Володимир Яворський

Про Україну без звинувачень

© В.Яворський, 2002

Україна… Вже, здається, у самому цьому понятті дивним чином учувається присмак непевности. Наче в самій природі українського є щось від нереалізованости, від несправджености сподівань, від початого і незакінченого… Чи не з цієї причини Україна багато кому здається якоюсь ефемерною. Наче вона є, і водночас наче її нема. Адже й зараз у нас можна зустріти людей, котрі цілком поважно твердять, що ніякого особливого українського духовно-культурного феномену не існує. Та й ті, хто нібито відчуває цей феномен, не можуть до пуття пояснити, що це таке. Отож, гадаю, не таким уже і перебільшенням буде сказати, що Україна в певному сенсі – воістину дивовижне явище.

То що це таке Україна? Реальність чи виплід хворобливої уяви? І якщо реальність, то в межах яких параметрів шукати її і за якими критеріями оцінювати, щоби виразно побачити її обриси у світовому просторі?

Я вже не один рік намагаюся з’ясувати, що криється за словами “Україна”, “українське суспільство”, “українці”. Однак усі оцінки та визначення, які досі довелося чути, здаються мені якимись фальшивими, далекими від істини.

Якою ж є Україна? В чому полягає призначення українського народу, яка, врешті, його місія? Ці питання залишаються для мене без відповідей.

Єдине, що не викликає в мене заперечень, – це самобутність України, її неповторність. І не стільки у зовнішніх, скільки у глибинних внутрішніх властивостях. Твердження, що українці мають своє особливе лице з унікальними багато в чому рисами, по-моєму, безсумнівне.

Що насамперед упадає вічі, коли розглядаємо українське суспільство й порівнюємо його з іншими? По-перше, його затіненість, невиразність, а по-друге, неуспішність, себто певне відставання у багатьох важливих ділянках життя... Ми відстаємо в політиці. Українська держава не відіграє належної ролі в міжнародних відносинах. Відстаємо в економіці. Україна не може похвалитися значними досягненнями ні у важкій, ні в легкій промисловості, ні в сільському господарстві. Врешті, відстаємо в науці та культурі. У нас майже немає ні великих наукових розробок, ні великих учених, до думки яких прислухалися б у світі. Мало хто за кордоном знає нашу літературу, театр, кіно, музику. Україна для світу – це по суті країна-мариво. Нас наче не існує. Як це не дивно, та діяльність п’ятдесятимільйонної маси українців практично не помітна на Землі. Певно, не знайти більше у світі жодного народу, який з такою поважною людською масою мав би такий мізерний резонанс. І це, безсумнівно, одна з наших унікальних властивостей.

Багато хто з іноземців, котрі трохи пожили в Україні, твердить, що в нас усе відбувається вкрай повільно, життя не вирує, а протікає мляво, наче в напівсні, дуже традиційно, без новизни, люди пасивні, з низькою самооцінкою, перейняті здебільшого настроями зневіри та суму. І з цим важко не погодитись. Українці справді в переважній більшості пасивні. Їхня взаємодія з дійсністю базується не на безпосередньому сприйнятті цієї дійсности, а на сприйнятті її через окуляри певних усталених уявлень. Отже, виходить, що українське суспільство (за Арнольдом Тойнбі) належить до категорії традиційних, себто нетворчих.

Можливо, нетворчий характер українського суспільства і є ключем до розуміння України. Принаймні цим, гадаю, можна хоч якось пояснити багато дивних явищ українського життя.

Якщо застановитися над тим, що рухає людьми, що змушує їх діяти в той чи інший спосіб, то виявиться, що в основі людської поведінки лежать два чинники: невмотивований рух душі та вимоги світоглядних схем. Ці чинники є антагоністами, вони постійно конфліктують між собою, і від їх взаємопоборювання залежить, як вчинить людина в кожному конкретному випадку. Людей навіть можна умовно поділити на дві групи: тих, у чиїх діях домінує душа, і тих, кого переважає світоглядна схема.

Спробую коротко пояснити, що мається на увазі під поняттями “душа” та “світоглядна схема”.

Людина є органічною частиною дійсности. Вона взаємодіє з дійсністю, як взаємодіють із нею всі інші її частини. Ця взаємодія побудована на безперервному ланцюгу акцій та реакцій. Себто людина мусить постійно реагувати на акції, які надходять із зовнішнього світу. Сторону людського єства, яка точно (адекватно) відповідає на подразники ззовні, я і називаю душею. Душа – це жива, завжди молода і свіжа сутність людини, така сама, як жива, вічно молода і свіжа дійсність. Дійсність не може бути мертвою, вона завжди є тепер і ніколи не може бути в минулому, тому, певно, і душа існує виключно в “тепер”. Отже, якщо хочемо ретельного розглянути душу, то мусимо шукати її лише в “тепер”. Ні в минулому, ні в майбутньому її не знайти.

Світоглядна схема – це, грубо кажучи, набір стереотипних реакцій чи правил поведінки, які виникли на основі особистого і суспільного досвіду. Реакції чи дії людини, які базуються на світоглядній схемі, є неадекватними. Вони є неадекватними тому, що світоглядна схема складається з минулих вражень, а дійсність завжди інакша, нова. І коли на акції нової дійсности відповідати старими реакціями, неминуче матимемо дисонанс. Минуле і теперішнє ніколи не можуть збігатися.

Звичайно, що тільки e людей, у яких домінуючою є душа (назвімо їх творчим типом), діяльність може бути успішною. Адже успіх будь-якої справи залежить від правильного розуміння дійсности і правильних реакцій на цю дійсність. У людей же, які перебувають під диктатом світоглядних схем (назвімо їх нетворчим типом), діяльність не тільки малоуспішна, а часто ще й руйнівна. І це закономірно, бо вони викривлено сприймають дійсність і неадекватно реагують на неї.

Яка ж причина, що одні люди є творчими, а інші нетворчими? Гадаю, що все залежить від духовної потуги, якою наділений той чи інший індивід. В одного сила душі більша, і вона проривається крізь усі світоглядні схеми, а в іншого – менша, і вона засмоктується тванню застиглих правил, уявлень, оцінок.

Сказане вище, на мою думку, дає можливість зрозуміти причину неуспішности української нації, її постійного витіснення на узбіччя світових суспільно-політичних і культурних процесів. Беру на себе сміливість стверджувати, що в українському суспільстві фатально не вистачає динамічних, себто творчих людей, і що загальною характеристикою української нації є інертність, себто нетворчість. Абсолютне переважання одиниць нетворчого типу робить усі порухи України млявими та малоефективними. Маса одиниць творчого типу в українському суспільстві надто мала, щоб у ньому могли відбутися суттєві зміни. Зусилля цих одиниць здебільшого витрачаються марно і хиріють у багновищі загального нерозуміння.

Коли знаємо, на чому базується поведінка людини нетворчого типу, стають зрозумілими і багато явищ, які є в суспільстві, позначеному інертністю, а отже, в нашому випадку-в українському суспільстві.

Візьмімо політичний аспект. Взаємини як між державами, так і всередині держав – це постійні зміни, безперервне виникнення нових ситуацій, які вимагають негайних реакцій. Неправильні або запізнілі реакції приносять шкоду. Україна має з цим проблеми. Їй надзвичайно важко визначитись і швидко зайняти потрібну позицію. Тривалі вагання часто призводять до ухвалення перших-ліпших випадкових рішень, які нерідко не вирішують проблему, а лише її ускладнюють. Наприклад, питання економічної моделі. Було згаяно дуже багато часу на суперечки, чи запроваджувати ринкову економіку. Відтак ми посіяли у багатьох країнах недовіру до себе, створивши собі імідж хисткої непевної держави з несприятливим для інвестицій кліматом. Наслідки цього відчутні й зараз. Те саме і з ґеополітичною орієнтацією. Україна ніяк не може чітко визначитися. Дивлячись на Европу, вона постійно озирається на Росію. Зрешту, тупцює на місці й не має належної підтримки ні від Европи, ні від Росії.

Чим же викликана така поведінка України? Недолугістю наших державних зверхників? Гадаю, що так вважати було би явним спрощенням. Далеко не все залежить від зверхників. Керівники суспільства тісно пов’язані зі самим суспільством. І якщо суспільство не готове виконати якусь роботу, то ніяке, навіть наймудріше керівництво цьому не зарадить. Як може, наприклад, Президент запровадити у країні ринкову економіку, коли переважна більшість народу або байдужа, або відверто не хоче цього. Президентові рішення просто саботуватимуться на всіх можливих рівнях. Так само, як може Президент чітко заявити про европейську орієнтацію, а тим паче здійснювати її на практиці, коли величезні маси українців сповнені недовіри до Европи, а багато хто розглядає Росію як щось рідне і ностальгує за втраченим “російсько-комуністичним раєм”? Якщо суспільство у своїй масі не визначилось і вагається, то як можна вимагати від його проводиря чітких цілеспрямованих дій? Адже єдиним інструментом будь-яких змін є активність суспільства. Без цього жодні зміни просто неможливі.

Отже, вина за запізнілі рішення щодо економічного устрою і невизначеність ґеополітичної орієнтації лежить перш за все на українському суспільстві, а вже потім, звичайно, на його керівниках, котрі є невід’ємною частиною цього суспільства. Та чи доцільне тут слово “вина”? Хіба можна звинувачувати воду, що вона тече, чи зайця, що він не літає? Ні, не можна, бо це їхня природа. Так само нерозумно звинувачувати й українське суспільство. Воно діє відповідно до свого характеру й інакше просто не може.

Чому українці так хворобливо й неохоче розлучаються із проросійською налаштованістю, так повільно й нерішуче приймають вільноринкові реформи, чому більшість із них залишається пасивними спостерігачами, а не активними утілювачами цих реформ? Чого вони чекають, а не діють? Бо це є щось нове, незвичне для них. А їхньою природою є наслідування звичного. Нове лякає їх, паралізує волю, і вони розгублюються. Їм важко дивитися на дійсність широко розплющеними очима, важко бачити її такою, якою вона є, важко діяти відповідно до реалій, а не відповідно до звичних схем. Їм узагалі важко змінюватися. Вони погоджуються на зміни лише тоді, коли надто вже їхня поведінка дисонує із дійсністю. Але це, ясна річ, щоразу стається запізно.

А що з нашою економікою? Чому вона функціонує так неефективно? Чому, врешті, ми, маючи значні людські й природні ресурси, живемо так бідно? Тому що у нас “погана” влада? Нам перманентно не щастить із керівниками? Але звинувачувати у своїх бідах усіх, тільки не себе, – чи не є це ознакою певного інфантилізму? Пригляньмося уважніше до міркувань пересічного українця. “Я людина маленька. Від мене нічого не залежить. Це все вони, державні керівники. У них сила і влада. Від них усе залежить. Тому мені не треба докладати ніяких зусиль, аби в Україні відбулося якесь покращення”. Ось як думає пересічний українець, і як, врешті, налаштоване ціле наше суспільство. Воно у своїй масі спрямоване не на активну дію, а на пасивне споглядання. То яких економічних успіхів можемо сподіватися? Добробут здобувається інтенсивною працею, а не претензіями, що хтось збоку (наприклад, влада чи мудрий правитель) його не приносить. Влада може лише запропонувати той чи інший план дій. Але якщо суспільство його не виконуватиме, то ніякого результату не буде

Отже, низький матеріальний рівень нашого життя спричинений не “злочинними діями антинародної влади”, а звичайнісінькою пасивністю нашого суспільства, яке не хоче докладати зусиль, аби покращити своє життя, не хоче змінюватись, а чекає, що зміни принесе хтось ззовні. Що ж до влади, то, як уже зазначалося, вона є органічним елементом суспільства, його породженням.

Чим же пояснити цю пасивність? Гадаю, що невірою у власні сили, таким собі колективним комплексом меншовартости, яким наділена більшість українців. Ця невіра в себе є, між іншим, рисою, яка знову ж таки підкреслює особливість української вдачі. Переконаний у власній неспроможності щось змінити, українець залишається глухим до будь-яких закликів діяти. Лише втручання зовнішньої сили може зрушити його. Також зрідка активізувати його може яскравий приклад чийогось успіху. Та завжди це буде результат впливу ззовні. Така залежність від зовнішнього чинника викликана специфікою взаємодії українця з дійсністю, яка базується не на прямому сприйнятті реалій, а на сприйнятті їх через окуляри усталених уявлень.

У науці та культурі відбувається приблизно те саме. Відсутність успіхів тут прямо пов’язана з нетворчим характером основної маси українців. Уже саме те, що українське суспільство нетворче, означає, що в ньому потенційно дуже незначна кількість творчих особистостей Окрім цього, навіть для тої жменьки творчих одиниць українське суспільство є вкрай несприятливим ґрунтом для самореалізації. Не дивно, що так багато обдарованих людей покинули Україну, знаходячи визнання у світі, але не в себе вдома.

Чому це так? Чому творчі одиниці почуваються чужими в Україні? Це пов’язане із прямо протилежними способами сприйняття дійсности. Українці бачать життя через традиції і реагують так, як вимагають традиції. Вони бачать життя певним чином викривлено і діють неадекватно. Ті ж, хто дивиться на світ безпосередньо, бачить його таким, яким він є. Відтак і дії їхні є адекватні. Таким чином, між першими та другими неминуче виникає конфлікт оцінок, прагнень і дій. Нетворче суспільство не розуміє і не може зрозуміти поведінку творчих людей, бо ця поведінка не вкладається в рамки суспільних уявлень, вона невпізнавана, а тому або не викликає інтересу, або породжує негативне ставлення. Оскільки ж нетворчі люди в Україні абсолютно домінують, то, ясна річ, творчі одиниці опиняються у своєрідному вакуумі, себто почувають себе обділеними увагою і взагалі непотрібними.

Але чи таке вже важливе адекватне сприйняття дійсности для досягнення успіхів у науці та культурі? Так, важливе. Наш світ, як вже говорилося, мінливий, він постає щоразу іншим, щоразу новим. Те, що було, ніколи не повторюється. І щоб побачити світ таким, яким він є, треба дивитися на нього безпосередньо. Всілякі посередники у вигляді попередньо сформованих оцінок та суджень викривлюють реальність. А щоби зробити якесь велике наукове відкриття, треба бачити речі в істинному, а не викривленому світлі. Будь-яке потьмарення громади зводить наукові пошуки нанівець. Це саме правило діє у всіх без винятку видах мистецтва: літературі, музиці, малярстві, театрі тощо. В основі кожного з них лежить творення нового. Художній твір, виконаний як наслідування певних, хай і найдосконаліших зразків, не може бути повноцінним. Великі твори мистецтва до снаги тільки людям, які здатні відчувати новизну миті і спроможні продертися крізь хащі вже знаного.

Отже, українське суспільство як нетворче, інертне, спрямоване на наслідування звичного, вже за самою своєю природою приречене на неуспіх. Неможливо мати успіх, застосовуючи до вічно нового світу вічно старі засоби. Не дивно, що в нашому суспільстві політики, які здатні адекватно сприймати дійсність і могли би привести це суспільство до успіху, не знаходять підтримки. Вони залишаються незнаними. Суспільство не сприймає їх. Воно не сприймає їх тому, що ці політики говорять щось нове, невідоме, а тому незрозуміле й чуже загалові. Таким чином, українське суспільство само себе прирікає на марґінальне існування. Тих проводирів, які можуть указати шлях, воно відкидає, а тих, які не можуть, воно підносить. І виходить, що сліпі ведуть сліпих!

А тепер, спираючись на тезу про нетворчий характер українського суспільства, розгляньмо ще деякі явища нашого життя.

Про мову. Чому за десять років незалежности відбулося так мало поступу в справі утвердження української мови? Адже якщо в минулому українську мову цілеспрямовано душила російська влада (і це незаперечний факт), то що заваджає її відродженню сьогодні, коли зовнішній чинник усунено і маємо найсприятливіші умови для її розвитку? Звичайно, що тепер причину належить шукати в Україні, а не за її межами. Отож, хто чи що нам заваджає зробити мову засобом загальнонародного спілкування? І тут не треба особливої проникливости. Переважна більшість українців не відчуває ані найменшого бажання щось змінювати в мовній ситуації, яка склалась. А деяка частина навіть вороже налаштована до ідеї витіснення російської мови українською. Утвердження української мови хоче меншість. Звичайно, що бажання не підтримуване більшістю народу, не може бути реалізоване. І нема чого звинувачувати владу, що вона буцімто винна в ситуації з українською мовою. Влада завжди є владою більшости, а не меншости. Тому той, хто засуджує владу, засуджує народ (принаймні його більшість).

Цікаво, а чому більшість українців не горить бажанням утверджувати в Україні рідну мову? Тому, що вони звиклися з російською мовою. Відновлення ж української є для них чимось новим. А все нове й незвичне лякає їх, викликає негативні почуття. Адже їхні очі спрямовані в минуле, у знане. Така природа людей нетворчого складу.

Втім, це зовсім не означає, що абсолютно вся меншість, яка за відродження української мови, автоматично є творчою. Прихильники української мови у своїй масі спонукувані, на жаль, не прагненням нового, незнаного, а бажанням зміцнити знане, старе... Їхні очі спрямовані теж у минуле, а бажання відродити українську мову покликане не саморухом душі, а конфліктом із чужою традицією. Вони, отже, мають таку саму нетворчу природу, як і більшість.

Про засилля чужої культури. Часто чуємо нарікання, що в Україні домінує російська культура, а українська перебуває на узбіччі. При цьому звинувачують Росію в експансії, а українське державне керівництво – в небажанні або невмінні покласти цьому край. Щодо російської експансії, то вона, звичайно, є, але от щодо вини винятково тільки української влади, то тут не все гаразд.

Засилля російської культури виявляється у багатьох сферах. У книговиданні (масова література, наукова, спеціальна, художня, мистецькі альбоми тощо), в засобах масової інформації (газети, журнали, телебачення, радіо, інтернет-продукція), в усіх видах естради, в кіно- та відеофільмах – у всіх цих ділянках українська культура займає майже непомітне місце.

У чім же річ? Невже російська культурна експансія нездоланна? А може, ми просто демонізуємо її? Уявімо собі, що Бог раптом знищив Росію, і вся її культурна продукція зненацька зникла в Україні. Що тоді буде? Весь наш культурний простір практично спорожніє. Наявна українська культурна продукція не зможе задовольнити мінімальних суспільних потреб навіть за кількістю, не кажучи вже про якість. Як же ми можемо протистояти російській експансії, коли не здатні створити навіть належної кількости культурної продукції? І це при тому, що в конкурентній боротьбі визначальну роль грає все-таки якість, а не кількість. А якости (за невеликим винятком) нашій продукції дуже і дуже бракує.

Чому ж п’ятдесятимільйонний український народ неспроможний витворювати в належній кількості та з належною якістю культурну продукцію? Чому наша культурна продукція неконкурентоздатна? Посилання на зловорожі зовнішні впливи чи особливо несприятливі історичні обставини задовольнити не можуть. Інші народи теж живуть у далеко не тепличних умовах. Та й масою більшість із них набагато менша за українців. Отож, причина всередині, а не ззовні, себто у специфіці української вдачі.

І справді, позаяк українці спрямовані на наслідування звичного, а не на сприйняття дійсного, вони виявляються щоразу неспроможними, щоразу зазнають невдачі, коли звичне змінюється. Пам’ять же про власну неспроможність усталює в них почуття невіри у власні сили. Внаслідок цього їхня діяльність стає млявою, позбавленою належного динамізму, що і позначається на кількості витворюваної ними продукції. І знову ж таки, тому що вони дивляться на життя через знане, їхня творча діяльність неминуче набуває вторинного характеру. Позбавлена відкриттів і внутрішньої сили, вона у кращому разі може мати деяку досконалість форми, але ніколи глибину змісту, а тому якість її не може бути високою. Ось де причина того, що українці не спроможні продукувати культурну продукцію ні в потрібній кількості, ні з належною якістю. Ось звідки в Україні російськокультурне засилля.

Який із цього всього можна зробити висновок? А той, що причина нашої неуспішности закладена в нашому характері. І якщо ми хочемо зробитися успішними, то мусимо думати як змінити свій характер. Чи це можливо? Чи можливо змінити характер цілої нації? Переконаний, що так. Усе в цьому світі можна змінити. Незмінним є лише Бог. Усе залежить від наших зусиль, від сили нашого бажання домогтися зміни. А також, ясна річ, від Бога, який завжди допомагає тому, хто вірить у Його прихильність. Тільки, гадаю, починати треба не з інших, а із себе, себто змінювати треба не інших, а себе. Бо якщо і можна щось змінити, то тільки себе.

Визначаючи український народ як неуспішний, я аж ніяк не стверджую, що він гірший за інші народи. Я просто кажу, що він інакший. Я не можу називати українців гіршими, бо почуваю в такій оцінці велику фальш.

Аби переконатись в правдивості моїх слів, спробуймо поглянути на Україну (український народ) неупередженим поглядом, спробуймо побачити її такою, якою вона є. Не через наші бажання (якою вона, на нашу думку, має бути), а подивитися на неї як на частину дійсности. Адже Україна – не мариво, а реальність, прекрасна та безмежна, як і весь цей створений Богом світ. Як ми можемо свої плиткі судження накидати такому великому явищу, як Україна?! Відірвімося ж на мить від хитромудрого плетива власних думок і роззирнімося довкола. Нічого з того, що нам уявлялося, навіть близько не постане перед нашими очима. І наші претензії (саме так, претензії!) до України й українців хутко щезнуть.

З цієї причини свої думки про українське суспільство я не подаю як істину. Може, більше за інших я почуваю їхню хисткість. Бо як можу радити, якими мають бути або якими не мають бути українці. І де критерії, на які можна було би спертися? І хто наважиться сказати, що йому відкрилися Божі замисли щодо українського народу? А раз так, то хто має право судити його. Ось і я вже не один рік удивляюся в Україну й іноді кажу собі: вона така, але тут же відчуваю фальш, тоді кажу: ні, вона така, і знову відчуваю фальш. Я не знаю, яка вона. Але і це неправда. Бо як можна не знати того, що бачиш, із чим живеш, що любиш і що ненавидиш з дня на день?

Отож, не спішімо засуджувати Україну, що вона не така, як нам би хотілося, що вона інакша, ніж інші країни. Її неуспішність – це дуже відносне поняття. Неуспішність у чому? В яких умовах? А може, Бог замислив її успішність у чомусь зовсім іншому, в тому, в чому інші виявляться безпорадними? Хіба можна, скажімо, вимірювати успішність птаха й успішність риби абсолютною швидкістю руху? Ану, хай-но спробує птах позмагатися з рибою у воді! Повітря – не єдине середовище існування живих істот. То як можемо казати, що птах успішніший за рибу? А якщо сокіл літає швидше за дятла, то хіба це означає, що перший успішніший за другого? Тож не оцінюймо українців, порівнюючи їх із іншими народами. Бо, можливо, Бог наділив українців іншими властивостями, дав їм інші потреби й іншу поклав на них місію в цьому світі. Краще сконцентруймо увагу на Україні, щоби зрозуміти її сокровенну суть. Вона є часткою Бога і варта наших зусиль.

24.02.2002 р.