Ульріка Майнгоф

Від протесту до спротиву

Ульріка Майнгоф (1943-1976)

Ульріка Майнгоф народилась в Ольденбурзі, в давній інтелігентській родині безпосередньо пов’язаній з Гьольдерліном. Після ранньої смерті батьків її виховували друзі покійних. В дитинстві мріяла про монастир, була активісткою “Братства св. Михайла”. Закінчила філологічний факультет Марбурзького університету. В 23 роки поступила в докторантуру Мюнстерського університету. В 1962 р. вийшла заміж за видавця та редактора журналу “Конкрет”, розлучилась у 1968 р.

З початку 60-х років захоплювалася “альтернативними” ідеями, які пропагувала на шпальтах “Конкрету”. Своїми “гарячими” матеріалами про “соціальне підпілля” здобула славу найкращої журналістки Західної Німеччини. Ульріка брала активну участь у студентських бунтах 1968 року. Проте навіть у них вона знаходила сліди опортунізму. Вона активно підтримала перший теракт Баадера та Ейслін у 68-році. Ульріка покинула журналістику зі словами: “Журналістика – це лайно. Треба робити революцію”. Перебравшись до Західного Берліна, знайомиться з адвокатом вищезгаданих терористів Х.Малєром. Він влаштовує їй інтерв’ю з ув’язненими борцями. 14.V.1970 група терористів, очолювана Ульрікою, влаштовує втечу Баадера з приміщення бібліотеки, яку відвідував ув’язнений.

Більш ніж 2 роки група “Баадер-Майнгоф”, відома як RAF (“Фракції Червоної Армії”), здійснювала напади на поліцейських, бізнесменів, військовослужбовців, грабувала банки, магазини, викрадала авто та зброю. На початку 70-х років У.Майнгоф написала низку ідеологічних праць: “Міська ґерилья та класова боротьба”, “Концепція міської ґерильї” та “Маніфест” (опублікований у “Шпіґелі”), в яких пропагувала ідею перманентної революції.

Після чергового вдалого пограбування група РАФ-івців змогла відвідати 60-денний вишкільний табір в Палестині. Після нього група була повністю готова до війни: три підрозділи по 10 осіб в кожному. В 1972 році РАФ провели 55 акцій, експропріювали 2 млн. марок. У 1972 році РАФ розпочали антиполіцейський терор. Але поліцейська система спрацювала, і в 1972 році були арештовані Малєр, Баадер, Еллін, зрештою, 15.VI.1972 року на квартирі шкільного товариша в Ганновері було заарештовано і У.Майнгоф. 21.V.1975 розпочався суд над рафівцями. Їх звинувачували у 55 замахах, серії підпалів і викраденнь (всього було здійснено 100 замахів, 39 осіб вбито, 75 осіб поранені при вибухах).

І мертвими РАФ продовжують координувати дії свого руху. “Доволі показових маніфестацій, починайте долати сильних світу цього”.

Протест – це коли я кажу: те і те є неприйнятним для мене. Спротив – коли я докладаю зусилля, аби те, що мені не підходить, більше не повторювалось. Протест – це коли я кажу, що відмовляюсь брати участь в будь-чому ганебному. Спротив – коли я докладаю зусилля, аби в цьому не брали участь і всі інші. Приблизно так говорив один з американських революційних лідерів на берлінській конференції, присвяченій В’єтнаму.

Студенти не роблять репетицію повстання – вони чинять опір. Летіла бруківка, розмітались в друзки вітрини офісу Шпринґера в Берліні; палали авто, були захоплені водомети, розгромлена редакція часопису “Більд”, було пробито автомобільні шини, паралізовано міський транспорт, перекинуто вантажівки, відбулись сутички з поліцією – було застосовано насильство, фізичне насильство, та попри це, постачання шпринґерівських газет зупинити не вдалось, рух вуличного транспорту було порушено лише на кілька годин. За вітрини заплатить страхова компанія. Замість спалених вантажівок на вулиці вийдуть інші, парк поліцейських водометів не зменшився, і в майбутньому їх браку не відчуватиметься. А це означає, що те, що відбулось, в майбутньому може повторитись, і шпринґерівська преса зможе і далі продовжувати цькувати, Клаус Кроу і далі буде закликати “глянути в обличчя цим суб’єктам” і натякати, що треба їм добряче “вмазати” – що вже і трапилось 21 лютого – і нарешті, стріляти у них.

Межу, яка розділяє словесний протест і фізичний опір, було перетнуто в демонстраціях протесту проти замаху на Руді Дучке, перетнуто вперше багатьма, а не одинаками, упродовж кількох днів, а не одноразово, в багатьох місцях, а не лише в Берліні, реально, дієво, а не тільки символічно. Після 2 червня шпринґерівські газети лише спалювали, тепер було здійснено спробу блокувати їх постачання. 2 червня летіли лише яйця і помідори, тепер летіло каміння. В лютому було показано цікавий і веселий фільм про приготування напалму – “коктейлю Молотова”, тепер були реальні пожежі. Кордон, який розмежовував протест і спротив, перейдено, а все-таки не ефективно, все-таки те, що сталось, може повторитись; рівноваги сил не змінено. Опір було вчинено. Позиції влади захоплені не були. Чи вважати всі ці події абсурдним, терористичним насильством?

Констатуємо наступне: ті, хто з позицій режиму засуджує бруківку і підпали, але не критикує розв’язане концерном Шпринґера цькування, не засуджує бомби, які летять на В’єтнам, терор в Ірані, ті, хто дійсно міг би експропріювати Шпринґера, а замість цього створює “велику коаліцію”, ті, хто дійсно міг би розповсюдити в ЗМІ правду про газети “Більд” та “Берлінер Цайтунґ”, замість цього розпускають чутки про студентів, лицемірять, виступаючи за відмову від насильства, підходять до того, що відбувається, з різними мірками; всі вони хочуть того, чого й ми, хто вийшов на вулиці з камінням в кишенях, але ми не хочемо політики, нав’язаної нам як невідворотній фатум, недієздатних, інертних мас, безсилля опозиції, яка ніщо і нічому не зможе довести, демократичних забав у пісочниці, надзвичайного стану, який оголошується, коли справа стає загрозливою.

Джонсон, який оголошує Кінґа національним героєм, Кіссінджер, який висловлює в телеграмі співчуття з приводу замаху на Руді Дучке – саме вони і є представниками насильства, проти якого виступали і Кінґ, і Дучке, насильства системи, що породила і Шпринґера, і війну у В’єтнамі, в них немає ні політичного, ні морального права виступати проти волі студентів до спротиву.

Констатуємо наступне: документального засвідчення, що тут людина не може бути просто так застрелена, що протест молодих інтелектуалів проти задурювання мас, яким займається концерн Шпринґера, є доволі серйозним, і що призначений він не боженці і не для майбутнього, не на потім, аби колись сказати, до слова, що мовляв завжди був проти, і є підтвердженням того, що “пристойність” і “мораль” є ніщо інше, як ланцюги, які можна скинути, коли закутого ними лупцюють, коли в нього стріляють. Продемонстровано, що в цій країні є ще люди, які не лише не сприймають цю війну і тихенько засуджують її, а все ж деколи ризикують і не можуть вже більше мовчати, і що тут є ще люди, ладні і спроможні вчинити опір для того, аби всім стало зрозуміло – далі так тривати не може. Було продемонстровано, що цькування, заклики до вбивств і саме вбивство порушують громадській спокій і порядок, і що існує громадськість, яка цього не стерпить. Що людське життя є дещо якісно інше, аніж вітрини і вантажівки, які належать Шпринґеру. Що існує громадськість, сповнена рішучости не тільки назвати нестерпним нестерпне становище, але і виступити проти нього, роззброїти Шпринґера і його посіпак.

Тепер, після того, як було продемонстровано, що існують і інші засоби, крім просто демократії, слухань у справі Шпринґера та мітингів протесту, які виявились неспроможними, тому що не змогли запобігти замаху на Руді Дучке, тепер, коли кайдани пристойности скинуті, можна і треба знову зі самого початку продовжувати дискусію про насильство і контрнасильство. Контрнасильтво в тому вигляді, в якому воно було застосовано в ці революційні дні, не сприяє тому, щоб викликати симпатію чи схилити перестрашених лібералів на бік позапарламентської опозиції. Для контрнасильства є небезпека стати насильством, коли жорстокість поліції стане визначати закони дій, коли безсилий гнів замінить розум, коли майже бойові дії викличуть застосування теж майже бойових засобів. Проте, істеблішмент, чи кажучи словами Дучке “панство на горі”, повинен зрозуміти, що є лише один засіб поновити “спокій & порядок” на більш-менш тривалий період: експропріація Шпринґера. “Протест – це коли я кажу: оце мені не подобається. Опір – коли я прикладаю зусилля аби те, що мені не подобається, більше не відбулось”.

1968

Переклав Андрій Левус