Анджей Стасюк

У бібліотеці

У першій половині сімдесятих років жінки носили короткі спідниці і взуття на грубих незґрабних підошвах. Дівочі постаті були тендітні й легкі. Видавалося, що лише прив’язані до ступнів абсурдні тягарі не дають їм відірватися від землі. Найменший вітерець міг підхопити їх і піднести, якщо не до неба, то бодай над золотисто-зеленими кронами беріз, що росли довкола круглого майдану, де повертав автобус: єльч [1], за свою форму прозваний огірком. Зелено-золоті дерева, червоний автобус, сіра, викладена цементними плитками, дорога. Одразу поруч була бібліотека. Туди заходилося вищербленими сходами, які стерегли дві бетонні кулі. Двері бряжчали розхитаними шибами.

Полиця із літерою “Д” була при самій підлозі. Тільки з цього місця можна було, не викликаючи підозри, спостерігати за худими, обтягненими на рівні кісточок тонкими пасками, ногами бібліотекарки, за її ступнями, ув’язненими у двох кусках деревини, що скидалися на маленькі труни. Я думав над Дюма і дотикав Достоєвського. Вклякнувши на зеленому лінолеумі, серед запаху пилюки, старого паперу і терпентини, я побіжно гортав “Братів Карамазових”. Подибувані імена викликали в мені страх. Особливо Фьодор. На корінці, на титульній сторінці, а потім і в тексті. “Фьодор” був чимось темним, грізним і глухим. Як підвал або відлуння в мороці. Я брав два томи і клав їх перед бібліотекаркою. Їй не треба було запитувати моє прізвище. Я був частим гостем. Виходив зболений і замріяний. Жінка була надто гарна. Для тринадцятирічних хлопців старші років на десять жінки завжди є предметом гіркого і болісного обожнювання.

Я повертався додому і намагався подолати кілька сторінок. Вони здавалися мені безнадійно нудними. Мене заполонювало лише ім’я: Фьодор. Але цього стимулу було недостатньо, аби прочитати щось таке товстезне та ще й подібне на щоденник, бо Фьодор із книги і з обкладинки був для мене однією і тією ж особою. Згодом я зрозумів свою помилку, щоби потім щораз охочіше до неї повертатися.

Два архаїчні, обгорнуті в сірий папір, товсті томи залишалися на столі. Я йшов шукати забуття у товаристві приятелів, для яких слово “бібліотека” було порожнім звуком або фрагментом топографії, який миналося по дорозі до значно цікавіших місць. Але коли збігав тиждень – час достатній, аби уникнути сміховинности, цього демона прищавих підлітків – я йшов віддавати позичене.

Автобус стояв на своєму місці, із звично на ті часи увімкненим мотором, берези втратили трохи золотої і набули зеленої літньої барви, а я був упевнений, що раннього четвергового пообіддя у бібліотеці більше нікого, крім нас двох, не буде. Коли я піднімався покришеними цегляними сходами попри порепані кулі і натискав на клямку галасливих дверей, то хотів стати невидимим. Зрештою, я таки був трохи невидимим, бо вона ледве підводила погляд, а її привітання було таке ж тихе й сонне, як і усе, всередині. Постійно напівпорожня склянка чаю була єдиною ознакою життя на педантично впорядкованому столі. Сукняні музейні тапки принижували мене настільки, що я якнайшвидше ховався серед полиць. Блукаючи між “Г” і “М”, безшелесно пробираючись від “фізико-хімічних” до “природничих”, я намагався вловити запах її парфумів. Він змішувався із запахом нових видань, складених на столику зліва від неї. Я бачив їх здалеку і знав, як вони пахнуть: гостро, приємно і спокусливо. Із найдальшого кутка, де сходилися “мандрівничі” і “фантастично-наукові”, я вслухався у найслабший шелест. Єдиним звуком був тихий стукіт склянки об блюдце. Щопівхвилини чувся ніжний приглушений дзвінок. То був годинник тієї бібліотеки. Часом у просвіті між “О” і “Р” я бачив її випростану, відвернену спиною постать. Плечі і голова із темним розпущеним волоссям у рамці дальнього вікна – пастельне, біло-зелене тло для чіткого портрету без обличчя. Не завжди я набирався достатньо сміливости, аби повторити підступ із Дюма, Достоєвським чи Добрачинським. Тоді я задовольнявся першою-ліпшою книжкою, наприклад, Лондоном. З місця, де він стояв, можна було побачити частинку правого профілю, блідо-медову пелюстку ніздрі, яка визирала з-поза м’якого овалу схованої у тіні щоки. Мартін Іден крав мій сон, а мати твердила, що я пущу нас по світу з торбами, хоча жарівка у моїй кімнаті мала тільки 60 ват.

Одного дня бібліотекарка зникла. Вийшла заміж за працівника міліції й виїхала. Цей несподіваний союз Краси і Сили не викликав у мене заздрости, тільки збільшив тугу. Це було природно, що справжня жінка відходить із справжнім чоловіком.

На її місце прийшла страшенно худа, веснянкувата і бридка дівчина. Її волосся було кольору обкладинок серії сучасної світової прози. Тоді ті майже квадратного формату книги були оправлені у сірувате полотно. Вона носила вельветові штани і легкі черевики на пласкій підошві. Її руки, що лежали на столику, визирали із куценьких рукавів обтислого светрика і скидалися на каучукові моделі скелету із природничого кабінету. Але моє зачарування не минулося. Зблідла його виразність, але сила не зменшилася. Йдучи витоптаною навскіс запущеного травника стежкою, я і далі відчував несміливість, а здолання вищерблених сходинок було актом, у якому зливалися воєдино воля, хоробрість і бажання. Всередині панувала така ж застиглість, але тепер її час від часу порушував не стукіт склянки, а шелест сторінок. Бібліотекарка постійно читала. Вона сиділа зі схиленою головою, два мишачого кольору пасма волосся торкались відкритої книги, а довкола панував розгардіяш скріпок, кольорових фломастерів, читацьких формулярів та бланків. Із напханої торбинки висипалися гребінці, хустинки, помади, пудрениці, пилочки, ціле королівство косметики, геть безсиле проти її зовнішности.

Щоразу я виривав її з глибокого сну. Вона дивилася на мене відсутнім поглядом, не розуміючи сенсу моєї присутности. Ми обоє були однаково збентежені. Так, наче її читання і мій візит були чимось компрометуючим. Вона віднаходила мій формуляр, який завжди був формуляром мого дальшого чи ближчого сусіда за алфавітом, а коли вона врешті на нього натрапляла, виявлялося, що записані там книги не мають нічого спільного із принесеними мною. Я ніколи не чекав на з’ясування цієї плутанини. Я втікав між полиці й мене огортала паніка. Десять тисяч корінців становили лабіринт, з якого я не міг втекти. Бо тепер мене збивала з пантелику не врода бібліотекарки, мова йшла про щось більше – про її душу. Бачачи її занурену у читання, я був переконаний, що вона знає усі книги місцевої бібліотеки, ба – усі книги світу, знає їхній зміст і цінність, а моє незнання, посередній смак і простацькість раніше чи пізніше будуть викриті. Із тісного ряду книг я вибирав то одне, то інше, і уважно вивчав звучання назви, елегантність авторового прізвища, деколи перегортав кілька сторінок, довше спиняючись на змістові. Я приміряв книги, як жінка приміряє капелюшки або шалики. Дзеркалом було моє уявлення про розум потворки за столиком. Це було також і грою. Я міг вибрати три карти, три книги, і з них треба було створити ідеальну композицію. Вишукану, неповторну і таку, яка б сподобалася їй. Дивно, як не спалахнуло поєднання Мейстера Екхарта і Пісень Мальдорора, не вибухнув пляцок із першого тому “Капіталу” й “Божественної комедії” або не пропалила мої долоні канапка із двох Каренін із скибкою жовтого Бодлера між ними…

Вона, здається, не помічала небезпечної амуніції, яку я клав на край столу. Вона записувала номери книг із такою байдужістю, ніби я позичав “Анну із Зеленого Пагорба” [2] або п’ятитомник пригод Соколиного Ока. Я не дочекався ані найменшої іскорки зацікавлення у її очах, що скидалися на вологе скло. Я виходив пригнічений. Дорогою додому складав нові плани. Навіть хотів попросити дванадцять томів енциклопедії з додатком. На щастя, я не схибнувся. Я не читав усіх тих книг із незаплямованими метричками. Мене врятувала нудьга, яка тоді віяла від більшости сторінок, що у старшому віці віщують божевілля.

Потім прийшов час взуття на дерев’яних підошвах і довгих спідниць. Жіночі постаті, втрачаючи на котячій зґрабності, набували поважности пам’ятників. Широкі й важкі мешти без п’ят робили ходу плавною. Жінки човгали і хляпали. Але бібліотеки зовсім не змінилися. Я тоді ходив до чотирьох чи п’яти. У всіх царювали бібліотекарки. Я тоді вже читав Бодлера і заходив у будь-які двері без колишнього тремтіння. Але відчуття, що жіночість нерозривно поєднана із читанням, не залишає мене до сьогодні. Ґностична Софія – жіночого роду. Не можна виключати, що саме у бібліотеках вона спокутує мить власної гордині, коли на початку всіх часів намагалася пізнати Непізнаване. Вона сидить, п’є чай і впорядковує каталоги не божественної мудрости, а крихти цілком людської. Або ж, якщо подивитися на це зі сторони віруючого, а не єретика, то бібліотекарки лише повторюють жест Єви: подають хлопцям плоди із Дерева Пізнання, і жест цей триватиме аж до кінця усіх часів, тобто, до кінця існування бібліотек. Покоління хлопців та бібліотекарок, перебуваючи в таємному і хвилюючому союзі, шукатимуть повернення із вигнання, до якого їх присудила першоспокуса.

Бібліотеки, в яких працюють чоловіки, чимось схожі на канцелярії. До них приходять, залагоджують конкретні справи і виходять. Не з’являється бажання повернутися. Борхесівське бачення Раю і Вічности – похмуре і нерухоме. Лабіринт затиснених і стлумлених розповідей веде нас на чергові поверхи чергових відділів і буттів, але тиша коридорів скидається на тишу смерті. Ніщо не оживляє ці безодні. Ні стукіт підборів, ні запах парфумів, ні шелест плаття. Нема причин, аби зняти щось одне чи інше з полиці. Нема першопричини, нема першоспокуси.

Я забув закінчити ту розповідь. Я не попросив дванадцяти томів із додатком. Я вперто і безнадійно конструював свої інтелектуальні бомби, абсурдні складові частини для яких я тепер брав із “фізико-математичних” і “медичних”, включно із атласами анатомії. Я чув, як вечорами мати говорить батькові: “Знаєш, він зносить додому якісь свинства”. Але бібліотекарка не говорила нічого. Поглинута читанням і відсутня, вона, наче продавщиця у крамниці, поспіхом приймала і видавала товар. У сферах, до яких вона піднімалася, вона була недосяжною.

Одного дня я зайшов, і її не було за столом. Підкрадаючись до нього, я відчував себе злодієм. Книжка лежала корінцем догори. Це було “Рандеву зі смертю” Агати Крісті. Шафка з детективами стояла поруч із її кріслом, а я раніше не звертав на це уваги.

Переклала Христина Чушак

1. Марка автобуса (прим. перекл.).

2. Для поляків ця книга – щось на зразок “Повнолітніх дітей” для нас.