Кшиштоф Зєльке

Покоління

Аби схарактеризувати популярну в Сполучених Штатах концепцію зміни поколінь, поясню ключове поняття “покоління” (“ґенерації”). Не варто уявляти його як певний тривалий стан, покоління – наче хвилі, які пересуваються у часі. Ґенерації – це потяги, що не зупиняються, а рухаються зі сталою швидкістю повз наступні станції (як у метро): молодість (0-21), освоєння у дорослому житті (22-43), зрілість (44-65), старість (66-87).

Коли ми уявимо собі чергові покоління у вигляді спадів і підйомів хвиль, які перекочуються через чергові фази життя (цезурами виступають народження дітей), то побачимо, що покоління “буму”, яке стало двигуном молодіжного бунту 60-х років, трансформувалося у япі 80-х, зрештою у статечних родичів і правлячий клас 90-х. Нічого дивного, що сучасна молодь, перебуваючи під впливом батьків покоління піку, не бунтує проти надміру авторитарних батьків (бо таких уже немає), але й не домагається більшої свободи (бо має її аж занадто і від батьків, і від суспільства), а навпаки, – бунтує супроти надмірного лібералізму.

Чому Америка та її покоління ХХ століття такі важливі для аналізу в інших країнах? Насамперед тому, що у другій половині століття США домінували над світом політично й культурно (Голлівуд), а також у військовій та економічній сфері (після II Світової війни США виробляли близько половини світового продукту). Причина полягає ще й у тому, що, починаючи від великої економічної кризи 1929 року, усі економічні та соціальні тенденції, які з’являються в Америці, стають визначальними для подібних явищ у решті індустріальних країн світу. Як ми побачимо нижче, засадничі напрямки, які скеровують хвилі демографічних підйомів і спадів, економічних бумів і рецесій, мають ґлобальний вимір.

Далі буде представлено схематичний поділ поколінь кінця ХХ століття у США, поданий на підставі книги Вільяма Стросса (Strauss) і Нейла Гоува (Howe) “Generations: The History of America’s Future 1584-2069” (“Покоління – історія прийдешнього Америки: 1584-2069”).

1) Воєнне покоління або G.I. (роки народження 1901-1924) – покоління, яке виросло в роки Великої Кризи, його представники воювали під час II Світової війни рядовими солдатами. Звідси назва “General Issue”, яка означає однострій рядового або продукт, виготовлений згідно зі статутом. Це покоління – найвдаліше з-поміж тих, які мала Америка. Воно не лише скористалося найкращим в історії країни рівнем соціального забезпечення та стрімким ростом рівня освіти; мірою успіху та переваг цього покоління є те, що воно зродило цілу низку Президентів від Кеннеді до Буша-старшого. “G.I.” – єдине покоління, яке підтримувало усіх кандидатів-переможців від 30-х років до епохи Буша-старшого.

2) Мовчазні (народжені у 1925-1942 роках) відомі своїм підпорядкуванням усім обов’язковим правилам 50-х. Це покоління бойскаутів і бюрократів. Вони мають незначні шанси на обрання “свого” Президента [Президент Буш-молодший народився 1946 року, але значною мірою репрезентує цінності й стереотип саме цього покоління.– Прим. перекл.].

3) Ідеалістичне покоління “бумерів” (роки народження 1943-1960), представники якого задля втілення власних ідеалів протиставились владним елітам. Бунт цього покоління у 60-х роках трансформував культуру Америки, а відтак і усього світу. Однак це відбулося коштом попередніх і наступних поколінь (більшість жінок цього покоління працювали, менше часу присвячуючи дітям). Тільки один з 16 чоловіків покоління бумерів служив у В’єтнамі. Решта, як і Президент Клинтон, ухилилися від набору до війська.

4) “Покоління кризи” (народжені у 1961-1981 роках), яке в Америці також називають “поколінням Х” (екс), “ексерами”, через їхню неокресленість, або “поколінням 13” з огляду на домінування невдах. Це покоління найбільше в історії було вражене абортами, в дитинстві воно потерпало від браку уваги запрацьованих батьків. Це перше від XIX століття покоління, рівень освіти якого нижчий, аніж у покоління їхніх батьків. Тоді як хвороби рідко стають причинами смертности цієї ґенерації, частіше причиною смерті стають нещасні випадки, убивства або самогубства. Це покоління налаштоване патріотично і консервативно, а водночас прагматичне і споживацьке. Сучасна молодь, на думку Стросса і Гоува – це “банда дітей з ключем на шиї, яка трансформувалася у холоднооких прагматиків”, тобто репліка “втраченого покоління” епохи після I Світової війни.

Сьогодні “G.I.” є найбагатшою віковою групою Америки. Якщо передуюче їм “втрачене покоління” було символом злиденної та короткої старости, то пенсіонери “G.I.” стали символом “пенсіонерського успіху”. Багатство пенсіонерської Флориди лягає на конто наступних поколінь. Девід Коупленд у “Поколінні Х” наводить наступні дані:

Відсоток бюджету США, який витрачається на літніх людей – 30, на освіту – 2.

Кількість працюючих на одного пенсіонера-рантьє:

в 1949 – 13;
в 1990 – 3,4;
в 2030 – 1,9.

Докір життю за кошт попередніх і наступних поколінь, який покоління “бумерів” висуває на адресу покоління “G.I.”, коли йдеться про бюджетну сферу, можна скерувати і на адресу самих “бумерів”, коли йдеться про родинно-приватні відносини. Адже саме вони були виховані в особливо тепличних умовах. Переважна кількість їхніх матерів не працювали та займалися вихованням дітей. Тільки 2% дітей покоління “бумерів” не отримали домашнього виховання. Тимчасом, після сексуальної революції, здійсненої “бумерами”, більшість матерів почали працювати поза домашніми господарствами, чим погіршили якість домашнього виховання дітей. “Покоління кризи” виховувалося переважно у яслах і дитячих садках. 1980 року лише 56% дітей росли у традиційних родинах.

Незалежно від того, як ми оцінюємо попередні покоління, з точки зору публічної чи приватної, найгірші умови склалися у “покоління кризи”. Воно увійшло у доросле життя в умовах бюджетного дефіциту і розлучених родин, низького економічного приросту і нових невиліковних хвороб (СНІД, герпес). Стросс і Гоув порівнюють становище цього покоління зі становищем особи, котра приходить на пляж увечері, наприкінці літа, повного чудових розваг. Пісок гарячий, а пляж брудний і засмічений. Випадково перечепившись через покинуту пляшку, запізнілий пляжник ще й отримує штраф за ... засмічення. Висновок з цієї притчі такий, що поколінню кризи залишається тільки поприбирати після розваг старших.

Інтерес дослідників і політиків останнім часом зосереджений на постбумовому поколінні. Нічого дивного, адже уже двічі це покоління, яке 1996 року налічувало в США 79 мільйонів осіб, голосувало за політиків, які виступали за різкі зміни політичної та економічної системи Америки. У 1984 році виборці у віці 18-24 роки складали найбільший електоральний ресурс Роналда Рейґана. На виборах 1993 року 21% голосів, відданих за Билла Клинтона, належав американцям у віці 18-29 років.

Саме тому Стросс і Гоув свою наступну книжку присвятили “поколінню Х” (“13 Generation: Abort, Retry, Ignore, Fail?”). Пьотр Базилько, рецензуючи цю книгу в “Жичю Варшави”, схарактеризував це покоління у заголовку: “Покоління нічних прибиральників або Великі ремонтники”. Адже саме так іронічно називають себе представники “покоління кризи”. “Покоління нічних прибиральників” (janitors) отримало свою назву від професії, яка є модерною версією фаху клозетної бабусі. Замість винаймати для миття туалетів і офісів сталий персонал, фірми платять групам неосвічених молодих людей і/або імміґрантів, які за ніч можуть обслужити кілька об’єктів. Більшість нових робочих місць, які постали у США упродовж останнього десятиліття – це або посади, які вимагають надзвичайно високої кваліфікації (на кшталт програміста чи банкового інвестора), або примітивна праця в сфері обслуговування, на зразок уже згаданих janitors. Саме такі робочі місця світять новому поколінню, що не тільки гірше освічене, але й містить найвищий відсоток імміґрантів. Хоча середній дохід американців зріс між 1980 і 1990 роками приблизно на 6,5%, особи, молодші 25 років, заробляли майже на 11% менше, ніж молодь аналогічної вікової групи, яка входила у доросле життя у попередній декаді.

Назва “Нові прибиральники” добре віддзеркалює як реальне, так і символічне становище сучасного покоління американської молоді. Як зауважує слідом за Строссом і Гоувом Базилько: “Є що прибирати: тринадцяте покоління американців пожинатиме плоди егоїстичних починань своїх батьків і дідів, змагаючись із бюджетним дефіцитом, життям у розлучених родинах (...) та в отруєному довкіллі. (...)

1979 року, коли найстарші представники “post-boom-generation” ще навчалися у середній школі, борг США складав 829 мільярдів доларів. Сьогодні [в середині 90-х років.– Прим. перекл.] він сягнув 4,2 більйона доларів. Майже 40% двадцятикількалітніх походять із розлучених родин, а три чверті професорів американських університетів твердять, що їхні студенти „цілковиті неуки і не готові до навчання“.

Нічого дивного, що це покоління дедалі критичніше ставиться до покоління своїх батьків – ідеалістичного покоління бумерів.

“Вони переконані, що егоїстичні „бумери“ продали свої гіпістські ідеали в обмін на хорошу роботу і гроші. 31-річний Даґлас Коупленд, книга якого “Покоління Х” стала “Біблією” нової ґенерації, каже: „Ми їх не любимо. Вони – не наш ідеал“.

Покоління Х не лише найпрагматичніше, але, по суті справи, може виявитися відданішим традиційним ідеалам. Люди кризи не піддаються жодним ідеологіям. Вони значно консервативніші, ніж їхні “лівацькі” родичі, вони більше прив’язані до власних родин. Якщо існує така можливість, вони радше інвестують у майбутнє, аніж споживають. Вони самоорганізовуються, не чекаючи допомоги уряду. Можливо, причина полягає у відчутті, що саме вони будуть змушені заплатити усі минулі борги.

Стросс і Гоув пророкують для “покоління кризи” нові випробування і мало надії. Можливе наростання конфлікту між “поколінням Х” і “поколінням бумерів” (особливо за умов, коли економіка, яка стала доменою постбумерівського покоління, зазнає гострої кризи – аналогічно до становища у 1929 році, який перекреслив сподівання “втраченого покоління” компенсувати труднощі важких стартових умов). Однак, Стросс і Гоув переконані, що “покоління Х”, як і “втрачене покоління” зможе досягнути успіху в бізнесі та військовій кар’єрі. Меншинні групи, які обрали стезю повільного кар’єрного зростання, можуть, на думку Стросса і Гоува, успішно реалізуватися в літературі й науці в якості т.зв. “мізків” (комп’ютери досі залишаються виключним полем діяльности “покоління Х”).

Стросс і Гоув вбачають надію на майбутнє лише у наступному поколінні, яке вступить у доросле життя в третьому тисячолітті. Звідси його назва – “покоління тисячоліття”.

Дослідники звертають увагу, що на початку 80-х років антидитяча тенденція “покоління кризи” змінилася. Не лише почало народжуватися більше дітей, але й змінилося ставлення до них. Припинили з’являтися фільми про дітей-дияволят (як от “Дитина Розмарі” Поланскі чи “Омен”), навпаки – почали продукувати кінотвори про гречних дітей, на кшталт “І хто це каже?”. Студія Дизні, яка у 70-х масово звільняла художників-аніматорів, знову набуває обертів. Після хвилі підйому і контрхвилі спаду знову почала підніматися демографічна хвиля “дітей піку”. “Покоління буму”, яке у 70-80-х роках отримало нагоду побачити на прикладі “покоління кризи” наслідки своєї сексуальної революції 60-х років, вирішило виховати власних дітей цілком інакше, ніж була вихована “ґенерація Х”. Замість лібералізму, який межував із байдужістю, ширяться домашні цінності, зростає контроль батьків за поведінкою дітей, загалом більше уваги приділяється стосункам між батьками й дітьми. Слідом за цією зміною відбулася трансформація державної політики. 1989 року Верховний Суд запровадив низку обмежень щодо законного здійснення абортів.

Негативні вчинки попередніх поколінь лягли важкою тінню на життя “покоління Х”. Однак, не варто зневажати цих людей. Як би там не було, їх чимало, вони не так уже й погано організовані. Крім того, ця ґенерація виросла в умовах політичної, економічної та родинної кризи. Досі їм вдавалося, всупереч несприятливим умовам і бракові шансів, вистояти, а це означає, що вони краще розіграють навіть гірші карти, які роздала їм доля. І коли їм врешті потраплять до рук добрі можливості, то вони здобудуть справжню перемогу.

Скорочений переклад Андрюса Вишняускаса