Яня (Іванна) Плахотнюк

© І.Плахотнюк, 1994-1997

***

“Я увійду в небес просторі храми
І помолюсь над зламаним веслом”
Зоряна Гладка

Прозорий ранок сьогодні плакав
І провіщав сльозу грози...
А я навчилась в морі розгортати дивні хвилі
Навіть зламаним веслом.
...Червону кімнату встеляв зелений паркет
І сонцем сяяла блакитна люстра.
Жовті обличчя, бездумні очі,
Солоний подих – круговерть проминулої ночі...
...Вона уже горіла без дозволу!
І раптом спалахнула мертва вічність.
Круглий годинник вибив шосту ранку –
Годину, коли застиг кривавий усміх на устах.
Багряний шепіт наповнив кімнату,
Із жовтих облич закапав віск.
Червона кімната здалася рожевим маревом,
Зелений паркет – трав`яним килимом,
Блакитна стеля – бездонним небом.
Солоний подих нагадав морський прибій.
Ранок втирав сльози.
І тільки хвилі не підкорялись зламаному веслу.

19.09.94

***

На зупинці, наче Месію,
люди чекають на трамвай.
Кожен дивиться у свій бік,
переконаний у правоті.
Приїжджає сподіване чудо,
а в трамваї Месії нема,
є лише лжепророк –
це кондуктор.
Люди ж вірять, сідають в трамвай.
Тільки я не сідаю –
я знаю,
що Месія утік в попереднім трамваї.
Піду за ним шукати –
може, наздожену...

27.04.97

Однаково все минає

Пізні лілеї недозріло квітчають
могильне шамрання надокучливости.
Погляди надгробних фото
пронизують желатину неба
до космічних кісток
і залишають в атмосфері
шрами прикрих докорів.
Наго тхне сороміцькою безпорадністю
від мохових простирадел каліченої хтивости.
В надрах поцейбічности вінків
народжуються міжпланетні,
стійкі до часу і токсичних викидів бактерії.
Ґрунт під политими квітами ідей
перетворюється в сироватку
кислого молока незадоволености,
поволі утворює збиті докупи
кістки молодих зачинателів,
погашених вапном.
Блискавкою замкнена герметичність думки
непровокована ще на ексцентричні стоки. Даремно.
В гамаку тропічно погойдується Неторканість
і крізь соломинку смокче мило
не з тої опери, наче вдова.
Беззаперечність згаслого існування
вибухово втрачає невагому дійсність
залитої воском пори.
З кута площі розсіяно крутиться світло ВСІМ.
“Ніщо не минає безкарно” –
право так помилятися
залишають за собою ВСІМ ображені померлі.
Але насправді по-іншому.

29.01.97

Бр-р

А коли йде дощ,
то біля вас сумно й незатишно,
а тут ностальгійно і старовинно.
Зате нам, коли йде дощ,
сумно й незатишно,
а вам, мабуть, ностальгійно.
Ви нас не втішаєте,
а лише усміхаєтесь
і ще раз пильно дивитесь
на наші рамена,
де виблискує на пальцях
прабабусин перстень.
Ви кажете: “Анумо ще:
я вас запитаю, а ви так само відповісте!”
Ми мотаємо голівкою,
мугичемо “ні” і, зрештою,
покірно повторюємо фразу.
Тоді вам дуже весело від того,
і ви так гарно смієтеся.
А ми дивимося на вас,
які ви вже дорослі, і як ви
по-дитячому регочетесь, наче вас хто лоскоче,
і нам стає так наївно-радісно від того,
і ми з вами разом заливаємося сміхом.
А потім ми мусимо йти геть,
і вам уже час.
...Дощу немає, і нам так сумно,
ми хочемо бути там, де в дощ незатишно,
і тільки ностальгуємо і втираємо нечемні слізки.
Ми хочемо, щоби був дощ.
щоби ми з вами були десь там,
де не сумно і не ностальгійно,
щоб ми тоненько казали: “Бр-р!”
і ви нам нагадували,
що дощ не вимовляє літер “Р”,
щоб ми одне одному розповідали нісенітниці
щоби біля нас пахло травнем,
щоб ми бажали вам виростити сонях, і
ви казали, що хочете змокнути...
...Біля нас ностальгійно...
Ми з вами як на долонях у нашого міста
граємося в гру з ниток;
а в грі по-діагоналі не стрічаються
ні спогади, ні погляди, ні долі.
А ви уже забули про той сонях,
він змок у моїх споминах
і тепер у нього на раменах
схрещені зелені лапаті пальці,
а на них – мій прабабусин перстень.
Для нас залишається тільки лушпиння,
бо ви їдете надовго,
залишаєте наше місто такі щасливі,
що сонях мимоволі здригається
і каже: “Бр-р!”, трясе жовтогарячими косами.
А ми нічого не кажемо і
тільки помічаємо, що лушпиння
схоже на стулені долоньки,
устромлені в таємницю з горіховим серцем.
Згодом ви повертаєтесь, дощ зупиняється
і біля вас тепер затишно й гамірно.
Ви дивитесь як тут зле і мовчите.
Хоч зараз ваша черга говорити “Бр-р”.

01.05.96