Шломо Авіньєрі

Нові види війни – нова леґітимність

Вже майже банально звучить констатація того факту, що відповідь на теракти у Нью-Йорку та Вашинґтоні, які продемонстрували невідомі до цього часу форми війни та терору, також виллється у нові форми ведення війни. І в той час, як очолювана американцями коаліція шукає відповідні стратегії, вже зараз можна спробувати висловити певні міркування щодо нової ситуації.

Перше міркування полягає мабуть у тому, що тероризм має нове обличчя. До цього часу типовим терористом-самогубцею був зазвичай молодий і бідний палестинець, погано освічений, він часто мешкав у табору для біженців; може його дядько або племінник загинув, або був поранений під час інтифади. Можна собі уявити як легко рафінована пропаганда перетворює таку людину у самогубцю-терориста.

Але така характеристика цілком не підходить до головних підозрюваних у справі терористичних авіаційних актів. Ці люди – високоосвічені египтяни або саудівці, представники середнього класу, мають західне виховання, живуть у добробуті, мають родину. Здається, що вони розпланували все на багато років наперед, холоднокровно, скрупульозно, науково – без гарячкового поспіху війни.

Очевидно, вони не є “проклятими цієї землі”, як сказав Франц Фанон. Якщо й існують якість аналогії, то хіба лише з нацистськими лікарями, які брали участь у масових вбивствах та “експериментах” над в’язнями концтаборів; ми повинні виробити нові мисленневі зразки, щоб зрозуміти даний феномен.

У боротьбі з таким видом тероризму головне випробування для США та союзників полягатиме у тому, як їм вести війну проти ісламських фундаменталістів, не ведучи війни проти ісламу. Для цього їм потрібні союзники – мусульманські країни – не лише такі як Туреччина і Египет, котрі і так є секулярними та поміркованими державами. Пакистан і Саудівська Аравія втілюють у різний спосіб різні види ісламського панування, яке аж ніяк не можна назвати поміркованим; тим не менше, вони є важливим фундаментом для коаліції. Цілком новим явищем є той факт, що навіть в Ірані є люди, які співчувають США як жертві (це новий феномен), а не терористам; і візит британського міністра зовнішніх справ Джека Строу до Тегерана виразно вказує на потенційну зміну позицій на фронті.

Інший обнадійливий знак – якщо тільки не занадто у нього заглиблюватися – це палестинсько-ізраїльське перемир’я. Невідомо, чи воно протримається; ісламські фундаменталісти на стороні палестинців зацікавлені у його порушенні. Але той факт, що Ясир Арафат відійшов від тероризму і вдався до мови дипломатії, також є виразним знаком змін. Чи піде Сирія услід за Арафатом і послабить свою непримиренну позицію, щоб не бути виключеною із коаліції? Цікаво буде спостерігати за тим, що скаже влада у Дамаску, і насамперед як вона буде діяти стосовно ліванських бійців, Гезболла.

Американо-російські стосунки також з’являються у новому світлі; стратегічна СПО уже не є центральною проблемою. Захід звичайно не вірить російським поверховим виправданням за брутальні дії у Чечні, наче вони там “воюють проти ісламських терористів і бандитів”, але здається вперше існує глибокий, спільний стратегічний інтерес між Росією та НАТО. Під час війни у Перській затоці, агонізуючий Совєцький Союз під керівництвом Міхаіла Горбачьова не міг стримати західну коаліцію проти Іраку і тому із спротиву підтримував його без особливої охоти. Зараз Росія та НАТО мають спільного ворога.

Для Японії та Німеччини цей похід несе нові випробування та нагоду повернути собі частину справжнього суверенітету, який їм урізали після Другої Світової війни. Перші дуже обережні кроки Німеччина зробила у Боснії та у Косово; для Японії це буде вперше. Цей процес потребуватиме величезної делікатности та чутливого керівництва – як всередині, так і назовні.

Брак демократизації

В загальній дискусії про демократизацію факт, що терористи мають очевидно арабське і ісламське походження, викликає запитання, якого до цього часу уникають політично коректні науковці: як сталося так, що в той час, коли по всьому світу в останні десятиліття з різним успіхом провадять серйозні спроби демократизації – у східній Европі, в Південно-східній Азії, Латинській Америці, Африці – ніколи не було жодної серйозної спроби демократизації в арабських країнах? Деякі арабські держави багаті, інші бідні; деякі є традиційними монархіями, інші – сучасними військовими диктатурами, а між ними знаходяться держави із поміркованою автократією. Але в жодній з них не було серйозної спроби демократизації суспільства – ні знизу, ні зверху. І причина тут не в ісламі: погляньте на Туреччину або Індонезію? То в чому причина? Немає простої відповіді на це запитання, але воно має бути предметом серйозного вивчення.

Нові форми леґітимности

І врешті: якщо цей перебіг подій приведе до нових видів війни, то це потягне за собою і нові форми леґітимности, уявлення про національну суверенність, яке викристалізувалося у міжнародному праві треба, мабуть, переглянути. Це не нове явище; коли Англія вирішила вести війну проти піратів та торгівлі рабами, вона мусила переглянути та відкинути суверенність і принципи, які регулювали морське судноплавство; власне це і означало перевагу природного права. Було б неможливо побороти піратство і торгівлю рабами, якщо б громадська думка не визнала їх порушенням правил.

Ця війна в подібний спосіб вимагатиме нових форм леґітимности, і міжнародна спільнота повинна буде їх надати. Терористичні акти у Нью-Йорку та Вашинґтоні не були спрямовані проти США, це була атака на ідеї гуманізму, свободи, рівности, універсальних людських прав, рівности статей, самобутности індивіда, секуляризму та економічного лібералізму.

На захист цих ідей, які утворюють основу европейської спільноти, громадська думка повинна вигадати леґітимності, які дорівнюють тим, які розвинулися під час війни проти піратів та работоргівлі. Це вимога не лише стратегічна, але і моральна.

Переклала Софія Онуфрів