Владімір Бібіхін

Кіркеґор і Гоголь

Не будучи знавцем Кіркеґора, не прочитавши й мізерної частини його майже п’ятдесяти (враховуючи листи й документи) томів, я не можу повідомити про нього нічого нового і лише привідкриваю тему, котра, по-моєму, повинна посісти своє місце у роздумах про ХIХ століття й допомогти зрозуміти обох пророків, чиї імена я називаю поряд. Мова не про “типологію”; які типи там, де унікальна людська присутність не втрачає неповторности, навіть якщо має одночасно, на іншому кінці світу, двійника! Мова не про “запозичення” і “впливи”, які у цьому випадку не потрібно навіть і шукати: їх просто не було й не могло бути між копенгаґенським відлюдником і поетом російської трійки. Зв’язок тут інший – таємничий зв’язок духовного світу, зауважений, між іншим, Карлом Ясперсом у його роздумах про “осьовий час”. Як і тоді, так знову й знову єдина блискавка пробує пробитися крізь тіло людства. Мені не хочеться почувати себе в незатишній ситуації самотности, і я сподіваюся, що про Гоголя (благаю не робити помилки Сталіна, котрий якось сплутав його з Геґелем!) уже думали в зв’язку з Кіркеґором; я буду радий, якщо знайду попередників. У всякому випадку, обрана мною тема явно здатна жити і всупереч мені, тому що Кіркеґор і Гоголь у стількох помітних рисах близнюки, що я навіть не перераховуватиму всього, що поєднує, аби не позбавляти інших задоволення першовідкриття. Тут і майже точнісінько однаковий і короткий відтинок часу, зайнятий обома в европейському ХIХ столітті; і підкреслено помітна безшлюбність обох, або неможливість запросити іншого розділити зі собою долю, позаяк саме життя було для них обох гострою проблемою, і майже однаковий, власне, свавільний відхід із життя. Далі – союз естетики (мистецтва) і проповіді в обох; у обох – маски, у Кіркеґора його псевдоніми, у Гоголя – його персонажі як зірвані з самого ж себе маски; обоє знають лише себе, тільки про себе самих хочуть говорити, і як Гоголь змальовує своїх героїв, вдивляючись у себе, і йому докоряють в незнанні справжньої Росії, так і Кіркеґор відкрито пояснює, що все в нього “обертається цілком і повністю в колі експериментування над самим собою, єдино і винятково наді мною самим... вся книга (“Пост–Скриптум”) стосується лише моєї персони”.

При однаковості думки обох треба у складних місцях коментувати одного іншим. Може видатися, наприклад, що історико-географічні живописні полотна Гоголя (всесвітня історія повинна “скласти одну величну повну поему”) – це архаїзм або вільність художника, що випадково піднявся на катедру професора історії. Ні, це не забудькувате повернення від соціально-політичної реальности ХIХ століття до мітології, а свідомий виклик новоевропейській науковости, той самий, що його з холодною впевненістю кидає Кіркеґор: “Політичне є пародійне у світовому розвитку: спочатку – справді мітологічне (божественна сторона), потім – “людяно-мітологічне (людська сторона)” (Рар. I А 285, запис 20.11.1836 р.). І навпаки, до місць Кіркеґора про сміх (“я поєднав трагічне з комічним; я жартую, люди сміються – я плачу”, 14.07.1837 р.; “я дволикий Янус: одним обличчям я сміюсь, іншим – плачу) коментарем була б гоголівська теорія сміху: “Можливо, буде визнано пізніше усіма, що в силу тих самих законів, за яким горда і сильна людина є нікчемною і слабкою у нещасті, а слабкий виростає, як велетень, серед лиха, – в силу тих самих законів, хто проливає часто душевні, глибокі сльози, той, здається, найбільше за всіх на світі сміється” (“Театральний роз’їзд після вистави нової комедії”). Перелік таких подібностей легко почати; завершити його важче.

Я візьму тільки одне: спосіб, майже однаковий, відходу обох із життя. Він, ми відчуваємо (особливо в легендах про те, що Гоголь був похований насправді не мертвим), був не звичайна смерть, але й не нещасна, насильницька. Їх кінець дуже тісно переплітається з їх справою, з історією їх письменства.

Справа Гоголя і Кіркеґора як проповідників – порив очищення істини віри, правди християнства. Це було прагнення до “свого” від масок несправжности, передусім – від власних несправдіжніх форм.

Псевдонімам Кіркеґора, поряд з котрими й саме його ім’я Сьорен Кіркеґор, коли він підписується ним, виявляється теж свого роду псевдонімом, відповідають, я сказав, персонажі Гоголя; від своїх обтяжливих душевних каліцтв він рятувався, віддаючи їх своїм героям (“Чотири листи... з приводу “Мертвих душ”, 3). Справа була не в особистій невлаштованості двох мислителів; вони тут виявлялися хіба що тільки проникливішими, ніж людська маса. Вони бачили, що людина як така розшаровується, розпадається, не тримається. Звичайна людина відкрилася їм у своїй катастрофічній несправжності; обидва збентежені, якщо не сказати – шоковані, обпечені явною згубністю поведінки безлічі тих, що не помічали цього розповзання. Сучасне людство втрачає само себе. Нездатне зібратися, воно ходить під гіпнозом невідомо чиєї влади.

Кіркеґор і Гоголь, вдивляючись, обоє бачать недобру одержимість всіх; самі вони відрізняються від усіх саме тим, що бачать пекельні, темні жести людей-ляльок, немовби їх підмінюють на ходу.

Гоголь: “Все тепер розпливлося і розшнурувалося. Поганню і шматою стала кожна людина; перетворила себе в підле підніжжя всього і в невільника пустих і дріб’язкових обставин, і нема тепер ніде свободи в істинному її змісті”. Людина – манекен, смиканий ким? “Що означають усі ці незаконні закони, які, видно, у всіх на очах креслить нечиста сила, виходячи з-під землі – і світ це бачить весь, і як зачарований, не наважується поворухнутися?” (“Вибрані місця з листування з друзями”, XXXII, Світле Воскресіння). У Кіркеґора тільки мова інша, в якій більше філософської дисципліни і відсторонености: людина віддала своє самозвеличення силам, які за її спиною нею маніпулюють і за неї приймають рішення: “може бути, людський рід так деґенерував, що вже взагалі не народжуються індивіди, здатні винести християнство?” (Рар. XI А 369, запис з останнього року життя).

Людство крадуть просто з-під нього; людина порозтягувана невідомо ким і як. У такому випадку, чи є, чи може бути інша тривога, сильніша за цю? Обоє, Кіркеґор і Гоголь, однакові тут настільки, що необхідна виноска, щоб з упевненістю знати, хто з них говорить: “Я хочу насторожити людей, щоб вони не марнували і не розтринькували своє життя... Я хочу звернути увагу багатьох з них на їх власну погибель. І якщо вони не хочуть по-хорошому, то я їх примушу по-злому”. Це Кіркеґор близько 1847-1848 рр., але здається, що читаєш “Вибрані місця...” Гоголя.

“Примушу по-злому” – Кіркеґор має тут на увазі не бити і примушувати людей, а навпаки, підставляти себе, щоб його били. “Тим-то якщо вони хоч би просто битимуть мене – то вже все-таки щось помітять; а якщо заб’ють мене до смерти – то вже обов’язково помітять свій стан, і це буде моя абсолютна перемога”. Кіркеґор тут знову ж таки буквально мимоволі повторює і пояснює Гоголя, котрий знав, який суспільний протест викличе його проповідь і підставив себе для биття, “поставив майже навмисне багато тих місць, котрі зарозумілістю здатні задерти за живе... Мені також потрібний публічний ляпас і навіть, можливо, більше, ніж комусь іншому”. Так Кіркеґор публічно зажадав, аби злий копенгаґенський сатиричний журнал перестав роботи для нього виняток, взяв би і його мішенню своїх насмішок. Гоголь виносить самого себе “з недолік[ами] людини...глупот[ою], недоумств[ом], самовпевненіст[ю], пуст[ою] впевненіст[ю] в собі” замість дзеркала для натовпу – нехай нарікають на нього, можна, хоча би так щось помітять (Передмова до “Вибраних місць...”).

Тим паче, що в ньому, у Гоголі –ті самі біди, тільки в більшій мірі, ніж у натовпу. Обидва проповідники ведуть себе виклично, скандально зовсім не тому, що почувають себе праведниками серед неправих. Перевертаючи обурення, умисне повертаючи гнів натовпу на себе, вони гинучому, обікраденому, загубленому загалові пропонують себе як стовпи істини, дзеркала доброчесности, навіть не як власне проповідники, а як хто? На це їм самим найважче відповісти. Хто такий Кіркеґор? “Дволикий Янус...” Він забраний у самого себе аж ніяк не менше, ніж люди натовпу, різниця, як уже мовилося, в тому, що він уже це помітив, а інші ще ні. Він відчуває “дивну тривогу, що життя, котре я веду, замість того, щоб бути моїм, штрих за штрихом тотожне життю якоїсь іншої особи, і я тут нічого не можу вдіяти (Рар. II А 444). І дуже важливе: “Моя меланхолія упродовж довгих років зробила так, що мені не вдавалося сказати самому собі “ти” в найглибшому сенсі. Між меланхолією і цим “ти” лежав цілий уявний світ... Це з нього я почасти черпав у своїх псевдонімах” (Рар. VIII А 27, зі щоденника 1847 р.), тобто в творах, написаних під іншими іменами, як Константин Констанціус, образ бажаної і недосяжної постійности, та інші.

Уявні персонажі, що їх Кіркеґор видає за авторів своїх естетичних праць, стають ескізами нижчих, аніж шуканий істинний “Ти”, рівнів існування, “спостережних постів”, з якими Кіркеґор розмежовується, звичайно, але які потрібно спершу вивести на світло і розібрати [*].

Гоголь також вичерпує в героях, яких списує тільки з себе, несправжнього себе, очищуючи справжнє слово. І що, він добирається до себе чистого? Не добирається, безодня невичерпна. “Сміючись і плачучи над людиною”, Гоголь зі свого досвіду “констатував якусь світову діру, приховану камуфляжем характеру, побуту, сім’ї, суспільних і індивідуальних звичок” (Абрам Терц, “У тіні Гоголя”, с. 533). Не з іншої людини, не з людини взагалі, а з себе в першу чергу сміється і плаче. “Стогне, умираючи, вся моя істота, відчуває велетенське зростання і плоди, що їх насіння ми сіяли в житті, не прозріваючи і не чуючи, які страхіття від них піднімуться” (Гоголь, “Заповіт”).

Вичерпуванню порожнечі не видно кінця. В самій цій роботі розбору – порятунок. Гоголь: “Тільки... праця, яка змушує повністю всю л ю д и н у звернутися до себе і замкнутися в собі, є наш рятівник” (“У чому ж врешті сутність російської поезії і в чому ж її особливість”). Як Шехерезада рятує собі життя, оповідаючи історії, так Кіркеґор рятує або підтримує своє зусиллям писання. Однак праця в наявності, а себе, незважаючи на цю працю, не виявляється. Обидва письменники спалюють себе не в переносному значенні, вогонь запаленого ними очищувального вогнища злизує їх життя. Про перенапруження і виснаження говорять однаково молоді Кіркеґор і Гоголь. Надзусилля було докладено цими людьми християнської культури, щоб знайти в собі безумовний зміст. Вичерпуванню несправжности не було видно кінця; гумору, іронії виявлялося підпорядковане усе в людині.

Але обоє ідуть із життя, або виводять себе з життя (за словами Кіркеґора: вчинивши максимум дій за мінімум часу, натискують на маленьку пружинку так, що життя стає абсолютною катастрофою і їх виштовхує зі світу; це однаково стосовно до обох), зовсім не тому, що їх справа не вдалося, скажімо, Кіркеґору не вдалася – і він знав і говорив, що йому це не вдасться за життя, – повернути християнство до його істини, а Гоголеві – змалювати позитивного героя Росії таким самим живим, яким виходили виродки. Причиною відходу була не образа від краху планів. Що справа їх у будь-якому випадку тільки Богом може бути зроблена, що людині навіть нечестиво сподіватися досягнути тут усього самій, – про це обидва, звичайно, також знали і говорили.

Проблема обох пророків була в іншому. Їх катастрофічно не розуміли. Їх не розуміли подвійно. Спочатку – в їх естетиці, мистецтві, в їх гуморі, з яких люди сміялися, не бачачи іншої, трагічної сторони.

“Я щойно прийшов із товариства, душею якого я був. Дотепи сипалися з моїх вуст, усі сміялися, захоплено дивилися на мене. – А я, і тут моє тире має бути довгим, як радіус земної орбіти, – я вмирав і хотів застрелитися”. Цей запис Кіркеґора (Рар. I А 161) того ж року, коли Гоголь поставив свого дуже смішного “Ревізора” – й одразу виїхав за кордон.

Саме нерозуміння їх естетики, їх творчости викликало обох поступово на пряму проповідь, у котрій вони пояснили, оголосили, що та естетика, та творчість, той гумор не в естетичній сфері містилися, а слугували перетворенню. Такий поворот справи зустрів нерозуміння подвійне: люди не тільки не повірили, що естетика була всього лише посібником, не тільки, всупереч крику обох, Гоголя і Кіркеґора, розділили кожного на частини, художника і проповідника, але й гірше: в крикові почули безцеремонний докір, коли закладено туди було щось зовсім інше, протилежне. В якомусь сенсі всі книги Кіркеґора були одним довгим листом до Реґіни Ольсен. Прямо написати він у будь-якому випадку не міг; при одній такій спробі лист було повернено назад чоловіком Реґіни – непрочитаним. Кіркеґорівських писань так багато для того, щоб хоч якось донести до неї і до світу вістку, що він розлучився з нею не від того, що розлюбив, а навпаки. Гоголь, що звертався не до однієї людини, а до всієї Росії, запевняв до наївности наполегливо, що віддалився від неї через любов до неї і що нічого, крім любови немає у всіх його повчальних писаннях, – а в них бачили буркотіння людини, що втратила контакт із батьківщиною, зачерствілого, а то й зрадника суспільних інтересів. Ні, ви мене не зрозуміли, і навіть ті, хто найкраще мене зрозумів, іще мене не зрозуміли! – це стверджує Гоголь. “Люди так мало мене розуміють, що не розуміють навіть моєї скарги на те, що вони мене не розуміють”, – це Кіркеґор (I А 123, лютий 1836 р.).

І це перше нерозуміння сліз за сміхом, і це друге, гірше, подвійне нерозуміння проповіді йшло від одного: від нездатности публіки, що читає, хоча б відчути те, що все ясніше бачили обоє. А бачили вони ось що: простягнуті невідомо з якої пітьми нитки (якщо хочете, смішно, але більше моторошно і страшно), що смикають людство і кожну людську істоту, і їх власну також, так, що вона розшаровується на дивовижні і чужі пласти без ядра, без надії на зібраність і опору, крім Бога – істинного, незвіданого, грізного.

Розпад смертельного складу такий, що саме тіло ледве не обсипалося з живих; і за те, що вони не хотіли закривати очі на це, забуватися відомими людству способами забування, передовсім придумуванням для себе в церкві манекена Бога, ще одного манекена, – за це смерть ще зліше йшла по їх слідах, заподіюючи страждання, від котрих обидва за життя відчували себе в могилі. Я в стані, при котрому нехристиянин давно б заподіяв собі смерть, – ці слова Кіркеґора про себе повністю застосовані до Гоголя; вірніше, Гоголь власне те ж про себе й говорить: “Іноді буває мені так важко, що без Бога і не переніс би” (“Вибрані місця...”, XVIII).

Кінець Кіркеґора і Гоголя дуже схожий на самогубство, але – хоча б у світлі щойно процитованого місця з Кіркеґора – самогубством аж ніяк не був. Причин, що звели їх зі світу, було дві, і ці причини пов’язані між собою, вірніше були по суті однією і тією ж причиною. Здається лише, що ще рано говорити про це з’єднуюче третє; ми ще не готові його продумати. Нехай причин для нас зостається номінально дві.

Перша – необхідність вмерти, щоб нарешті люди серйозно поставилися до їх проповіді. Тільки смерть ставила для публіки шуканий знак достовірности на написаному ними. Тому-то вона ніби сама собою повинна була прийти зразу після того, як ними було сказано достатньо, і достатньо ясно. Тут обидва діяли настільки ж упевнено і безпомилково, наскільки незавбачливо. І справді, після смерті Гоголя не могло залишатися сумнівів, чим його релігія, його проповідь були для нього; його смерть від нервового виснаження під час посту змусила ті “Вибрані місця з листування з друзями” дійсно “перечитати декілька разів”, як даремними словами вимагав того ще живий Гоголь у Передмові. Поділ Гоголя на художника, з одного боку, і релігійного мислителя, з іншого, після такої його смерти не так легко відбувається, як хотілося б, з одного полюсу, літературознавця, і зовсім з іншого – “людям церковного способу мислення”. У цій першій причині вмирання найкраще пояснення до нього, який мовчав перед смертю, – Кіркеґор. Читаємо з книги запису пацієнтів громадської лікарні Фредерікса, куди Кіркеґора, який упав від виснаження на вулиці, привезли 2.10.1855 р.: “Він розглядає свою хворобу як смертельну. Його смерть каже він, необхідна для справи, на яку він розтратив усю силу своєї душі, заради якої він самотньо працював і винятково для котрої, як вважає, був призначений, звідси важка робота думки при такій немічності тіла. Якщо він буде жити, то повинен буде продовжувати свою релігійну боротьбу, але вона видихнеться, тоді як, навпаки, боротьба за посередництвом його смерти збереже свою силу і, вірить він, принесе перемогу”. Точнішої аналогії, вірнішого пояснення смерти Гоголя ми ніде не прочитаємо.

Тепер друга причина їх умирання, по суті та ж сама, але як назвати цю суть? Нехай, ми сказали, вона залишається поки що неназваною. Від проповідників не втаїлося, що загальне “розшнуровування” не спинилося, дійшовши до них, що їх самих воно також захопило цілком, аж до відмирання самого тіла, до відчуження від усієї своєї “людської істоти” (Гоголь), яка, вони бачать, стала таким зрадливим важелем для надсил, що граються людиною. Якщо “людська істота” викрита таким робом як мертвотна, то чому, властиво, залишається ще вмирати? Якщо в самій людині, строго кажучи, немає нічого, нема її самої, окрім того, що приклеїться до Бога, закріпиться в Ньому? Тоді прагнення звільнитися від того, що саме мертвотно обвалюється в людському соціальному і фізичному тілі як чуже, вкрадене якоюсь темною невідомою силою, будучи рішуче доведеним до повного розмаху, залишає від людини чисте місце.

Людина в своїх добрих межах – чисте місце, придатне для того, щоб впустити в себе звичайно ж не те, що вона щойно із себе зчистила, а Того, заради Кого зчищала. Кіркеґор: “Я слугую Богові, але без владних повноважень. Моє завдання: розчистити місце, щоб Бог на нього зійшов (приписка на полях до цієї фрази в Рар. XI А 250, з паперів 1855 р.: “Моє завдання – не, командуючи, очистити місце, а страждаючи, очистити місце”). Так що легко побачити, чому я в цілком буквальному сенсі повинен бути одинокою людиною, item – тримати себе в слабкості і крихкості. Тому що, якби той, хто повинен очистити місце, прийшов на чолі, скажімо, пари-іншої батальйонів, – так, по-людськи кажучи, це чудово послужило б для очищення місця, найнадійнішого.

Але тоді те, що покликане очистити місце, саме зайняло б місце, зайняло б так багато місця, що Богові не було б куди увійти. Моє завдання очистити місце – і я поліцейський, якщо завгодно. Але в цьому світі справа стоїть так, що поліція приходить з силою і заарештовує інших, – вища поліція приходить страждаючи і вимагає, швидше всього, щоб її саму заарештували”. У Гоголя все це сказане з такою ж філософською чіткістю. Але по-своєму сказано з тією ж повнотою.

Їх смерть не була самогубством. Вона була таким арештом, в якому вони зупинили, до вільної немічности, самі себе, аби хоча так, хоча на їх одному місці припинилися сумнівні владні і підвладні жести “розшнурованої” людини. Якби епоха могла й зрозуміла своїх пророків, історія, звичайно, склалася б по-іншому. Але їх так і не зрозуміли. Їм нічого не залишалося, окрім як в міру сил, безсиллям показати іншим, – не як слід вести себе, а що краще вже таким чином вести себе, відвести себе, аніж продовжувати сумнівне ковзання в сторону несвободи (XIХ століття, вік соціальних і історичних закономірностей). Вони віддали життя за ближніх в обох значеннях цього прийменника – і заради них, і замість них.

Переклала Людмила Чопик

* Starobinski Jean. Les masgues du pecheur et les preudonymes du chretiеn. – Les Cahiers de Philosophie, № 8-9, 1989, р. 259.