Вiршi поетів УНА-УНСО

Від редакції: Ці тексти, безумовно, мають конкретних авторів, але поширюються у списках власне як витвір колективної творчости усієї спільноти УНА-УНСО.

***

“Нам допоможуть Коран і чотири
англійські кулемети”
(Чеченське прислів’я)

Чотири кулемети та Коран...
Що допоможе нам
Безбожникам, беззбройним, безпонтовим,
З наводження зґвалтованим законом,
По кримінальним переписаним статтям?
На вірність присягти семи смертям,
Повірити передчуттю,
В Чечню пpоpватись на війну
Крізь небезпечний Дагестан.
І вижити, і йти через кордони,
Щоб нелегально пронести шматок свободи,
Чотири кулемети та Коран.

***

По RAF наступне покоління – ми
Училися читати,
Коли вони училися стріляти.
Перетривати. Лампа, ось вікно.
Зимовий день і вечір під Різдво,
Книжки і вічний кіт лежить тихцем –
Пухнаста революція кільцем.
Цьому нема початку ні кінця.
Лиш середина – книжка, кіт і я.
І ми уже стріляєм і в тюрмі
Нас ждуть, нас мало і наступим ми
На плити дворику pозстpільного таки.
У суддів наших підростають дітлахи,
Їх вчать читати, скоро в перший клас...
Який же сенс виловлювати нас?

Це сонце сходить. Яблуневий сад
І чорне поле ніби янгол переходить.
Почато жити лише, ще не було втрат,
Не було ночі ніби, а вже сонце сходить.

Був день, був вечір. Ніч.
Все втрачено. Я згадую світанок.
Сад, сонце, поле. Лише це, одне.
Перейде ніч, життя завершиться під pанок.
До когось янгол поле перетне.

***
І ось нарешті я ляжу на травці під деревом,
під яблунею, хоч можливо то буде вишня, мені однаково, я розрізняю їх лише за плодами...
Під абстрактне дерево ляжу я, під захід сонця і заходжусь мріяти, напівміpкувати, напівпpигадувати і милуватись власним сумуванням. Минуле я пофарбую для себе у теплі кольори заходу,
а майбутнє буде світлим pанком, хоч і через довгу ніч. Ось кінець буття спускається на мою голову. Життя забулось, бажання заспокоїлось в собі.
Я пливу легкими хвилями меланхолії і рефлексую на дозвіллі.

Війна завершилась. Не чутно голосів.
І стало ясно, що є дві суттєві pечі:
Це тепле світло і суха трава.
Фундаментальне коливання листя –
Тільки це цікаво.
Помислити шляхи проміння крізь гілки –
Це Світ помислити, як яблуко знайти.
Пізнання зла і блага – це тільки яблуко,
Бог – яблуня, коли лежиш під нею на землі,
Й через зелене листя,
теплим переплетене промінням,
У небо дивишся за дві
години до війни.

ВІЛЬҐЕЛЬМ ТЕЛЛЬ В ЗАГАЛЬНОКУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ

Як витончено просто – влучний постріл,
Стрибок стріли крізь білий простір
З гори в долину, в яблуко чи в око.
Стріла, туман, рухома ціль –
Все визначено й просто,
Що націю pождає влучний постріл,
Свобода – простір, перемога – постріл.
Лоб, яблуко і ворог на коні,
Та ще живий терор
І правда на землі.
Стріла б’є ціль – це неземна краса,
Майбутнє наше – схована стріла.

***

Війна іде, просто є такий глибокий тил,
де ніхто не знає, що існує фронт.

Крізь краєвиди з сосен і беpез
По призабутій колії йти тилом,
Щоб pейки познайомити з тротилом
З терористичним умислом чи без.

Весінній ліс – холодні кольори,
Ознаки міста в лісі передмістя,
Ось краплі крові на торішнім листі –
Передчуття минулої війни.

Хтось різав руку клястися на вірність
Ідеям осені чи напрямку стрільби.
Всі клятви гідності – у проміжках ганьби.
Напалму стане підпалити підлість.

Я намічаю рубежі, мандруючи поліссям
Я обираю цілі, я гуляю містом.
В ландшафті гідному мішень – людина,
Передчуття війни – війни причина.

***
Коли ти повернешся з війни, якщо повернешся звідти, де звикли приховувати своє життя, звикли прислухатися, ти будеш неприємно вражений натовпом, знахабнілим від безпеки і від неї дурним. Тебе дратуватиме те, як ці люди говорять, їхній вигляд і тембр голосів, і вигляд їх міст, не ушляхетнених руйнуваннями, і неможливість стріляти.

Йти містом, ніби лісом, ніби полем, ніби небом, пролетіти, ніби йти, тримати у наплічнику війну, смерть поряд мати, а на обрії тюрму; гранати в тайнику свого часу чекають нетерпляче, небо плаче в ностальгії, мабуть бачить щось минуле, щось велике; я дитячу ностальгію неба і свою не втрачу, неба не переверну, не плачу я. То краплі від дощу.

НА СМЕРТЬ ГЕНЕРАЛА ШУХЕВИЧА

Коли мас роля і роля особи
Єднаються в дії крізь зірвані мости,
То тріска в ополонці – ґеніяльна махіна,
Сипляться іскри від Москви до Берліна.

Кинь зброю. Руки догори. Здавайся і судить ґебіста перед фронтом конвою,
Що гри тої свічки – генераль без війська.
Та палить межи очі йому не “Люґер”,
а Свята Абстракція. Так іскра з Цибуха
Запалює ліси, як спада посуха.
Вождь знає, час чину надходить.Та краю тільки, як розчепірені вхоплять в агонії
Пальці. Та часу тільки,
Як стежка прохова. Дві цалі запалю. Чотири секунди на слова, прибрані в героїчну галю.
З рукою догори – патетичним гостем
Увійти в смерть, як актор в героїчний вестерн.
Смерть на плян, усміх, гест славний в фінезії.
Сполох тротилу – як сполох магнезії
В полум’ї експльозії час фотографує
На дні неволі. Чин в оздобних рамах,
І комплекс героїки (і прапорчик в петличку)
Не смійтесь, як шабля щербилась. То добре і стило.
Смерть славна важка,
Та легка іронія, що вождь, коли гинув,
був зовсім без війська.