зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Ярина Боренько

Академічні заручники системи: політологія, політика і покоління

© Я.Боренько, 2001

9 березня 2001 року я було подумала, що усі мої глибокі наукові висновки про нездатність українського суспільства перебороти систему не справджуються. Що я вчинила наукову похибку, і текст потрібно змінювати. Навряд чи варто називати такі думки кон’юнктурними – кожен помиляється, і політолог – теж. Тим більше, що легко аналізувати те, що сталося, і не так уже й важко те, що є. Але невдячна це справа – робити пронози. Тому багато хто з колег якщо вже і прогнозує, то висуває кілька “варіантів” або гіпотез, мовляв, якщо трапиться оце, то буде так, а якщо станеться отак, то буде інакше. Набагато небезпечніше стверджувати, що інакше не буде, а буде саме так, і це “так” не найкраще. Позаяк те, що було, і що є – це зовсім не те, що ми гадали. Ми собі уявляли політичні покоління – шістдесятих, дев’яностих, двотисячних, – але жодні з них так і не довершились, – це те саме, що їх би й не було. У всіх наших зламах, трансформаціях, реформуваннях і “оксамитових революціях” не відбулось необхідної для будь-якої системної трансформації якісної зміни політичних поколінь. Нові демографічні покоління приносили свою фізичну масу у систему, але жодне з них її, систему, не змінило. Тому висновки мої, на превеликий жаль, і надалі залишаються обґрунтованими – мотив “Правди!” у 2001-му є черговим фольклорним заходом, режисери якого зовсім не проти увійти у стару систему і якось із неї скористати. Навіть коштом молоді, яка знову стає заручницею політичних забавок, у які ми граємо вже більше десяти років. Чому так?

Заручники ідеології: політологи

Один мій знайомий професор постійно казав: політологія повинна готувати практичні висновки для життя, інакше вона нічого не варта. Професор застерігав, аби така прив’язана до щоденних подій наука не займалася моделями, відірваними від реальности, і виробляла практичні рекомендації для вирішення проблеми. Причому тут він мав на увазі аналітичну постановку питання: “чому?”, а не “як?”. Відповідь на запитання, чому ситуація така, а не інакша, повинна привести до вирішення проблеми: як підтасувати ситуацію до наших намірів. А далі вже йдеться про мораль: наші наміри не повинні переступати межі, визначені демократією, бо інакше те, що ми робимо, не буде називатись політологією. Відповідно до цього, запитання: “Чому провалились акції “заправдистів”?” поставлене правильно. Так само правильним було б спробувати дати рекомендації... державі, аби вона ліквідувала причину нестабільности. Але тут ми опиняємося в сліпому завулку – держава (тобто система), коли побачить, що для того, аби набути довготривалої стабільности, необхідно змінитись, такі пропозиції відкине. Так було б “у них”, якби стало очевидним, що причини криються в системі освіти. Іноді я міркую: а чому б не вчинити за аналогією і спробувати не ламати систему “згори” – все одно у низах нічого не зміниться (досвід десятирічної “трансформації” саме це й демонструє – до периферії незалежність і досі не доповзла), – а почати з освіти. Якщо змінювати середовища соціалізації молоді, то через одне покоління можна досягти більшого, ніж кільканадцятьма революціями. Але ж ні, – у жодному з політологічних “стейтментів” і натяку немає на довгостроковий, стратегічний план розвитку. Найвіддаленішою точкою завжди залишаються наступні вибори. Те ж саме і з молодіжними вимогами – ніколи не було й натяку на те, що ми хочемо не просто жити в нормальній країні, але й учитися і працювати в нормальному університеті. І в жодному з університетів не з’явилося сили, яка б спровокувала відповідну наукову дискусію.

Маючи такий потенціал молодіжного руху і певну претензійність на творення політичного покоління, якого, скажімо, не має Росія, Україна відкочується все далі від політичного прогресу. Замість того, щоб осмислювати і робити висновки з актуальних подій, ми і далі залишаємося заручниками ідеології незалежности – недарма кожен вступ до “ваківської” статті треба розпочинати з обґрунтування доцільности теми для незалежної України. А проблема покоління, освітньої реформи, університетів немає жодного відношення до незалежности. І це не іронія. Говорити про неспроможність нашої незалежної держави витворити знакове політичне покоління, корпоративно-вікову солідарність і широку соціальну активність – це те саме, що говорити про недорозвиненість цієї держави, архаїчність її системи і відсутність будь-якої політичної дискусії. Так само, як розбудовуючи державу, ми спізнилися з цим на два століття, отак і з її нормативним обґрунтуванням у вигляді модерних інституцій: виборів, парламенту, президента, уряду. Усе це – всього лиш ілюстративний матеріал до нашого державного букварика, який, проте, не має динаміки – відсутні дія, діалог, особистості й групи, відсутні події.

У нашій мертвій картині, автором якої є політична наука, винувате насамперед те покоління, яке не змогло стати політичним, яке звернулось або до літератури і мистецтва, або, якщо і увійшло в політику, то не у змінену, і не задля того, щоб її змінити, а просто, щоб щось від неї взяти. Покоління, яке не “забило” собі місця в академічній ієрархії, і тому так і не стане нормальним об’єктом дослідження. Навіть найновіші спроби породити нове політичне покоління (які, до речі, неодмінно асоціюються зі Львовом), не спричинили до нового політичного дискурсу. Можна тут згадати хіба поодиноку спробу “Молодої України”, яка обґрунтовує свій мотив “молодости” европейською традицією, і програмну доповідь Олеся Донія, який вважає, що саме покоління “оксамитової революції” повинно щось-таки визначити у тій Україні, але.... Але до річниці “революції на граніті” оксамитовий фонд “Смолоскип” видав гарненький фотоальбом із передмовою того ж “лідера” – знову мертві ілюстрації, а нормальної, парадигмально витриманої історії так ніхто і не написав. Спроби створення політичного покоління виродились у ґетоїзовані марґінальні тусовки і літературні акції, про естетичний рівень яких можна багато дискутувати. Та ще банальніше – ані шістдесятники, ані студентська “революція на граніті” не перетягнули на свій бік академічного потенціалу, який зміг би знайти вихід у іншому напрямку політичної енергії – не постійно ж влаштовувати революції і не назавжди ж залишатись молодими.

Заручники режиму: шістдесятники

Як ми пам’ятаємо, совєцька держава хотіла зробити цей світ дуже грамотним, тому кількість студентів після ліквідації неписьменности та індустріалізації міжвоєнного періоду після Другої Світової почала зростати. Студентами ставали просто так або за рознарядкою, здобувши робітничий стаж і за страждання на полях війни. Щось подібне творилось і у демократичному світі поза кордонами СССР: нарешті мирне життя, нарешті можна вчитись і більш-менш планувати власне майбутнє. Усе йшло наче спокійно, і, як це не дивно, подеколи паралельно у двох світах – демократичному і комуністичному. У той самий час, наприкінці шістдесятих, сформувалося перше післявоєнне покоління, яке, на відміну від батьків, не могло цінити того, що на землю не падають бомби, хоча б тому, що не пережило цього на власному досвіді. Натомість це покоління хотіло чогось інакшого, – того, що попередникам навіть і не снилося, і так наприкінці шістдесятих було повсюди: і в Европі, і в Америці, і в Африці, і в забутому Богом “совку”. У звичних поведінкових зразках і схемах мислення трапився перелом. Стосовна стабільність внутрішнього життя, пом’якшення тоталітарних режимів у бік авторитаризму, а демократичних – у напрямку останньої фази колоніальних воєн (читай – також авторитаризму, але радше “на стороні”, а не в себе вдома) змушувала подумати усіх, хто був на це здатен, що щось у тому світі не те, і що щось, можливо, треба змінювати. Поки старші покоління жили радістю, що їм вдалося подолати нацизм і встановити мир, німецькі студенти почали вбачати нову загрозу нацизму у формі злету правоекстремістської НДП, американці демонстрували проти В’єтнаму, а британців зворушувало фото голодуючої ніґерійської дівчинки на шпальтах “Таймз”. Західна інтелектуальна молодь почала скочуватися “вліво”, і відтоді університети – це уособлення лівої політичної культури.

У протестних політичних культур східного блоку турботи були зовсім інші, їх хвилювали проблеми перших буржуазних революцій: свободи – творчости, поведінки, дій, держави... Вони виступали за право ходити до церкви і розмовляти рідною мовою, писати і малювати те, що вони хочуть і розмовляти про все-все. Покоління-68, яке сформувалось у США і Західній Европі, – це вкрай ліві намагання внести комуністичні ідеали як противагу консервативно-буржуазному споживацькому суспільству; дисиденти Східного блоку – це праві вимоги на противагу комуністичній системі, артикульовані у лівому стилі. Таке незрозуміле і досі коливання між лівим і правим завжди створюватиме проблеми для означення ідеологічної палітри в Україні.

Штучна індустріалізація призвела до того, що українське дисиденство ставило ранньоіндустріальні консервативні вимоги. Вимоги ці стосувалися ще тих часів, коли не було соціальних груп, а просто стани – шляхта і голота, міщанство і робітничий клас, – тому вимагати ідеологічної визначености за спектром лівий-правий, наче й немає підстав. Дисидентські вимоги – це вимоги европейської шляхти XVIII століття, без жодних натяків на корпоративність, яка вже тоді проявилась у Европі. Совєцьке дисидентство боялось лівизни, боялось оцінити війни у “третьому світі”, занурившись радше у свої проблеми, – лише у 80-х ми прийдемо до свого В’єтнаму, коли численних молодих ветеранів Афґану і проймаючого голосу Розенбаума про “волос, чернее смоли” вже не можна було не бачити і не чути.

Поки дисидентство соціалістичного світу займалось проблемами держави і буржуазних свобод, західний молодий світ дедалі лівішав і лівішав, – від театралізованих демонстративних перформансів до відкритого тероризму. Найцікавіше, що ці ліві й тоталітарні апологети західної “культурної революції”, виплекані у класичному консервативному европейському стилі гунвейбіни, відчували більше солідарности з ровесниками на сході, аніж навпаки. Ті були зайняті власними проблемами, безперечно, масштабнішими, аніж европейські. Шістдесятники боролися проти тоталітаризму, тобто проти системи. В Европі тимчасом уже відбулася парадигмальна зміна – там вимоги ставили безпосередньо споживацькому суспільству, а суспільна вимога дозволяла більше солідаризуватися за соціальними, а не національними ознаками. Тому европейські бунтарі відчували більше споріднености зі студентами “східного блоку”, – про це згадує Даніель Кон-Бендіт, який відкрито солідаризувався з Куронем і Модзелевським.

Шістдесятники історично стали заручниками режиму, проти якого виступали. Здавалось: змінимо систему, – і суспільство зміниться саме. Але так не вийшло – режим зумів встояти, а навіть коли наприкінці 80-х і почав падати, то затягнув у систему тих, хто проти неї боровся. Суспільство ж змінювалось дуже повільно, не встигаючи іноді за системою, від чого остання часто повертала назад, а шістдесятники знову редукували свою увагу на абстрактні взаємозв’язки.

Заглибленість у системні проблеми ніби відводить шістдесятників од відповідальности за свої помилки. Чіткого критичного переосмислення руху 60-их у нас так і не відбулось, і того, до чого привело їхнє входження в систему – теж. Европейські бунтарі відчувають себе відповідальними за ультралівий тероризм 70-их (“Люди, які боролися за свободу, надали собі право убивати інших”), а совєцьким дисидентам ніби і немає за що відповідати. Одна справа – досліджувати покоління, яке прогресує, а інша – коли воно деградує разом із системою. Попри всі звинувачення покоління-68 у компромісах із державою, воно, перш ніж увійти в систему, щось таки здужало у ній змінити. Безперечно негативним був лівий тероризм, що поширився у 70-их, але окрім нього нові соціальні рухи почали створювати окремий політичний ландшафт, з’явились екологічні та феміністичні доктрини, змінилися цілі партійні системи, з’явилися політичні актори, які виходили з нових соціальних груп, а не традиційних еліт. У східному блоці у цьому плані настав “застій”, хіба що польська “Солідарність” змогла продовжити шістдесятництво на новому рівні. В Україні ж нова ера шістдесятників настала наприкінці вісімдесятих. Це був час їхнього фатального входження у систему та втрати молодости – на політичну арену вийшли дев’ятдесятники. До тих самих цінностей, які так і не змінились із часів застою, молоде покоління намагалося додати елементи пацифізму та екології (до фемінізму та егалітаризму в академічній та інших елітарних сферах ми не дійшли, та вже й, певно, не дійдемо), але усе це робилося не під покровом солідаризму, а державности.

Теорія гласить просту закономірність: широкі соціальні рухи після досягнення своєї цілі або затихають, або знаходять нові мобілізуючі орієнтири. Якщо говорити про покоління, то саме віднаходження нової сфери застосування відповідної енергії свідчить про його цілісність і політичність. Міт покоління-68 в Европі почав вщухати після випадків тероризму, проте існує і досі у вияві нових “позабуржуазних” політичних утворень. Міт українських шістдесятників упав тоді, коли вони увійшли в систему, не принісши у неї нічого нового. Простим прикладом тут може бути елементарний зовнішній вигляд, візуальні символи і манери поводження лідерів усіх “пост-рухівських” партій. Добре виграли ті, що залишились в літературі – принаймні ми ще можемо вважатись европейцями, читаючи дисидентські вірші, наприклад: “Ах, як вони галасують, / оці малесенькі діти, / оці малесенькі діти, / що грають у великий футбол”.

Заручники незалежности: “гранітники”

Новий “пробний” вибух покоління трапився у жовтні дев’яностого. Західний світ тоді вже однозначно увійшов у фазу постіндустріального розвитку, до середини 90-их їхні університети остаточно деполітизувалися, і про героїчні роки нагадували хіба що викладачі, які дивувалися, чому студенти не такі, як “ми були колись”. А у нас тоді були Київ, Тбілісі й Алмати. Уже була Україна, і першим осередком реального покоління і прототипу студентства став Львів. Почало формуватися покоління, яке знало, чого хоче, але це щось було занадто абстрактним – хотіли незалежности, свободи і нових людей у владі, хотіли постмодерну, пацифізму, подекуди проглядали екологічні мотиви (завдяки Чорнобилю). Єдиною суто молодіжною тезою дев’ятдесятників були вимоги про проходження військової служби призовниками на території України. Пам’ятались уроки Афґану. Багато чого навчили Тбілісі та Вільнюс. Але нічого не навчила історія – ніколи не треба захоплюватись недосяжним, а починати змінювати світ від себе. Не було вимоги реформування університетів; замість спробувати вплинути на профспілки, почали засновувати альтернативні “Студентські братства”; давалась взнаки архаїчна етнографічність і навіть певний етноцентризм студентства, що суттєво заважало ідеологічній артикуляції. Знову все нараз – і національне відродження, і державний суверенітет, і студентська революція. Та студенти чомусь вперто не хотіли стати студентством – прагнучи змінити державу, вони і не подумали про наведення ладу в “кампусі”, а там змінювати треба було дуже багато.

Університети залишились, змінивши вивіски та назви навчальних курсів і відкривши по декілька нових факультетів. Та все ж час дев’ятдесятників – це наразі єдине класичне покоління з принаймні якоюсь політичною артикуляцією, єдина група, яка володіє принаймні якимись корпоративними ознаками. У цього покоління є ідея – зробити державу, є конкретний відлік часу – 1990, є конкретне місце зародження – Львів (нехай пробачить мені Київ, але там це було тільки ґето, яке ґетом і залишилось досі). Покоління дев’ятдесятників закорінилось у Львові в громадських організаціях і арт-бізнесі. Їх чимало у партіях і громадських структурах, але мало у “чистому” бізнесі, серед них багато літераторів і журналістів, але дуже мало науковців, подекуди вони навіть пробились на непогані державні посади, але ніколи – на самі вершини. Нікому з активістів “оксамитової революції” не вдалося прорватися на політично значущу позицію, утворити цілісну політичну чи соціальну структуру. І все, як у отих 68-их – хтось продався і перекинувся в інший табір, хтось, бажаючи зостатися чистим, п’є вечорами коньяк і думає, що певно все було недарма. Щоби побачити характерний приклад упадку – варто зазирнути на сайт “Молодої України” у розділ “Веселі алкоголіки”.

Покоління-90 суттєво урізноманітнює український літературний ландшафт і публіцистику, і тим хоч трохи робить цю країну подібною до Европи: Київ – своєю інтелектуальною марґінальністю, а Львів – самодостатністю й нігілізмом. Але... Знову ж таки – їх занадто мало в університетах, у цей бастіон усіх режимів прорватися не вдалося, тому теперішні орієнтуються на інших. І у покоління-90 немає цієї академічности, а отже й перспектив потрапити у нормальний підручник історії, адже історія пишеться академіками, а не політичними партіями, дешевими “мозковими центрами” чи арт-бізнес-структурами. І тому бажання ототожнюватися з поколінням-68, а саме з Парижем, викликає лише цинічну усмішку.

Поміж поколінням-90 і шістдесятниками сформувалися ті, чия молодість припала на сімдесяті – початок вісімдесятих: вони були ще зовсім маленькими у шістдесятих, але мали десь близько тридцяти і більше десять років тому. І знову проглядаються аналогії із західним світом. Ці роки і там не породили покоління. Це не-покоління, народжене від батьків, які були занадто свідомими, щоби пам’ятати війну, але занадто молодими, аби бути у ній солдатами. Ті, народжені у 50-их, у політичному плані певно що найгірші. Їхні батьки, відчуваючи втрачене війною власне дитинство, віддавали їм усе, вкладали усе своє життя в дітей, які перетворились у типове покоління, котре потім охрестили “япі”. Ідея сьогоднішніх сорока- і п’ятдесятирічних найкраще ілюструється рекламним щитом партії “Реформи і порядок” на минулих виборах – хатинка, машинка, дитинка – мрія кожного українця, тобто матеріальні цінності, поставлені в один ряд із дитячим життям. І саме під цим слоганом вони у товаристві дев’ятдесятників намагалися розбудити теперішніх двадцятирічних на ідею революції.

Не-покоління-00 і покоління-13?

Кількарічне “затихання” молодіжного руху і розсмоктування “постдев’ятдесятників” у всіх можливих сферах закінчилося тим, що у 2001-му молоді спробували прищепити мотив “Правди!”. При усій трагічності ситуації доводиться зауважити, що політична гра на молодих емоціях не вдалась: матеріал був зовсім не той, а академічно найпотужніші відійшли найшвидше або взагалі не приєднались. Чому? Може тому, що революції влаштовують інтелектуальні посередності, а може тому, що побоялись “вилетіти з універів”, а ще тому, що до революції їх просто не допустили батьки. Є тут, проте, й конкретніше пояснення: у жодній зі спроб створити політичне покоління не було найголовнішого – не було власної політичної програми, елементарної корпоративної солідарности, не було потужного, витриманого в пристойних інтелектуальних і моральних рамках молодіжного лідера. Є й об’єктивна інтерпретація такої ситуації: просто не той час. Уся молодіжна енергія, що вихлюпнула на поверхню у 1990-му, ще не ре-акумулювалась у наступному поколінні, тому рік 2001 – це добре підготована акція, але не більше. Розрахунок акції на аполітичне покоління-00 був заздалегідь програшним – з цієї вікової групи вийдуть, як і з пост-шістдесятників, добрі аполітичні професіонали, враховуючи їх фактичну першість як покоління міського – перші повноцінні українські япі, без “новоукраїнських наворотів”.

Але якщо акції під слоганом “Правди!” вважати генеральною репетицією вистави, яка не відбулась, то було тут і позитивне: у молодіжних політичних перформансах нарешті зникла етнографічність і мотив незалежности, з’явилися нові форми політичного фольклору, як ото хусточки, “народний трибунал”, квіти у міліцейських щитках. Та сама спроба бунту не була молодіжною, бо керували ним старі дядечки, до яких звертаються на “Ви”, які фундують білет до Києва і дають десять гривень добових “на пиво”. Ці квитки і добові завжди залишаться арґументом “проти” в оцінці львівських вилазок до Києва, – може не стільки тому, що платили, а тому, що гроші розподілялись від “дорослих” партійних структур. Ба більше, про профанаційність свідчать нашвидкуруч зліплені лідери, штучний підйом дев’ятдесятників, які за ці часи умудрились перебувати в усіх можливих партіях, фондах і конгресах. У Львові молодіжним проводирем виявляється тридцятилітній ветеран студентської профспілки, якому досі вдалось успішно завалити декілька молодіжних проектів. Навіть його присутність на прес-конференціях у “трійці” доволі далеко дистанціює “заправдівців” від Парижа-68 – принаймні у 90-му Донія випустили на парламентську трибуну у светрику.

Ще один позитив – Львів знову показав, що він не такий соціально автономізований, як Схід, і тому ближчий до Европи. Львівські студенти продемонстрували неабияку корпоративну солідарність у відповідь на арешти, і такої ж солідарности не продемонстрували ані Київ, ані Харків. У цей час відстань між обома частинами України і між обома демографічними поколіннями збільшилась у не знати скільки разів. Але й цей прорив не призвів до академічного дискурсу, до діалогу між викладачами і студентами, до вимог запровадити демократію не просто в країні, а в університеті, в школі, на вулиці. До вимог навчитись, нарешті, науково оцінювати свої дії та робити з них відповідні висновки. Хоча б на прикладі Парижа, Франкфурта і Берліна тридцять три роки тому.

Та життя тихо триває, занадто тихо розмежовуються світи демографічних поколінь, і занадто боляче це може вдарити потім. Здавалось би, свідомо, чи без жодних намірів, перший крок у цьому напрямку система вже зробила – через дванадцять років з’явиться покоління дев’ятнадцятирічних випускників середніх шкіл. Сімнадцять і дев’ятнадцять у плані самостійности мислення – це вже різниця, і хто його знає, може, їхні шляхи доступу і мотивація у виборі вищої освіти зміняться. Якщо стосовне скорочення бюджетних місць, збільшення платних форм навчань і тотальна корупція зростатимуть такими ж темпами, як зараз, то... зрештою, з цього і починаються бунти – з вимоги справедливости. Через дванадцять років кількість вищих навчальних закладів і число студентів у цій країні досягне неймовірної кількости, дипломи стануть нічим, бо для їхніх власників бракуватиме відповідного заняття. Робочі місця будуть зайняті успішними у професійній кар’єрі і політично безликими (а отже – стабільними) представниками не-покоління-00, яким буде дуже далеко до пенсії – ще одна бомба сповільненої дії. Водночас це будуть діти представників останнього покоління, яке повністю соціалізувалося в епоху комунізму і яке ще може задовольнитися самою констатацією незалежности. Так само, як батьки покоління-68 задовольнялися тим, що немає нацизму і на світі панує мир, навіть не помітивши, що їхні діти читають зовсім інакші книжки.

Ще один мій знайомий професор якось сказав: можливо, ви, молоді, житимете інакше, а зараз треба робити отак. Між нами ніби от-от назрівав конфлікт наукових поколінь, коли я заявила, що жити хочу інакше тут і зараз, а то завтра цегла на голову може впасти, так і не встигну пожити з власним вступом і висновками. Конфлікту не відбулось, на мене махнули рукою і ніхто не захотів дискутувати. Молоді колеги потім говорили: зараз треба їх слухатись, а вже потім, коли чогось досягнеш... Усе правильно, тільки потім буде пізно. Потім система зламає усяке бажання жити інакше, і той, хто їй не піддався, матиме невтішне майбутнє: він просто питиме дешевий коньяк і згадуватиме, що все-таки не програв із вибором теми. У цю країну лише час від часу заїжджатимуть західні науковці та інтерв’юватимуть представників “покоління”. На Заході виходитимуть цілі монографії про наші нездійснені революції, а мій знайомий професор запитуватиме: як ти думаєш, чому у них глибші дослідження, аніж у нас? “Тому, що вони можуть писати такий вступ, який захочуть, а не який потрібен незалежній Британії чи демократичній Франції”, – відповідатиму йому я. А поруч, попід вікнами якоїсь дешевої кав’ярні, проходитимуть ті, яких змінила система.


ч
и
с
л
о

24

2002

на початок на головну сторінку