Сандра Ліпшіц Бем

Маскулінність – фемінність

Про статеву диференціацію

© Sandra Lipsitz Bem, 1993

МАСКУЛІННІСТЬ–ФЕМІННІСТЬ

Наукові дослідження на тему інверсії статі та сексуальности поділилися на дві незалежні галузі: перша стосувалася гомосексуалізму як сексуальної орієнтації, а друга – маскулінности і фемінности психіки особистости. Теорія, що займається гомосексуалізмом як сексуальною орієнтацією, успішно затаврувала всякі сексуальні відхилення від обов’язкового сценарію маскулінности й фемінности, а теорія про чоловічі й жіночі аспекти психіки особистости, хоч і не мала так добре розвиненої наукової бази ні з боку психоаналізу, ані з боку будь-якої іншої галузі, спромоглася знеславити різні позасексуальні відхилення від цих сценаріїв.

У ХХ столітті у психології й психіатрії виникли принаймні три окремі напрями, що займаються витворенням полярно протилежних ґатунків теорії про зв’язок між статтю тіла й різновидом психіки. Один із них займався оцінкою ступеня маскулінности й фемінности певного індивіда, другий – лікуванням порушень, пов’язаних із самоідентифікацією з протилежною статтю, та їх профілактикою, зокрема “транссексуалізмом”, а третій – розвитком маскулінности й фемінности у “нормальних” дітей.

ОЦІНЮВАННЯ МАСКУЛІННОСТИ Й ФЕМІННОСТИ

У Х1Х столітті були дуже популярними теорії, що мали обґрунтувати нижчевартісність жінки, котру як науковці, так і дилетанти вважали цілком очевидним фактом. У відповідь на ці теорії – мізогінічні й біологічні – дві з-посеред перших жінок, що отримали докторати з нової галузі, якою була на той час експериментальна психологія, Хелен Томпсон Вуллі (Helen Thompson Woolley) i Лета Стеттер Холінґворс (Leta Stetter Hollingworth) зрештою використали силу цієї емпіричної науки для прозорого й об’єктивного розгляду проблеми диференціації жінок і чоловіків.

1903 року вони представили попередні результати своїх надзвичайно старанно проведених лабораторних досліджень проблеми диференціації чоловіків і жінок з точки зору інтелектуальних, чуттєвих, моторичних та емоціональних здібностей і опублікували першу з багатьох оглядових статей, у яких накопичували й систематизували результати усіх проведених у психології досліджень цієї проблеми. Представлені ними результати були так добре підтверджені документально, а їх виклад такий логічний, що навіть через 33 роки психолог Левіс Терман (Lewis Terman), творець Стенфордської шкали Бінета, мусив визнати, що в них була показана “принципова рівноправність статей (...) стосовно до загальнозрозумілої інтеліґенції й більшости специфічних здібностей”, таких, як “музичні, артистичні, математичні і навіть механічні здібности”.

Визнаючи принципову рівноправність статей, Терман однак зовсім не мав на увазі того, що представники кожної цілком тотожні з точки зору “типу особистости” чи “темпераменту”. Якраз навпаки. Навіть прочитавши всі праці Вуллі і Холінґворс, Терман був настільки переконаний, що статі ділить основоположна різниця, котра стосується засобів вираження інстинктів та емоцій, а також відчуттів, зацікавлень, основних позицій і моделей поведінки, похідних від цих засобів”, що взявся раз і назавжди документально підтвердити цю різницю шляхом опрацювання першого тесту “маскулінної й фемінної свідомості”.

Герман Терман вважав, що існує ще один привід для розробки такого тестування, яке допоможе йому локалізувати популяцію “виродків”, з-посеред яких переважно й “рекрутуються гомосексуалісти”. Прагнення Термана дефініювати “ступінь інверсії сексуального темпераменту” явно випливало з описаної мною традиції досліджень природи родових девіацій.

З метою створення першого тесту маскулінности й фемінности (“M-F тест”) Терман і його співробітниця Кетрін Кокс Майлз (Catharine Cox Miles) дослідили сотні рис, котрі могли відрізняти мужчин від жінок. У самому лише тесті їх виявилося 455, причому таких, на які чоловіки й жінки відповіли по-різному. Це вказує на те, якою була специфіка тесту.

У частині, що стосувалася зацікавлень, можна було отримати “жіночі” бали за любов і “чоловічі” за нелюбов до: опіки над іншими, книжки “Ребека з ферми Саннібрук” (“Rebecca of Sunnybrooc Farm”), дітей і шарад. “Чоловічі” бали можна було отримати за любов, а “жіночі” за нелюбов: до військової служби, “Робінзона Крузо”, людей, котрі голосно розмовляють і ходять на полювання. У частині, що стосувалася інтровертности й екстравертности, тестовані отримували “жіночі” бали за підтвердження й “чоловічі” за заперечення, що “майже завжди воліють, аби хтось інший брав на себе ініціативу”, що вони “звертають особливу увагу” на те, як одягаються, а також, що “часто бояться темряви”. Отримувалися “чоловічі” бали за підтвердження й “жіночі” за заперечення, що тестовані “радше не пропадають” за купіллю, що в дитячому віці були “винятково неслухняними”, що “можуть стерпіти такий самий біль, як і інші”, а також, що “школа не була приємним місцем”.

Принцип підбору цих питань був такий, що було заздалегідь відомо, які з відповідей і в яких частинах тесту будуть більш характерними для мужчин, а які – для жінок. Таке розрізнення між типово чоловічими й типово жіночими відповідями і стало підставою для підрахунку балів у тесті Термана i Майлз. Тестовані отримували “жіночі” бали за відповіді, на думку авторів, типово жіночі, а “чоловічі” бали – за типово чоловічі. З метою отримання результату від “чоловічих” балів віднімали “жіночі”. Така методика підрахунку балів ставила маскулінність і фемінність на двох протилежних кінцях однієї осі. Це означало, що люди стосовно окремої риси, переліченої в тесті, а також стосовно тесту в цілому мусять бути або маскулінними, або фемінними (а точніше – типово чоловічими або типово жіночими) і не можуть бути одночасно чоловічими й жіночими.

Використана Терманом та Майлз методика вступного тестування багатьох рис, а потім урахування в тесті лише тих, котрі емпірично відрізняли чоловіків від жінок, дала їм можливість ствердити, що статі розрізняються з точки зору “чоловічої й жіночої свідомости”. Питання тесту настільки відрізнялися, що лише близько 10 з 1000 протестованих осіб отримали результати, близькі до середньостатистичних, отриманих представниками протилежної статі.

Розробляючи тест на маскулінну й фемінну свідомість, Терман і Майлз вважали, що впорядковують поняття маскулінности й фемінности з такою ясністю і точністю, з якою дещо раніше тести IQ впорядковували питання інтелекту. Насправді ж їх тест зробив значно більше. Можливо, й cамі того не усвідомлюючи, своїм тестом Терман і Майлз надали наукового статусу трьом проблемним принципам, що стосуються маскулінности й фемінности.

Вони утвердили матеріальне побутування інтелектуальної маскулінности й фемінности. Твердили, що це глибоко вкорінені і споконвіків наявні аспекти людської особистости. Хоча таке переконання панувало в західній культурі століттями, однак лише тепер, уперше в історії, був створений науковий тест, що вимірював ці аспекти, а також віддзеркалював їх результат. Маскулінність і фемінність стали “справжніми” ознаками, існування яких у всіх людей було науково підтверджене.

В останні роки критики тесту M-F доводили, що він не вимірює ніяких глибоко вкорінених і споконвічних аспектів людської особистости, а лише прагнення індивіда до обов’язкових на початку століття культурних норм, що стосувалися маскулінности й фемінности. Близькі стосунки між змістом тесту і культурними нормами тих часів були однак так мало істотні для Термана і Мейлз, що навіть не згладили їх переконання в безсумнівній реальности маскулінности й фемінности. Вони твердили, що

(...) Маскулінність і фемінність – це важливі аспекти людської особистости. Не можна вважати, що вони надають особистоти лише зовнішнього колориту та специфіки. Вони ж бо радше є одним із небагатьох ядер, довкола котрих поступово витворюється структура особистости. Контраст між маскулінністю й фемінністю, очевидно, так само глибоко вкорінений чи то природою, чи вихованням, як і кожний інший елемент людського темпераменту.

Окрім надання матеріального побутування поняттям маскулінности й фемінности, Терман і Мейлз здійснили поляризацію цих понять, стверджуючи, що вони є взаємовиключними двовекторними кінцями однієї й тієї самої осі. Ця поляризація вплинула на встановлення результатів тесту і – що найважливіше – дала наукове й психологічне обґрунтування традиції поглядів, що існують два і лише два взаємовиключних сценарії чоловічої й жіночої поведінки. Це, своєю чергою, означало, що вона забезпечила психологічне й наукове обґрунтування існуючому в культурі твердому переконанню, що особа може бути виключно чоловічої або жіночої статі, але ніколи не може бути сумішшю цих обох статей.

Терман і Мейлз бачили також безпосередній зв’язок між маскулінністю–фемінністю, гомосексуалізмом і психологічною нормою. Прийняття за основу принципу, що такий зв’язок існує, а відтак визнання, що особи зі “шкідливими” індивідуальними особливостями були саме тими, з середовища яких виходили гомосексуалісти, науково леґітимували не лише цькування гомосексуалістів культурою, але й більш загальне переконання, що будь-яке відхилення від того, що вважається чоловічим чи жіночим, – це психопатологія. Терман і Мейлз описували цей зв’язок так:

Найкраще поінформовані студенти, котрі займалися цією темою (гомосексуалізмом), вважають, що кількість чоловіків із такою сексуальною орієнтацією становить від 3 до 5%.(...) Тест M-F не вимірює гомосексуалізм у загальноприйнятому значенні цього слова, (...) а швидше ступінь інверсії сексуального темпераменту. І, очевидно, власне з осіб, “відмінних” саме таким чином і виходять гомосексуалісти. (...) Тест допоможе (таким чином) звернути увагу на аспекти розвитку відхилень, як, скажімо, тести на встановлення рівня інтелекту допомагають в оцінці випадків розумової відсталости. Сьогодні знаємо, що менш помітні випадки розумової відсталости можуть бути діаґностовані значно раніше, ніж це вважалося кількадесят років тому. І це саме стосуватиметься за якийсь час гомосексуалізму. Рання діаґностика цього відхилення особливо бажана, позаяк маємо всі підстави вважати, що дефекти індивідуальности можуть компенсуватися, і навіть певною мірою кориґуватися.(...) на даний час ніхто не знає, чи проблема індивідуальности з відхиленнями маскулінности–фемінности є передовсім проблемою для невролоґів, біохіміків та ендокринолоґів, а чи й також проблемою батьків та вихователів.

За тридцять п’ять років, що минули від часу публікації Терманом і Мейлз тесту M-F, психологи започаткували багато емпіричних досліджень так званих особистісних рис маскулінности й фемінности. Запропоновано принаймні п’ять чи шість нових способів оцінки цих рис. Чи не найвідомішим є Міннесотський Багатовимірний Ідентифікатор Індивідуальности. Проведено також серію емпіричних досліджень споріднених проблем у дітей та дорослих.

Емпіричні дослідження опиралися на три принципи, використані Терманом і Мейлз у їх тесті M-F: на принципі, що маскулінність–фемінність є основним виміром людської індивідуальности; на принципі, що маскулінність і фемінність є протилежними кінцями однієї й тієї ж осі, то ж ця особа може бути лише чоловічої або жіночої статі, але аж ніяк не поєднанням цих статей; а також на принципі, що будь-який відступ від традиційної маскулінности й фемінности є патолоґією.

ДЕКОНСТРУКЦІЯ МАСКУЛІННОСТИ Й ФЕМІННОСТИ

Усі наведені тут психологічні та психіатричні теорії на тему маскулінности й фемінности тим чи іншим специфічним чином патологізують відхилення, що стосуються роду, визнаючи “нормальним” лише такий стосунок до вимог культури, за якого певна стать тіла відповідає певному типові психіки. Теорії на тему визначення маскулінности й фемінности не тільки представляють стать як двовекторну категорію, але й заперечують усіх, хто відходить від норми маскулінности й фемінности, стверджуючи, що власне з такого середовища виходять гомосексуалісти. Теорії на тему відхилень статевої ідентичности виразно патолоґізують дітей і дорослих, котрі не досягають відповідности статі тіла родові психіки, якого вимагає культура. Натомість теорії на тему сексуального розвитку “нормальних” дітей трактують традиційне сприйняття статі у ранньому дитинстві як неминучий наслідок перехідного періоду між природним сприйняттям дихотомії чоловіче – жіноче і природним пізнавальним процесом дитини, яка перебуває на передопераційній стадії розвитку.

Практика плекання конформізму статей і патологізації їх нонконформізму процвітала у психології аж до початку сімдесятих років, коли фемінізм міцно утвердився як у психології, так і в культурі. Приблизно у той же час незалежно одна від одної багато феміністок-психологів – включаючи й мене – почали порушувати проблемні питання про принципи маскулінности й фемінности. Деякі зі сформульованих ними висновків і донині височать етапними віхами на тлі зростаючої з кожним днем критики цих принципів.

1970 року Інґе Броверман (Inge Broverman) зі співробітниками емпірично довела (але й водночас піддала критиці) існування застосовуваного клінічними психологами, психіатрами та працівниками соціальної сфери подвійного стандарту психічного здоров’я, який виразно нагадував стереотипи сприйняття статей, що на той час панували в американській культурі. Я почала проводити теоретичні й емпіричні дослідження на тему андрогінности у 1971 році, розробивши Анкету Сандри Бем (Bem Sex Role Inventory – BSRI). Через два роки, у 1973 році, Анна Константінопль (Ann Constantinople) опублікувала критику всіх тестів маскулінности–фемінности, розроблених до 1970 року, а Джейн Блок (Jeanne Block) – статтю на тему андрогінности, котра опиралася на її власні довготривалі дослідження. 1974 року Джанет Тейлор Спенс (Janet Taylor Spense), Роберт Нельрайх (Robert Helmreich) і Джой Степп (Joy Stapp) представили розроблений ними тест, який оцінював андрогінність – Анкету Індивідуальних Рис (Personal Attributes Questionnaire).

Хоча поняття андрогінности й зустрічало на своєму шляху багато проблем, ранні теоретичні роботи та емпіричні дослідження цієї проблеми зовсім по-новому потрактували узвичаєні в психології роками принципи маскулінности й фемінности. Позаяк ці перші праці були істотними з погляду феміністичної критики поляризації родів у психології, розгляну їх тут детальніше. А потім займуся дослідженнями, метою яких було скасування понятійних обмежень андрогінности.

Анкета Сандри Бем – це щось на зразок письмового автотесту, у якому досліджувана особа за семибальною шкалою повинна визначити, яка з шістдесяти наведених рис найкраще її описує. Двадцять із запропонованих рис – це риси, які в нашій культурі вважаються типово чоловічими (наприклад, самовпевненість, незалежність), інші двадцять – риси, типово жіночі (наприклад, лагідність, вирозумілість), а решта – це так звані “наповнювачі” (нейтральні риси). Респондентові про цю класифікацію нічого не відомо. Хоча й BSRI може видаватися стандартним тестом на оцінку маскулінности й фемінности, його деякі риси кидають безпосередній виклик трьом основним принципам, відстеженим нами раніше, – тим, що були загальноприйнятими аж до часів Термана й Майлз.

По-перше, і, можливо, найважливіше, чоловічі й жіночі риси були вибрані для введення у тест не за тим, як оцінюють себе самі чоловіки й жінки, а на підставі того, що на початку сімдесятих років уважалося стандартом маскулінности й фемінности в американській культурі. Особи, які обирали з-посеред багатьох зібраних характеристик риси, що мали опинитися в тесті, були, таким чином, – уживаючи термін з антропології – “вродженими інформаторами” про культуру, котрі оцінювали кожну з рис не з огляду на те, наскільки вона описувала їх самих, а за тим, як вона описувала чоловіків чи жінок американського суспільства “взагалі”. Ця процедура мала на меті встановлення маскулінности й фемінности радше в практиках культури, ніж в особливостях індивіда. Вона ставила під сумнів вироблене Терманом і Майлз твердження, що маскулінність і фемінність є основним покажчиком людської особистости. Крім того, така процедура узгоджувалася з концепцією традиційного з погляду роду, “статево типового” індивідуума, дефініція власної особистости і поведінка якого тісно пов’язані з обов’язковими для даної культури дефініціями стереотипів, що стосуються статі.

По-друге, у BSRI чоловічі й жіночі риси не трактуються як сукупности, які знаходяться на двох протилежних векторах однієї й тої самої осі, а як дві окремі, визначені культурою шкали: одна – маскулінности, друга – фемінности. Цей новий спосіб оцінювання дозволяв респондентам виставляти собі високі бали як за чоловічі, так і за жіночі риси, або ж низькі за одні і високі – за інші. Це заперечувало прийнятий Терманом і Майлз принцип, що особа має бути або чоловічої, або жіночої статі, але ніколи не поєднанням їх обох.

По-третє, BSRI порівнював осіб, визначених за статевою ознакою як типових, не зі статево “збоченими” особами, а з особами “андрогінними”. Андрогінні особи визначалися по-різному: (1) як особи, що використовували для самовизначення як чоловічі, так і жіночі культурні дефініції, або (2) особи, які для самоідентифікації взагалі не використовували культурних дефініцій статі. У кожному з цих випадків феміністки приписували цій групі позитивні якості, а це означало, що статево типові особи зовсім не мусять бути найбільш здоровими у психічному відношенні, а реально можуть бути “в’язнями випадку”. Така оцінка цієї групи ставила під сумнів основоположний принцип, прийнятий Терманом і Майлз, що нібито все, що відхиляється від стереотипів статі, було патологією.

Кожний респондент BSRI отримує стільки балів у графі фемінности, скільки зібрав разом жіночих балів, ідентифікуючи себе, і стільки ж балів у графі маскулінности, скільки всього зібрав чоловічих балів; а також стільки балів у графі різниці чоловічих та жіночих балів, скільки реально становить різниця між кількістю отриманих ним жіночих балів та кількістю чоловічих. На підставі різниці жіночих і чоловічих балів респонденти були визначені як статево типові особи, статево “відхилені” або андрогінічні, де мала різниця балів вказувала на андрогінність, а велика – або на типовість, або, навпаки, на нетиповість.

Згодом було прийнято рішення позначати терміном андрогінний/а осіб, у яких мала різниця випливає з малої кількости чоловічих і жіночих балів. Хоча це рішення й мало емпіричне обґрунтування, воно однак суперечило первісним принципам BSRI, який повинен був проводити диференціацію між двома групами індивідів: тими, що мали сильну мотивацію щодо утримання моделі власної особистості, котра відповідала культурним стандартам статі та поведінки згідно з цими стандартами (група статево типова), а також тими, для яких культурні стандарти статі не мають принципового значення ні для визначення власної особистості, ані для поведінки якимось визначеним чином (андрогінна група).

На той час я вважала і досі так вважаю, що поняття андрогінности, як жодне інше до нього, порушило питання про наявну в психологічних теоріях поляризацію родів. Так, як колись вважалося, що маскулінність і фемінність є визначниками людської особистости, так тепер стверджувалося, що вони є всього-на-всього культурними стереотипами, до яких ми, на свою біду, намагаємося пристосуватися. Якщо раніше вважалося, що психічно здорові чоловіки є чоловічої статі, а психічно здорові жінки – жіночої, то тепер стверджується, що особистість кожної людини може бути поєднанням чоловічих та жіночих елементів, ба, більше – що стандарти психічного здоров’я не повинні мати нічого спільного зі статтю. Зрештою, тоді як припускалося, що стать повинна детермінувати власну модель, яку сформує сама особа, а також схеми поведінки, які вона прийме, сьогодні вважається, що особистість повинна мати свободу вибору поведінки, відзначатися власним темпераментом, але найважливіше, що точний поділ рис і поведінки на два типи – чоловічий та жіночий – є принаймні проблематичний, якщо не аморальний.

Революційна природа поняття андрогінности була витримана цілком у дусі фемінізму початку сімдесятих років. Це поняття було тут же сприйняте психологами і водночас незалежно відкрите і сформульоване принаймні двома феміністками, котрі працювали в галузі літератури, – теоретиком літератури Кароліною Хільбран (Carolyn Heilbrun) і поетесою Адрієн Річ (Adrienne Rich). Кароліна Хільбран у вступі до своєї праці про андрогінність, яка простежувала “таємні стежки андрогінности” від її джерел в доеллінських мітах й аж до літератури ХХ століття включно, писала:

Звертаючись до своїх слухачів сорок п’ять років тому, Вірджінія Вулф стверджувала, що “коли тема дуже контроверсійна, а питання, що стосуються сексу, безумовно, до таких належать, – важко розраховувати на те, що ми скажемо правду. Ми можемо лише висловитися, яким чином ми дійшли до свого переконання у цій справі”. Свою думку я можу сформулювати досить ясно: я переконана, що порятунком для нас є відхід від сексуальної поляризації і кайданів родової категоризації в напрямку світу, в якому індивідуальні ролі і моделі поведінки можуть довільно вибиратися. Ідеал, до якого, як я вірю, ми повинні прямувати, найкраще описує поняття андрогінности. Слово, яке походить із грецької мови, andro (чоловік) і gyn (жінка) (...), має визволити особистість із обмежень стереотипів.(...) Воно дає особистости можливість вибору свого місця без постійного озирання на звичаї чи на стосовність своєї поведінки.

Адрієн Річ висловила свою думку віршем під назвою “The Stranger” (“Чужий”):

Виглядаючи, як виглядала й раніше, просто із серця
вулиці в сторону річки
йдучи річками алей
відчуваючи холод печер під асфальтом
бачачи спалахи світла на вежах
ідучи, як я йшла і раніше
як мужчина, як жінка, у місті
гнів мій пророчий, котрий очищає мій погляд
і дріб’язкове таке почуття милосердя
з гніву отого рожденне
коли я входжу у кімнату прямо з сильного похмурого світла
і чую я мову їх мертву
питають мене, хто я є
що ж я можу їм лиш сказати
що я андрогиня
що я живий розум
якого вам не описати
у вашій мертвій мові
загубленим іменником, замшілим дієсловом
лише в інфінітиві
мого наймення літери вписані під повіками
щойно народженого дитяти

Кожен, хто стежить за сучасною феміністичною думкою, знає, що поняття андрогінности майже відразу зустрілося з шаленою критикою. Тим-то в 1974 році Адрієн Річ і вилучила вірш про андрогінність з підготованої до видання збірки своїх творів. У 1976 році вона коротко скритикувала це поняття у своїй книжці “Of Woman Born” (“Про народжену жінку”), а 1978 року, у збірці “The Dream of a Common Language” (“Сон про спільну мову”) помістила новий вірш під назвою “Natural Resources” (“Природні джерела”), у якому назавжди викинула цей термін зі свого словника. Ось фраґмент цього вірша:

Є слова, котрих я вже ніколи не виберу
гуманізм андрогінність
Хоч нема в них ні сорому, ані боязні
в очах у стоїчних гнівливих предкинь:
їхній блиск заслабкий, мов барвник той
що ніяк не просочить
всіх волокон життя, того справжнього,
котрим ми живемо сьогодні

Критики, котрі впродовж останніх п’ятнадцяти років формували громадську думку щодо андрогінности, представляли погляди різних наукових дисциплін і репрезентували різні політичні середовища. Три з цих думок, зокрема, видаються мені конкретно відповідальними за той факт, що термін андрогінність так швидко перестали використовувати теоретики фемінізму.

Історія цього поняття не була ані такою безхмарною, ані такою нейтральною з точки зору статі, як це представляє Хілбранн. Якраз навпаки. Згідно з Барбарою Джелпі, андрогінність функціонувала в західній культурі як візія можливости створення “досконалого чоловіка”, створення “чоловічої посудини, (...) сповненої жіночих емоцій і обдарованої жіночою зовнішністю”. У “прекрасному новому світі чоловічих андрогінічних осіб” мужчини, таким чином, могли би бути андрогінічними, а жінки були б постійно андроцентрично дефінійовані по відношенню до чоловіків. Дехто стверджує, що цей андроцентризм помітний уже в самій конструкції слова, в якій andro поміщене перед gyne.

Поняття андрогінности настільки нейтральне з погляду статі і водночас настільки утопічне, настільки позбавлене будь-якого зв’язку з історичною реальністю, що навіть не визнає існування статевої нерівности, не кажучи вже про її історичний чи понятійний аналіз. Це бачимо з однакового і рівного трактування маскулінности й фемінности. Поняття андрогінности іґнорує факт, що чоловіки – і те, чим вони займаються, – майже завжди і повсюдно становили основні цінности культури. Андрогінність жодним чином не підкреслює цієї нерівности. Не робить також нічого, аби надати більшої вартости жінкам і тому, що вони роблять, або зменшити вартість чоловіків і їх діяльности.

Окрім того, вважається, що поняття андроґінности функціонує на занадто особистому і приватному рівні, щоб воно могло являти собою будь-яку політичну цінність. Виключення статевої нерівности вимагає інституційних змін, а не лише змін у сфері приватного життя. Зосереджуючись на проблемі особистости, а не патріархату, андрогінність не проводить жодного понятійного чи політичного аналізу нерівности статей, а подекуди навіть відвертає увагу від такого аналізу.

Зрештою, поняття андрогінности множить саму поляризацію статей, яку повинно було скасувати, надаючи їй матеріального побутування. Робиться це, визнаючи, що маскулінність і фемінність – це поняття дані і навіть визначені структурами особистости; підкреслюючи комплементарність маскулінности й фемінности, що, своєю чергою, імплікує природність гетеросексуалізму; зосереджуючись на розрізненні між тим, що чоловіче, а що жіноче, а не, скажімо, на розрізненні класів чи влади.

Хоча я, добре усвідомлюючи обмеженість поняття андрогінности, ще в 1977 році відмовилася від нього на користь досліджень схематизму статей, усе ж таки вважаю, що, хоча й багато із тих критичних думок почасти справедливі, жодна із них не була настільки вичерпною, щоб виправдати вилучення поняття андрогінности з лексикону фемінізму. Звісно, на перший погляд видається, що історія андрогінности андроцентрична, і все ж таки це поняття не мусить уживатися під знаком андроцентризму і досі так і не вживалося сучасними феміністками. І справді, андрогінність не аналізує нерівности статей. Тому-то мене дуже втішило те, що я мала нарешті можливість обговорити поняття андрогінности, попередньо провівши повний аналіз андроцентризму. Але навіть якщо андрогінність і не бере до уваги нерівности статей, не можна сказати, що це не має жодних політичних наслідків. У певний момент для теоретиків фемінізму, а тепер навіть для багатьох людей, які мають сумніви щодо чоловічої чи жіночої поведінки, андрогінність становила і становить візію утопії і водночас модель психічного здоров’я, позаяк не змушує людину викреслювати зі своєї особистости певних рис чи поведінки, котрі стереотипно вважаються невідповідними для даної статі. Як на мене, така революція в практиках культури була і є важливим політичним досягненням.

Згадане вище звернення до маскулінности й фемінности пов’язане з третьою критичною думкою на тему андрогінности: з твердженням, що вона надає матеріального побутування протистоянню статей, яке повинна була скасувати. Я думаю, що тут слід звернути увагу не тільки на те, хто використовує поняття андрогінности, але й на те, якого значення він йому надає. Для перших теоретиків андрогінности, таких, як Карл Юнґ, маскулінність і фемінність були глибоко вкоріненими в особистість структурами, комплементарність яких імплікувала природність гетеросексуалізму. Сама ж андрогінність визначалася як елемент, що поєднує ці дві взаємодоповнюючі структури в одній особі чи гетеросексуальному подружжі.

Однак для пізніших теоретиків, таких, як Кароліна Хілбран чи я, маскулінність і фемінність – це радше стереотипні дефініції, вкорінені в культурні практики, ніж особистісні структури, вкорінені в індивідуумі, а натомість андрогінність – це абсолютна байдужість до культурних дефініцій, а не інтеґрація маскулінности й фемінности. Інакше кажучи, “передумовою” андроґінности є те, щоб “поведінки не мали статі”, а під поведінками розуміється також і вибір сексуальних.

Я, однак, вважаю, що поняття андрогінности не свідчить виразно, що маскулінність і фемінність не мають власного незалежного й відчутного існування. Андрогінність більше зосереджується на факті, що дана особа є одночасно чоловічою й жіночою, ніж на тому, що культура витворила поняття маскулінности й фемінности. Таким чином андрогінність поширює протистояння статей, яке повинна була скасувати, і робить це навіть у найбільш феміністичному виданні.

У 1977 році, аби чіткіше підкреслити, що маскулінність і фемінність – культурні призми, через які поляризується дійсність, я змінила предмет своїх досліджень з андрогінности на поняття детермінованої статтю схеми перетворювання інформації, або поняття статевого схематизму. Статевий схематизм – це присвоювання в культурі поляризації статей, це набута готовність до сприйняття поляризованих категорій статі і роду як природних визначників дійсности, а також іґнорування будь-яких інших природних чи штучних категоризацій. Статевий схематизм – це класифікація суспільної дійсности за поділами, залежними від статі, це поділ людей, їх рис, поведінки тощо на підставі обов’язкових у культурі поляризованих дефініцій маскулінности й фемінности, а не на підставі інших визначників, котрі могли би так само добре цю дійсність описувати.

Моє зацікавлення перетворенням інформації на підставі статевого схематизму виникало почасти з моїх досліджень більш загальної теорії схеми роду, яка з’ясовувала, яким чином із новонароджених осіб чоловічої й жіночої статі виростають дорослі особи умовно чоловічі й жіночі. В теорії статевого схематизму використовуються концепції засвоєння різних культурних призм. Теорія статевого схематизму проголошує, що, оскільки для американської культури характерна поляризація статей, діти засвоюють статевий схематизм (поляризацію статей), навіть не усвідомлюючи цього. У свою чергу, статевий схематизм спричиняє те, що діти виростають статево типовими особами. Це означає, що, класифікуючи дійсність на підставі категорії статі, вони оцінюють поведінку за категоріями культурних дефініцій, котрі визначають, що для даної статі є “властиве”, і відкидають будь-яку поведінку, яка для їх статі не “властива”. Кольберґівська теорія пізнавального розвитку поміщала мотивацію відповідности статі і поведінки в свідомість дитини; натомість теорія статевого схематизму доводить, що ця відповідність вимушена поляризацією статей, котру нав’язує культура.

Дію статевого схематизму можна простежити на прикладі експерименту, який проводився серед студентів Коруеллу. Маючи можливість широкого вибору, вони повинні були обрати собі нове гобі. Треба було оцінити, чого вартує кожна з пропозицій, тобто чи цим гобі можна займатися в умовах поганої погоди, чи йому можна присвятити час у перервах між заняттями, іспитами, семестровими роботами тощо. В Ітаці у штаті Нью-Йорк, де рік, жартома кажучи, ділиться навпіл, а коли серйозно, – на “зиму й липень”, проаналізувавши всі фактори, найбільш відповідний вибір зробила б особа, котра би вирішила займатися рукоділлям, наприклад, в’язанням светрів. Одначе статевий схематизм змушує кожного поглянути на свій вибір через призму поляризації статей. Уже на самому початку роздумів студент задає собі питання: “Якої статі це гобі?”, “Яку стать я репрезентую?”, “Чи моя стать і стать гобі відповідають одна одній?”. Конкретне гобі береться до уваги в подальших роздумах лише в тому випадку, коли стать студента відповідає статі гобі, інакше воно тут же буде відкинуте.

Переносячи своє зацікавлення з андрогінности на статевий схематизм, я хотіла довести, що маскулінність і фемінність – це витвори культури. Я прагнула проаналізувати індивідуальні відмінності в даній культурі, а не, як це часто роблять антрополоґи, відмінності поміж культурами. Аналізуючи відмінності поміж культурами, антропологи намагаються показати чи увиразнити способи, за допомогою яких дана культура організує дійсність. Мої емпіричні дослідження та теоретичні роздуми мали на меті на підставі з’ясування відмінностей, котрі існують між особами, що на них упливає статевий схематизм, та асхематичними з погляду роду особами, виявити не тільки статевий схематизм статево типових людей, але й поляризацію статей, характерну для американської культури в цілому. В моїх дослідженнях статево типові люди були не лише індивідами, котрі відзначалися статевим схематизмом, але й глибоко вкоріненими в культуру особами, спосіб відтворення інформації про навколишній світ яких міг допомогти їм сформувати свідомість культури як єдиного цілого.

Цей новий підхід до індивідуальної диференціації був обґрунтований з точки зору методолоґії досліджень, оскільки, як уже згадувалося вище, у BSRI люди оцінюються як статево типові лише тоді, коли їх модель власної особистости відповідає обов’язковій для даної культури широко популярній дефініції статі. Іншими словами, люди, визначені в BSRI як статево типові могли бути визначені точнісінько так само, як і люди, глибоко просякнуті культурною дефініцією статі. Обидві стратеґії – стратеґія досліджень міжкультурних відмінностей і стратеґія досліджень індивідуальних особливостей – за умови, що будуть відповідно витриманими, служать для виявлення досі недосяжних призм культури.

Вони дозволяють нам поглянути на призму культури, а не крізь неї завдяки виявленню можливостей, раніше непомітних, і твердженню, що неусвідомлений і домінуючий спосіб організації дійсности, що його використовує культура, не є єдиним способом. Якщо в концепції статевого схематизму й існує якась феміністична передумова, то цілком очевидно, що це не наказ кожному із нас дошукуватися в собі як чоловічих, так і жіночих первнів. Такою передумовою може бути радше твердження, що в сучасному історичному контексті витворена культурою дихотомія чоловіче – жіноче не мусить і не повинна множитися ні в культурі, ні в особистості індивідів. Точно таку ж передумову містять принаймні деякі інтерпретації поняття андрогінности.

Переклав Григорій Чопик