|
|
|
Маріна ЛатишеваГомеопат Тімоті Маквей© М.Латышева, 2001 О 15.10 за Києвом і о 7.10 “за Індіаною, США” 11 червня 2001 року до спеціальної камери для виконання страт у федеральній в’язниці штату Індіана увійшов високий світловолосий молодий чоловік у штанях кольору гакі та білій футболці. Він був не голодний – перед стратою він замовив останній у своєму житті сніданок – дві пінти шоколадного морозива. А ще він був цілком спокійний – він уже доволі давно відмовився від надії врятувати своє життя і чекав смерти. Всі останні дні свого життя він мирно спілкувався із сусідами по камері смертників і тюремною владою, дивився телевізор, а останні ночі – спокійно спав. Коли йому зробили смертельний заштрик, він дивився в очі тих, хто прийшов подивитися на його страту – своїм адвокатам, своєму другові по переписці, відомому американському письменникові і противникові смертної кари Ґорові Відалові. А ще він знав, що за ним спостерігають багато десятків людей, родичів його жертв. І хоча він їх не бачив, він знав, що вони уважно стежать за всім, що відбувається. Можливо тому він відмовився від думки зробити останню заяву, в якій збирався сказати, що йому шкода загиблих, але й зараз він вчинив би так само. Він обмежився лише написанням короткої записки – цитати з американського поета Вільяма Генлі “Я господар своєї долі, своєї душі я полководець”. Записку він передав своїм адвокатам. Вони обіцяли йому забрати з в’язниці його прах і поховати десь так, щоб громадськість не знала. Він дивився їм в очі до останку, поки не почали діяти ліки. Потім він схилив голову і заплющив очі. Так закінчив свої дні найвідоміший американський терорист Тімоті Маквей, який висадив у 1995 році Оклагома-ситі. Може видатися, що і для Оклагома-ситі, і для Тімоті Маквея у момент вибуху почалася зовсім інша історія. Так воно, у принципі, і є. От тільки, почалося все набагато раніше. Оклагома-ситі був приречений ще у 1993 році. Нещасні, які опинилися в будинку в 1995 році, були приречені за два роки до вибуху. Попіл Вейко стукав у його серце На початку 90-х років у садибі Маунт-Кармел біля міста Вейко, штат Техас, оселилися члени громади “Галузка Давидова” та їхній лідер Девід Кореш. За деякими даними, це були сумирні сектанти. Свого часу вони відкололися від Адвентистів Сьомого Дня. Провідник, розпатланий дивак в окулярах Девід Кореш, написав власне тлумачення одкровень Св. Івана. Місцеві начебто ставилися до них нормально. Але, як з’ясувалося пізніше, хтось із них написав донос у ФБР. За даними донощика, сектанти знущалися над дітьми, зберігали в будинку цілі арсенали зброї, і взагалі Бог знає до чого готувалися. Відтак одного разу, 28 лютого 1993 року до садиби під’їхали фургони для худоби. У цих фургонах були зовсім не корівки і ягнички, а 75 вояків спецзагону, які мали намір легко, без особливого опору, увірватися до будинку і захопити всю зброю, а заодно й лідера сектантів для подальшого розслідування. Легко не вдалося – почалася перестрілка, під час якої загинули 6 сектантів і 4 нападників. Після цього будинок оточили, а незабаром до Маунт-Кармел прибула підмога. Облога садиби тривала 50 днів. Ночами ФБР труїло сектантів котячим нявканням із репродукторів і голосним співом Ненсі Сінатри, яка погрожує, що “ці черевики будуть тобі якраз по мірці”. Переговори з мешканцями будинку результатів не дали. Не допомогло відключення електрики і водопостачання: з’ясувалося, що обложені мають у своєму розпорядженні доволі води для того, щоб протриматися необмежено довго. 14 квітня Кореш заявив, що не капітулює, поки не закінчить працю, яка містить тлумачення змісту семи печатей, про які оповідає Одкровення Св. Івана. У цей момент на столі міністра юстиції Джанет Ріно вже лежав план штурму будинку. Згодом вона заявила, що вирішальним арґументом на користь силової акції були повідомлення про те, що давидіанці знущаються з дітей. 16 квітня Кореш повідомив, що закінчив першу із семи глав свого манускрипту. 18 квітня, здогадуючись про наближення розв’язки, він наказав виставити у вікнах будинку дітей. Один з малюків, за словами очевидців, тримав у руках плакат із написом “Геєна гряде”. Саму фразу, зрозуміло, треба тлумачити насамперед як пророцтво Страшного Суду, однак представники влади згодом посилалися на неї як на ключ до того, що трапилося далі. 19 квітня – це був уже 51-й день облоги – федеральні сили пішли в атаку. У бойових діях брали участь 700 осіб, танки, вертольоти й армійський спецпідрозділ “Дельта”. ФБР одержало дозвіл напустити в будинок сльозоточивого газу. Під час атаки дерев’яний хутір спалахнув. 9 осіб вибігли з вогню. А 75, у тому числі жінки і діти, і сам Девід Кореш, згоріли в полум’ї, яке було навдивовижу сильним і швидким. Уже тоді в Техасі ходили дивні чутки про те, що це полум’я було підозріло не схожим на звичайну пожежу. І що ФБРівці самі викликали пожежників, але чомусь довго не пускали їх до палаючого хутора, посилаючись на небезпеку. А коли впустили, то небезпеки дійсно вже не було. Бо полум’я згасло, а люди в будинку вже загинули. Майже відразу ж після трагедії давидіанці, які зосталися живими, були засуджені до величезних термінів – по 40 років в’язниці – за незаконне зберігання зброї. У 1995 році, щоправда, у Конґресі відбулися відкриті слухання у справі про “Галузку Давидову”. Тоді Дженет Ріно заявила конґресменам, що рішення про штурм було важким, але коли б вона знову постала перед цим вибором, рішення було б аналогічним. Ще через рік з’явилася і була затверджена нижньою палатою доповідь, яка звинувачує Ріно в “серйозній недбалості”. Але це нічого не змінило. Радше за все, це було зроблено для громадськости, яка хвилюється, вимагаючи справедливого покарання для усіх. Адже навіть самі доповідачі провину за загибель людей поклали на Кореша – за їхньою версією, послідовники культу покінчили самоспаленням. Саме такий, твердили вони, справжній зміст фрази про геєну вогненну. Усе б так і залишилося, якби в 1999 році не трапилися відразу дві події. Спершу була знайдена плівка, на якій ясно чутно, як агенти ФБР скаржаться керівництву, що використані ними гранати зі сльозоточивим газом не дають належного ефекту (тобто не викурюють сектантів із сховка). Агенти просили в керівництва дозволу використати інший газ – вибухонебезпечний. Керівництво, як свідчить запис, дозволило агентам це зробити. Незабаром після того, як каністра з газом була закинута в сховок сектантів, почалася пожежа. Запис розмови агентів є авдіо-треком відеозйомки з вертольота, який облітав сховок сектантів під час штурму. Плівка була знайдена в одному з офісів ФБР у Квантіко (Вірджинія). Її переправили в штаб-квартиру ФБР у Вашинґтоні. Після того, як стало відомо про плівку, у ФБР прийшли представники Міністерства юстиції і конфіскували запис за наказом генерального прокурора США Дженет Ріно. Після того як агенти ФБР визнали, що використовували у Вейко вибухонебезпечний газ, Дженет Ріно заявила, що міністерство юстиції починає нове розслідування цієї історії. Щоправда, не виключено, що саме розслідування було розпочате задля того, аби зібрати всі матеріали про інцидент у Вейко і знайти того, хто допустив “витік” інформації про використання газу. А потім родичі загиблих учинили позов проти влади США. Більше ста позивачів звинувачують уряд США в загибелі Кореша і його пастви і вимагають компенсації в 675 мільйонів доларів, заявляючи, як звичайно в таких випадках, що вплуталися у справу не заради грошей, а заради істини. Урядовий адвокат Майкл Бредфорд висловився в тому дусі, що “істина, яка з’ясується на процесі, буде полягати в тому, що причиною трагедії були дії “Галузки Давидової”. Зазвичай позови проти федерального уряду слухає один суддя без присяжних, але об’єктивність головуючого на процесі судді Волтера Сміта викликала в позивачів великі сумніви, позаяк у 1994 році саме цей суддя дав величезні терміни ув’язнення давидіанцям, які зосталися живими. До речі, під час цього процесу Верховний суд США скасував попередні вироки, визнавши їх надмірними. Позивачі домоглися того, щоб був проведений слідчий експеримент. Відбувалося усе на найбільшій у США військовій базі Форт-Гуд, штат Техас. Щось подібне улаштували свого часу слідчі у справі про замах на Джона Кеннеді. Інших аналогів в історії американського правосуддя немає. Адвокати уряду вважали, що експеримент ще більше заплутає справу. Вони виступали проти інсценівки, доводячи, що слідство йде помилковим шляхом, і відтворити справжню картину подій неможливо. Але суддя відхилив усі протести. Журналістів на місце експерименту не пустили. На полігон були допущені лише адвокати сторін, представники зацікавлених відомств і члени спеціальної сенатської комісії. Мета експерименту полягала в тому, щоб перевірити, чи застосовувалася під час штурму зброя. Представники ФБР стверджують, що не застосовувалося. Що стосується бронетехніки, то вона використовувалася для проламування бетонних стін. Однак на відеозаписі ясно видно спалахи. На думку адвокатів відповідачів, ці відблиски могла відкидати поверхня басейну, металеві і скляні предмети, а постріли ніяких спалахів у відеозаписі взагалі не дають. Цю версію і треба було підтвердити чи спростувати. Адвокати позивачів, у свою чергу, вважають, що обстріл будинку відрізав сектантам єдиний шлях до утечі від полум’я пожежі. Для експерименту були обрані рельєф місцевости та погодні умови, що максимально збігалися з реальними. У небо піднялися літак ФБР Night Stalker і вертоліт Lynx британських королівських ВМС – саме з цих двох бортів велася зйомка у фатальний для давидіанців день. Обидві машини були споряджені інфрачервоними камерами, подібними за технічними характеристиками до тих, з яких були зроблені справжні відеозаписи. На землі в інсценівці брали участь вісім осіб. З положень навлежачки, навстоячки і з коліна вони вели вогонь із автоматичної зброї, зайнявши позиції, на яких знаходилися федеральні агенти. Своє бойове завдання виконувала бронетехніка: прасувала скло й алюмінієві уламки, здатні відкидати відблиски. Дійство продовжувалося біля трьох годин. Відеозапис, зроблений під час експерименту, публіці так і не показали. Наскільки мені відомо, родичі загиблих “напіввиграли” позов – якісь гроші їм виплатили. На цьому все й закінчилося. Хто був винуватий у цій історії – американці тепер тільки припускають. Найрадикальніші критики влади доводять, що сумирна секта не являла жодної загрози суспільству. А кількість зброї, якою володіли її члени, поступається середньостатистичним показникам штату Техас. Загроза, твердять опоненти, походить не від мирних прихильників нетрадиційних культів, а від брехливих, безвідповідальних і ладних на беззаконня силовиків. Техаська трагедія зміцнила найжахливіші підозри, які частина американців має щодо свого уряду, і вдихнула нове життя в ополченський рух, представники якого закуповують зброю, щоб дати відсіч тиранії, чий прихід здається їм неминучим. Вона вперше за 40 років дала республіканцям більшість в обох палатах Конґресу. Але історія “Галузки Давидової” надовго залишиться в історії США. Бо ще до всіх цих судів, експериментів і скандалів Тімоті Маквей, герой і ветеран війни в Перській затоці, особисто для себе визначив, хто правий, а хто винуватий у цій трагедії, і почав діяти. Помста “чудового хлопця” Тімоті Маквей виріс у звичайній неблагополучній родині в містечку Пендлтон, штат Нью-Йорк. Відносини між батьком, автомеханіком, і матір’ю, яка працювала у турбюро, після народження другого сина увійшли у фазу кризи. У певний момент Мілдред Маквей навіть виїхала у Флориду разом з дочкою Дженніфер. Тіммі з братом залишилися з батьком. Але мати незабаром повернулася. Батьки розійшлися, коли Тімоті було вже 16 років. Але, за спостереженнями сусідів, відносини між батьками його мало хвилювали. Тим більше, що він був цілком задоволений спілкуванням із братом і сестрою, а окрім того, дуже прив’язаний до свого дідуся Еду. “У нас навкруги сотні дітлахів у такому ж, а то й у гіршому становищі, – говорить сусідка родини Ліз Макдермотт. – Але я не чула ні про кого іншого, щоб він вчинив щось подібне”. Не виявлено особливих потрясінь у житті Маквея і в наступні роки. Щоправда, якась внутрішня нестійкість у ньому відчувалася: покинув, не довчившись, коледж, брався за різні роботи, у тому числі охоронцем, але незабаром ішов. Утім, так само чинили тисячі його однолітків. У 1988 році 20 років з роду Тімоті Маквей попросився в армію. І тут він знайшов себе. За його словами, це був найкращий час його життя. Він брав участь у війні в Перській затоці. Особисто убив трьох іракців. З огляду на характер і тактику тієї війни, це було доволі багато для однієї людини. Він був кращим солдатом своєї роти, раніше звичайного терміну став сержантом, комусь навіть врятував життя і був визнаний гідним нагород. Він був справжнім героєм війни в Затоці, нагородженим шістьома орденами й медалями. Він здавався класичним “чудовим хлопцем”, справжнім американським юнаком. Його білозубе фото можна було б публікувати в американських журналах навіть у часи В’єтнамської війни. Після війни Маквей спробував вступити у спецвійська, “зелені берети”, але не витримав екзамену з фізпідготовки. Пізніше з’ясувалося, що уся справа в тому, що Маквей виявився гомосексуалістом. Вирішивши зареєструватись як користувач мережевої компанії “Америка онлайн”, Тімоті зізнався у своїх гомосексуальних нахилах. Коли він намагався пройти в “зелені берети”, командування ВМФ зажадало в AOL інформації на нього. І хоча це було протизаконно, інформацію командування одержало. Після чого претендент і провалився, а потім був звільнений за порушення статуту, який забороняє військовослужбовцям привселюдно визнавати гомосексуалізм. Маквей повернувся в Нью-Йорк. Він знову підряджався на тимчасові роботи, але частіше їздив країною ярмарками зброї. Тоді ж стало ясно, що його, вочевидь, не надто міцний розум не витримав образ і потрясінь. Він скаржився друзям, буцім на його сідницях з’явився шрам невідомого походження. Він думав, що військові вживили в нього мікрочіп, за допомогою якого увесь час стежать за ним і здатні керувати його діями. Розташований у місті Буффало (штат Нью-Йорк) технологічний центр Calspan ATC, де працював Маквей, займався розробкою мікроскопічного електронного устаткування. Центр, заснований у 1946 році, тісно пов’язаний з військово-промисловим комплексом. ЦРУ, зокрема, фінансувало так званий Фонд вивчення людської екології, у рамках якого нацистські вчені, що еміґрували в Америку, вели експерименти щодо контролю над людською психікою. І незабаром Маквей остаточно розсердився на владу. Для цього були дві причини. Події в Рубі Рідж (штат Айдахо) у 1992 році та у Вейко (штат Техас) у 1993 році. У Рубі Рідж снайпер ФБР застрелив дружину і сина екстреміста Ренді Вівера, а в Техасі сталася трагедія з “Галузкою Давидовою”. Герой Перської затоки тепер вважав обманутим не тільки себе і бажав помститися. Багато злочинців спонукувані бажанням виправити те, що неправильно, з їхнього погляду, усунути дисбаланс. У цьому сенсі Маквей був типовим убивцею. Він вважав, що коли держава стає злочинною, то кожен громадянин залишає за собою право бути суддею. Маквей почав шукати матеріали для виготовлення бомби. Під вигаданим ім’ям Деріла Бріджеса він відкрив рахунок для оплати телефонної картки, рекламу якої він побачив у правоекстремістській газеті. Проведене пізніше розслідування виявило факти численних дзвінків Маквея у фірми та крамниці, які торгують компонентами для виготовлення вибухових речовин. Зокрема, один із дзвінків він зробив Ґреґові Пфаффу, який у своїх свідченнях на суді це підтвердив. Інший дзвінок Маквей зробив у компанію “Полсенс мілітарі сепплай”, у якої він збирався купити динаміт. Він залучив до підготовки акту свого друга Террі Ніколза. Як компоненти вибухівки він використав мазут, нітрогліцерин і аміачну селітру. Бомба була поміщена в автомобіль і споряджена дистанційним детонатором. Вранці 19 квітня 1995 року Маквей підігнав машину до адміністративного будинку в Оклагома-ситі, вийшов з авто і виїхав. А незабаром прогримів вибух. Загинуло 168 осіб і ще 500 були поранені. Це був найбільший терористичний акт в історії Сполучених Штатів до 11 вересня 2001 р. Маквей був заарештований через півтори години після випадку. Його і машину, в якій він залишив бомбу, запам’ятали люди в Ситі, і швидко був складений фоторобот. Тімоті заарештували за незаконне носіння зброї та їзду без прав, а потім, коли порівняли з фотороботом, усе стало на свої місця. Запрошення на страту Його засудили до страти ще в 1997 році. У той час адвокати ще боролися за його життя. Вони подавали численні апеляції, а Маквей сидів у в’язниці й обмірковував те, що відбувається. У 1998 році у в’язниці він написав есе, в якому уподібнив інцидент в Оклагомі бомбардуванням Гіросіми, Наґасакі і Багдаду. Він звинуватив американську націю в лицемірному ставленні до цінности людського життя. Американська адміністрація холоднокровно експериментувала над людьми і наприкінці 2-ї Світової, відправляючи бомбардувальники до берегів Японії, і в квітні 1995 року, пускаючи в садибу із сектантами дивний новий газ. Загиблі люди перебували в ролі лабораторних мишей, на яких здійснили експеримент у повчальних цілях. А “доктор” Маквей усього лише прописав Сполученим Штатам гіркі гомеопатичні ліки. Він почав листуватися з відомим американським письменником і публіцистом Ґором Відалом, ворогом смертної кари. Тюремне листування дуже популярне в США. Вони стали друзями. Маквей навіть запросив Відала подивитися на його страту. Відал погодився підтримати друга. 75-річний американський письменник збирається написати статті про останні хвилини терориста в престижний журнал “Веніті фер”. Маквей попросив суддю встановити найкоротший термін приведення вироку у виконання, передбачений федеральним законом – 120 днів від дня затвердження вироку. Рішення його було великою несподіванкою – раніше він категорично заперечував яку б то не було причетність до теракту, і довів справу до розгляду у Верховному Суді США. Суддя Річард Метч задовольнив прохання засудженого й ухвалив припинити розгляд його апеляції. Маквей не був присутній на засіданні особисто – він перебував у федеральній в’язниці Терре Гауте (Індіана), але між в’язницею і судом був установлений телеміст, і засуджений був присутній на слуханні на його прохання “віртуально”. Суддя Метч запитав засудженого, чи усвідомлює той усю важливість прийнятого ним рішення, яке може стати останнім у його житті? На це засуджений відповів так: “Я усе розумію, я дійсно хочу цього, і до 11 січня я не передумаю”. Сам Маквей не став говорити, чому ж він прийняв таке рішення, а суддя не став його розпитувати. Однак Річард Метч поставив засудженому кілька обов’язкових у цій доволі незвичайній ситуації запитань. По-перше, “чи не перебував засуджений під стороннім впливом”, приймаючи це рішення. Маквей дав негативну відповідь. По-друге, “чи не приймав засуджений останнім часом якихось лікарських препаратів”. Терорист відповів, що йому був прописаний засіб від печії, але за 24 години до слухання ніяких ліків він не приймав. Страту відклали через апеляції адвокатів, які вирішили, що всупереч бажанню їхнього клієнта, варто ще попрацювати. У середині грудня 1999 року Тімоті Маквей попросив суддів припинити відтягування його страти і виконати вирок в обумовлений законом термін. Страта 32-річного терориста мала відбутися 16 травня. Але потім спалахнув скандал. У десятках відділень ФБР по всій країні виявилися документи (усього більше 3 тисяч сторінок), з якими не були ознайомлені адвокати Маквея. І за розпорядженням міністра юстиції Джона Ешкрофта страта була знову перенесена, цього разу на 11 червня. Щоправда, представники міністерства юстиції, які передали адвокатам Маквея нещасні папери, стверджують, що в них немає нічого такого, що могло б поставити під сумнів обґрунтованість вироку. Міністр юстиції Джон Ешкрофт діяв без коливань: виконання вироку відкладене на місяць. Рішення міністра лежить у руслі загальних принципів американської юридичної системи: кожна людина, навіть відомий лиходій, має право, як тут кажуть, на “свій день у суді”, тобто на кваліфіковану юридичну допомогу. Це означає, у числі іншого, що захист повинен мати доступ до усіх без винятку матеріалів слідства. Оскільки в даному випадку ця вимога була порушена, адвокати Маквея могли домагатися перегляду справи. Адміністрація не чинитиме перешкод. Менш за все уряд хотів би, щоб на справедливість суду над Маквеєм упала хоча б тінь сумніву. Маквей знову попросив адвокатів покинути їхні старання, а владу країни – стратити його. Він також висловився за те, щоб його страта була показана по телебаченню. В опублікованому в щотижневику Sunday Oklahoman листі він просить дати можливість побачити виконання смертного вироку якомога більшому числу людей. У листі він відзначає, що рішення дозволити транслювати його страту по телебаченню здається йому цілком розумним. На думку Маквея, таким чином, держава піде назустріч громадській думці. Він вважає неправильним обмежувати число глядачів, яким дозволені бути присутніми на страті. Після того, як було прийняте рішення про страту терориста, влада штату розіслали листа приблизно 1100 потерпілим і родичам потерпілих, запитуючи, чи не бажають вони бути присутніми на страті. Близько 250 родичів жертв вибуху висловили бажання побачити страту. При цьому у відведеному для страти приміщенні федеральної в’язниці є місця усього для восьми свідків. Влада змушена була шукати інші можливості, серед яких розглядався варіант трансляції страти спеціальним телеканалом. 10 осіб – потерпілі та родичі жертв зможуть побачити страту із сусіднього приміщення через вікно. Ще в 10-ти родинах в Оклагомі на екранах телевізорів шифрованим кабельним каналом тривала пряма трансляція. Імена свідків страти розіграли у лотерею. “Трансляція почнеться в той момент, коли з вікна камери заберуть штори, і все, що відбувається, буде видно тим, хто прийде безпосередньо у в’язницю. І вони, і телеглядачі зможуть почути останні слова містера Маквея”, – заявив міністр юстиції США Джон Ешкрофт. За словами Ешкрофта, він прийняв рішення зробити страту публічною після мітингу, влаштованого жертвами теракту. “Зустріч з цими людьми сильно на мене вплинула. Те, що я бачив і чув, неможливо забути. Їхні життя зламані. Ми йдемо назустріч і сподіваємося допомогти їм перевернути цю сумну сторінку”, – додав Ешкрофт. Великі Інтернет-компанії Америки образилися, що страту Маквея побачать лише деякі. Компанія “Entertainment Network” намагалася одержати дозвіл на Інтернет-трансляцію страти Тімоті Маквея, щоб її могли побачити усі, хто хоче. “Entertainment Network” уже намагалася дістати права на трансляцію страти, але одержала відмову. Відтак керівництво компанії подало в суд, вимагаючи надати дозвіл. Своє прохання представник компанії Дерек Ньюмен мотивував так: “Дуже багато людей хочуть побачити, як умре Маквей. І в них є на це право”. Компанії відмовили знову, цього разу остаточно. Американські політологи і громадські діячі розділилися на прихильників і супротивників демонстрації страти Маквея. До речі, прихильники публічної страти поділяються на дві категорії. Є ті, кому просто цікаво подивитися на ін’єкцію людині смертельної дози отрути. Але є і набагато менша кількість людей, які відкидають страту, і тому вважають, що подібне оголення людських страждань здатне назавжди зогидити американцям кару на горло. Їхня точка зору підозріло схожа на гомеопатію від Маквея. Маквей недовго готувався до смерти. Його сусіди по блоку смертників кажуть, що він спеціально морив себе голодом, аби виглядати мучеником під час страти. На спеціальному сайті, присвяченому смертникам, було розміщено інформацію про те, як поводився Маквей у останні години перед стратою. Він роздав сусідам з блоку свої майки та фото і відіслав всі особисті речі додому. Один із сусідів терориста повідомив, що у в’язниці був відданий твердий наказ знищити все, що належало коли-небудь Маквею. Він заявив: “Хтось з охорони вже спробував винести з в’язниці предмети, які тримав у руках терорист і продати їх через Інтернет”. В одному з останніх своїх листів Маквей визнав, що певний час хотів, щоб його прах був розвіяний над меморіалом у пам’ять про тих, хто загинув при вибуху в Оклагома-ситі, але потім передумав: “Це було б занадто мстиво, грубо і жорстоко з мого боку. Насправді я не такий”. А ще він хотів на смертному одрі сказати, що в його сутичці з федеральною владою рахунок 168:1 на його, Маквея, користь. Але не став. Правда, цю фразу він уже говорив журналістам і адвокатам раніше. Він ні словом, ні натяком не висловив жалю з приводу загиблих. Він назвав їх “супутніми жертвами” [так у військових рапортах називають загибле цивільне населення. – Прим. перекл.]. Батько Маквея благав його покаятися перед родичами убитих. “Ні, – відрізав син, – це було би неправдою самому собі”. 11 червня 2001 року Маквеєві у вену правої ноги була зроблена ін’єкція. Адміністрація федеральної в’язниці в місті Терре-Гоут оголосили про те, що Тімоті Маквей мертвий. Крім родичів жертв безпосередніми спостерігачами усього, що відбувається, були адвокати Маквея Натан Чемберсі та Роберт Най, а також біограф Маквея Лу Мічел, Ґор Відал, журналісти і ще кілька осіб. За словами представника тюремної адміністрації Гарлі Лаппіна (Harley Lappin), усе пройшло успішно, за винятком невеликих технічних збоїв, пов’язаних із трансляцією відеозображення страти в Оклагома-ситі. За опитуванням електронної версії газети The New York Post Тімоті Маквей стоїть на “почесному” 21-му місці у списку “Найзліших людей тисячоріччя” між Владом Дракулою і Слободаном Мілошевичем. Переклав А.П. “Ветвь Давидова: шесть лет спустя” ( ) “ФБР использовало взрывоопасный газ против сектантов” ( ) “Последнее искушение Маквея” ( ) “Цена бессмертия” ( )
Історія судів та апеляцій у справі Маквея (англ. мовою)
Детальна біографія Маквея (англ. мовою) |
 ч
|
 |
|