Тарас Возняк

Смерть у Львові

“в гніві без краю і без жалю але й без гніву”
Юрій Андрухович, Перверзія, (1,136)

Чи не найбільш знаний і, поза всяким сумнівом, справді талановитий сучасний галицький та дуже, маю надію, львівський (попри те, що інколи мешкає у Станіславі) письменник Юрій Андрухович, вистилізовуючи у своєму останньому і, як на мене, найкращому романі “Перверзія” атмосферу сучасної Галичини та Львово-Франківська, звернувся до міста чи ілюзії, до нього подібної – до Венеції. І то, гадаю, не через те, що і там є свій Святий Юр – Собор Сан-Джорджіо Маджоре.

Не маю сумніву, що шановний метр добре вичув майже невловний, проте визначальний запах, що панує в цьому місті. Запах тонкий, солодкий та інколи млосний. Очевидно, щось більше, ніж тільки спільність центральноевропейського (не побоюся того слова) походження, поєднало Стаса Перфецького/Юрія Андруховича (“Перверзія”), народженого в колись австро-угорській, а тепер українській Галичині, з Ґуставом фон Ашенбахом / Томасом Манном, уродженцем сусідньої колись німецької, а тепер польської Сілезії / Прусії (“Смерть у Венеції”), а заодно і Ґустава Малєра – уродженця австро-угорської, а тепер чеської Моравії (G. Mahler, Symphonie Nr.4 G-dur) у їхньому потязі до колись австрійської, а тепер італійської Венеції.

Для тонкого знавця ароматів їх не можуть перебити ні терпкі йодовані та солоні запахи моря, що періодично приходять із лагуни, ні парфуми чергової Ади Цитрини, ні розкішне розмаїття відтінків поту в Венеційській опері. Пахощі розлиті в усій тканині колись по-ренесансовому молодого та радісного міста, міста авантюристів, куртизанок і торжищ. Бо ж колись воно мало інший запах – запах східних прянощів, тосканських і грецьких вин, оливок і хіті.

Зрештою, як і молодий Львів – місто, оспіване срібною латиною в ХVII столітті Себастьяном Фабіаном Кльоновичем у його “Роксоланії” (2,68). Для нього це Львів, що “багатий на пахощі всякі... калмуса корінь, імбир, зерно кардамону і зілля – те, що в народі його звуть “запашний очерет”, перець... і лік на печінку найкращий ребабар, ...і мускатовий цвіт, і червонястий шафран”. На початках саме запахи Сходу панували на львівських торжищах, у крамницях і винарнях – не даремно ж бо над містом задомінувала прекрасна вежа Корнякта – дар патриція та чи не найславнішого торговця винами в нашому місті.

Однак уже Кльонович у цьому багатстві запахів і звуків вичуває тривожну сурму, що “засвідчує нам... безповоротність годин, що прудко збігають на безвість”. Певний тонкий солодкавий запах.

Якщо Венецію знизу підточують тисячі раз описані й оспівані всюдисуща волога та пліснява – “зелена пам’ять моря” (1,134), саме море, лагуна як її легат, які повільно, але безповоротно її поглинають, – то і Львова “унизу омиває... підвалини Стікс”. На жаль, у львівському варіанті Стікс втілився у стару львівську каналізацію. Однак, не тільки.

Нещодавно редакція “Журналу Ї” вирішила на веб-сторінці журналу (www.ji-magazine.lviv.ua ї-інформ) подавати візуалізовану актуальну хроніку з життя міста. Вона спробувала перелічити, які ж події сталися у Львові у 2000 році могли би бути знаковими як для міста, так і для такого року. Дистилювати саму квінтесенцію цього року. І наштовхнулася на щось дуже симптоматичне. Отже, які події стали пуантами в Симфонії “Львів 2000”?

Після бурхливої зустрічі нового року 2000 та першої “несправжньої” зустрічі нового тисячоліття хміль вивітрювався з міста в “Andante cantabile” (W.A.Mozart. Symfonie 41 RV 551 C-dur “Jupiter”) аж до травня, коли як грім із ясного неба в “Dies Irae” (W.A.Mozart. Requiem KV 626 minor/D-moll, Dies Irae) на місто спало закономірне безглуздя смерти Ігоря Білозора. Закономірне, бо воно мало статися, як не по-блюзнірськи це звучить, саме в цьому місті. На жаль, власне за час незалежности і загального зубожіння й тілом, і духом, у чаді отупіння та самоїдства ми втратили саме почуття реальности і благородного страху перед усім, а найперше – перед самими собою (W.A.Mozart. Requiem KV 626 minor/D-moll, Rex tremendae). Ми дозволили насамперед собі, а не іншим, допустити до того, що трапилося саме так. Безглуздо і бездумно на вулиці було банально вбито людину, котра, напевно, і не усвідомлювала всієї знаковости свого імени.

Для нас не стали пересторогою і тривожно-методичні, як прибій розпачливої “Lacrimosa” (W.A.Mozart. Requiem KV 626 minor/D-moll, Lacrimosa), одна по одній падіння львівських камениць – винна ж бо стара львівська каналізація, Стікс, що монотонними хвилями підточує фундаменти наших домівок – на розі вул. Валової та Сербської, на проспекті Свободи, на пл. Міцкевича, на вул. Зеленій...

Промовистим апотеозом вакханалії руйнувань став безгоспний готель зі символічною назвою “Україна” (пл. Міцкевича), що впав 4 січня 2001 року після святотатського, при непохованому покійному, бурхливо нами відсвяткованого Нового Року 2001.

Ледь відчутними паралелями звучали ближча для Львова тема польських військових поховань на Личакові (W.A.Mozart. Requiem KV 626 minor/D-moll, Tuba mirum), якій вторувала віддаленіша (але ж яка щемка в перших тактах “Kyrie”!) тема українських поховань у Польщі (W.A.Mozart. Requiem KV 626 minor/D-moll, Kyrie). Обидві витончені у своїй нелюдськості.

Однак вершиною стала смерть львів’янина й українця з дивним іменем Ґеорґій Ґонґадзе. Новий Рік 2001 уся Україна та Львів зустріли при його непохованому тілі. Чи можна було б уявити таке де-небудь інде? Чи гідно просто людині, навіть не людині публічній, вибрикувати при покійникові в домі? Хто святкує прихід Нового Року та нового щастя при непохованому? До якої межі ницости має ще дійти суспільство? Скільки ганьби воно ще може витримати? Чи цьому і межі немає? Запитання, які ніколи не отримають відповідей. Або ж отримають відповідь – так, немає.

І вже не докором, а благородним, м’яким, майже лагідним сумом повіяло на місто з відходом кир Мирослава Івана Кардинала Любачівського, відходом тихим і просто людським (W.A.Mozart. Requiem KV 626 minor/D-moll, Hostias), що як на наші реалії виявилося радше винятком, аніж правилом.

То в якому ж місті насправді ми живемо? Напевно, Андрухович, попри його натужні спроби здаватися безтурботним бубабістом-веселуном, таки перший відчув той запах – запах венеційського Острова Смерти, солодкаво-нудотний сопух помирання, під легкими подмухами якого наша позбавлена весла гондола поволі дрейфує у сферу моторошного спокою.

Звичайно, можна і на цьому будувати своє майбутнє. Зрештою, Венеція власне ним і торгує, продаючи своє неперевершене помирання чужинецьким туристам – від Томаса Манна (“Der Tod in Venedig”), Ґустава Малєра (G. Mahler, Symphonie Nr.4 G-dur, Ruhevoll.Poco adagio) до Юрія Андруховича (“Перверзії”). Або ж і співвітчизникам, як-от Лючано Вісконті з його чи не найбільш витонченою вершиною – кіноверсією “La morte a Venezia”.

Підсумовуючи цю вервицю руйнувань і смертей як наш річний здобуток, який висновок маємо зробити? Очевидно, Місто і те, що воно символізувало для українців останні шістдесят років, уже вкотре зазнало нищівної поразки. Воно витратило свою енергію майже намарно. В Україні будуються якась держава, якесь суспільство, до яких плекана Львовом “українська ідея” не має ані жоднісінького відношення. Вони лише викидають на марґінеси, на кшталт Львова, уламки розбитих політичних кораблів чи на 99,6% ідентифіковані обезголовлені тіла.

А з іншого боку – де подіями є похорони? У глибокій і безнадійній провінції, що живе від “празника” до “празника” та від похорону до похорону.

Однак, що нас чекає в цьому, так не по-людськи розпочатому році? Може, остаточне руйнування справді нічийого, опанованого різноманітним набродом готелю з назвою “Україна”? Чи продовження тієї ж теми – теми повільного вмирання міста та його ідеї (W.A.Mozart. Requiem KV 626 minor/D-moll, Kyrie) у Симфонії “Львів 2001”? Але спочатку ми повинні поховати всіх своїх мертвих, аби стати гідними називатися хоча би просто людьми.

Львів 14 січня 2001

1. Андрухович Юрій. Перверзія. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997.
2. Кльонович Себастьян Фабіан. Роксоланія. – Київ, Дніпро, 1987.