Віктор Савченко

Жертвопринесення революції
Маргінальні терористи “південного” анархізму.
“П’ятирічка терору” (1905-1909 рр.) в Україні

Зовсім несподівано, під кінець “ельцинской” епохи, Росія зіштовхнулася з терором доморослих анархістів. Анархістські групи в СССР, що виникають після 1987 р., на хвилі “перебудови”, як “молодіжно-неформальні”, спочатку, ні в кого не викликали страху, проводячи цілком “культурні” і “неагресивні” акції. Однак, вже через десять років після початку “анархістського ренесансу”, у таємничих російських “анархов” починаються експерименти не тільки з наркотиками, але і з динамітом. У 1997-1999 рр. російські анархісти заявили про себе організацією замаху на губернатора Краснодарського краю, гучним вибухом на Манежній площі в Москві, вибухами пам’ятника Миколі Другому, меморіальної плити династії Романових на Ваганьковскому цвинтарі, мінуванням пам’ятника Петрові Першому в Москві... Анархістська “Нова Революційна Альтернатива” заявила, що навіть “готова фізично знищувати нових росіян” (1). Лярви нової “кривавої розправи” знову прокинулися після восьмидесятилітньої сплячки. Прокинулися від масового відчуття удаваної безвихідности, постійної неправди, безкарности злочинів, духовної й економічної убогости, від соціального і національного приниження, від гуркоту вибухів у Чечні.

В Україні, на щастя, карликові групи анархістів Києва, Харкова, Донбасу, Дніпропетровська, неомахновці Запорожжя не виявляють потенцій до терористичних акцій. Але соціальна деконструкція, марґіналізація, злиденність, чи політичні провокації, потенційно здатні підштовхнути лівих екстремістів до “дискусії за допомогою динаміту”. Більшість української молоді початку ХХІ ст. ще не змогла знайти своє місце у системі “звірячого” капіталізму, як молоді радикали початку ХХ ст.

Дев’яносто п’ять років тому Південна Україна стала полігоном анархістського терору, про що українські історики і політологи дружно мовчали, через “закритість” теми (до 1990 р.), а далі – через “антиукраїнські”, антидержавні цілі анархістів (після 1991 р.). Про нечисленні терористичні акти “РАФ”, чи “Червоних бригад”, написані десятки книг, сотні статей, а про 500 терористичних актів анархістів України у 1905-1909 рр. літератури практично немає (2).

Голосний “індивідуальний” терор загальноросійських есерівських груп заслонив своєю розробленою мітологією “масовий” терор анархістів. І не дивно... Коли есери мітили в міністрів, великих князів, імператора, анархісти вбивали “безпосередніх визискувачів”: власників крамниць, директорів фабрик, друкарень і рядових поліцейських... Есерівські терористичні акти були розраховані на “голосніший” політичний ефект, вони були пов’язані з політичними інтелектуальними “столичними” колами, на відміну від “провінційного” терору анархістів.

Усі політичні партії Російської імперії були орієнтовані на столиці, як центри влади. Анархісти ж заперечували боротьбу за владу, державу, партійність, політику. Тому столиці не стали головними об’єктами дій анархістів. Есерівський терор в імперії почався в столицях вже у 1902 р. з гучного вбивства міністра внутрішніх справ Д.Сіпрягіна, у той час, як перші анархістські акти терору почалися в провінції через два роки пізніше.

Есерівський терор був більше “на слуху”, хоча в 1902-1909 рр. есери вчинили у Російській імперії приблизно 260-300 терористичних актів “проти особистости”, а анархісти тільки в “Південно-Західних губерніях” (Україна без Західної України) здійснили за п’ять років близько 500 терористичних актів, у яких загинули або було поранені не менше 600 осіб. В Україні приблизно у 120 населених пунктах у 1906-1908 рр. існували анархістські групи, що нараховували (за даний період) не менш 4-4,5 тисяч “професійних” активістів і “бойовиків”, і ще стільки ж “співчуваючих” (підрахунки автора). Подібні “проблеми” з анархістами не спостерігалися в жодному з реґіонів Російської імперії.

Не дарма, ще “досовєцькі” дослідники анархізму в Російській імперії виділяли т.зв. “південний” анархізм – терористичний, агресивний, масовий анархізм України, “відрізняючи” його від “північного” анархізму – анархізму столиць імперії і Центральної Росії – поміркованого, кабінетного, пропагандистського.

Практика терору анархістів в Україні вражала жахливими особливостями. Вже в 1903 р. анархісти вирішили поставити на масовий терор – “залякування визискувачів і влади”, на “економічний” терор – “на допомогу робочому рухові”. Терор повинен був стати універсальним, масовим, божевільним, жахаючим, породжуючим хаос і самознищення держави та буржуазної економіки.

Анархістська “пропаганда дією” повинна була підштовхнути маси до рішучих дій, до масової “кривавої розправи”, до фізичного знищення десятків тисяч “гнобителів”. Через свою ворожість до будь-якої влади і культ насилля анархісти вважали, що на шляху до “масового терору” безпосередній об’єкт терору може вибирати “окрема революційна анархічна особистість”, іноді навіть без “рекомендації” і допомоги анархістської організації. “Особиста ініціатива” у терорі – “винахід” анархістів України, “вищий прояв”, на думку анархістів-“ідеологів”, “свободи особи”.

Культова фігура анархізму, німецький робітник Йоган Мост, проповідував: “Хай живе ненависть!... У боротьбі проти порядку злодіїв законні всі засоби. Чим вища ціль, на яку спрямований постріл, тим більший його пропагандистський ефект!” (3)

Анархісти України, мітологізуючись, уявляли себе своєрідними “месниками” – “шляхетними розбійниками”, “запорожцями”, набираючи потенційних прихильників у середовищі босяків, безробітних, кримінальників. Саме з них було “запропоновано” створювати “заколотні зграї”. Незважаючи на декларований атеїзм і заперечення моральних і етичних норм, анархісти намагалися постійно оперувати до понять добра і зла у наближеному до маніхейства варіанті, розглядаючи всю сучасну цивілізацію як “суспільство зла”, а властолюбство – як головний порок, владу і державу – як головних “ґлобальних” ворогів. Реальна – “матеріальна” Росія бачилася ними як пекло. Брудні вулиці околиць великих міст, убогість духовного життя – такі реалії “не влаштовували” двадцятирічних анархістів як єдина перспектива життя. Вони вірили у відірваний від реальности ідеал – анархію, розглядаючи “підпільну Росію” і терор, як “чистилище”. Неприйняття страти, експлуатації та війни, з’єднувалося з обожненням “кривавого терору”, що приводило до подвійного морального стандарту.

У “південному” анархізмі домінував культ волі, сили і насильства. За допомогою бомби, анархісти мріяли зробити людей щасливими, вирішити всі проблеми. “Південний” анархізм будувався на презирстві до життя, як до чужого, так і до свого (маніхейське сприйняття матеріального світу), і на поклонінні перед сміливим і вольовим “героєм” – “надлюдиною” – що володіє життям і смертю, долею і самою історією.

В Україні були представлені майже всі напрямки анархізму того часу: “махаєвці”, “хлібовольці” – анархісти – комуністи, “чернознаменці”, “безначальці”, “безмотивники”, “комунари”, “індивідуалісти”, “синдикалісти”... “Південний” анархізм будувався на основі кривавої “практики” масового терору і зв’язку “кров’ю” членів груп – зграй анархістів. Всі анархістські групи в Україні розглядали терор як “революційну необхідність”, відрізняючись тільки за спрямованістю терору (масового, економічного, “адресного” чи “безмотивного”).

Дивно, але “столицями” анархістського руху в Російській імперії стають найбільші промислові центри “на південних окраїнах”: Одеса і Катеринослав (Дніпропетровськ). Крім анархістів Одеси і Катеринослава, основна маса “південних” анархістів були “породженням” міських слобідок Донецько-Криворізького промислового району чи патріархальних єврейських “ґето” Центральної України. Незначний відсоток інтелігенції в цих, на перший погляд зовсім різних “середовищах проживання”, деяка відірваність від маґістральних культурних процесів і від “імперської величі”, формували досить примітивний, спрощений світогляд, який міг “брати на віру” гасла анархістів.

Українська ментальність початку ХХ ст. на Півдні України формувалася як “анархічна”, індивідуалістська, що часто – густо ігнорувала “державність” і мітологізувала “козака Мамая”, такого собі гульвісу, бездержавника, “авантюриста-індивідуаліста”. Український ідеал – “козацька воля” – був замішаний на волюнтаризмі, непокорі, виправданні насильства. В той час, коли для росіян виступ проти “своєї” держави був “святотатством”, українці і євреї бачили у державі тільки “ґвалтівника”. Український менталітет народив вже у 1919 р., феномен махновського руху, який затяг у свою орбіту сотні тисяч мешканців Півдня України. Недарма колишній терорист – Нестор Махно – зумів сформувати анархістську армію у 80 тис. осіб (подібного не було ніде у світі), а Україна стала тереном небаченого експерименту – “будівництва анархії”.

Населення міських нетрищ самотужки намагалося “спілкуватися з владою”, що повністю ігнорувала пауперів у формі соціальної міської боротьби. Вибухи і постріли повинні були почути у “столицях”. “Анархо”-боротьба інколи проявлялася як “хуліганство” – як перший крок порушення монополії держави на насильство. Міські форми боротьби анархістів були розраховані на пауперів, що дуже легко формували архаїчні форми самоврядування (вождь – батько – отаман).

Одеса, перша “анархістська столиця” – величезний мегаполіс, що “виник на порожньому місці”, уже на початку ХХ століття став четвертим містом в імперії за чисельністю населення. Однак швидке зростання міста привело і до швидкої появи необладнаних районів міської убогости, де панували свої “специфічні” закони, де вирували злість і заздрощі стосовно мешканців “ситого” центра міста, і не тільки до дворян, до великих чиновників, буржуа, але і до інтелігенції. В “нових” “південних” містах України руйнувалися давні традиції віри, родини, громади, кагалу, що приводило до появи великого прошарку асоціальної молоді. “Маленька людина” у великому губернському місті (Одеса, Катеринослав) намагається відшукати сенс свого буття у боротьбі проти держави, проти законів, у боротьбі “за правду”; і ця боротьба часом має дуже спрощену ідеологію, яка вміщується у ірраціональному словосполученні – “Бей гадов!” (під “гадами” рахувалися: поліція, чиновник, буржуа).

Наприкінці 1902 р. в Одесі з’явилися “махаєвці” – група “Рабочий заговор”, що вперше закликала пролетарів “переходити до терору і захоплення заводів”, до псування верстатів, організації вибухів підприємств. Але робітники тоді не відгукнулися на ці заклики. Одеські анархісти почали дивитися на робітників, як на “прислужників буржуазії”. Була висунута “ідея” про те, що “рушійною силою” революції повинні стати “босяки, безробітні і кримінальники”, а у головні вороги залучалася ще й інтелігенція, яку рекомендували “ліквідувати”, як “паразитичний клас” (4).

Наприкінці 1903 р. в Одесі з “махаєвців” створюється анархістський “Союз непримиримых”, який вже починає переходити до терористичних дій. На чолі “союзу” встає “єлизаветградський міщанин” Капєль Єрделевський (цікаво, що низка анархістських лідерів так само прибувають до Одеси, Катеринослава, Києва з єврейських містечок Півночі Херсонщини: брати Ґроссмани, Овсєй і Ольга Таратути, Ізраїль Кніжнік). У 1904 р. в Одесі постає анархо-комуністична група “хлебовольцев” Мойсея Меца, що організував замах на одеських градоначальника і поліцмейстера, околодочного наглядача і філера. Так, у 1904 р. саме в Одесі почався кривавий терор анархістів Російської імперії. Тоді ж у Одесі була зафіксована перша збройна відсіч анархістів під час затримання поліцією.

До березня 1905 р. в Одесі було арештовано вже 55 анархістів, тоді ж тут відбувся перший у Російській імперії судовий процес над анархістом (Сергієм Борісовим). Але ефект жертовности тільки підсилив рух. У червні 1905 р. дві бомби скоротили віку 10 поліцейським і козакам, а 3 “випадкові” поліцейські були вбиті анархо-бойовиками.

Вже у листопаді 1905 р. в Одесі нараховується до десятка анархістських груп, а кількість анархістів наближається до 200 членів. Мода на анархізм була “підкріплена” жахаючими актами “безмотивного” терору в грудні 1905 р. – січні 1906 р., що сталися в Одесі, у яких загинуло і було важко поранено більш ніж 30 людей. П’ять бомб були кинуті в кав’ярню Лібмана, у самому центрі Одеси; кілька бомб – у групу “черносотенцев”, козаків і святкову юрбу народу, що зібралася на Соборній площі з нагоди тезоіменитства царя; бомби летіли й у ряди солдатів, на параді. Це біснувалися анархісти “безмотивники” Капєля Єрделевского. Новими жертвами “безмотивників” стали: власник і три прикажчики магазину, у якому відмовилися давати гроші “на революцію”. “Безмотивники” вважали, що смерті заслуговує будь-який “білоручка”, багато одягнені перехожі, завсідники ресторанів та кафе. Немотивовані вбивства “багатих” розглядалися як єдиний шлях до рівности (5).

Під час акцій “безмотивників” наприкінці 1905 р., до терору в Одесі “залучилися” бойовики групи “чернознаменцев” (назва від газ. “Черное знамя”, що виходила у Женеві в 1905 р.) Іуди Ґроссмана-“Рощіна”. (Подібну групу терористів Ґроссман “створив” і у Катеринославі). Ґроссман заявляв: “У наші лави треба залучати не тільки робітників, селян, але і покидьків, і відщепенців суспільства, тому що вони наші брати і товариші!... Нападайте на магазини і беріть предмети першої необхідности! Ми повинні боротися з буржуазними законами незаконними засобами!” (6).

Спад революційної масової боротьби, що намітився із січня 1906 р. у містах України, сприяє розширенню тактики терору, як ледь не єдиної в умовах загасання революції. Одеські анархісти закликали “знедолених” перейти до масових вбивств поліцейських, підприємців, адміністраторів.

Навесні 1906 р. нова групи “чернознаменцев”, група терористів “анархо-комуністів” Левка Тарло (і можливо інших груп анархістів) проводять грандіозні вибухи в Одесі: жандармського управління, Одеської біржі, захоплення декількох друкарень, вбивство директора друкарні, “відстріл” шести поліцейських, вибухи магазинів Бомзе і Фільоріна, “екси” (експропріації) великої фірми “Цвях”, ковбасної і взуттєвої фабрик... А нападів анархістів на “багатіїв” і вимагань в Одесі 1906 р. поліцією фіксувалося до 30 на місяць!

В 1906 р. в одеських терористів з’явилося нове “підкріплення”. До терору перейшла щойно створена “Южнорусская группа анархистов-синдикалистов “Новый мир” (лідер Янкель Крілловський-Новомірський). Синдикалісти вважали, що проводять винятково “економічний” терор. Вони підірвали два великих пароплави компанії РОПИТ, вбили капітана пароплава й адміністратора з метою підтримки страйкуючих моряків і залякування адміністрації цієї компанії. Це була найчисленніша анархістська група в Україні, прихильників нараховувалося до тисячі чоловік (моряки, портовики, вантажники, робітники, босяки). Не гидувала організація і вимаганням грошей “на страйкуючих”, загрожуючи “буржуям” за невиконання своїх вимог наглою смертю. Своєю заслугою лідери цієї організації ставили пограбування міжнародного банку в Одесі й вбивство 6 поліціянтів.

Одеські анархісти-терористи мали свої “філії”: у Тирасполі, Херсоні, Миколаєві, Акермані, Голті (в останньому невеликому містечку тільки за 1906 р. відбулося 7 терористичних актів).

1907 рік в Одесі гримів терором “Рабочей группы анархистов на Юге”. Група “займалася” підпалами економій на околицях Одеси і “терором помсти” (вбивство начальника в’язниці, замах на одеського поліцмейстера, спроби підірвати садибу Пурішкевича і будинок “Союза русского народа”). Анархісти провели 6 великих експропріацій, що принесли їм близько 300 тис. руб. золотом (під час “ексів” були жертви). За частину грошей був створений “Боевой интернациональный отряд анархистов-коммунистов” – для проведення терору і повстання в Одесі, Катеринославі, Києві, на Чорноморському флоті. (Цей загін, під проводом Сергія Борисова, планував підірвати в Одесі Окружний військовий суд під час засідання і вбити командуючого Одеським військовим округом ген. Кульбарса, градоначальника ген. Толмачева). До анархістського терору перейшли 7 колишніх матросів-“потьомкінців”, на чолі з Панасом Матюшенком (7).

Саме “анарх” повстання планувалося на весну 1908 р., але на початку 1908 р. поліція розкрила всю анархістську мережу на Півдні України. Після “розгрому 1908 р.”, коли за ґратами опинилося до 400 бойовиків і “активістів”, сили анархістів в Україні були підірвані.

Одночасно з великими анархістськими “ідейними” організаціями, що на гроші від “ексів” здобували не тільки динаміт, але і видавали газети і листівки, в Одесі з’явилася безліч дрібних “стихійних” анархістських банд (кожна мала від 10 до 50 членів): “Чёрный сокол”, “Чёрная маска”, “Смерть буржуазии”, “Чёрный ворон”, “Ястребы”, “Шантажисты”, “Вольный сокол”, “Безвластие”, “Молодая воля”, “Вымогатели”. Ці групи мало чим відрізнялися від звичайних бандитських зграй, тільки злочини вони чинили під “революційними гаслами”. “Ідейні” анархісти відзначали “грошову розпусту” у цих групах, коли все, що було захоплено, ішло на особисте споживання.

Саме у такій групі сформувався легендарний Михайло Вінницький-“Япончік” (літературний “Беня Крік”) – бандитський король Одеси 1918 р. У 1906 р., у віці 15-ти років, він стає членом групи “Молодая воля”, що складається із хлопчиків 15-18 років. Вінницький брав участь у двох експропріаціях і у замаху на поліцмейстера, але часто-густо підлітки, називаючи себе загрозливим і таємничим словом “анархісти”, вимагали в крамницях дрібні суми в 20-50 карбованців чи розсилали так звані “мандатні листи” з погрозами і вимогою грошей “на революцію”. У 1907 р. в Одесі був уперше зафіксований факт здійснення “кіднепінґу” – викрадення анархістами дитини “буржуа”, з метою викупу. Подібні анархістські банди проіснували до 1913 р.

В Одесі склався особливий тип анархіста-“бойовика”, переважно з марґінальних міських шарів, переважно єврея – юнака, що був тісно пов’язаний з кримінальним світом. Цей “анархіст” полюбляв експропріації за можливість здобути “кишенькові гроші” і майже не вів пропаганди серед робітників.

Другим “загальноімперським” центром анархізму став промисловий Катеринослав (Дніпропетровськ). З 1904 р. у Катеринославі були організовані дві групи анархістів: “Рабочий заговор” (К.Єрделевского) і “Анархістів-комуністів” чеського анархіста Миколи Музеля-“Рогдаєва”. У Катеринославі анархісти зуміли проникнути в робітниче середовище і створити “бази” не тільки в місті, але й у робочих околицях: Амур, Чечелівка, Нижньодніпровськ, Каменськ, на більшості великих заводів міста. У Катеринославі і губернії сформувався оригінальний тип анархіста-терориста-робітника, теоретично не підготовленого, такою, що не відкрив жодної “анархічної” книги, але запеклого і жорстокого ворога “буржуа” і держави (І.Передірій, Ф.Зубарь, П.Аршинов, брати Мудрови, Т.Шуба).

У цій губернії анархісти змогли досягнути масової підтримки, близько двох тисяч анархістів у губернії і до п’яти тисяч співчуваючих. Українці складали десь 70% анархістів губернії, росіяни – близько 20%, євреї – 10%. В інших українських губерніях євреї складали від 40 до 75% анархістів. На початку ХХ століття українці і євреї Російської імперії мали деякі спільні риси – вони відчували дискомфорт, що був пов’язаний з відсутністю національної держави і з національним приниженням, на рівні державної імперської політики. Тому саме українці і євреї складали більшість анархістів імперії. Найрадикальніша молодь цих етносів ненавиділа “чужу” державу, не поважала “чужу” владу, що нав’язувала феодальні соціальні відносини і “офіційну” російську культуру. Марґінал України початку ХХ ст. – українець, колишній сільський мешканець, що опинився у великому російськомовному місті, в якому він почував себе чужим, так само як і мешканець єврейського містечка у маґаполісі, який погано володів російською.

У середині 1905 р. анархісти Катеринослава заявили про себе “гучним” вбивством тимчасового генерал-губернатора Желтоновского. У жовтні того ж року вони розв’язали вже “економічний” терор – метанням бомби у директора машинобудівного заводу, поширенням листівок із закликами до “масового робочого терору”. Далі була участь у барикадних боях грудня 1905 р. у Катеринославі, перестрілки з погромниками і “відстріл” “чорносотенців”.

У січні – лютому 1906 р. анархісти Катеринослава провели низку вдалих експропріацій (що принесли до 200 тис. руб.). Ці гроші планувалося використати на захоплення усіх економічних об’єктів у місті, для перетворення Катеринослава у “столицю терору” (такий план був розроблений на з’їзді анархістів-терористів у січні 1906 р.).

Катеринославські анархісти підтримали грошима “анархо” групи у Москві, Криму, Києві, Каменську, Нікополі, Черкасах, у селах Катеринославщини. Група у Каменську підірвала поліційну дільницю і вчинила замах на заводського майстра.

У квітні – липні 1906 р. Катеринослав перетворився в центр “міської ґерильї” – “партизанської боротьби у місті”. Вона почалася з нападу на поліційну дільницю, з вибуху в казармі козаків, акту “безмотивного” терору – коли анархісти групи Зубаря кинули вибухівку у вагон першого класу, де були пасажири.

У Катеринославі лютував і “економічний” терор – замах на директора заводу, на начальника тяги залізниці, на залізничного майстра, на власника пекарні, що не догодили своїм робітникам. Райони злиденних околиць Катеринослава стали небезпечними для представників влади. “Міська партизанська війна” вилилася у “відстріли” – вбивства городових, військових, провокаторів (було вбито чи поранено: 16 поліційних чинів, 10 військових, 12 провокаторів). За квітень-серпень 1906 р. більш ніж 40 терористичних актів! Анархісти Катеринослава, на Міжнародному анархістському конґресі в Амстердамі похвалялися, що до середини 1907 р. провели 70 терористичних актів, загалом за 1905 – 1909 рр. (за підрахунками автора) – близько 90 терактів!

У групах анархістів Катеринослава (37 гуртків і федерацій, 10 бойових дружин анархістів) на липень 1906 р. було більш ніж 1,3 тисячі членів, а разом із сусідніми робочими містечками (Олександрівськ, Нікополь, Каменськ, Маріуполь, Гришино, Бахмут, Павлоград, Краматорськ, Слов’янськ, Юзівка, Дебальцеве) – до 2 тисяч членів.

У серпні 1906 р. у робітничі околиці Катеринослава були введені каральні війська, почалися широкі арешти анархістів. Це привело до тимчасового припинення терору до грудня 1906 р., коли місто здригнулося від могутнього вибуху поліційної дільниці у приміському Амурі (5 трупів поліціянтів).

Нова “потужна” хвиля терору піднялася у Катеринославі з весни 1907 р. Знову у місто повертається “економічний” терор – замах на помічника директора заводу, вбивство інженера заводу, вбивство начальника залізничних майстерень у сусідньому Олександрівську, пограбування пошти у сусідньому Верхньодніпровську. Нові вдалі “екси” принесли анархістам ще 60 тис. руб. Влітку 1907 р. терористична група Зубаря проводить новий “відстріл” поліціянтів у Катеринославі. 20 тисяч листівок анархістів закликають робітників до негайного “масового” терору. У місто прибули терористи “Боевого интернационального отряда анархистов-коммунистов”, з метою перетворити місто в центр повстання і створити в Катеринославі “незалежну” від держави “комуну”. Однак, на початку 1908 р. поліцейський розгром і конфлікти між анархістськими групами на ґрунті переділу грошей (10 анархістів загинули на “стрєлках”), привели до загасання терору в Катеринославі. Нова спроба відродження “прямих дій” у Катеринославі у 1909 р. обмежилася декількома замахами і “ексами” і не принесла очікуваних результатів (8).

У Києві анархісти не зуміли створити потужні “бойові” організації, тільки у грудні 1905 р. тут з’являється перша нечисельна група, заснована ідеологами терору – “чернознаменцами” І.Гроссманом, О.Таратутою, А.Бароном. У 1907 р. “спокійний” Київ перетворюється у “місто терору” (замахи: на генерала Сухомлінова, начальника охорони в’язниці, ректора Київського університету, анархістські експропріації). У київських анархістів у великих кількостях з’являється зброя і вибухівка, а Київ стає центром транспортного “вузла”, що постачав зброю і вибухівку у Центральну Росію. У місті в 1907-1908 рр. діють чотири групи терористів: “безначальцы”, “индивидуалисты”, “анархисты-коммунисты”, “чернознаменцы”. Київські “индивидуалисты” брутально вбивають православного священика і пристава, здійснюють напад на цукровий завод. Із середовища студентської групи “чернознаменцев” вийшов майбутній вбивця прем’єра Петра Столипіна – Дмитро Богров.

Київ був пов’язаний з анархістськими групами Правобережної України, Волині, Поділля (групи: Житомир, Умань, Біла Церква, Черкаси, Сміла, Бердичів, Луцьк, Рівне, Острог, Вінниця, Кам’янець-Подільський, Хотин, Балта, Гайсин, Жмеринка). У містах Правобережної України в анархістських групах переважала єврейська молодь з марґінальних прошарків.

Третій тип “південного” (українського) анархіста – молодий український селянин-бунтар, переважно з бідняків і наймитів. Села Черкаського, Чигиринського, Канівського, Васильківського районів Київщини, села в районі Полтави, Глухова, Новозибківа, Вінниці і Кам’янця-Подільського, Олександрівська і Бердянська були “вражені” анархізмом. Там діяли селянські групи: “Вільна громада”, “Селянський союз”, “Союз крестьян-синдикалистов”, “Союз бідних хліборобів”, що дуже часто переходили до “прямих дій”, до підриву поліційних дільниць, до вбивств і пограбувань буржуазії. Так терористична група братів Семенют із села Гуляй-Поле, у якій брав участь молодий Нестор Махно, два роки займалася “прямими діями”, не зупинившись навіть перед вбивством простих працівників пошти. Подібна група, але вже із села Городище (Київщина) “отамана” Іустіна Жука нападала на цукрові заводи, вбиваючи стражників і військових.

Однією з найперших анархістських груп Російської імперії була група “Хлеб и Воля” у Ніжині (створена у 1903 р.), в яку входили студенти Історико-філологічного інституту, гімназисти. Крім видання листівок група “виявила” себе вибухом поліцейської дільниці, спробами вбивств чернігівського поліцмейстера і пристава. Бойова група утворилася і у сусідніх Ромнах, де чотири терористичні акти анархістів тримали у жаху усе містечко.

На Лівобережжі (крім Катеринославщини) терористичні анархічні групи утворилися ще й у Харкові, Люботині, Кременчуці, Полтаві, Чернігові, Шостці, Переяславі, Золотоноші, Мелітополі. Певною своєрідністю відзначалися анархісти Криму, що поширилися в більшості міст півострова. Група анархістів-терористів “Свобода внутри нас” А.Андрєєва-Богданова провела замах на генерала Думбадзе, пограбування севастопольської пошти, підрив севастопольської в’язниці (9).

Через 60 років після цих подій, у далеких джунґлях меґаполісів Бразилії і США гриміли вибухи “міської партизанської війни”. Америка набирала досвіду анархістського терору, використовуючи ідейки нового теоретика “безмотивного” терору Х.К.Маріґелли. Його “Міні-підручник міської ґерильї” став “настільною книгою” для німецької “РАФ”, італійських “Червоних бригад”, японської “Червоної армії”. А життєвий шлях цього терориста дуже подібний на “діяння” якого-небудь Феодосія Зубаря чи Івана Передерія з Катеринослава початку століття. Цікаво, що Маріґелла апелював до “бандитського світу”, так само як і його попередники – “південні” анархісти. Можливо анархізм, вже в 20-х рр. ХХ століття перекочувавши в совєцькі “зони”, “запліднив” своїми антидержавними ідеями “кодекс бандитської чести” – “злодійський закон”, що виник у середині 20-х рр.

Лідери і “бойовики” анархістів українських губерній були молодими людьми, переважно без середньої освіти. На початках їхньої “анарх”-діяльности, у 1903-1905 рр., лідерам терористичних груп було від 20 до 24 років (у 1880-1884 рр. народилися: Микола Рогдаєв-Музель, Микола Доленко, Микола Дівногорський, Андрій Андрєєв-Богданов, Сергій Борісов, Володимир Антоні, Андрій Мудров, Тит Ліповський, Іуда Ґроссман, Герш Сандомірський, Янкель Кирилловський-Новомірський, Сеня Шапіро, Берко Енґельсон, Юхим Ярчук, Наум Тиш). Лише 5-6 лідерів “південних” анархістів переступили 25-річну межу.

Друга ґенераційна група – анархісти, що народилися 1885-1890 рр. і прийшли “у революцію” приблизно у 1905-1906 рр., коли ще були “неповнолітніми” – від 14 до 19 років (Нестор Махно, Іустін Жук, Дмитро Богров, Михайло Вінницький – “Япончік”, Маруся Никифорова – “Маруська”, Трохим Бабій – “Самсон”). Анархістська “Лига вольных стрелков-експроприаторов” взагалі складалася з юнаків 15-16 років. Належали до цієї вікової групи (до 20 років) і Владислав Козловський-“Кок” і Петро Аршинов-“Марин”, які вже у 1906 р. були лідерами терористичних груп. (Підрахунки В. Єрмакова твердять, що анархісти Російської імперії на 58% складалися з неповнолітніх до 19 років (10)).

Анархісти українських губерній були наймолодшими революціонерами Російської імперії і могли претендувати на звання “молодіжних організацій”. Цікаво, що більшість майбутніх “анархів” у віці 15-17 років проходили “політичну школу” в лавах поміркованіших партій соціал-демократів (Б і М), есерів, бундівців. Але “партійна робота”, дисципліна, вивчення “класиків” соціалізму і народництва були не до вподоби юнакам – шукачам “політичної екстреми”. Перейшовши до анархістів вони залишалися політично інфантильними аж до своєї трагічної загибелі. Тільки після 1918 р. деякі “старіючі” анархісти перейшли у РКП (б).

Криза “південного” анархізму, що почалася на початку 1908 р. у зв’язку з тотальним “загальноукраїнським” провалом, привела до швидкого і повного затухання анархо-терору. Від середини 1909 р. поліційні рапорти фіксують “на Півдні” тільки окремі акції анархістів. Але головне – загальна “мода” на терориста пройшла ще у 1908 р., суспільство відійшло від “революційного шоку” і виправдання терору, “прямі дії” втратили “героїзм” і стали вважатися “гріхом” і злочином.

(1) Стогоff И. Революция сейчас! – Спб., 2001. – С. 30-101.

(2) Савченко В. Анархістський рух в Україні в 1905-1907 рр. (з архів. джерел) // Зб. науков. праць з питань політ. історії. – К., 1992, №169. – С.45-56.

(3) Общественное движение в России в начале ХХ столетия. – Т.3, кн.5. – Спб., 1914. – С.142-151.

(4) Там же. – С.155.

(5) “Буревестник” Приложение. – Париж-Женева, 1908, № 10-11. – С.4-5.

(6) А.С. Чернознаменцы и безначальцы // Очерки истории анархии анархистского движения. – М, 1926. – С.310-312.

(7) Новомирский Д. Анархистское движение в Одессе.// Очерки... – С. 247-267; Альманах. Сборник по истории анархического движения в России. Париж, 1909. – С.40-48; Вольная коммуна. М., 1918. – №10. – 16 апреля.

(8) Листки Хлеб и Воля. Женева-Лондон,1906. – 30 октября, – С.11; Феодосий Зубарь. Париж, 1908. – С.5-7; Аршинов П. Два побега. Париж, 1929. – С.5-34; Жуків Г. Спогади рядовика-террориста. Харків,1928. – С.15-20; Очерк анархического движения в Екатеринославе // “Буревестник”. Приложение. Париж- Женева, 1907, №6-7, – С. 4-10.

(9) Avrich P. The russian anarchists. Princton.1967 p. 47-65; Анархист. Б/м, 1908, – квітень, – С.21-20; А.Андреев. Свобода внутри нас.// Очерки... – С.310-312.

(10) Ермаков В.Д. Портрет российского анархиста начала века // Социс. 1992, №3, – С.97.