Діана Коштич

Жаба на рейках

Сучасна українська література у своїх стосунках з тим новим, що насувається на пишучий/читаючий світ, усе більше нагадує жабу з відомого анекдоту. Земноводне стрибає залізничними рейками. Іззаду насувається потяг, тричі свистить. Перед неминучою експльозією жаба каже через плече (теж тричі): “Порядні дівчата на свист не обертаються!”...

Літературний усесвіт швидко та непередбачувано змінюється. Колись пізній Толстой скаржився пізньому Лєскову, що повість як художня форма стає анахронізмом. Тепер, коли новелістика остаточно вмерла-запопсовіла і навіть модна ще на початку 90-х есеїстика все частіше потрапляє під визначення “галантерейно-музейного способу художнього відтворення дійсности” (Енріке Касседа), чуємо сентенції, буцім “гіпертекст пропонує найглибшу реформу семантично-комунікативної традиції з часів виникнення писемности” (Умберто Еко). На тлі цих пророцтв усе україномовне починає виглядати ще провінційнішим, ба приреченим. Що бо знають в Україні про номадійну синґулярність, яка, на думку Картената, є фундаментом нового способу висловлювання в літературі? Напевно, нічого, бо ж московські франкофони ще не встигли того перекласти російською...

Викривлена цивілізація СССР наштампувала незліченні та строкаті леґіони митців-покручів. Усі ці соцреалісти і дисиденти, автори самвидавської публіцистики та режисери підпільних театрів, художники-нонконформісти і мандровані хвілософи, поети й екстрасенси, альтернативні краєзнавці та жерці язичницьких бовванів, майстри поетичного кіно та перекладачі з давньоетруської – що ж вони породили, виповзши з-під пресу державної уваги до себе у байдужий до істериків та екзальтантів світ вільної самореалізації?

Купу сміття.

Вони тільки й могли, що обслуговувати протистояння (наївно вбачаючи в цьому превеликий мейнстрім). Так кримінальники, вийшовши “на понтах” з тюрми, виявляються безпорадними аутсайдерами вільного суспільства. Міт вичерпано. Відредагована олігархами Вітчизна має для цього всього “культурного зніяковіння” лише куценький перелік петитом у посиланні. І не заважайте нормальним жлобам дивитися “Селесту”. Позаяк ви – програли. Ви не могли не програти. Вся ваша правда (нехай сто разів правда) про репресії та кейджібі, психушки та залізні завіси цікавить лише вузьке коло професійних і стомлених вашою передбачуваністю контактерів, котрим Захід колись доручив оплатити (в межах розумного) ваші “страждання за демократію”. І, оплативши, забути вас.

Світ мислить майбутнім.

Історія сумнівів і поразок втрачає актуальність для переможців. Парадиз набуває досконалости, лише відтявши собі ретро. Зрештою, минуле теж піддається редагуванню в бік спрощення. Здається, найвищі редактори вже домовились. І, задля чистого сумління, посвистіли вам, збідованим страстотерпцям. А ви ж не обертаєтеся. Ви ж усе ще втуплені у власне минуле, порпаєтесь у ньому із завзяттям фахових мазохістів і заповнюєте ваші часописи муттю на кшталт цієї:

“...Українська національна культура не була вторинною і не пленталася в хвості европейського культурного процесу. Наше лихо в тому, що ми не мали національної держави, яка б вважала своїм пріоритетним обов’язком виробляти власні механізми трансляції культурних надбань у світовий цивілізаційний простір, що український митець не мав гідної постави репрезентувати культуру державного народу, а тому змушений був тягнути важкого й обридливого воза національного обов’язку, тоді як у душі палав святий вогонь творчости”.

Кумедно, що академік і офіційний державний “транслятор” укркультури Микола Жулинський написав це за кілька місяців перед тим, як сподобився в питомо чиновницький спосіб спотворити дебют вітчизняних митців на Венеційському бієнале-2001. І невже екс-віце-прем’єр з гуманітарних питань направду вважає, що якби український чиновник ex officio щось там транслював, то Калинець або Шевчук писали би краще, звільнені від “обридливого воза” нацборотьбизму? Зрештою, маємо до порівняння “колоніальний” і “постколоніальний” періоди у творчості Гуцала, Іваничука, Федоріва, Павличка, Мовчана et cetera. Коментарів, здається, не потрібно.

Жодна література не має досвіду власної смерти. Позаяк навіть епітафія на її надгробку – все ще вона. Жодна література не блукає мовно-естетичними дорогами з картою, де позначено ті Оденові рейки-дамби, за межі яких сина пускати не рекомендовано. Але першою ознакою важкого її передсмертя є відсутність дилетантів, котрі йдуть до неї на прощу. Якщо сьогодні літературу роблять лише дипломовані філологи, то завтра читати її будуть лише дипломовані історики. І жодний штучно заведений під яскраві палітурки “масліт” не врятує ситуації. Адже кільком багатим ентузіастам завжди вільно погратись у продукування легких жанрів сучукрліту. Тільки от фішка “бестселеру” народжується не пропозицією, а попитом. Чи виникне попит на легкостравні тексти, зварені у важкій воді зселюченої мови? Чи допоможе тут мовна реформа, що йде всупереч мовотворчій стихії українського міста? І якщо Кожелянка видати найвишуканішою латиною, скільки споживачів “масліту” втішиться “Konotopus’ом”?

Найменше потрафило дев’яностикам. Чи такою вже неоковирною є доля всіх “перехідних поколінь”? Літдебютанти кінця вісімдесятих – початку дев’яностих були уважними слухачами перших мітинґів під синьо-жовтими знаменами (правду кажучи, на тих багатолюдних зібраннях вони стояли не в перших лавах, а на марґінесі, за деревом, аби не зафіксували всюдисущі факультетські сексоти). Початкуючі писачі уважно дослухалися до філіппік ораторів, усмоктували мозолясту, підпільну, народну, трударську, традиційну й остаточну правду колишніх табірних шнирів і майбутніх депутатів якої-небудь “Громади”, довірених осіб якого-небудь Марчука. Потім вони читали модного в гуртожитських п’яних спілкуваннях кінця 80-их Ніцше й ліпили до ранку “нєтлєнки” у визвольно-патріотичному каноні, упосліджуючи сивушного Духа Важкости, сподіваючись на майбутню свободу та прихильність кількох знаних і недешево куплених імперією літдідуганів.

Свобода не забарилася разом із атрибутами, й дідугани були вельми прихильні. Вони, щоправда, нервово сувались і перезиралися, слухаючи на презентаціях вульгарно-парадоксальні вірші нового покоління. Та, зрештою, вибачали експериментаторам: “Перебісяться, подорослішають, почнуть писати правильно, без ґеґів. Наші ж бо хлопці, українські...”.

Але минав час, з’являлись Інтернет та інші, не передбачені колгоспними пророками речі, львівські студентки читали Шульца, Бродського й Алана Гінзберґа (іноді навіть в ориґіналі!), тягнулися до найавтентичнішої Европи та Гамерики (себто до Андруховича та Забужки), а мозолясте, трударське і традиційне вперто не ставало мейнстрімом. Дідугани тим часом неспинно маразміли.

Їхні меткіші однолітки чкурнули до Ню-Йорка та Москви і звідти писали про них таке: “Це ви – інтелігенція? Може годі самопроголошуватись “елітою нації”, бо ніколи ви не були нею, цілком поділяючи партійне ставлення до народу, як до бидла. Яке треба вести за ручку до “сяючих вершин””. І ще: “Від початку, від дня заснування придержавної спілки письменників, більшість у ній єдналася заздрістю і страхом... Ви були трубадурами ненависти, створеної на нашій землі”. Це про НСПУ, яка і досі об’єднує 90% усіх письменників і “письменників” України і до якої й далі тулиться творча молодь, дезорієнтована кумівськими рейтингами та молодіжними тусовками під “смолоскипівськими” прапорами.

Про що ж говорять місту і світові наші літературні авторитети?

Ось цитата 1: “... Та ж у Японії кожен випускник середньої школи має знати 100 японських народних пісень, а в нас дітей дресирують сексуальні збоченці й убивці”. Цитата 2: “Псевдомодерна критика зі смаком перетворює “носіїв вічного вогню” на пацієнтів Фройда, оперуючи тим самим не так авангардистську, як цілком анахронічну акцію”. А поки достойники НСПУ підстрибують, стурбовані наведеними бздурами, справді творча молодь тисячами тікає на Захід і Схід. Тікає від держави, яка без проблем може претендувати на статус колективного і територіального пацієнта доктора Зиґмунда. І це – черговий сигнал для цнотливої жабки.

Нам говорять: не все так погано, в літературі з’являються нові явища. З’являються. Наприклад, книгознавчий бюлетень, на шпальтах якого стрьомно рекламують Куркова і – як ідеологічний доважок “україномовности” – принагідну макулатуру. Та не про це, врешті-решт, мовимо. А про тих молодих і небездарних, хто так і не з’явився в новітній українській літературі і щез у невідомих нетрях строкатого та багатомовного світу. Колись ми прочитаємо їхні тексти російською або ж англійською.

Мандельштам був переконаний, що “в жилах кожного століття тече чужа, не його кров. І чим сильніше, історично інтенсивніше століття, тим важча вага цієї чужої крови... В жилах нашого століття тече важка кров надзвичайно далеких монументальних культур, може й єгипетської та ассирійської...”

Задамося питанням: кров якої епохи потече судинами ХХІ століття? Постмодерністський акцент останнього десятиліття проминулого міленіуму наштовхує на відповідь – маньєристична кров вісімнадцятого століття. Якщо так станеться, то переважаюча національно-історична традиція української літератури приречена на довге забуття (що за теперішнього інтелектуального клімату означає жорстоку й мітофобську деконструкцію). Чи витримає будівля просідання фундаменту і заштрикове бетонування? Питання риторичне. Як казав волохатий прибулець Альф: “Цей серіал потребує негайної пересадки сюжету”.