|
|
|
Олекса СеменченкоАльтернатива у Києві© О.Семенченко, 1994 Щодо української літератури часів, які звикли називати “застійними” (тому приєднуюся), то сьогодні маємо приблизно таке її бачення літературознавцями: 1) існування соцреалізму (ставлення негативне), Третя сила, яка являла собою цікаве творче явище, представники якої, проте, не підпадають під пункти 1 і 2, залишаються поза увагою. Ця третя сила перебувала збоку від політичної боротьби, становила альтернативу тогочасній культурі, творилася у місті, і, звичайно, перебувала в андеґраунді, бо там у ті часи перебував майже весь народ. У цій статті я хотів би оглянути те, що робилося в альтернативі в період “застою”, а також показати, у що вона вилилась у наш час. При цьому визначу собі такі обмеження: 1) місце дії – Київ, Бачення літературознавців і тих, хто поділяє їхню думку, спирається лише на друкованих тоді творах (офіційно, у самвидаві чи за кордоном). Таким чином, враховуються два табори літераторів – співців “комуни” або “застою” і борців проти комуни, до яких могли належати як представники самих її співців (у певні періоди), так і люди, які за свої переконання пройшли всі муки пекла. Авторитет останніх – величезний, повага до них – всезагальна і заслужена. Проте їхні страждання, біль за Україну і народ часто брали у полон їхні твори, а це позбавляло їх привабливости як для читачів з інших країн (особливо, позакомуністичних), так і з незаанґажованих політично прошарків: міських пияків, наркоманів, хуліганів, збоченців та інших виродків того часу із вищою освітою, які десь, колись, якось вхопили краєчок айсберга світової культури (щось прочитали в книжці, почули на коротких хвилях чи хтось в університеті розповідав), а також втратили клепку з голови, чому й стали потенційними споживачами відповідного типу літератури. В інтерв’ю для газети “Tygodnik Literacki” (ч. 22-23 за 9-16 червня 1991 року) Віктор Неборак назвав фільм Фелліні “Амаркорд” як приклад можливости нормального життя з усіма проявами людських переживань, де сміх – не на останньому місці, навіть за умов фашистського режиму Муссоліні. Політика відходить на другий план. Саме нормальним життям, у якому сміх переважав би сльози, а останні з’являлися б лише у виняткових ситуаціях, хотіла жити, незважаючи на абсурдність навколишнього світу, молодь років “застою”. Її частина спромоглася створити власний світ, який з одного боку більш-менш відповідав її уявленням про “нормальне” життя, а з іншого – становив захист від навколишнього ідіотизму. Цей світ – альтернативна творчість. Проте така творчість була б неможливою, якби навіть за існуючої в Україні системи не знайшлося кількох “схронів”, у яких вона могла б зароджуватися, і джерел, якими вона могла б підживлюватися, і на які не наклала своєї волохатої руки панівна ідеологія. Тут треба зазначити, що за умов тоталітаризму найкращим полем для альтернативи була література, для творення якої потрібні лише ручка і папір (може, ще гітара або горілка). Основним сховищем, де творилася альтернатива в Києві, були художницькі майстерні, дешеві кав’ярні в центрі міста і навколо університету, університетські дискотеки, нарешті, приватні помешкання. Місце творення кшталтувало відповідний жанр літературної альтернативи: 1) приватні помешкання – музичну гіпісівську альтернативу; МУЗИЧНА ГІПІСІВСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА “Кинь мені вухо, – Почнемо з музичної альтернативи гіпі. Вибух рокової культури на Заході збігся у часі з приходом в Україну прогресу у вигляді примітивних радіоприймачів і магнітофонів, польських, ендеерівських електрогітар і платівок. Знову відчинилося вікно в Европу, яке, за Богданом Жолдаком, хоч і було прорубане колись для росіян Петром І, проте пізніше звузилося до розмірів кватирки, а соціалістичні наступники імператора спромоглися навіть забити її дошками й поставили ґрати. Рокова музика несла творчу свободу, тексти приголомшували нечуваними досі можливостями. Усі, хто міг, побачили, що можна писати вірші мовою не “поетичною”, а “нормальною”. Писати, наприклад, про кохання, не уникаючи жодних тем і настроїв, які супроводжують сексуальні стосунки. Писати про проблеми, проте без розпачу – мовою, де все називається своїми іменами. Пісні найкращих груп вивчали напам’ять. Були люди (наприклад, Володимир Діброва), які знали усі твори “Beatles” – як нотно, так і текстуально. Для багатьох людей найбільшим захопленням було слухати, здається, щосереди двадцятки гітів світової служби Бі-Бі-Сі. Це не дивно. Ця музика була одним із небагатьох каналів волі. Отже, ідея Шевченка про Перебендю, який співав за могилою, щоб його ніхто не чув, одержала завдяки КҐБ такий творчий розвиток. Усе назване уможливило виникнення кількох рок-груп у Києві, які співали англійською мовою гіти відомих західних груп, проте, іноді клали українські тексти на музику тих-таки гітів. Однією з таких груп була “Друге дихання”, що складалася з кількох київських гіпі. Власне, від цієї групи походять твори, які започаткували т.зв. “хамські пісні” або “опохаблєнія”. “Опохаблєнієм” вважався іронічний текст на мотив популярної пісні західної групи. Відомими текстовиками таких пісень були: Максим Добровольський, Василь Гармидер, Єгор Ярошевський, Сашко Прима. Свої хамські пісні вони писали на музику “Beatles”, “Deep Purple”, “Animals”, “Procol Harum”. Ці тексти зберігали вільний дух року. Ось уривок тексту М. Добровольського на музику “Procol Harum”: Уже ніколи не напиться, прис.: Значну кількість таких творів писали т.зв. “суржиком”, але на цьому я зупинюся пізніше. Інтерес до “Procol Harum” виник в Україні приблизно в середині 70-х років, після їхніх гастролей у Польщі, після чого в Києві з’явилася платівка польського виробництва (це – щодо джерел надходження інформації). Величезною подією у житті цього середовища була поява на екранах кінотеатрів фільму “Oh, Lucky Man!” (“О, щасливчик!”), де вперше можна було живцем побачити рок-групу (“Animals” із Алланом Прайсом). Тут-таки з’являється текст “Ловкий мен” Василя Гармидера, досить близький до оригіналу – настільки, що сам Василь називає його авторським перекладом: Якщо у тебе бутерброд Визначною подією був текст до опери “Jesus Christ – Superstar”. Він належить багатьом авторам, але ініціатором був Максим Добровольський. Текст був дуже наближений до оригіналу за змістом, проте перенесений на український ґрунт. Проілюструю це таким уривком з “Pilat’s Dream”: Я снив, Величезну кількість текстів написано на музику “Beatles”. Справжніми шедеврами були слова до “Girl”, “Come Together”, “Yellow Submarine” і “Carry That Weight”. Причому, ці речі настільки популярні, що зараз уже важко встановити їхнє авторство. У цих текстах вперше з’являється явище, про яке докладніше я розповім нижче, – т.зв. звуконаслідування. Викликане воно було тим, що люди, які не знали іноземних мов (у цьому випадку англійської), намагалися писати так, щоб на слух українські слова були схожі на англійські з оригіналу. Прикладом може бути приспів “Carry That Weight” – “Гей, додому гирі тягни!” (тут він, до того ж, близький до оригіналу за значенням), або назва пісні “Yesterday” (“Їсти дай”). Інший такий приклад – приспів з “Yellow Submarine”: Батько робить, а я – ні: прис.: Ми з Миколою їли “Поморин” (сполучення останніх двох слів звучить подібно до “yellow submarine”). Проте, написання слів на вже готову музику ставило обмеження, тому хлопці писали й власну музику до своїх текстів, а потім виконували їх під гітару, творячи явище бардівської культури, або т.зв. “бардака”. Всеукраїнської, ба, всеімперської популярности набули такі шедеври як: Огурець, огурець! або: Я в міліції служу, Сашко Прима писав музику середню між колядками і ресторанно-бульварною, на неї накладав тексти, написані від імені простого сільського хлопця. У наш час щось подібне можна почути у виконанні “ВВ”. Така творчість була настільки популярною, що тексти, передаючи із вуст в уста, часто змінювали, а імена авторів перекручували. Наприклад, саме лише ім’я Максима Добровольського мені вдалося почути в Києві у таких версіях: Макс, Максимов, Макасин. Сашкові Примі пощастило із прізвищем – його люди запам’ятовували з першого разу. Іноді відкладалася вбік гітара, тоді писалися вірші: Тільки ти не ламай ручонки *** А образ твій, – Популярними були вірші Єгора Ярошевського (або Єгора Бельведерського). Києвом досі мандрують такі рядки з його поеми: Покохались молодята: Єгор Ярошевський уславився тим, що ще в шкільні роки написав на день народження комсомолки-героїні Зої Космодем’янської такого ризикованого вірша до піонерської стіннівки: Вранці зимою Проте, ніхто з учителів навіть подумки не наважився звинуватити піонера Ярошевського в провокації. У цьому вірші виразно “запахло політикою”. Так, політика, як і будь-який бік людського життя, час від часу з’являлася в альтернативі. Проте, політичної заанґажованости тут не було: все робилося зі смаком, іронією, дистанцією. Проілюструємо це двома прикладами. Ось іще одне місце – з “Jesus Christ”: А ось під’їжджає жовто-блакитне [Мент (сленґ) – міліціонер.] Або слова до “Черемшини”: Знову кулемети чути в лісі... В останньому випадку знайшла відображення не так політика, як нудьга від офіційного набору затверджених і дозволених для привселюдного виконання українських народних і естрадних пісень, що набили оскомину своєю солодкавістю і придуркуватістю. Отже, незважаючи на аполітичність явища взагалі, політика як один бік життя у вигляді гарного гумору все-таки потрапляла до творів; особливо це помітно в алкогольній альтернативі. Гіпі ж підкреслювали свою аполітичність. Це були т.зв. “похуїсти” – інтелектуали, які або ніде не працювали, або працювали на чорних роботах, що звільняло їх від будь-яких обов’язків щодо панівного ладу. Така робота давала можливість використовувати мозок лише для себе та свого товариства. Ці люди могли також навчатися (або ні) в університеті чи інститутах – це не мало значення. Творення альтернативи не було у них свідомим заняттям, вони просто робили те, що могло найкраще вберегти від нудьги, коли стало зрозуміло, що для самозбереження треба шукати в житті якогось вакууму, знаходити або створювати власний світ. Але це не означає, що хлопці не відчували, що є альтернативою. Вони бачили, які скандали зчиняли університетські викладачі, коли зі своїми віршами вдавалося вийти на сцену фестивалів “Плюти” чи “Козинка”, які щоліта відбувалися у таборі відпочинку Київського університету. Одночасно вони знали про популярність власних творів, які часто у спотвореному, переінакшеному, доповненому вигляді чули від незнайомців із інших міст, які не могли повірити, що існують живі люди, які це написали. Значить, хтось потребував їхньої творчости. АЛКОГОЛЬНА АЛЬТЕРНАТИВА До митця зайшов митець У той-таки час літературне життя вирувало в київських кав’ярнях. Натхненні романтикою дворів і підворотень, схилів Дніпра зі “стакановими” деревами і сутичками з “ментами” у холодну пору творчі сили заходили до кав’ярень із сидячими місцями, щоби випити дешевої кави з дешевим вином, горілкою або коньяком, – і тоді запалені мізки починали продукувати шедеври. Довгі зимові вечори давали змогу писати не лише поезію, але й фундаментальніші твори. Крім того, кав’ярні виконували функцію передавача або тиражувальника творів, написаних удома. Запалені мізки з оточення вихоплювали почутий від когось геніальний рядок, який потім роками міг “ходити” Україною, хоча ні імені автора, ні назви твору, ні його суті вже ніхто не міг згадати. Алкогольна альтернатива кав’ярень відображалася в усьому комплексі поведінки її представників. Роками тут творилася альтернативна ленініана, яка почалася із жанру скульптурного авангарду, коли майже одночасно один поет помив власною сечею ноги скульптурі вождя на вокзалі, а інший необережно задушив морську свинку Надєжду Константіновну – дружину вождя. Завершилася ленініана натхненними віршами Володимира Цибулька: Товарищ Ленін! Така творчість називалася “неопиздуватизмом”, що декларувало ставлення до офіційної культури. В одній з кав’ярень протягом кількох років створювався роман “Хроніка хроніків”. Дві перші книги писали вдвох Сергій Курикін і Сашко Ковальчук, а ілюстрував неймовірні події Сашко Кравченко. Все це відразу ж зачитувалося і показувалося велелюдній компанії під дзенькіт склянок і вигуки “Будьмо!”. У веселій компанії колективно писалися навіть вірші. Всесвітньо відомий Юрко Позаяк більшість із надрукованого нині читав у кав’ярні (“Як смішно всі внизу || голівки задирають! – || З балькона я стрибнув...” [з “Алкохоку”]), згадуваний вище Василь Гармидер (“Та врешті-решт || ще варить жбан, || і я придумав добрячий плян, || де тії грошики дістать, || щоб їсти, пити й баб гм-гм...” [з “Money” ABBA]) і молодий гебрейський поет Натан Склярський написали прекрасну революційну пісню “Будьонівський марш”, яка починалася словами: Стрімкий будьонівський бекіцер! а закінчувалася приспівом: Шолем, шолем. Гуляй Полем Подібні шедеври спонукали до творчости й оточення. Натхнений розповсюджуваними в профкомі путівками до Індії, Юрій Портной “видав” при каві такий – чи не єдиний – свій вірш: Колись мені ні сіло і ні впало І ось уже я мрію, як іду Непалку я жадаю обіймати, Наведених прикладів досить, щоб зрозуміти, що кавово-алкогольне життя було зовсім непоганим притулком для альтернативи, – воно позбавляло ідеологічних кайданів і давало змогу знайти in vino цікаву поетичну форму: Обух Страх Штик! (Ю. Позаяк, “Стилізація 1981”) ДИСКОТЕКОВА АЛЬТЕРНАТИВА “В бані сало плава, Дискотеки, які функціонували при гуртожитках університету, були місцями справжньої свободи. Владоможці найвищого рівня намагалися цю свободу усіляко обмежити. ЦК комсомолу розсилав списки західних груп, пісні яких забороняли використовувати на дискотеках під усілякими приводами. Проте таких заборон рідко дотримувалися. Комсомолові явно бракувало фахівців, які розпізнавали б на слух ту чи іншу групу. Заборона ж майже всіх західних груп на радіо і телебаченні призвела до цікавого явища в альтернативі. Совєцька ідеологічна машина за своєю звичкою щороку знаходила для пропаганди власних ідей позитивних західних виконавців – буцімто борців за мир, соціалізм тощо, що дуже часто виявлялося влітку (у таборах), коли той чи інший кумир десь висловлювався на тему совєтів (а тем таких, звичайно, не бракувало). Так от, ці вибрані виконавці тиражувалися до таких масштабів, що їхні твори звучали десять разів на день по радіо, а крім того їх було чути з усіх вікон, в усіх містах, поїздах і трамваях. Люди, позбавлені смаку, записували “гіти” таких груп на стрічку п’ять разів поспіль, щоби не гаяти часу на пошуки улюбленої пісні під час вечірок. Усе це не могло не дратувати прогресивне студентство і вимагало якогось захисту. Самозахист вилився в іронічних українських або українсько-англійських текстах цих груп, які потім хором виконувалися на дискотеках, або ж на стадіонах під час футбольних матчів. Творчість в основному полягала у “звуконаслідуванні”, про яке вже йшлося вище. Крім того, на український кшталт переробляли назви улюблених груп, або прізвища їх членів. Наприклад, “Credence Clear Water Revival” по-українськи називали “Кріденс блювота ригайло”, “Rolling Stones” – “Роги стогнуть”. Членів “Beatles” називалися Джон Ленін і Павло Макаренко, а склад “Queen” (або, як їх називали, “Цар”): Хведір Меркурій, Браян Травень, Джон Диякон, Роджер Швець. Дискотеки почали з’являтися у Києві приблизно 1978 року. Саме тоді було змінено гнів на милість у ставленні до “Beatles”, яких почали представляти як справжнє мистецтво на противагу тогочасній музиці. Ідеологи вже забули статті десятирічної давности на зразок “Жучки-ударнички”, і вже давно неіснуючі (як “Beatles”) ідоли заповнили етер. Відповідно до цього status quo постали тексти до “Can’t Buy Me Love” (“Кинь бабі лома”)” “Girl” (“Дівча”), які студенти співали, перекрикуючи гучномовці: Ми зустрілися з тобою біля бочки з квасом, Відповіддю на тотальне панування “Boney M” був, наприклад, текст до “Sunny” (“Сало”): Сало, який закінчувався приспівом на мотив “І love you”, або “Belfast”: “Пиво в пузо не лізе...” [Такі мішані українсько-англійські пісні пізніше стали поштовхом для написання мішаних поезій (наприклад, “Англійська балада” Позаяка, або “Трагедія народу” Семена Либоня).] Приспів “Пий квас” показав, що алкогольна тематика радше рідна, ніж чужа і для дискотекової альтернативи. Десь у рік Олімпіади прийшов час на “Chingizkhan” – і тут потерпіли москалі: Москву, Москву Епоха, яку досі не можу згадувати без здригання, – це роки засилля “італійців”. Від їхніх “шедеврів” сховатися було неможливо, треба було хіба що іти до лісу. Дискотекова альтернатива заколосилася “Хвеличитою” (“Felicita”) (“Перечитав вчорашню “вечірку” від нірки до нірки”), “Lasciate Mi Cantare” (“Здавали ми склотару”), “Сі Sara” (“Чий сарай?”). Нарешті, “дістала своє” за любов до себе совєтів Мірей Матьє: “Чим Бамбула сере?” – так звучало запитання в приспіві до її “Сіао, Bambino, Sorry!”. Великого поширення в “дискотеці” набули також коротенькі віршики, в яких фігурували рокові зірки, їх авторство – невідоме: 1. “Мені різали апендикс, – 2. “Спалахнула в Штатах криза, – 3. “А до нас на елеватор Незважаючи на несвідомість творчости, дискотекова альтернатива пізніше вплинула на цілком свідому поезію. Ритми різних музичних стилів використали у своїх віршах Віктор Неборак, Семен Либонь, Олег Той, який написав цикл українського репу – “реп’яхи”: Один до одного туляться, ХУДОЖНЬО-ЛІТЕРАТУРНА АЛЬТЕРНАТИВА “Купатись, чи не купатись?” Однак найзручнішими місцями, де тоді можна було зібрати альтернативні творчі сили, були художницькі майстерні. В одній з таких майстерень збирався гурт, який очолював Володимир Діброва. Ці люди влаштовували альтернативні художні виставки, на які примудрялися запрошувати іноземців, залишаючись при цьому на свободі (за іноземцями тоді дуже пильно стежили). Також влаштовували читання (“читки”) віршів, прози, п’єс. Найпопулярнішими були твори Корнійчука, Біля-Білоцерківського. Володимир Діброва та його оточення добре розуміли, що ці п’єси можна прочитати і поставити так, що вони стануть справжнім авангардом. Але Володимир Діброва пішов далі. В Інституті іноземних мов він поставив “Носорогів” Йонеско англійською мовою, що й дозволило виставі стати величезною подією у театральному житті України. Очевидно, керівники інституту, а тим більше чиновники від культури, були неспроможні розпізнати слово “носоріг” англійською мовою, так само, як прочитати слово “Йонеско” не те, що в англійській, а й в українській чи російській (тим паче румунській чи французькій) транскрипції. Володимир Діброва читав, звичайно, й власні твори, тепер відомі в Україні. Серед найвизначніших постатей альтернативи був і Богдан Жолдак. За часів брежнєвізму він зробив неможливе – спромігся “виставити” свою п’єсу на сцені театру ім. Франка. Богдан Жолдак каже, що світова політична ситуація зіграла тоді на нього одного. У Києві 1980 року відбувався футбольний турнір Олімпіади, а в театрах не було жодної п’єси в національному стилі. Ситуацією скористався режисер Ігор Афанасьєв, який згадав про “Конотопську відьму” Жолдака. Цікавим явищем у літературній альтернативі були самі художники. Літературні провокації влаштовував, наприклад, Анатолій Степаненко, який на відкритті своєї виставки подав як вірш назви власних картин, записані в стовпчик, після чого на його пропозицію публіка влаштувала серйозне обговорення. Зі своєї “машини часу” в комплексі з дивними віршами знаний у Києві пан Тетянич. Поширеним серед київських художників був “їлосалохухізм” – навіть не теорія, а спосіб артистичного життя. “Їлосалохухісти” зараз розпорошені по всьому світу (включно з Москвою). Ця течія знайшла відображення в малярстві, театрі й літературі. Її батьком був художник Лесь Подерв’янський, слава про якого як драматурга гриміла і продовжує гриміти по всій Україні (разом із містом Севастополем). Його п’єси, мов лавина, накривали нашу Вітчизну, при цьому, звичайно, видозмінюючись. Ось уривок з “Гамлєта” у версії Богдана Жолдака: “Дійові особи: Гамлєт – кацап... Виходить Гамлєт у косоворотці, назустріч – Тінь батька. – Ти, довбаний у дупу педераст! Чому ти досі ще не вбив отого сраного Полонія, якого мамка привела за хрін до мене сплячого, і той насцяв мені огидною сечею в вухо, від чого я сконав у страшних муках. Чому ти досі не розтяв його сокирою навпіл? Чудак ти сраний! – О, тату, я не міг цього зробить. Я – гуманіст! – А це ще що за довбане у дупу слово, якого зроду я не чув? – Це значить, тату, що всі люди на землі брати, окрім жидів й татарів...” Часто популярною ставала лише якась ідея з п’єси Подерв’янського. Наприклад, Буратіно з однойменного твору був гомункулом, викинутим гомосексуалістами. Далі перерахую лише декілька назв творів пана Олеся: трагедія “Кацапи”, п’єси “Король Літр”, “Павлік Морозов”. Подією була епопея “Князь Хуй”, написана разом із паном Лапинським до 1500-ліття Києва. Князь Хуй – це четвертий брат Кия, Щека та Хорива, незаслужено забутий нащадками, очевидно, з причини свого дивного імені. І ось до великого ювілею справедливість було відновлено. *** Тут настав час згадати про мову альтернативників. Я вже згадував про суржик, англійську і мішану англо-українську мову; у цитованих вище творах можна було помітити мати, сленґові вирази. Вживали також т.зв. російську мову (наприклад, у п’єсі “Кацапи”: “Канстантін, ну што ти там, ф самам дєлє!”), їдиш, євбазівський діалект, церковнослов’янську мову (у віршах Позаяка). Проте основою для цих усіх вкраплень була таки українська мова. Що стосується суржику, то, по-перше, важко було пройти повз мову, якою говорила чи не половина Києва. По-друге, він мав ту властивість, що його розуміли навіть “ті росіяни, які з усієї сили удавали, що української мови вони не знають і не понімають” (Богдан Жолдак). По-третє, для декого, як от для Сашка Прими, він також був певним захистом, бо у властей літературна українська відразу викликала підозру щодо буржуазно-націоналістичної орієнтації її носія, суржик натомість давав право сказати: не чіпайте мене, бачите, я свій... Англійська й інші іноземні мови в українській альтернативі мали подвійну природу. В “дискотековій” альтернативі англійські слова використовували для збереження колориту, а також для контрасту в англо-українських поєднаннях: “Like a river flowing to the ocean, I’ll come back, падлюко, так і знай!” Друга функція –уникнення зайвих вух, коли ставилися п’єси небажаних авторів. Дехто писав англійською мовою, бо виходив з переконання, що певні поетичні форми можуть вдало наповнюватися тільки нею (наприклад, лімерики Позаяка): “Ayatollah Faruk Ranmadhi Щодо матів і сленґу, то навіть ті, хто не знав творів іноземної літератури в оригіналах, читали Гашекового “Швейка”, де чорним по білому писалося все всіма мовами. Які ж могли бути обмеження у творах для внутрішнього використання? Ця лексика є в альтернативі абсолютно природною, а звинувачення в епатуванні публіки, які з’явилися після виходу деяких авторів з підпілля – просто неповажні. З іншого боку, цнотливість редакторів друкованих тоді творів настільки “набила їм ока” (а заразом й редагованій ними поезії), що у віршах відкидалися такі сполучення слів, як “то є блуд” (зле виглядає “є” з наступним “б” – дивно, чому взагалі дозволяли слово “блуд”)! Такий стан речей не міг не викликати стихійного протесту в альтернативі. *** Я вже згадав про вплив західної рокової культури на альтернативників. Далі зупинюся на літературі, яка їх надихала. Поставлю на перше місце Курта Воннеґута. Девізом Максима Добровольського було: “Усі ми живемо на планеті Воннеґута”. Справді, Воннеґута читали всіма можливими іноземними мовами, найчастіше російською в журналі “Иностранная литература”, або робили “самопальні переклади”. Крім “настільних” книжок Гашека й Ільфа та Петрова, великий вплив мав Геллер із “Catch 22” в “Иностранной литературе”, у драматургії – Йонеско, Беккет (“И. л.” і самопальні переклади [Діброва]). Справжньою подією була незбагненна поява 1967 року у “Всесвіті” скороченого варіанту “Улісса” Джойса в перекладі Григорія Кочура. З поетів популярними були українські футуристи двадцятих років, особливо Михайль Семенко, тексти якого переписували й цитували. В ознайомленні з Семенком, як не дивно, допомагали популярні в “Перці” 70-х років пародії на нього, які дозволяли розумній людині скласти уявлення про самого поета. Великий вплив на альтернативу мала вільніша від догм культура колишніх соціалістичних країн (передусім Польщі і Югославії). Це можна пояснити, по-перше, спорідненістю мов (для українця нема проблеми у розумінні, наприклад, польської), по-друге, кращими каналами доступу інформації (наприклад, вільно можна було передплатити “Szpilki” з антисовєцькими карикатурами й оповіданнями; на довгих хвилях можна було приймати Варшаву не гірше, ніж Київ). Альтернативникам подобався Станіслав Єжи Лєц, вони захоплювалися театриком “Zielona gięś” [цикл іронічних творів, стилізованих під драматургію, К.І.Ґалчиньскі. – Прим. ред.]. Ну і врешті-решт, популярними були польські і югославські рокові групи, тексти яких перекладали або наслідували: По стінах бігають таргани, І далі: Я плюнув в стелю, – харчок завис, Іншим великим джерелом натхнення для альтернативи була офіційна совєцька пропаганда. Не випадково Прима й Лапинський, наприклад, працювали саме на телебаченні. Там вони діставали творчий заряд. Напрямки пропаганди народжували відповідну тематику. Так, постійна критика уявного культу насильства в західній культурі викликала появу т.зв. садистської поезії в альтернативі. Мені в дитинстві мама виколола очі, Цей жартівливий садизм був єдиною можливою для альтернативи помстою за всю сіро-чорну совєцьку дійсність: Ай, що було на Печорську того тижня!.. *** За відсутности змоги, потреби і часто навіть самої думки про друк (що, до речі, уможливлювало появу самого явища, бо є підозра, що, думаючи про друк, багато хто писав би зовсім інакше – нічого не поробиш: та чи інша кількість процентів панівної ідеології всмоктувалася з молоком матері), твори альтернативи переписували від руки, поширювалися усно й у магнітофонних записах. Дивовижна річ, але за низького розвитку техніки, Совєцький Союз, мабуть, мав найбільшу в світі кількість магнітофонів на душу населення; і це – завдяки КҐБ, який постарався якнайкраще мікрофонізувати дійсність. Тим не менше, остання організація не надто переслідувала альтернативників (зіграли роль аполітичність, “схрони”, мова і т.п., словом усе вищезгадане). І дійсно, навіщо чіпати людей, які, мов давньоруські ченці, сховавшись у печері, писали літопис свого покоління? І яка біда з того, що колись кілька сторінок із цього літопису можуть з’явитися друком відірвано від контексту явища, не даючи про нього жодного уявлення? Останнім часом, до речі, в газетах, рідше в часописах, зовсім рідко в книжках починають з’являтися твори альтернативників, яких безпорадні критики, незважаючи на зовсім традиційні форми, зараховують до авангарду, включаючи до загального культурного контексту. Це ставить перед альтернативою запитання: як бути далі? Отже, якщо ти – літератор, то мусиш щось писати, причому, щось, чого від тебе чекають як від так званого авангардиста? Залишається одне, – каже Жолдак, – примудритися написати щось таке, що знову скине тебе в андеґраунд. Дякую панам Гармидеру, Жолдаку, Кривенку і Склярському за допомогу у збиранні матеріалу для цієї статті. |
 ч
|
 |
|