Володимир Єшкілєв

Література як смерть

© В.Єшкілєв, 2002

1. Laesio majestasis

“За лінією вічних снігів немає ні буйних пасовиськ, ні золота”, – стверджував один із дідусів екзистенціалізму. Один із батьків того ж таки екзистенціалізму додавав: “Смерть є споконвічним і межовим об’єктом кожного витіснення”.

Так пересічне мовлене розсідається на ухильність і свідка. Ухильність уже свідчить про присутність знаків смерти, свідок намагається від смерти ухилитися. Загалом, маємо, напевно, найпоширенішу та найбезперспективнішу гру людської волі. У ній людина прагне – зрозуміло, що марно, марно, марно – вивищитися над власною долею. Такий формат нахабства їй фатально не вдається. Принагідно до гри залучається все навколишнє: у такій ситуації герой екшн-сінема-deathmatch, припертий ворогами до стіни, хапається за кавалок дроту, цеглину, дошку, уламок арматури, шматок церати, хвіст недбало затаєного чудовиська, енциклопедію, цирк на дроті, New Wave, Ska and Rock in Opposition у надії отримати зброю для порятунку...

На тому Пів-острові Гри, що зветься Літературою, зброю для порятунку готують заздалегідь. Наприклад, втрачаючи неймовірну кількість розумових ресурсів жрецтва, вирощують зі селянських говірок книжну мову, себто постійну та наскрізну laesio majestasis – образу величности. Так народжується (а потім воскресає кожної наступної епохи) ілюзія: буцімто втекти від смерти насправді можна, невтомно ображаючи, ганьблячи й упосліджуючи все їй підвладне власними коментарями, напучуваннями та анекдотами. Овочі цієї фейлетонної справи жартуни вісімнадцятого століття стали називати літературними творами.

Найнеспокутніших, а водночас найілюстративніших успіхів у справі витіснення смерти шляхом образи досяг – як це стало зрозуміло тільки наприкінці ХХ століття – маркіз де Сад. “На його проклятих сторінках здригається Вічність”, – говорить про маркіза Свінберн, а нам при цьому не заборонено згадати, що поняття “вічність” можна розкодувати ще і, припустімо, як найдовший із атрибутів нежиття, себто смерти. Адже за лінією вічних снігів немає пасовиськ...

Через вісімдесят три роки маркіз воскресає у департаменті Пюї-де-Дом, стає учнем Шестова й архіваріусом. Тепер його ім’я – Жорж Батай. Намагаючись образити невідворотне, з яким не вийде (ніколи не вийде!) укласти кочової конвенції, він змушує себе до поетики розриву: “Тема смерти починається з розриву, без якого жодна людина не спроможеться огорнути себе екстазом”. Коли маленька лесбіянка Марсель із “Історії ока” помирає, її коханка Симона відганяє смерть від ще теплого (ще прекрасного та жаданого) трупа, рясно оббризкуючи його сечею. Архіваріус Жорж, зрозуміло, не відходить далеко від цієї збудливої сцени, він семантично поряд, він безугавно теоретизує (у кращих традиціях маркіза): “Світ здається порядним тільки тим, кому кастровано очі”.

Яку частину відтято від кастрованих очей? Зародки фалосоподібних рецепторів цвинтарної нечисти? Настовбурчені детектори привидів?

Батай відповідає на всі питання сам: “Підводячись, я розсунув Симоні стегна: вона лежала боком і перед моїм обличчям опинилося те, чого – уявляю – я очікував уже давно, як ґільйотина очікує голову. Мої очі стали немов еректовані від жаху; я побачив у волохатій вульві Симони блідо-блакитне око Марсель, що дивилося на мене крізь сльози урини”.

Усе минуще життя з еректованими очима наповнене кислотними страхіттями невмотивованого гуртожицтва. Воно впирається в літературну архітектуру, марно намагається скруглити конструктивність у гепу барокового путті, надривається й, урешті-решт, перестає бути життям...

Здається, що кожна культура має окрему архітектуру панування смерти. Стосовно її стилю вибудовується й відбувається все навколишнє: побут будівничих пірамід, анастасична потуга неспалимих рукописів, зніяковіння національних рушень, жовті виповнення чорних пророцтв, фатальні танці напівбогів, формати художнього висловлювання, опупізми всіх гуманітарних дискурсів, подібних здалеку на мух.

Позаяк танатичні ордери строкатіші за будівельні, культурне роблення смерти досягає іноді перверзійної межі у простий спосіб – завдяки контрабанді цвинтарної атрибутики.

Пригадую, як у роки перебудови та прискореного духовного відродження я, безвідповідальний учитель історії, мимоволі став свідком дивного педагогічного перформенсу, присвяченого 175-ій річниці від дня народження (прошу запам’ятати цю життєстверджуючу підставу) Тараса Григоровича Шевченка. На сцені актового залу загальноосвітньої (тоді – “середньої”) школи ч. 118 міста N учні під керівництвом завуча з виховної роботи (жінки середнього віку, з колонадою золотих протезів у роті й політичною зачіскою “прикарпатський коровай”) спорудили з крамничного чорнозему могильний пагорб, обклали його дереном і встановили березовий хрест. На нього повісили пластикові віночки і притулили портрет Кобзаря. Кульмінацією дійства стала поява хлопчика, босого, у вишиванці (певно, за задумом свідомої завучки, такого собі “малого Тарасика”), котрий прочитав над тим хрестом “Заповіт”. Розчулені вчительки та методистки плакали. З їхніх кастрованих очей струменіли катарсичні промені духовности.

Напевно, організатори цієї ювілейної акції дуже би здивувалися, якби хтось спробував пояснити їм, що святкуючи день народження класика, вони несвідомо створили щось вельми складне в метафізичному вимірі, щось на штиб містичного уроборуса – Змія Вічности, що кусає себе за хвіст. При цьому тавтологія знаків смерти, переплетених із буденщиною шкільного уроку, утворила таку тлусту метафізичну бганку, що password до неї можна відшукати либонь у Дельоза: “Якщо бганка Фуко – це вибір між смертю й пам’яттю, то гіпербганкована поверхня – це смерть і пам’ять водночас...”.

Тоді мене здивувала очевидність, сприйнята на рівні апріорному, чуттєвому, майже візіонерському: саме від літературної – а не театральної – складової цього трагікумедного дійства віяло остаточною, межово означеною смертю конкретніше й відчутніше, ніж від пірамідального горбочка з портретом насупленого Тараса Григоровича. Ювенільний (відповідно – найбезгрішніший у цьому балагані) виголошувач “Заповіту” так голосно прокричав того вечора над “могилою” своє (і класикове): “Поховайте!” (у нього, щоправда, виходило “пахавайте” з відчайдушними трьома наголосами на кожному “а”), що навіть надійно проспиртований воєнрук невперто струсонув посивілою головою, благально обмацав поглядом прийшле начальство і сказав: “Ну, вааабщє!”.

...Якби мене спитали, в який спосіб найперфектніше описати питомо український топос і стиль панування смерти, я б обрав стрижневим брендом такого опису назву збірки тернопільського поета Ярослава Павуляка – “Могили на конях”. Старожитнє сирітство і схлип степового попелястого середовища мешкає в цій назві. Так і бачу на спітнілих кінських спинах той чорноземний горбок із березовим хрестом і шматки дернини, що неквапно та ліниво обвалюються при кожному злеті кінського копита, падають у хвилі сріблястої степової ковили й убивають там дрібних гризунів з пророчо-тремтливими хвостиками. “Wow!” – пищить невдатливе звірисько й віддає свою небуденну монаду буденному змертвінню. [...]

3. Гірчично-рожеві сліди смерти

Це, все ж таки, певно, аберації самсунґівської трубки мого телевізора: сімдесят відсотків кліпів MTV останнього сезону виконані в гірчично-рожевому зафарбуванні. Інше можливе пояснення цього явища: збільшується кількість відеодизайнерів афро-американського походження. Чи відчувають ці темношкірі хлопці мучнистий присмак злоякісної втоми, поліграфічний запах бинтів у цьому повільному перетіканні рожевих сутінків життя в гірчичний ранок загноєння?

Недобитки обраних, котрі звикли супроти ночі перечитувати Пруста (особливо той епізод, де Сван дивиться Вермеєра і таке інше...), в гірчично-рожевих спалахуваннях можуть відчути підповзання танатичних потвор, замаскованих емтівішною строкатістю кітчевого свята. Святковий камуфляж смерти теж є одним із можливих і напрочуд вдячних світів для культурного мешкання.

...Про що ми говорили з тією товстою студенткою вересневого ранку 2001 року? Вже не пам’ятаю... У Чернівцях ішов малоформатний дощик, і ще жоден із літаків не почав свого танцю навколо кристалів. Пам’ять убого вповзає до книги, яку студентка тримала в сарделькуватих пальцях із рожевими плямками навколо нігтів. Книга мала обкладинку гірчичного кольору та довгу правознавчу назву. Щось там про судоустрій в Українській державі... А ще: пальці студентки були вкриті незвично дрібним, атомістично-безсистемним, із блідими, нечіткими закраїнами коричневих крапок, бароково-надмірним, а отже, особливо відразливим ластовинням. І це теж був знак панування смерти, нанесений на судомну рожевість побіля судової гірчичности. І вся вона була огорнена тими знаками і блідою невпевненістю жирових пасочків на шиї, темними колами навколо очей, згущеннями непереконливої засмаги на вилицях, мертвотним зафарбуванням загострених хрящуватих вух, хворобливими кутиками ротового отвору і чорними (траурними?) кросівками з сатанинським вищиром білих хвилястих ліній на засмальцьованих носаках. На безнадійно засмальцьованих носаках.

Мені чомусь уявляється, що екзистенціалізм (а разом із ним постмодернізм зі зграйкою конвойних “ізмів” ) виник у головах феноменологів під час спілкування з такими істотами. Що тримали вони тоді в заластовинених, паратанатичних пальцях? Бюлетені дадаїстів? Часописи Бретона? У якому ритмі хлюпотів, сувався, пульсував посеред термінаторної плаценти міждисциплінарний ембріон Нового Вчення?

...Тут-буття

Концептуальна бганка поміж філософією та оповідальністю, де література-як-смерть обладнала собі майже невразливу фортецю, звідки вона атакує семантичну тканину навколишнього вже добрих півстоліття. Ось один зі звичайних пострілів од того укріплення:

“І все, що в ім’я літератури, – пише Вікторія Нарбікова, – як література та заради літератури – безжально викреслити – і залишиться література. Позаяк усе, що є тільки літературою – це не література. Зате все інше, що не тільки література, а ще щось, – це і є література”.

Спробуймо бути вільними. Замість “літератури” вмонтуймо в цю претензійну маніфестальність слово “смерть” – і побачимо вельми досконалий девіз усього постмодернізму. Після всіх перехресних скорочень залишається лише мурмотіння, себто з’єднувальна тканина для синтезу літератури з MTV.

Чим стає література після остаточного змертвіння? Зокрема, розділом антропології. Адже тільки антропологія залишається живою (себто означеною своїм справжнім значенням) на святі повної перемоги гумануса та – що особливо важливо для тріумфу прав знахабнілого індивідуума – гуманістичного виміру всіх речей сущого. Цій майбутній – ні, не просто антропології, – метаантропології, цьому майбутньому аналітично-нарцисичному апотеозові законослухняного платника податків потрібна ж буде, як не крути, література. Багато літератури. Товсті й не дуже томи туристично-побутових есеїв, жіночих романів, психологічних трилерів із гепіендами та сотні тисяч просто милих-милих книжечок, де горизонтальні автори горизонтальною мовою говоритимуть про горизонтальні проблеми горизонтальних людей. Література-як-смерть буде упакована до найвеселішого в історії людства цвинтаря духу, де на рожево-гірчичному тлі стануть зовсім непомітними гірчично-рожеві сліди Танатоса. В окремих резерваціях стилю буде в небагатьох примірниках небагатьма диваками створюватися те вертикальне, з чого робитиметься свіже мікшоване добриво для попсових надгробків. Зрештою, як стверджував Горацій: impavidum ferient ruinae.

Ґлобальна декомпозиція культури, її літеплість (як і мережева тканина всіх нових феноменів суспільного буття) не потребує стрижня, як не потребує його ідеальний Трансформер, у назві якого “транс” переконливіший, регулярніший, відповідальніший за “форму”. Всі страйдери і сталкери віртуально вбиті. Ґенерація нового культурландшафту не потребує нічого, крім стандартних елементів поміркованого рельєфу. Старший Брат простежить за виконанням цієї умови...

4. Спазми гуманізму

У необов’язковому некролозі до передчасної смерти (що я пишу – смерти? Tomorrow never die!) Янки Дяґілєвої ще більш необов’язковий Ґур’єв писав: “Янці переміщуватися не довелося: вона відразу з’явилася як абсолютна точка, де мистецтва вже немає, де воно смішне та непотрібне. Де залишається тільки чисте життя, відлите у слова, сконцентроване до заціпеніння. Межа, на якій не встояти: або повертатися “на продаж” (через 11 років цей варіант реалізує проста – надто проста? – башкирська дівчина Земфіра. – В.Є.), або ж – уперед, але там уже не простір-час, але вічність”.

Ґур’єв тоді був необов’язково правий, правий тим сердитим згущенням правдивости, яке інколи твердіше за конвенцію. Та не в Ґур’єві річ. Усе впирається у видимий парадокс: драйв квартирного гепенінґу на мить упосліджує культурний канон. Лише на мить. Але ця миттєва бганка (крапка?) є посланням із майбутнього, амбасадором Абсолютної Крапки, що невмолимо чекає нас попереду. Цей амбасадор свавільно (але справедливо – написав, і самому смішно!) видає паспорти Внутрішньої Монголії тим, кому набридло грати в “тут-буття-як-там-буття” і повторювати вживані істини: “мова є формою людської праці”, “людина є мірою всіх речей сущого”, “суще є формою буття після смерти Сущого”. Тим, хто хоче навчитися ділити на нуль усю фестивальність свого цвинтарного існування. Тим, хто знає, що за муляжем простої смерти простих карнавальних людей чекає щось неймовірно страшніше – смерть абсолютна, перед обличчям якої образливо намагатися зберігати гідність, бути героєм, блазнем або коментатором. Перед остаточною Темрявою, що не потребує відсутности світла і присутности сатани, можна лише завмерти у пласкій жахливості винуватців повторних форм. А потім – припинити нарешті спокутування всіх можливих провин...

Сівши в літаки, світове село без оголошення війни атакувало світове місто. Чергове втілення Вавилонської вежі було відкликане з чергування й розсілось у надрах сірої хмари. Післямодерна епоха закінчилася не процедурою, не шляхетними сутінками метаманьєризму (як хотілося би диспутантам літсемінарів), але фронтальним зіткненням ґлобалістичного культурного субстрату з традиціоналізмом. Війна проспівала заупокійну примирливо-конверґентальним побажанням інтелектуалів.

Усі ігри виблякли і стали минулим.

Очікуваної нагороди у вигляді безболісної постмодерної смерти культура не отримала.

Певно, не заслужила. Може, ще заслужить (партикулярний випадок Найпола-2001)?

Адже відмовилася таки від паспорта з підписом Романа Федоровича Унґерна фон Штернберґа.

Упс...

Стихія вередливих дистанцій історії, стихія нереґулярної пам’яти знову актуалізувалася для літературних операторів від’ємности. Хоча метапоезія (особливо та, котра з портретом Че на футболці) не спроможна заступити місце впорядкованости, але може її зруйнувати. Разом із топосом. Позаяк, ретельно і тотально підводячи під сумнів розуміння, постструктуралісти ще три десятки років тому підвели під сумнів усю ієрархію місць, і ми тепер не впевнені (на відміну від Ніцше), що Хаос має вмонтовані запобіжники. Тепер гіперсемантичний карнавал із вулиць і виставок атакованого всесвітнього Міста може розпросторюватися куди завгодно – від пожежного управління до госпісу. А література тепер може стати сусідкою карнавалу. Адже література завше хворіла “синдромом випереджаючого настрою”: сто років тому вона була тоталітарною, потім прустувалася-кафкувалася, копирсалась у зрадах і фобіях, потім помітила, що існують вельми симпатичні альтернативи невтомній праці, визнала Бероуза своїм чуваком і нарешті проголосила суцільні стомленість і алярмізм.

Якщо ж тепер вона погодиться (а куди, питаємо, їй подітися) на роль Сусідки Карнавалу, то неминуче знайде в топосі поразки когось, хто вже перебуває на такій позиції. Чи визнає вона, що цей “хтось” називається смертю, чи вперто буде шукати в ньому ознаки життя – вже не так суттєво. “Конґруентність як екзистенціальний фраґмент виходу в суще, – писав Гайдеґґер, – як цілісне, вже може почуватися лише тому, що, перебуваючи в тяглості існування суб’єкт, не здогадуючись про конґруентність, уже сам по собі має допуск у сферу-орбіту конґруентности, яка висвітлює суще як одноцілісну модель”.

Вмирати, здригаючись у спазмах гуманізму, на узбіччі карнавалу (одночасно: узбочуватися від карнавальної смерти) – що є цікавішого для тих, хто вперто шукає справжности, щастя для всіх та іншої нісенітниці? Принаймні, пройшовши школу ситуації постмодернізму, ми вже твердо усвідомили: центри всіх чуттєво-предметних феноменів знаходяться там – таки – на узбіччі буттєвого карнавалу.

ч
и
с
л
о

26

2002