваються до сонця крізь багатошаровий асфальт нашого сумного буття. На цьому ґрунті в нього і розвинулася манія переслідування: для нього найголовнішим символом змін, які трапилися в країні, чомусь став бультер’єр. Можливо, це пов’язано із тим, що в шістнадцятиповерховому будинку, де він мешкав, багато хто розжився собакою цієї популярної раси, і, спускаючись у ліфті, Ґєрасімов багато разів опинявся у товаристві трьох, чотирьох, а іноді й п’яти бультер’єрів водночас. Закінчилося це тим, що Ґєрасімов, розпродавши своє нехитре майно і набравши серйозних для людини його статків боргів, теж придбав собі бультер’єра.

Сусіди спершу дуже зраділи тій зміні, яка трапилася з Ґєрасімовим. Спершу здавалося, що вона свідчить про серйозне бажання людини пристосуватися до обставин, які змінилися, і почати нарешті жити в ногу з часом. Але, коли з’ясувалося, яке ім’я Ґєрасімов дав собаці, аматори тварин з його будинку були просто шоковані. Річ у тому, що він назвав свого бультер’єра “Муму”. Вечорами Ґєрасімов став ходити на прогулянки до поблизької ріки і, бувало, подовгу простоював на березі, дивлячись на середину потоку і напружено про щось міркуючи. Муму бавилася поруч, іноді підбігаючи до господаря, щоб потертися до його ноги і подивитися йому в обличчя своїми довірливими червоними вічками.

Собаківники того будинку, де жив Ґєрасімов, вважали, що ці прогулянки мають відверто демонстративний характер. Закінчилася справа, як відомо, судом; утрутився сам мер Пєтроплаховска, який був палким аматором бультер’єрів, і Ґєрасімова позбавили прав на тварину.

– Ґєрасімову ненависне усе те, що уособлює Муму, – сказав на суді державний обвинувач, – точніше, Муму уособлює все те, що ненависно Ґєрасімову. Але ж для тисяч і тисяч росіян бультер’єр став синонімом життєвого успіху, оптимізму, віри у відродження нової Росії! Ґєрасімов простягає свої лапи до Муму тільки тому, що вони занадто короткі, щоб дотягтися до тих, кого цей пес символізує. Але ми вимагаємо позбавити його прав на тварину не через ці переконання, як би ми до них не ставилися, ні – ми вимагаємо цього тому, що бідному псу загрожує небезпека!

Ґєрасімов програв процес. Муму, узяту під захист закону, передбачалося відправити в елітарний спецсобакопритулок, де доживають віку бультер’єри, пітбульмастіфи і вовкодави загиблих капітанів бізнесу; гроші на утримання Муму і на спеціальну клітку, в якій собаку повинні були відправити поштою, виділив особисто мер.

Можливо, тому і з’явилася чутка, що це Ґєрасімов написав “РН-117.DIR”, щоб помститися мерові. Нам ця версія здається вкрай малоймовірною. По-перше, програміст, здатний написати вірус рівня “Різдвяної Ночі”, навряд чи став би зганяти свою злість і заздрість до чужих статків на ні в чому не винному бультер’єрі – він, без сумніву, був би достатньо заможною людиною, аби завести собі хоч десять бультер’єрів. По-друге, Ґєрасімов жодного разу не з’являвся в мерії, а можливість заразити комп’ютер таким вірусом через “Інтернет” украй сумнівна. І по-третє, найголовніше, у версії про авторство Ґєрасімова цілковито відсутня логіка. Як казав на суді обвинувач, Ґєрасімов простягнув свої лапи до Муму саме тому, що вони були занадто короткі, щоб зачепити будь-кого, хто міг би добряче вдарити по цих лапах. Ґєрасімов був занадто боязкий, щоб зважитися зачепити кого-небудь з реальних владоможців. А мер Пєтроплаховска Алєксандр Ванюков, більше відомий у місті під прізвиськом Шурік Спіноза, таку владу, безумовно, мав. До речі, цю кличку він одержав зовсім не через своє захоплення філософією, а тому, що на самому початку кар’єри убив кількох осіб в’язальною спицею.

Ванюков був одним із трьох осіб, які тримали Пєтроплаховск. (Уява так і малює трьох м’язистих атлантів, які тримають на плечах скибу землі, покриту вулицями і будинками. Обмежимося розповіддю про Ванюкова – просто ніякого стосунку до нашої історії вони не мають.) Ванюков контролював, головним чином, проституцію, торгівлю і наркобізнес; навіщо йому знадобилося на додаток до цих справ звалювати собі на плечі ще й обов’язки мера, ніхто до ладу не знає. Але уявити, як у нього могло зародитися таке бажання, можна – мабуть, повертаючись з лазні в офіс, він розглядав сіро-коричневі будиночки рідного міста крізь тоноване скло лімузина і випадково побачив плакат, який кличе усіх на вибори мера. Кажуть, у Ванюкова була звичка смикати ґудзики – от так він, напевно, бавився з якимось ґудзиком на штанях чи піджаку і раптом подумав, що набагато краще було б відвалювати собі, аніж якомусь там мерові.

Решту вже було справою техніки. Прийнявши рішення балотуватися в мери, Ванюков насамперед провів нараду зі своїми “барсіками” (так називається людина, яка курує проституцію на території міського району; приблизно відповідає капітанові міліції). Він пояснив їм, що якщо хоч один з них не мобілізує всіх підконтрольних йому дівчат на агітаційні заходи, то він, Васюков, візьме в’язальну спицю й особисто зробить такого барсіка муркою. Решту пояснив референт Ванюкова: усі учасниці агітації повинні виглядати цнотливо і безневинно і в жодному разі не ходити у штанях, тому що це може відлякати людей похилого віку і взагалі консервативну частину електорату.

З Москви за великі гроші був виписаний тіньовий фахівець із постановки передвиборної кампанії. Ванюков чув багато історій про те, як цей фахівець організував у сусідньому Єкатєрінодибінску передвиборну кампанію в Держдуму для місцевої “хрещеної мамки” Дарьї Сєрдюк; особливий наголос у кампанії покладався на боротьбу із організованою злочинністю, а головне гасло, розтиражоване на тисячах листівок, звучало так: “Сидітиме в тюрмі бандюк, якщо оберемо Сердюк!”

Ванюков попросив фахівця організувати для нього щось подібне. Фахівець узяв тиждень на вивчення обстановки і запропонував у обумовлений термін розгорнутий аналіз психологічної ситуації в місті – цілу папку з якимись роздвоєними графіками, таблицями і розбитими на сектори колами. У результаті опитувань громадської думки в місті з’ясувалося, що на відміну від Єкатєрінодибінска, де серед виборців справді дуже сильна була ненависть до мафії, у Пєтроплаховску, який отримував великі доходи від туризму, мешканцям був радше притаманний якийсь неокреслений шовінізм; вони ненавиділи певних абстрактних “сволот” і “гівнюків”, які зовсім “сіли на шию” і “не дають жити”. На запитання про те, що ж це за сволоти, мешканці зазвичай знизували плечима і казали: “Так хто ж їх не знає? Усім відомо, хто”. Тому виборчу кампанію пропонували проводити під знаком готовности мера протистояти цим “сволотам”, не особливо конкретизуючи, хто це такі, щоб не трапилося, як висловився фахівець “секціонування електорату”. Як передвиборне гасло був запропонований такий текст: “Від сволот і гівнюків врятує нас лиш Ванюков!”

Коли Ванюкову показали цей двовірш, за який, згідно з обліком заповненої графіками папочки, було сплачено сто вісімдесят тисяч доларів, він подумав, що займається в житті чимось не тим. Вочевидь, від заздрощів у ньому прокинувся Шурік Спіноза, і москвич ледь ноги виніс із Пєтроплаховска. Текст, звичайно довелося змінювати, причому не в останню чергу тому, що всі, залучені до передвиборної кампанії, імлисто відчували, що коли вже і є в Пєтроплаховску гівнюк і сволота, так це сам Ванюков. Тому в остаточному вигляді гасло звучало так: “Від диктатури і кайданків врятує нас лиш Ванюков!”. Саме під цим гаслом Ванюков і переміг на виборах, причому з пристойним відривом.

На посаді мера Ванюков кермував, наче дотримуючись давньокитайського заповіту, який гласить, що про найкращого із правителів народ не знає нічого, крім його імені. Він два рази провів свято під назвою “Віват, Пєтроплаховск!”, про яке годі принаймні щось сказати. Один раз він зустрівся в себе в кабінеті з редакторами міських газет; під час бесіди він у м’якій і делікатній формі спробував пояснити їм, що вислови “бандит” і “злодій”, якими зловживають засоби масової інформації, уже давно перестали бути політично коректними (цей вираз Ванюков прочитав із написаного референтом папірця; вочевидь ми маємо справу із перекладом-калькою американського “politically correct”). Ба більше, сказав Ванюков, ці слова вводять людей в оману – слово “злодій” наче допускає, що людина, яку так називають, може вилізти зі свого “Лінкольна” і полізти в чиюсь кватирку, щоб украсти шматок м’яса з каструлі з овочами (стенограма зафіксували дружний сміх редакторів), а термін “бандит” передбачає, що таку людину шукає міліція (знову зафіксований стенограмою сміх). На запитання, яким же ж терміном позначати вищеперелічені категорії громадян, Ванюков відповів, що особисто йому дуже подобається вираз “особливий економічний суб’єкт”, чи скорочено “Оес”. А ті журналісти, які полюбляють висловлюватися вигадливо і фігурально, можуть користуватися словосполученням “надновий русскій”. Цей вираз уже давно нікого не дивує, але цікаво, що мало кому відомий його справжній автор, яким був референт Ванюкова.

Такий, мабуть, єдиний більш-менш помітний слід, який зоставив після себе Ванюков. Можна ще додати, що в недовгий період його правління газети Пєтроплаховска називали Ванюкова меценатом і філантропом: обидва ці епітети – нехай навіть не цілком адекватні та заслужені – були нагородою за ту роль, яку він відіграв у долі бультер’єра Муму. Словом, якби не дивовижні події, до яких призвела поломка комп’ютера мерії, в історії Ванюкова не було б абсолютно нічого незвичайного чи прикметного.

Як і всі молоді технократи, Ванюков ставився до комп’ютера із великим пієтетом і намагався максимально полегшити своє життя з його допомогою. Усі зведення, що стосуються його багатогранної діяльности, були занесені в кілька різних баз даних, до деяких з них можна було одержати доступ, тільки знаючи пароль. Комплект програм-органайзерів і вбудований календар практично виконували за Ванюкова всю його рутинну щоденну роботу. Присутність в офісі самого Ванюкова була необов’язковою і тому рідкісною; інформація про термінові справи надходила до нього відразу з кількох підвішених до пояса пейджерів (один із яких, із золотим двоголовим орлом на білому тлі, дзвонив за увесь час тільки два чи три рази), а з іншими справами добре давала собі раду секретарка. Робочий день у мерії зазвичай починався з того, що вона включала комп’ютер і роздруковувала список справ на день. Приміром, коли роздруківка повідомляла, що треба проконтролювати хід підготовки до опалювального сезону, одержати леве з грузинського ресторану і полити квіти, вона спокійно спускала два перших повідомлення до відповідних інстанцій, брала з підвіконня банку і йшла до крана за водою.

Приблизно так само усе відбувалося і того нещасливого дня, коли під пластмасовим черепом комп’ютера вже трапилося кілька великих електронних інсультів. Ванюков ще не виходив з новорічного запою, справи в офісі вела секретарка; місто за вікном, припорошене срібним пилом, було тихим, світлим і загадковим.

Почалося з того, що бригада будівельників (якщо висловлюватися простіше, то просто три баби в жовтогарячих безрукавках, з тих, які вічно довбають ломами якусь кригу на узбіччях доріг) отримала дуже дивне розпорядження на бланку мерії. Цей бланк містив недвозначну вказівку “валити Кішкєрова”; підписане воно було “Шуріком Спінозою”.

Варто відзначити, що і ці жінки, і всі інші знали, хто такий мер Ванюков. Усе, пов’язане з ним, було оточене похмурим і гіпнотичним ореолом. І дуже багато муніципальних службовців у глибині душі сподівалися, що Ванюков придивляється до них і, якщо вони пройдуть певний незрозумілий тест, надійде мить, коли Ванюков візьме їх із напівголих сірих буднів у чарівний світ таємничої і лячної “крутизни”. Як виявилося, достоту така надія – ще зворушливіша через свою крайню безглуздість – жила й у цих бідних жінках, отруєних мексиканськими серіалами і радіоактивним буряком. Хто такий Кішкєров, вони добре знали – це була одна з найсерйозніших персон Пєтроплаховска, що видно було принаймні з того, що він зважився на конфлікт із мерією. Треба сказати, що “завалити” його було зовсім не просто, позаяк маєток Кішкєрова перебував під ретельною охороною: охоронці, які знайшли його поштрикане ломами тіло в сараї для садового інвентарю, довго не могли зрозуміти, як це трапилося: ніхто з них навіть не подумав, що три похмурі баби, які приходили розчищати доріжки в саду, можуть мати до цього якесь відношення. До речі, нам тільки що спало на гадку, що цими жінками могла рухати не якась незбутня і романтична надія на нове життя, а просто трудова дисципліна, до якої вони звикли ще в совєцькі часи.

Водночас чотири фахових убивці, які працювали на Ванюкова, котрі збували час у більярдній одного заміського пансіонату за дієтичною кока-колою і газетою “Абсолютно сєкрєтно”, отримали папір, зарозуміло підписаний “мер Ванюков”. У записці в різкій формі висловлювалася вимога, щоб до вечора на центральній вулиці не залишилося жодного бугра. Убивці були люди з досвідом, але тут навіть їм довелося почухати в потилицях. Тільки один список бугрів, які мали офіс чи якусь справу на центральній вулиці (яка так і називалася – Центральна), займав дві сторінки. Тому кілерам довелося терміново звернутися по допомогу до дружнього угруповання. Не станемо зайвий раз описувати те дивовижне побоїще, яке того дня сталося на Центральній. Телебачення, ласе до видовища чужих страждань, багато разів показувало, у що перетворилася вулиця після того, як по ній проїхала кавалькада джипів з убивцями. Їй бо, є щось безсоромне в тому ентузіазмі, з яким молодий телекореспондент пояснює, який будинок розбитий гранатометом звичайного вибуху “Шмєль”, який фасад продірявлений “Мухою” і чому секретний засіб “Потьомкін”, руйнуючи усі внутрішні перекриття, залишає зовсім недоторканими зовнішні стіни будинків.

На тлі цієї моторошної бойні якимись незначними здаються інші події цього дня. Скажімо, коли група рекетирів, людей тупуватих, але ретельних, одержала факсом підписаний мером запит, коли ж нарешті буде спалений мусор, життя майора міліції Козуліна, якого тримали в заручниках за несплату відсотків від своєї справи, кілька хвилин висіло на волосині: його уже облили гасом, і врятувало майора тільки те, що на Центральній вулиці почалася канонада, а про нього відразу забули.

Разюче, але деяких жителів міста божевільний комп’ютер мера змусив зазнати приємних емоцій. Так, хазяїн крамниці “Секс-елеґант” Екклезіаст Колпаков, який спробував було вчинити вкрай ризиковану спробу змінити “дах” Ванюкова на “дах” іншого авторитета Ґріші Скорпіона, уже давно із трепетом очікував відплати і був приємно здивований, одержавши від мера факс із вишукано-ввічливим різдвяним поздоровленням, підписаним “Шурік Спіноза”. Зате мери п’ятдесяти найближчих до Пєтроплаховска міст відчули певне здивування, отримавши текст такого змісту:

“Мерові (далі йшла назва міста й ім’я мера, автоматично вставлені комп’ютером, який за командою секретарки розіслав віялом ці факси). Ти, козел, мені будеш платити, або нікому не будеш, пойняв? Щоб до лютого підігнав леве за півроку, а то за одну ногу я смикну, за іншу – Ґріша Скорпіон, і що від тебе залишиться, падла? Подумай. Щиро і завжди Ваш, А. Ванюков, мер Пєтроплаховска”.

Звичайно, у великих мегаполісах над такою нахабною претензією тільки посміялися, але серед одержувачів листа були також люди, які поставилися до цього всерйоз, про що свідчить смерть Ґріші Скорпіона, яка сталася через місяць після описаних подій, – він був розстріляний невідомими просто на генеральній репетиції п’єси Беккета “В очікуванні Годо”, яку ставив його домашній театр.

Сам Ванюков, ясна річ, одержував звіти про те, що відбувається в місті. Певний час він думав, що на Пєтроплаховск наїхав мер якогось із сусідніх міст, зовсім у дусі “Страстей за Андрієм” Тарковского. Але доволі швидко з’ясувалося, що всі учасники неподобств, які чиняться, упевнені, що виконують команди самого Ванюкова. Нарешті, стало остаточно ясно, що всі розпорядження, які уже викликали в місті значні руйнування, були відправлені комп’ютером мерії, а позаяк секретарка була поза підозрами, стало очевидно, що вся справа в самому комп’ютері. Невідомо, чи знав Ванюков про існування комп’ютерних вірусів; можливо, він сприйняв, усе, що трапилося як особисту образу, завдану йому комп’ютером, що його він розглядав як цілком одушевлену істоту. На користь такого припущення свідчить підкреслено емоційна реакція: увірвавшись до свого офісу і вихопивши з підплічної кобури нікельовану “Беретту”, він відштовхнув дико репетуючу секретарку і п’ятнадцятьма дев’ятиміліметровими кулями вщент розніс чудовий “пентіум-100” із найсучаснішим інтелівським процесором; на підлогу полетіли шматки розбитої в друзки пластмаси, осколки скла, обривки різнобарвних дротів і розсип схожих на мертвих тарганів мікросхем.

Навіть після того, як винуватець усіх лих був знищений, відлуння його руйнівної діяльности продовжувало звучати. Наприклад, через три дні після побоїща на Центральній всіх міських повій зібрали на приміській спортивній базі, і червоний від сорому і здивування заступник мера по зв’язках із громадськістю прочитав їм вітання, у якому вони чомусь були названі ластівками, дівчатами і надією російського нартярського спорту. Можна навести ще кілька подібних прикладів, але вони не надто цікаві – крім одного, який стосується особисто Ванюкова.

Після описаних подій він впав у важку депресію і покотив до свого заміського будинка, більше схожого на замок. До нього з розрадою приїжджали соратники і друзі, і поступово він заспокоївся – зрештою, життя є життя. Уповноважений по боротьбі з оргзлочинністю почастував Ванюкова дуже гарним марокканським гашишем, і Ванюков, звелівши наближеним залишити його в спокої, на кілька днів занурився в оспіваний ще Бодлером штучний рай, сподіваючись знайти в ньому спокій і забуття. Вдалося йому це чи ні, точно не довідається ніхто – його життя обірвав трагічний випадок, який своєю фантасмагоричністю здивував навіть журналіста, який провадив колонку карної хроніки в газеті “Вечірній Пєтроплаховск”.

Скористаємося міліцейською реконструкцією подій. Біля восьмої години вечора Ванюкову була доставлена дивна посилка – обтягнута тканиною скринька пристойних розмірів. Ванюков, який саме в цей час докурював наступний косячок (його потім знайшли поруч із тілом), недбало відкрив скриньку, і, перш ніж він устиг щось зметикувати, йому на груди стрибнув голодний і напівзадушений бультер’єр Муму.

Ми ніколи не курили гашишу і не знаємо, що саме відчував бідний мер, коли з відкритої клітки, огорнутої кількома шарами обгорткової матерії, до нього мовчки і швидко рвонув коротконогий білий монстр з очима Тен Сяопіна. Ми можемо тільки припускати, що з екзистенційої точки зору це було одним з найдужчих переживань його життя. А причина цієї події була тією ж, що й усіх інших нещасть у місті – бультер’єра відправляли в спецпритулок того ж дня, коли вірус змішав усі дані, що зберігаються в пам’яті комп’ютера, і замість таємничого собачого раю розлючена Муму, провівши кілька днів у холодному вагоні на сортувальній, була доставлена за домашньою адресою мера. Важко повірити, що це було випадковим збігом, але інші пояснення ще менш ймовірні.

Як не дивно, охорона Ванюкова, знайшовши хазяїна із розшарпаним в клоччя горлом і виразом непередаваного жаху на застиглому обличчі, зоставила собаку в живих. Причина цього полягала у звичайному людському шовінізмі – охоронці до такої міри зневажали тварин, що вважали безглуздям мститися собаці за смерть людини. Як видно, з їхньої точки зору це було б схоже на розстріл цеглини, що впала з даху комусь на голову. Муму замкнули в сараї, а потім, коли метушня, викликана похороном, скінчилася, повернули інженерові Ґєрасімову, котрий прийшов за нею, а незабаром зник незрозуміло куди.

Бачили його після цього тільки два рази – один раз у крамниці “Рибалка”, де він купував коловорот для свердління ополонок, і ще один раз – наступного ранку, у полі далеко за містом. На ньому була якась безглузда хламида, пошита зі старої ватної ковдри, засмальцьована тривуха шапка і звисаюча на плечі полотняна сумка з дискетами; кривий дерев’яний ціпок у руці робив його схожим на древнього мандрівника. Ґєрасімов був у кількох місцях перебинтований, але вигляд у нього був просвітлений, переможний, і очі його були схожі на два тунелі, в кінці яких тремтіло ще неясне, хитке, але все-таки безсумнівно наявне світло.

Переклав А.П.