Антон Борковський

Крах “Руского проекту” України

© А.Борковський, 2002

Kak spalit Maskvu!?
Vazmi patolsce snur,
Krepka zazmi v zubax,
Padlej benzina bolse,
Dve spicki padnesi.
Ej! Maskva sgarela, zapalyxala!
Гурт “Ва-Банкъ”

Зазвичай при висвітленні українсько-росийських стосунків починають із взаємних порахунків і образ. Акценти залежать від національно-світоглядної парадигми дослідника. Ми спробуємо акцентувати на досить слабо реклямованому напрямі – культурно-цивілізаційному та політико-економічному розвитку Rassijskaj Federacii (самоназва) як земель, цілеспрямовано окультурюваних українцями за українськими ж взірцями. Почнемо з банальної, проте щирої тези: Росия профукала величезні українські вкладення в неї. Усі. Абсолютний дефолт. Питання кількох мільярдиків, що вона їх заборгувала було міжнародним банкам і фондам, для нас не принципове. Надто жалюгідні (порівняно з нашим внеском) суми фігурують.

Навіть незаанґажованого дослідника приголомшує метафізичне провалля, в якому опинились українські потуги кількох сотень років. Росия – країна та держава, які виникли завдяки нашому пориву та буяли завдяки нашій поблажливості, – виявилася невситимою безоднею, що ледь не поглинула своїх рятівників. Було змарновано все, крім виробництва балалайок і самих рускіх (хоча навіть останніх нестача очевидна). Й ошуканими, на жаль, стали незліченні українські кредитори цього величезного історичного консорціуму. Ми пропонуємо можливість оцінити факти та відстежити деякі на позір неочевидні зв’язки між ними, і поглянути на Росию як на тотальну поразку українського меґапроєкту.

Нас зацікавив аспект, який іноді може породжувати спекуляції, – аспект цивілізаційний. Поразка проєкту Росиї в цивілізаційних змагах була зумовлена, з одного боку, нездатністю його до саморозвитку та до кореляції зі світом. Друга причина криється в особливостях національної ментальности рускіх. Поза участю України і насамперед Галичини, проєкт “Росия” втрачав рухливість і, якщо й міг розвиватись, то дуже обмежений час. Одразу після ухваленого у Львові стратегічного рішення про дистанціювання від Росиї у зв’язку з подальшою недоцільністю розвивати “росийський проєкт” Совєцький Союз полетів шкереберть. Прибалти також усвідомлювали, що виведення українських потужностей означало системну кризу федерації, тому радо підтримали сепараційну ідею. Зрештою, проєктом “Росия” та “рускіє” ми пожертвували не лише у зв’язку з економічною збитковістю й ідейною застарілістю, а насамперед тому, що необережно перенесли центральні важелі з України до колонізованого простору. Непомітні українські акціонери, котрі з певних причин прагли не декларувати світовій спільноті власної діяльности, зробили такі вагомі внески, що дочірній проєкт почав репрезентуватись у світі як величина, більша за саму Неньку. Це було однією з причин незворотного згортання наших інтересів. Безперечно, було ще кілька важливих обставин, якими ми не могли знехтувати. У зв’язку з пертурбаціями останніх років (аморальна позиція росийського офіційного уряду щодо будь-яких фінансових зобов’язань, геноцид чеченського народу, неспортивність проєкту “Усама”, дзенівське ставлення до потопленого “Курска”) ми поспішно відмовилися від участи в так званій “золотій добі росийської европеїзації та атлантизації 2002-2012”, або “десятилітті европейської культури”, та від планування завтрашнього росийського дня. Надзвичайно потужний опір перероблюваного матеріалу та його ірраціональність не дозволяв прогнозувати його подальшу поведінку.

Ми починаємо стратегічні рекоґносцировки на наших східних кресах і виведення основних інтелектуальних і фінансових потужностей. Україна повертає Росиї почесну незалежність – із невідомих причин рускіє прагнуть якомога більшої обтяжености всілякими помпезними титулами й водночас вороже відкидають правдиво продуктивну самоактуалізацію. Рівень ґеостратегічних маніпуляцій “росийським проєктом” був такий високий, що в зіставлені з ними торгові операції Вест-Індської компанії в розквіті діяльности видаватимуться витівками, гідними колгоспного ринку. Отже, сталося: ми відпускаємо свої колишні колонії в автономне плавання. Не лише відпускаємо, а ще маємо добряче підштовхнути, бо вони прагнуть тривалої узалежнености від нашої метрополійної еліти.

Але, напевно, варто навести кілька ілюстративних епізодів задля прояснення читачеві ґенези та морфології великого дійства, досі не афішованої української ґеополітичної містерії.

У свій “рускій проєкт” ми завжди вкладали максимум зусиль і засобів – від передарованих назв “Русь, рускіє” аж до подальшого заселення українцями та, наголосимо, їхньою примусовою асиміляцією, – задля збереження рускої ідентичности та дотримання ритуалів ґеополітики. Ми віддавали своїх родаків задля розвою ведмежого краю, знову й знову готуючи їх, зваживши на слабкість культурно-цивілізаційних традицій. Ми витрачали колосальні людські ресурси задля формування рускої національної парадигми.

Метрополійна Україна завдяки своїй ментальній скромності, була вимушена залишатись під гнітом свого топоніма “окраїни-околиці”. Під час реалізації “руского проєкту” Україна не переобтяжувала свою історичну ґенезу монополією на ті чи інші сакралії. Все було щиро вкладено у меґапроєкт. Ми ніде не зустрічаємо висловів на кшталт того, що “Матушка-Україна” стала на чолі відродження чи порятунку слов’янщини. Наша скромність не потребувала претензійних гасел. Не зустрінемо і натяків, що завдяки провидющим давньоукраїнським шаманам, чия християнська діяльність (1) оплачувалася з київської скарбниці, Росия (у стадії “Московія”) могла пізніше претендувати на третьоримство. Це детально відстежив у фундаментальній аналітичній праці “Фінал Третього Риму” (2) відомий львівський ґеополітик Роман Кісь.

Ми безперервно офірували нашим східним марґіналам усі найкращі мітологічні приводи до самозвеличення. Україна творила перманенту культурну революцію для Росиї, віддаючи останній усі лаври націоґенези, та була єдиним рятівним протиставленням рускій духовній неспроможності й неподоланному аутизму. Україна створила рускім силу-силенну можливостей постати зрілими богообранцями. Принаймні початково актуалізуватись у перемозі над кочовиками-монголами. Коли галичани потроху визискували завіслянський світ, із реверансами беручи символ визнання – сакральну корону від Святого Отця, – наші достойники на крайньому сході українських земель натхненно здавали все, що могли. Після впровадження Руского проєкту (стадія “Московське князівство”), під який були віддані унікальні території, українці наївно відволіклися на впровадження своєї системи цінностей у франко-німецькому керунку. Треба тільки було відвести погляд від розвою московитів, як ті натхненно віддали родичам із просвіченої Монголії всі матеріальні ознаки тодішнього добробуту. Крім стратегічно спаленого при захисті Козельська (назва його багато про що свідчить, наприклад, про його вартість).

Ми дали можливість перемагати, а вони обрали ханський бакшиш. Ми жертовно дозволили олігофренічному піроманові спалити Київ лише задля того, щоби дати змогу розвинутись райцентру на гнилих берегах Яузи. І що? – Москву ганебно не захистили перед інспекторським рейдом кількох ескадронів ординських рейтарів.

А всі наші спроби зміцнити серце новопосталої держави, розбудувати інституції відкритого суспільства зустрічались з нерозумінням та небажанням тубільців. Ми всіляко розвивали та підтримували Новгородський форпост демократії, навіть запросили німецьких консультантів із католицької місії. А замість вдячности – кінний гокей на Чудському озері.

Те саме повторилося в історії з корсиканським романтиком, який ідеально надавався на окультурення. Навіть французьку засвоїв. Ми намагаємося сприяти рускім досягнути довгоочікуваної вестернізації, прокладаємо рятівні мости, робимо через австріяків підставний програш під Австерліцем, підманюємо Наполеона ближче, а вони чергового разу здають Москву. Робимо все, щоби підготувати простори росийского мислення до Европейського дискурсу, а росийскі послідовники тактики азійської війни палять своє сакральне серце. І, як зазвичай повелося, тікають до “раніше підготованих укрепрайонів”, які, щоправда, міняють довільним чином. Безперечно, вони мали запасний варіянт, який нам, на щастя, вдалося заблокували – спалити всі основні міста перед Уральськими горами, імператорську юрту розкинути за Волгою, розпочати черговий відлік руско-монгольської дружби й активізувати визвольну партизанку під Архангельськом. Коли постала загроза сього, ми мусили терміново зривати постачання харчів і теплого одягу Бонапартові, щоби не відігнати переляканого “непереможного руского стратега і тактика”, славного кривого фельдмаршала, аж до Аляски. Себто ми пропонували рускім очолювати процеси, а нам їх замість цього завертали невдячно збоченим чином. Ми фінансуємо ідеальний проєкт упровадження автентичних европейських цінностей “Наполеон”, заощаджуємо гроші імперського уряду колонії, а потім іще за свої кревні маємо фундувати Варшавський конґрес. Ми Росиї – повну европеїзацію задурно, апріорно виграшну війну в кишеню, провід над усіми можливими ідеологемами, а хитромудрий кацапський “рятівник”, геніяльний Місько Кутузофф здає Москву. Замість створення французьких поселень у Середньому Нечорнозем’ї вимерзлими галлами гатять Березину. І потім то оспівують як феєричний геній рускої зброї. Наші ґеополітичні ходи підвисають через руйнування продуктивної комбінації. Мало того, скільки було втрачено грошей українських акціонерів на ті всі гопси, скільки ґрантів розкрадено, та ще й якої колосальної шкоди було заподіяно нами ж таки формованій мітологічній свідомості рускіх. Ми всіляко підтримуємо руску національну гордість (яких би абсурдно ксенофобських рис вона не набувала), боремося з їхньою меншовартістю, а вони мазохістично самозаперечуються. Ми даємо можливість експлуатувати міт про неможливість захоплення Москви, а її радо або здають або палять.

Україна подарувала можливість підкорити священний Константинополь. Олег протоптав шлях, на пальцях продемонстрував, що до чого і як, розробив усю необхідну методологію, а князі московські ганебно віддали цю нагоду хрестоносним прочанам і, врешті-решт, туркам. Ми постійно пропонували можливості увічнити росийську славу, а їх бездарно розбазарювали. І так на кожному кроці – всю свою історію українці дарували сусідам то чорноземи (замість їхньої обробки рускіє починали окупацію Сибірських земель), то европейський вибір (тоді вони починали прорубувати вікно до Европи крізь Китайську браму), то елементарний слов’янський провід (тому побратимів прагли якнайстаранніше винищити). На кожному кроці спостерігається неспроможність використати нашу щедрість і скромність. Ми запрошуємо зі Шкотії консультантів-миротворців (а-ля Кривоніс) – нам ганебні інтриги. Ми відриваємо від серця царевича Дмитра, який міг врятувати загальний стан справ Московської стадії “Руского проєкту”, а на дяку вивертають Сусаніна і несповна розуму Мініна з Пожарським. Ми жертвуємо цвітом козацтва для перемоги ліберальних цінностей шведських гуманістів – нам облудні звинувачення у зраді. Це все одно, що звинувачувати Францію у зраді інтересів Камеруну. Сеньйор апріорі не може зрадити васала, останній лише може неправильно витлумачити дії свого ідейного провідника. Щонайсмішніше, Мазепа з Петром обидва були реалізаторами нашого проєкту вестернізації росийських земель, і все йшло добре, доки в Романова не почали проявлятися наслідки в молоді роки почеплених пранців (Luis). Лікування було, на жаль, мало результативним, а останні п’ятнадцять років його правління були позначені важкими наслідками як для рускіх, так і для всіх їхніх сусідів. Бо на останніх стадіях колишній генеральний менеджер став надто непередбачуваним і тому швидко помер.

Усі намагання прикластися до витворення національного генія на східних кресах України сходили на пси, бо чудь-мєря-весь обирала кумис-гашиш і пєльмєні. Ми засилаємо місіонерів, а у відповідь метушня старообрядців. Ми бароко, реформацію та унію, а відповіддю – Разін, Пуґачов і Аввакум. Ми, напружуючи сили для порятунку Росиї, духовно настановляємо хасидів, а вони їм – межу осілости. Ми всіляко сприяємо відродженню і розвитку братніх турко-татарів (віддаємо дівчат у сераль, а хлопів у яничари), а нам засилають сербських колоністів-окупантів. Ми позичаємо пророка Шевченка для формування росийської духовности, а його невдячно засилають стерегти солончаки дідько-знає-де. Ми – Сковороду, а виявляється, що росийский геній потребує актуалізованого втілення в етіопському імміґранті. Ми старанно обробляємо та розбудовуємо Холмщину та Підляшшя, а рускіє їх роздають як виграші в казино. Ми в критичний постзаколотний момент рятуємо ідеї федералізму, а нам – більшовиків. Ми створюємо заповідну ЗУНР, перехідний варіант до центральноевропейської демократії, а її віддають під пацифікаційне вдосконалення, згідно з приписами “братньої” любови за Пілсудським. Тобто в усіх починаннях, коли ми брали на себе найважчий тягар, рускіє псували все, що могли, а може, навіть і більше.

Під час десяти років перехідного періоду Росиї 1991-2001 ми пішли для неї на колосальні поступки в усіх галузях суспільно-економічного буття. Усвідомлюючи, що після виведення наших управлінських ресурсів зникне тринітарна взаємна опозиція ідеологічних конкурентів – США, Совєцького Союзу та Китаю, а мешканці так званої “Rassijskaj Federacii” опиняться в колапсі повної розгублености через умови нового економіко-політичного ладу (3). Тому для запобігання зникнення нашої ресурсної потуги (якою є Росия) з неминучим повним дефолтом за нашими ж векселями, очевидними чи неафішованими, ми пішли на свідомі жертви. Ми віддали більше, ніж усе, для сприяння стабільності росийского соціуму, потрошки скеровуючи культурологів-добровольців на Кавказ (4).

Ми створили всі умови задля російського економічного дива за український рахунок, а вони розкуйовджують рештки системи. Ми всіляко плекаємо абщепонятне есперанто, а нам дорікають вивченням нашого “етнічного суржику”. Ми знімаємо серіали та роздаємо грошенята московським безробітним політтехнологам, які не можуть відпрацювати і квитків додому. Ми навіть у свої Президенти обираємо хлопа з етнічно рускою дружиною. На кожному кроці ми йдемо на жертви і поступки в надії витягнути заповідану сізіфову каменюку на гору. І що? Вона, триклята, паде нам на голови.

Отже, мало того, що ми дали життя й усіляко підтримували міт про наявність такої окремої величини, як Росия, то ми його ще мусили підтримувати за свій рахунок. Не лише несли хворобливого карлика на раменах своєї історії, та ще й годували його своєю печінкою. Складається враження, що історична місія українців – дбати про розвиток північних народів шляхом угноєння їхніх пасовиськ своїми тілами. Ми створюємо києвомогилянські академії, щоби потім гичка від ягелю на костях студіозусів виростала вищою за Святу Софію. Ми плекаємо Кирила та Методія і вчимо грамоти сусідів, аби нам потім удосконалювали правопис шляхом спрощення.

І потроху в Української Ради директорів і генеральних реґіональних керуючих визрівало розуміння, що прийшла пора дати волю вічно лаптєносному народові. Ми ніц не в змозі сприяти місії його окультурення. Ми його тягнемо до Европи, а він мусить неодмінно туди входити разом із півторамільярдною громадою китайських поступовців. Ми програли з чистим сумлінням, бо зробили все, і навіть більше. “Рускій проєкт” України постає суцільним топосом поразки. Треба визнати, що всі колосальні спроби порятувати цей проєкт слугували лише звеличенню харитативного подвигу українців. Себто ми себе закарбували у віках як найжертовніша потуга, що шляхом самозаперечення просувала свій артефакт – Росию. Наша безкорисливість була би гідна наслідування і самарянами. Ми навіть витіснили свою національну ідентичність на манівці новопосталої “рускої соборности і софійности”.

Після проведення десятилітнього експерименту, своєрідного випробувального терміну на зрілість, стало зрозумілим, що без допомоги з боку України становлення Росиї неможливе. Ані виграти жодної воєнної кампанії, ані створити конкурентноспроможного майонезу чи авта. Але, дослідивши суспільні настрої в Україні, стало зрозуміло, що момент лікування росийского тіла коштом українських платників податків давно минув. Усе, що змогла вициганити росийска влада, то це відіслати до Києва по консультації та вказівки колишнього росийского прем’єра ґаспадіна Чєрномирдіна. Ця людина, якій планували доручити керівництво (президентуру) Росиєю, виявилася набагато здібнішою. Тому їй було запропоновано піти на підвищення – очолити архіважливий консультативний центр (для прикриття – дипломатичне уповноважене представництво) в Україні. Внаслідок того, що у світі точиться боротьба за ринки росийских копалин, було вирішено перенести резиденцію росийского керівництва до Києва для надання порад та роз’яснень з приводу наріжних питань. Оскільки довіряти системам навіть кодованого зв’язку небезпечно, до того ж Американські Штати виявились мстивими, – згадаймо, що їхньою відповіддю на веселу атракцію з пані Лєвінскі були трагічні події зі зниклим журналістом. До того ж безпосереднє спілкування з чільними представниками Української Ради директорів, членами Римського Клубу, надзвичайно підвищувало продуктивність діяльности росийскої місії. Безперечним досягненням росийскої дипломатії було отримання дозволу на проголошення 2002-го роком України, щоправда, на цій підставі просили дозволу впровадити другою державною мовою федерації українську (це питання поки що розглядає Національна Консалтинґова Рада Всесвітнього Українства). Завдяки проявленій лояльності в комплексі перемовин було ухвалено підвищити статус посланника – врученням йому козацьких реґалій (5). Що й відбулося на Хортиці.

Ми не створили Росиї найголовнішого – національної ідеї. Головним моментом убезпечення нашого проєкту в разі можливих форс-мажорних обставин якраз і була наявна поліетнічність Росиї та неможливість нав’язувати решті народів-членів федерації лише росийского взірця культури. Бо Росия вирізнялася позірною культурною слабкістю і послабленим псевдослов’янським етносом, кращі людські кадри якого ми перекидали для окультурення та підготовки до сприйняття европейських цінностей на схід і південь Української республіки (в совєцькій стадії). Водночас ми накопичували резерви европеоїдного населення. А спекатись надлишку дешевої робочої сили з економічно нерозвинутих країн, від якого потерпає Европа, ми вирішили одним геніяльним і тому простим ходом. Тямущі економісти підтвердять, що період із кінця вісімдесятих до початку нового тисячоліття, позначений економічними лихами та загальною нестабільністю в постсовєцькому просторі, утримувався таки штучними методами. Справді, ми витратили масу зусиль задля гальмування налагодження соціо-економічної ситуації. Проте ми зберегли території та громадянський спокій. Ми штучно дозволили збуритись хвилі злочинности й експортували її на Захід. Наші маніпульовані бандити були найкращою антирекламою українських земель, і дозволили дотримуватись необхідної політики щодо різного штибу еміґрантів, поселенців та заробітчан. Ми зуміли так перестрашити пересічних европейців, що могли б у цьому позмагатись з албанцями. Европа, з острахом сприймаючи наших у себе, дуже обережненько інтеґрувалась сюди. Ми, не вживаючи жодних адміністративних заборон, не постали драконівською державою і водночас змогли налякати армаду безробітних і тих, що прагнули легкої наживи в зоні нашого впливу.

Після завершення росийского проєкту настала пора оголосити новий курс, спрямований на удосконалення Европейської спільноти, яка, безперечно, досягла значних успіхів, що, однак, не вражають при порівнянні з державами Північної Америки. Европа, що завжди болюче ставилась до національної самоідентифікації, зараз потерпає від загрози перетворення на афро-азійський субкультуральний полігон. Европейські країни потребують термінового поповнення ресурсів працездатного населення, оскільки демографічна ситуація насправді загрозлива. При нараді з представниками українського консорціуму була висунута пропозиція дозволити українським робітникам працювати на Европейському ринку праці без обмежень. Ця пропозиція поки що нами заморожена через явну загрозу відтоку дбайливо збираного людського ресурсу. Статус першокласного тягла при розбудові европейської співдружности – це не може влаштувати тих, хто дбайливо зберігав те, що в Европі якраз відсутнє. Ми будемо торгуватись. Чомусь виникає хибне враження, що Україна про те лише і мріє, щоби розвивати підстаркувату цивілізацію. Ми вестимемо паритетні домовленості, наприклад, нам сприяють перевести наші активи та пасиви зі стадії заморожено-недіючих до рівня повноцінного европейського еквіваленту. Увести українську економіку з пільговим режимом до співдружности за рахунок останньої. Працьовитість африканських хлопців відома в усіх країнах, де вони зараз байдикують на соціялі, час від часу відстрілюючи одне одного через наркоторговельні непорозуміння. Тому Европі необхідне влиття тих, хто протягом сотень років плекав генетичний потяг до праці. Залучення східноевропейських (читай центральноевропейських) держав лише частково вирішує стратегічне питання про людський резерв.

Можна нашвидкуруч нагодувати м’ясом лише голляндських корів усю Азію чи Росию, та це не порятує від сказу. В Европі назріває системна криза, яка вже не вирішується в межах однієї технологічної парадигми. Азія чи Північні Штати розвиваються набагато швидшими темпами, ніж спільноевропейська альтернатива. Нарощування технологічного темпу не означає якіснішого націотворчого прогресу. Можна продукувати кубічні кілометри недозрілого м’яса вирощених на штучних гормонах курчаток, а потім дивуватись з причин сракатости ожирілих американок (6). Себто якісна їжа дуже дорога, а прохарчуватись ерзац-продуктами – справа нехитра, проте небезпечна. І це вже не є питанням виключно технологічним. Ми створили єдину прийнятну для порятунку в умовах ґлобалізації екосистему та систему суспільного регулювання. Було зроблено все, щоби зробити українців найздоровішою нацією у світі. Аж тут на тобі – Чорнобильська катастрофа (7).

Українська модель демократії вже повністю запозичена Ізраїлем, яким успішно впроваджується на територіях Палестини, її впроваджують на практиці Американські науковці зі Збройних сил в Афґаністані й Іраку. Українське громадянське суспільство має всі підстави ввійти до анналів світової політології як взірець суспільства з формуванням підсвідомого розуміння юридичних наслідків у всіх без винятку своїх громадян (перевірка, арешт, конфіскація, тюрма чи підозріла смерть). І це за умови незнання законодавчої конкретики як представниками всіх ланок влади, так і пересічними громадянами. Чуття закону піднеслося до інстинктивного щабля. Але не будемо надто вихваляти себе та перебільшувати заслуги нашої ментальности.

Сучасна ситуація взаємин Росиї та України характерна черговим, дещо комічним наповненням. Тоді як український капітал спрямовано на розвиток технологій (літакобудування, танкобудування, електронно-обчислювальних систем тощо), відповідно, звільнилося місце на вітчизняних менш перспективних ділянках. На їхній розвиток і йдуть росийскі гроші. На перший погляд, це виглядає як до певної міри викуповування галузевих секторів української економіки. Але навіть при поверховій аналізі стає зрозумілим, що це йде останній лише на користь. Оскільки вивільняє українські фінанси для вливання в систему західного господарювання. Водночас ми заробляємо на цьому та ще й маємо можливість давати кваліфіковану освіту українському персоналові.

Отже, поки ми переорієнтовуємо свої потужності на проєкт “посилення Европи” колишній проєкт продовжує лапати нашу тінь. Ми прагнемо пристосувати його до умов нового світу, а він повторює майже один до одного свої помилки 1914 року (8). Але є надія, що колись він, подолавши свій комплекс меншовартости, стане гідним вкладених у його розвиток українських зусиль.

---

Посилання та зауваження:

1. Треба зазначити, що ліберальні українці відхилили перспективну пропозицію хозарів (піклуючись про передбачуваний ксенофобський стрижень національної гордости планованих “рускіх”) сакралізувати схід крізь призму юдейського ножа для обрізання. Уявіть собі обрізаних рускіх борців із жидами та масонами в чорних сорочках і бородатих московитів у ярмулках в обстоюванні ідеї соборного єднання всіх обрізаних слов’ян. Чи погроми з радісними вересками: “Бєй попов, спасай Расею”. Щоправда, це мало місце при переході проєкту Росия до стадії “Совєцький Союз”. Проте не з нашої вини. Отже, хозарські подарунки відхилили, піклуючись виключно про амбіції абориґенів-реалізаторів проєкту. Замість пейсів – бороди, нам не шкода.

2. Кісь Р. Фінал Третього Риму: Російська месіянська ідея на зламі тисячоліть. Львів: Місіонер. – 1998.

3. Ось що пише з приводу планів включення залишків постсовєцької системи до світових структур такий авторитетний німецький дослідник Аналітичного центру Шиллер-Інституту, як Міхель Лібіґ: “у 1989 році з’явився новий історичний шанс політичного співробітництва й економічного розвитку в континентальній Европі та Евразії. Ліндон Ляруш розробив концепцію “загальноевропейського економічного будівництва від Атлантики до Уралу” з використанням промислового потенціялу виробничого трикутника: Париж, Берлін, Відень. Зосередившись здебільшого на великих проєктах розвитку інфраструктури і високих технологій Третьої промислової революції, східноевропейський економічний простір треба було широко модернізувати. Цей економіко-стратегічний пакет у період між 1989 і 1992 переріс у концепцію моста між евразійськими країнами, тобто у програму економічного й інфраструктурного розвитку всієї Евразії”. Цит. за: Лібіг М. Стратегічний контекст сучасного іррегулярного ведення воєн // Ї. – Ч. 25.

4. Участь УНА-УНСО в Кавказьких подіях була спершу спрямована на дотримання стабільности в реґіоні, оскільки завдяки недолугій політиці свого уряду Росия могла перетворитися на палаючу палату божевільних у туберкульозному диспансері, де хворі, розбігаючись містом, розносять смертельні бацили. Тому хлопці з УНСО, загостривши, мали локалізувати критичну ситуацію.

На Кавказі мала вибухнути війна, яку рускіє мали вигравати. Були докладені титанічні зусилля, спрямовані на збереження територіальної цілісности ресурсної бази України. Пророблявся варіант із Татарстаном, але радше за все ту війну геніяльні рускі полкофлотоводці прогоцали би. Тому зупинилися на маленькій Ічкерії. Завдяки лобіюванню інтересів генерала Дудаєва в Республіці залишилася величезна колекція різноманітної зброї, навіть літаки. Водночас вигідно розташована Ічкерія була надто ласим шматком для початківців-олігархів оточення Єльцина. Війна була неминуча.

Усім відомі особливості ведення рускімі війни – нагромаджувати трупи виключно власних солдатів і поґвалтованих ними ж дівчат. А виграшної битви подарувати для мас-медія не могли. Роздмухування слави захоплення Бамута смішить людей тямущих. Ось як це оцінив прогресивний український культуролог, етнограф, екс-провідник УНА-УНСО Д.Корчинський у бесіді з О.Чаленком, журналістом Part.org.ua: “Кількість сил із росийского боку, задіяна у війні, абсолютно неадекватна їхнім успіхам. Необхідно уявляти географію Чечні. Пересічне середнє місто Ґрозний менше, ніж обласне місто в Україні, менше, аніж Біла Церква. Уявіть собі, що Білу Церкву оточують тиждень, два тижні, місяць, два, всією цією масою військ. Тобто вся ця руска неефективність, невдачі подаються всім як друга Куликівська битва. З цього можна зробити висновок, якщо до того ж екстраполювати нинішні події в Чечні на ті історичні, що, радше всього під час Куликівської битви руским протистояло всього 15 татар. І до того ж, уся ця війна йде з перемінним успіхом. Вона настільки неефективна і так жалюгідна з росийского боку, що це може лише мене надихати. Тому, що рускій мобілізаційний ресурс уже майже вичерпано. 2 млн. збройних сил Росиї та менш ніж 500 тис. населення Чечні. Тобто рускіє воюють нездало, публіка жалюгідна, кількість жертв увесь час збільшується з їхнього боку, і це свідчить, що насправді можна ефективно протистояти бюрократичній машині і в війні, і в мирний час. А генерал Шаманов? Я прочитав у журналі “Медведь”, що це видатний полководець. Він узяв Бамут практично безкровно... Він – ніхто. Де він проявив ці свої таланти полководця? Нема жодного істотного успіху. Розумієте, що таке Бамут? 15 дворів. І це за такої необмежености ресурсів. До того ж, вони використовують набої, які за потужністю вже можна зіставляти з ядерними. Вакуумна бомба – це дійсно страшно. Зрештою, найнеприємніші пережиття, можливі для людини – це авіабомбардування. Все, що може бути найгіршого у житті – це авіабомбардування. А коли це роблять вакуумними бомбами об’ємного вибуху, то це взагалі треба піднести у квадраті. Так ось, не обмежуючись в ресурсах, найлегше захопити там 15 будинків і за це отримати героя Росиї та вважати це свідченням якогось там військового таланту. У таланта це не може викликати нічого, крім сміху. Сучасні війни виграють не гарматами, а телекамерами. І насправді заслуга тут не Шаманова. Насправді героями Росиї треба було би зробити тих людей, які опікуються зараз інформаційною підтримкою операції федеральних сил у Росиї. Вони є справжніми полководцями”.

І от, замість виграшної війни рускіє розвезли ганебну криваву м’ясорубку. На українських спостерігачів, які з неофіційною місією перебували у складі корпусу “Прометей”, довелося впливати адміністративно, аби не розпочати переможний план “Дельта Украніка”, що полягав у повітряному перекиданню їх і Залізної дивізії Підкарпатського воєнного округу на Кубань. Але це би означало фактичне зникнення Росиї як суб’єкта політичної шахівниці через очевидне повстання членів федерації, яке готував Конгрес Поневолених Народів, очолюваний пані Ярославою Стецько. Та громадянська війна, ще раз наголосимо, не входила в українські плани у зв’язку з неможливістю одномоментного повернення витрачених на проєкт Росия українських ресурсів.

5. Щонайкумедніше, залучатись подібною підтримкою-визнанням практикувалось віддавна, наприклад, у 1773 році під час українсько-турецької війни трапилась майже така сама історія, – Запорозький Кіш видав атестат на імя М.І.Кутузова: “За його бажанням (підполковника М.І. Кутузова), війська Запорізького Низового в курінь Криловський прийнят і для всегдашнього його при сьому війську ісчєсленія до компутів військових вписаний, а для вірності в тому і сей атестат йому №127 ... при підпису нашому і військовій печатці видати повеліли... З Кошу 1773 р., січня 30 дня” – ЦДІА України ф. КЗС, с. 232, а.18.

6. Це не є ожирінням в українському сенсі, а є радше свідченням порушеного гормонального обміну, бо штучні гормони при вживанні відповідної продукції мають властивість робити мікрозаколот в організмі та витісняти природні.

7. Виникнення аварії на Чорнобильській АЕС було безпосередньо пов’язане з конкурентною боротьбою на енергетичних ринках і було дбайливо підготовленою піар-диверсією з залученням надпотужних засобів її розкрутки.

8. М.Лібіґ вважає, що “усі ці промови про “небезпеку четвертого райху” Лондон і Париж використовували з метою, щоби спочатку розв’язати, а потім виправдати криваву агресивну війну Сербії проти Словенії, Хорватії та Боснії-Герцеґовини і, таким чином, водночас загнати впливові кола Росиї в просербську “панславістську” пастку, яка вже одного разу обернулася для Росиї катастрофою в 1914 р.”.