Тарас Возняк

Складний “золотий вересень” тридцять дев’ятого

Сталося так, що я починаю писати статтю про “золотий вересень тридцять дев’ятого” в останній день літа, а разом з тим і в останній мирний день у Европі тридцять дев’ятого. Для нас, колишніх совєцьких громадян війна неначе б то розпочалася у сорок першому. Однак, це всього лиш маніпуляції сталінської історіографії – Европа вибухнула таки у тридцять дев’ятому, після нападу Гітлера на Польщу. Щоправда, чехи та словаки напевне мають всі підстави запідозрити у такому ж шулерстві і країни “демократичного” Заходу, які, щоб занадто себе не обтяжувати, віддали їх на розтерзання все тому ж Гітлеру ще у тридцять восьмому. Однак, кого це обходить зараз – всі вдають, що цього не було.

Натомість Польщу вже наче ніхто не “здавав”. Але й не надто боронив. Підписаний Молотовим і Ріббентропом договір про розподіл сфер впливу, та вже вкотре – поділ міжвоєнної Польщі назагал всім відомий та засуджений. Однак, що з цього випливає? Які політичні висновки чи дії слід було б вчинити? Відновити довоєнний status quo? Віддати Західну Україну новій демократичній Речі Посполитій? На рівні політичного футуризму чи сентименту напевно віртуальна надія на це закрадалася чи й закрадається в душу декому з комбатантів польської Армії Крайової. Останній сплеск такого безнадійного донкіхотства стався з розвалом СССР і остаточно відлетів у віртуальну далечінь.

Напевне, питання Західної України та Львова і далі таємно тривожить польську душу. Суперечки довкола впорядкування польських військових поховань з часу українсько-польської війни 1918-1919 р. на Личаківському кладовищі у Львові свідчать, що польська суспільна свідомість назагал все ж не готова однозначно сприймати післявоєнний стан справ. У всьому, що стосується Львова, постійно витає дух якоїсь недомовлености. Хоча на офіційному рівні, звичайно, не може бути й мови ні про який реваншизм, це нереально, однак завжди залишається певне “однак”.

А тут ще й Молотов із Ріббентропом із своїм загарбницьким патосом. Та ж Львів і Західна Україна стали “українськими” завдяки Йосипу Сталіну та Адольфу Гітлеру – умовчують опоненти існуючого status quo. А тому...

Шкода, що ні Сталін, ні Гітлер, ні багато хто у міжвоєнній Польщі так і не добачили, що Західна Україна таки дійсно Україна. А зрештою, навіщо було тоді на це зважати – право сильного цього не передбачало. Території краялися тоді як заманеться. Кожен уривав, що міг. Доходило до смішного. Перед тим як бути розірваною Гітлером та Сталіним, Польща встигла відхопити на рік у агонізуючої Чехословаччини шматочок Заольжанського Шльонська.

Однак, попри все політиканство тогочасних політиків, Европа дійсно ввійшла у чи не найтрагічнішу смугу своєї історії. Польське військо героїчно і безнадійно, з властивою тільки романтикам самопожертвою опиралося нацистам. Можна зрозуміти їх розпач – тільки два десятиліття тому після тисяч і тисяч жертв і півтори століття поневірянь нарешті здобули таку прагненну свободу, щоб знову її у такий брутальний спосіб втрачати.

Та апотеозом став удар у спину, нанесений совєцькими військами 17 вересня. Саме так сприйняли совєцьке вторгнення поляки. Ніхто ж бо не знав тоді про пакт Молотова-Ріббентропа. Вони швидко і оперативно зайняли майже всю етнічну територію українців та білорусів. Формальним приводом був захист братів-українців та братів-білорусів. Але насправді саме про них Сталін думав якнайменше. На Західну Україну та Білорусь прийшов кривавий сталінський режим. Сотні тисяч людей були депортовані, незліченні тисячі знищені.

Мало того, колаборуючи з Гітлером, Сталін, а перед ним “демократичний” Захід, не добилися “вічного миру”, а дали нацизмові змогу набратися сил, щоб з новою енергією розпалити війну в Европі і зрештою напасти на СССР. Співпраця та поступки провокували хижака на ще більші зазіхання.

Таким чином, наче розмінна монета, Західна Україна опинилася у складі СССР разом із своїми єдинокровними братами. Чи про це йшлося західним українцям? Скільки років Україна була розірвана по різних імперіях. І ось нарешті єдність. Але з яким звірячим лицем.

Чи не кожна сім’я на Західній Україні потерпіла від цього режиму. Оговтавшись, чи не все населення так чи інакше було задіяне в опір режимові, який тривав до п’ятдесятих років. До кінця свого існування комуністичне правління так і не зламало хребта мовчазному неприйняттю. Виростали нові покоління, а неприйняття залишалося.

Це людський аспект. Але є й інший вимір – політичний, який часом буває цинічним, нелюдським, а іноді просто парадоксальним. Дійсно, силою обставин та злої волі Гітлера і Сталіна Україна чи не вперше опинилася під одним чоботом, досягнувши у такий дивний спосіб своєї єдности. Невдовзі Сталін докраяв до СССР і решту етнічних українських земель – Буковину та Закарпаття. І тим створив передумови розвалу СССР і створення незалежної та соборної Української держави. Включивши в СССР такі великі “антисовєцькі” реґіони як Західна Україна й Прибалтика, Сталін створив передумови до виникнення вогнищ опору та каталізаторів розвалу імперії. І зрештою це сталося.

Щоправда, найпершої помилки допустився ще Володимир Ілліч, структуруючи стару Російську імперію на підставі “права націй на самовизначення” і створивши етнічно більш-менш однорідні “республіки” замість старих губерній, з яких годі було б скроїти незалежну Україну.

То ж як з такої перспективи оцінювати так званий “золотий вересень тридцять дев’ятого”? Те, що це не свято, гадаю, майже всім зрозуміло. Для тисяч і тисяч він приніс тільки лихо. Але, разом з тим, може, нам слід цю дату сприймати і як історичний факт, який у своїх наслідках дуже складний та різнобокий. І напевно не слід впадати у розпач від того, що не всі ми сприйматимемо дату 17 вересня однаково. Поляки мають право бачити у ній ще один акт своєї трагедії. І нам слід це право шанувати. Натомість для українців ця дата набагато багатогранніша, і викликає змішані почуття. Чи вона трагічна? Так. Але... І тут я виходжу за рамки моралі, де починається ґеополітика.