Роберт Коннелл

На захист маскулінности

R.M.Connell
Masculinities – Berkley, University of California press, 1995. – 255 p. – p. 67-92

Усі суспільства мають своє неповторне трактування ґендеру, але не у всіх є власна концепція маскулінности. У сучасному розумінні термін “маскулінність” передбачає, що поведінка індивіда є результатом структури його особистости. Варто зазначити, що особа з немаскулінними рисами виглядатиме цілком інакше, а саме: буде радше мирною, аніж насильницькою, посередньою, а не домінуючою, вона менш захоплена грою в футбол, не зацікавлена у сексуальних змаганнях і т. д.

Ця концепція спрямована на формування віри в індивідуальні відмінності та особисто діючу силу. В такому сенсі вона побудована на понятті індивідуальности, що розвинулось в епоху модерну в Европі (early-modern Europe) із зростанням колоніальної імперії та капіталістичної моделі економічних відносин. Поняття “маскулінність” та “фемінність” взаємно корелюються. “Маскулінність” сама собою не існує, окрім випадку, коли поряд з нею є “фемінність”. Культура, яка не висновує чоловіків і жінок як носіїв поляризованих характерних типів, не містить в собі поняття “маскулінности” в тому сенсі, в якому воно присутнє в сучасній европейській та американській культурах.

Історичні дослідження наштовхують на думку, що попередні твердження прослідковуються у европейській культурі ще до XVIII ст. коли жінок зазвичай розглядали “іншими”, відмінними від чоловіків, незавершеними, гіршими, неповноцінними формами того ж типу, а тому такими у яких менше хисту та талантів.

Жінок і чоловіків не розглядали як носіїв якісно різних рис; і це знайшло підтримку у носіїв ідеології “розділених сфер” у ХІХ ст.

В обох випадках наше поняття “маскулінности” виглядає достатньо свіжим історичним продуктом, що має кілька сотень років. Розглядаючи маскулінність як таку, ми виробляємо ґендер у специфічний культурний спосіб. Це мало б відкластись у свідомості, щоб віднайти трансісторичну істину про людство та, зокрема, про чоловіків.

Визначення маскулінности з культурної точки зору начебто доведено, однак необхідно розглянути різні стратегії, аби охарактеризувати маскулінний тип особистости. Можна виділити чотири таких стратегії, що легко вирізняються у поняттях своєї арґументації, у постійному поєднанні з практикою.

Дефініції есенціалістів переважно стосувались особливостей, які визначали суть маскулінности та накладали кількість людських життів на неї. Фройд “фліртував” з дефініціями есенціалістів, ототожнюючи маскулінність з активністю на противагу жіночій пасивності – доки він не дійшов висновку, що таке ототожнення надміру спрощене. Спроби пізніших авторів проникнути в сутність маскулінности були різними: ризиковість, відповідальність, безвідповідальність, агресія аж до енергії Зевса. Можливо, найприйнятнішою була ідея соціолога Ліонела Тайгера (Lionel Tiger) про те, що справжня маскулінність лежить в основі чоловічих уз та війни і зумовлена “твердим і важким феноменом”. Багато фанів “важкого металу” погодились би з цим.

Слабкість есенціалістського підходу очевидна: вибір тієї сутности доволі свавільний. Нічого не зобов’язує різних есенціалістів дійти згоди, і на практиці вони не погоджуються. Твердження про універсальні підстави маскулінности розповідають нам про цих ораторів більше, ніж про будь-що інше.

Позитивістська соціальна наука, що надає вагомого значення фактам, подає просту дефініцію маскулінности: це те, чим чоловік є насправді. Ця дефініція є логічною основою маскулінно-фемінної шкали психології (далі М/Ф шкала), поділки якої відображають статистичну дискримінацію, що існує поміж груп чоловіків та жінок.

Це також стало приводом для етнографічних дискусій стосовно маскулінности, які описують модель чоловічого життя у певній культурі, і це називають моделлю маскулінности. Однак тут існують аж три перешкоди. Перша. Сучасна епістемологія вважає, що не може бути жодного достовірного опису без певної точки зору. Опис, на якому ґрунтується ця дефініція, є, очевидно, невизначеним, вибудуваним на припущеннях про стать.

Друга. Щоб дослідити поле діяльности чоловіків і жінок, необхідно спершу розподілити усіх людей на категорії “чоловіки” та “жінки”. Однак, як показали у своїх класичних етнометодологічних ґендерних дослідженнях Сюзанна Кеслер (Suzanne Kessler) та Венді Мак Кенна (Wendy McKenna), це неминучий процес соціальної атрибуції, якщо вживати традиційну типологію ґендеру. Позитивістські методики, однак, обмежуються самими лише класифікаціями, які підлягають апробації у ґендерних дослідженнях.

Третя перешкода. Для визначення маскулінности, в сенсі що чоловіки становлять емпірично, означає відкинути практику, означення жінки як маскулінної, а чоловіка як фемінного, або певні дії чи поглядів – маскулінними чи фемінними, не звертаючи уваги на те, хто є носієм згаданих дій чи поглядів. Це не просто тривіально вжитий термін, бо в такому разі втрачається сенс психоаналітичного підходу, щодо суперечностей в межах особистости.

Однак, згадане використання вважається фундаментальним у ґендерному аналізі. Якщо ми говоримо лише про відмінності між чоловіками як єдністю (читай – об’єднанням) та жінками як єдністю, то не потребуємо термінів “маскулінність” та “фемінність”. Ми можемо говорити винятково про “чоловіче” та “жіноче”. Терміни “маскулінність” та “фемінність” вказують, поза безумовною статевою відмінністю, на ті ознаки, якими чоловіки різняться поміж собою та жінки різняться поміж собою у справах ґендеру.

Нормативні дефініції розпізнають такі відмінності і пропонують стандарт: маскулінність – це те, чим чоловіки мають бути. Це визначення постійно з’являється у медіа-студіях, зокрема у дискусіях про образи для наслідування, таких як Джон Вейн (John Wayne), та про такі жанри, як трилер. Теорія суворої статевої ролі трактує маскулінність як соціальну норму поведінки чоловіків. На практиці тексти, присвячені чоловічій статевій ролі, поєднують нормативні дефініції з есенціалістськими, як у широко цитованому звіті Роберта Бренона (Robert Brannon) “Наша культурна програма чоловічої мужности”…

Нормативні визначення припускають, що різні чоловіки наближаються до вказаних стандартів по-різному. Згодом з’явились певні парадокси, котрі були осмисленні у ранніх чоловічих ліберальних працях. Деякі чоловіки взагалі заперечують “програму” чи демонструють свою стійкість та незалежність, наслідуючи Вейна, Богарта та Іствуда (Wayne, Bogart, Eastwood). (Цей погляд прослідковується у фільмах-пародіях “Гарячі сідла” та “Заграй це знову, Семе”). Що є нормативного у тій нормі, яку навряд чи хто коли бачив? Чи ми стверджуємо, таким чином, що діяльність чоловіків є немаскулінною? Але як ми можемо виміряти ту мужність, яку необхідно виявити для протистояння нормі “мужність”, чи героїзм, що вимагається від гея, щоб визнати себе таким?

Підступнішою перешкодою можна вважати убогу нормативну дефініцію, яка не дає зрозуміти маскулінність на рівні особистости. Жосеф Плек (Joseph Pleck) пропонує необґрунтоване припущення, що роль та індивідуальність є тотожними. На мою думку, це припущення пояснює, чому теоретики статевих ролей постійно дрейфують услід есенціалістам.

Семіотичний підхід відкидає рівень особистости та визначає маскулінність через систему символічних відмінностей, у яких фемінні позиції протиставлено маскулінним. Маскулінність, таким чином, визначається як не-фемінність.

Звідси випливає формула структуральної лінгвістики, де елементи мови визначаються за їх відмінністю одне від одного. Цей підхід широко застосовується у феміністичних та постструктуралістських культуральних аналізах ґендеру, в психоаналізі та вченнях про символізм. Він же спричиняє більш ніж абстрактний контраст маскулінности з фемінністю такого виду, як у випадку М/Ф шкали. В семіотичному протиставленні маскулінности та фемінности, маскулінність – невизначений термін, простір символічної влади. Фалос – це володар, а фемінність символічно визначається через його відсутність.

Ця дефініція маскулінности виявилась ефективною в культуральному аналізі. Це дозволило уникнути свавілля есенціалізму, парадоксальности позитивістів та нормативних дефініцій. Однак таке визначення є обмеженим, хіба що припустити, а це й роблять деякі постмодерністські теоретики, що дискурс – це все, про що ми можемо говорити в контексті соціального аналізу. Щоб розв’язати усю низку проблемних аспектів маскулінности, нам також потрібні методи обговорення взаємостосунків інших типів: ґендерні аспекти виробництва і споживання, посади в інституціях, обов’язки щодо навколишнього середовища, участь у соціальних і військових битвах.

Те, що може бути узагальненням, – є принципом поєднання. Ідея про те, що один символ може бути зрозумілим лише за умови поєднання з системою символів, однаково добре справджується в інших сферах. Маскулінности як такої не виникає, окрім як у системі ґендерних стосунків.

Замість того, щоб намагатися визначити маскулінність як об’єкт, нам варто зосередитись на процесах та взаємостосунках, з допомогою яких чоловіки та жінки живуть в межах своєї соціальної ролі. Маскулінність (взагалі цей термін може бути визначений лише до певної міри) одночасно – простір у ґендерних стосунках, практики, через які чоловіки і жінки займають якусь конкретну позицію в ґендері, та результати тих практик в особистості, особистісному досвіді і культурі.

Ґендер як структура соціальної практики

У цій частині я запропоную якомога стисліший аналіз ґендеру, щоб підсилити основну арґументацію цієї книги. Ґендер – це метод упорядкування соціальної практики. У ґендерних процесах щоденний спосіб життя організований у тісному взаємозв’язку з репродуктивною діяльністю, зумовленою тілобудовою та процесами людської репродукції. Згадана діяльність включає сексуальне збудження і статевий акт, народження дитини та піклування про неї, тілесні статеві відмінності та подібності.

Я називаю все це “репродуктивною діяльністю”, а не біологічною базою, щоб підкреслити основну думку частини ІІ, у якій ми розглядали історичний процес, враховуючи тілобудову, а не сталий список біологічних ознак. Ґендер як соціальна практика, що постійно покладається на тіло людини та його функції, не є тією соціальною практикою, що обмежується тільки тілом людини. Насправді таке обмеження відображає з точністю до навпаки реальну ситуацію. Ґендер фактично існує в межах, де біологія не є визначальним фактором поняття “соціального”. Він позначає один з тих аспектів перехідного періоду, коли історичний розвиток відкидає біологічну еволюцію як форму зміни. Ґендер є скандалом, обурливим неподобством з точки зору есенціалістів. Соціобіологи постійно намагаються довести, що суспільна угода є відображенням еволюційних імперативів.

Соціальна практика не перебуває у зародковому стані, вона – творча і винахідлива. Вона відповідає конкретним ситуаціям і вироблена у тісному взаємозв’язку з визначеними структурами соціальних стосунків. Ґендерні взаємостосунки, взаємостосунки людей і груп, що організовані на основі репродуктивної діяльности, формують одну з визначальних структур в усіх відомих спільнотах.

Практика, що входить до цієї структури, створюється внаслідок того, як саме люди і групи вирішують свої історичні проблеми, а не складається з відокремлених діянь. Дії об’єднуються у значно ширші вузли, і коли ми характеризуємо маскулінність чи фемінність, то ми перелічуємо конфіґурації ґендерної практики.

“Конфіґурація” – це, мабуть, надто статичний термін. Важливим є сам процес формування конфіґурації практики. (Жан-Поль Сартр говорить у “Пошуках методу” про уніфікацію способів дії). З точки зору динамічного підходу до будови практики ми наближаємось до розуміння маскулінности і фемінности як ґендерного проекту. Такі процеси формування конфіґурації практики в часі, які змінюють свої початкові положення в ґендерних структурах. У дослідженнях випадків в частині ІІ я проаналізую життя декількох груп чоловіків, як ґендерні проекти в певному розумінні.

Ми визначили ґендер як форму конфіґурації практики, враховуючи, що ми ділимо на частини соціум, який би об’єкт аналізу не обрали. Найбільш загальновідомим є індивідуальний життєвий шлях як основа розуміння маскулінности та фемінности на рівні буденної свідомости. Конфіґурація практики в даному випадку є тим, що психологи традиційно називають “особистість” чи “індивідуальність”. Психоаналітичні арґументи, обговорені в ч. І, зосереджені переважно на цій точці зору.

Такий кут зору схильний до перебільшення логічної послідовности у практиці, що може бути досягнуто в будь-який спосіб. Тому не дивно, що психоаналіз, хоча й початково наголошуючи на протиріччі, рухається назустріч концепції “ідентичности”. Постструктуралістські критики психології, такі як Венді Голлевей (Wendy Hollway), наголошували на тому, що ґендерні ідентичності ламаються і змінюються через численні суперечності, що перетинаються в особистому житті. Згаданий арґумент висуває на передній план інший погляд, точніше дискурс, ідеологію чи культуру. Тут ґендер перетворюється в символічні практики, що можуть тривати значно довше, аніж життя однієї людини. (Наприклад: перекази про героїчну маскулінність в епічних творах; суть ґендерної “дисфорії” та “збочення” в медичній теорії.)

Ч. І зазначає, як соціальна наука підійшла до розуміння третього варіанта ґендерної конфіґурації, себто інституцій, таких як держава, місце праці і школа. Багато хто вважає важким до сприйняття те, що інституції не лише метафорично, а й по суті ґендеризовані. Ця позиція є ключовою.

Наприклад, держава – це маскулінна інституція. До слова, я не маю на увазі те, що керівники-чоловіки у будь-який спосіб проникають на керівні посади, псуючи інституції. Я просто намагаюсь наголосити на чомусь значно глибшому, а саме, що практика організації держави вибудувана у відповідності до репродуктивної сфери. Переважаюча більшість ключових посад належить чоловікам, оскільки існує ґендерна форма конфіґурації при прийомі на роботу та просуванні по службі, ґендерні форми конфіґурації в прихованому поділі праці і системі контролю, ґендерні форми конфіґурації в політичній діяльності, у повсякденній рутині і у шляхах стимулювання згоди і лояльності.

Ґендерне структурування практичних потреб нічого біологічно не може зробити з репродукцією. Зв’язок з репродуктивною сферою – соціальний. Він стає зрозумілим, якщо піддати його сумніву. Як приклад можна навести постійну боротьбу держави з геями в армії, правила, що передбачають звільнення солдатів і моряків зі служби через стать обраного ними об’єкту сексуальних бажань. У США, де ця боротьба набула особливо загострених форм, критики подають докази на користь зміни в положенні щодо громадських свобод та військової підготовки, сперечаючись з твердженням, що об’єкт сексуальних бажань не може впливати на спроможність вбивати. Адмірали і генерали захищають існуючий статус quо на незаконних підставах. Невизнаною причиною була штучно створена необхідність конкретного визначення маскулінности для підтримки слабкої згуртованости сучасних збройних сил.

Стало зрозумілим, починаючи з праці Джулії Мітчел (Juliet Mitchell) та Гейл Рубін (Gayle Rubin) в 1970-х, що ґендер є внутрішньо зібраною структурою, де накладаються численні закономірності. Це дуже важливий факт для аналізу маскулінности. Будь-який вияв маскулінности як конфіґурація практики водночас присутній у багатьох структурах взаємостосунків, які можуть наслідувати різні історичні траєкторії. Таким чином, маскулінність як і фемінність завжди схильна до внутрішніх протиріч та історичних криз.

Як мінімум, нам потрібна тривимірна модель, структура ґендеру, для якої властиві взаємовідносини: (а) влади, (б) виробництва, (с) емоційне навантаження (cathexis – в оригіналі – прим. перекл.). Ця модель попри свою умовність виявиться корисною у вивченні маскулінности.

(а) Владні відносини

Головна вісь влади у ґендерному порядку сучасної Европи чи Америки – переважання підпорядкування і домінування чоловіків – структура жіночого визволення, що іменується “патріархат”. Оця загальна структура існує попри численні локальні винятки (очолювані жінками домашні господарства, жінки-вчительки у хлопців-учнів). Вона продовжує існувати, незважаючи на різні протидії, що зараз генеруються у фемінізм. Такі винятки і протидії означають появу більшої кількости перешкод для патріархальної влади. Протидії виявляють проблему легітимности, що має велике значення для політики маскулінізму.

(б) Виробничі відносини

Ґендерний поділ праці подібний за своєю формою до розподілу чи призначення завдань, інколи виявляючи певні цікаві екстраординарні деталі (в одному з англійських сіл, яке досліджувала Паоліна Хант (Pauline Hunt), наприклад, було звичним, що жінки миють вікна з середини, а чоловіки – ззовні). Таку ж увагу слід звернути на емоційні наслідки ґендерного розподілу праці та на дивіденди, накопичені у чоловіків внаслідок нерівномірного розподілу продуктів суспільної праці. Найчастіше детально обговорюються нерівні тарифи оплати праці. Однак, ґендерний характер капіталу теж мав би бути врахованим. Для капіталістичної економіки, яка працює на засадах ґендерного розподілу праці, важливий також ґендерний процес “накопичення”. Отже, це не статистичний випадок, а частина соціальної будови маскулінности, що чоловіки, але аж ніяк не жінки, контролюють найбільші корпорації та великі приватні багатства. Неймовірно, але накопичення багатства стало незмінно пов’язаним з репродуктивною сферою через соціальні відносини ґендеру.

(с) Емоційне навантаження

Як я зазначав в ч. ІІ, сексуальне бажання так часто сприймають як природне, що воно просто виключене з соціальної теорії. Якщо визначати, за Фройдом, “бажання” як емоційну енергію, що прикладена до об’єкту, то його ґендерні характеристики стають зрозумілими. Це справджується для обох типів бажань: гетеро- та гомосексуальних. (Шокуючим є той факт, що у нашій культурі неґендеризований об’єкт вибору, тобто бісексуальне бажання, є невизначеним і нестабільним, інакше кажучи аморфним.) Звідси практики, які формують та втілюють бажання, вважаються аспектом ґендерного порядку. Відповідно ми можемо поставити перед собою навіть політичні питання щодо взаємостосунків: чи мають вони консенсуальний характер, а чи примусовий, чи отримують задоволення від них в тій самій мірі, що й віддають. У феміністичному аналізі сексуальности гостро постало питання зв’язку гетеросексуальности з чоловічою позицією соціального домінування.

Оскільки ґендер – спосіб структурування соціальної практики, а не конкретний тип практики, він неминуче ускладнюється іншими соціальними структурами. Зараз звично казати, що ґендер перетинається, чи радше взаємодіє, з расою і класом. Ми могли б додати, що він постійно взаємодіє з національністю чи місцем у світовому порядку.

Наведений факт має пряму причетність до аналізу маскулінности. Маскулінність білих чоловіків, для прикладу, сконструйована не лише щодо білих жінок, а й до чорних чоловіків. Пол Хоч (Paul Hoch) у творі “Білий герой – чорний звір” наголошував на проникності расових уявлень у західній маскулінний дискурс. Страх білих перед насильством чорних чоловіків має довгу історію, що починається у колоніальний та постколоніальний періоди. Страх чорних перед білим терором відтоді знайшов своє небезпідставне продовження у контролі білими поліції, судів, в’язниць у країнах-метрополіях. Афроамериканці значно переважають в американських в’язницях, так само, як аборигени в австралійських.

Згадана проблема стисло виражена у вислові чорних американців “Мен” (The “Man”), як позначення білої маскулінности та інституційної влади. Як ото співає чорний репер “Ice-T”:

Немає жодної різниці, чи ти вдома, чи на вулиці. І місто і барак узаконені, їх контролює “Мен”…З 1976 року вони перестали перевиховувати братів, зараз просто всіх карають. Відповідь “Менів” на проблему – жодної освіти, більше в’язниць. Вони кажуть: давайте не вчити їх, ліпше замкнути їх…fuck up. Коли ви виходите звідти – ви всі вичерпані, так є.

Схожим чином не можливо зрозуміти процес формування маскулінности робочого класу, не надаючи ваги класу, так само як і його ґендерній політиці. Це добре висвітлено в історичній праці Соні Роуз (Sonya Rose) “Обмежені засоби існування” на прикладі індустріалізованої Англії ХІХ ст. Ідеал мужности і самоповаги робочого класу сформувався у відповідності до класових втрат та патріархальної стратегії управління, в той самий час і тим самим чином він визначився проти жінок як робочого класу. Стратегія “сімейного доходу”, за якою зарплати жінок штучно занижувались економічними системами ХХ ст., виросли на ґрунті такої взаємодії.

Щоб зрозуміти ґендер, ми повинні постійно виходити за межі ґендеру і навпаки. Ми не можемо усвідомити клас, расу чи ґлобальну нерівність без постійного звертання до ґендеру. Ґендерні стосунки є основним компонентом соціальної структури в цілому, а ґендерна політика є однією головних детермінант нашої колективної долі.

Відносини у структурі маскулінности: гегемонія, субординація, співучасть, марґіналізація

Із зростанням розпізнавання взаємозв’язку між ґендером, расою і класом, стало звичним визначати складові маскулінности: чорне так само, як біле, робочий клас в однаковій мірі з середнім. Загалом, цей підхід сприймають, але він має тенденцію до надмірного спрощення. У цій структурі легко припустити, що існує чорна маскулінність чи маскулінність пролетаріату.

Виявити більше, аніж один тип маскулінности – це тільки перший крок. Ми мусимо вивчити також зв’язок, що існує між різними типами. Далі – вивчити зовнішнє оточення класу та ролі і ретельно перевірити ті ґендерні відносини, що діють у ньому. Бо, зрештою, існують чорні геї, жіночі руки на виробництві, вже не кажучи про ґвалтівників середнього класу та перебраних буржуа.

Зосередження на ґендерних стосунках між чоловіками потрібне, аби зберегти динаміку аналізу, запобігти розміщенню складових маскулінности у характерній типології, як це трапилося у Фрома (Fromm) і у дослідженні “Авторитарна особистість”. “Гегемонна маскулінність” – це не стійкий характерний тип, незмінний всюди і завжди. Це радше маскулінність, що займає гегемонну позицію у поданій моделі ґендерних стосунків, і така позиція завжди спірна.

Фокус на стосунках також пропонує певні вигоди для реалізму. Вирізняючи складові маскулінности, особливо в такій індивідуалістичній культурі як США, тим самим ризикуємо подати їх до сприйняття як альтернативний стиль життя, що є справою вибору “споживача”. Такий підхід полегшує розуміння жорсткого примусу, під яким формуються ґендерні конфіґурації, пом’якшує гіркоту і задоволення у ґендерному досвіді.

Враховуючи попередні вказівки, давайте розглянемо практики та взаємовідносини, що формують основні взірці маскулінности у сучасному західному ґендерному порядку.

Гегемонія

Концепція гегемонії, що походить від започаткованого Антоніо Грамші (Antonio Gramshi) аналізу класових відносин, належить до культурної динаміки, згідно з якою, група утверджує і підтримує провідну роль в соціальному житті. У будь-який проміжок часу якась форма маскулінности культурно підноситься над іншими. Гегемонна маскулінність може бути визначена як конфіґурація ґендерної практики, що втілює актуальну на даний момент відповідь на питання щодо легітимности патріархату, яка гарантує домінантне становище чоловіків та субординацію жінок.

Не варто казати, що найпомітнішими носіями гегемонної маскулінности є можновладці. Вони можуть бути прикладом так само як і актори чи навіть фантастичні образи, скажімо, герої фільмів. Особи, у руках яких сконцентрована інституційна влада або велике багатство, можуть бути дуже віддалені від гегемонної моделі у своєму приватному житті. (Так, представник однієї з провідних бізнесових династій був ключовою постаттю в громаді геїв і трансвеститів у Сіднеї (1950-ті ); з огляду на його багатство та підтримку, перебування маґната у згаданому товаристві під час “холодної війни” дратувало політиків та поліцію.)

Як би там не було, гегемонія, схоже, виникає тоді, коли прослідковується зв’язок між культурним груповим (або індивідуальним) ідеалом та інституційною владою. Отже, верхівки бізнесу, армії та уряду демонструють достатньо переконливо спільну маскулінність, яку хіба трохи “потрушують” феміністки чи чоловіки-відступники. Це успішний спосіб утвердження влади, значно кращий за пряме насильство – своєрідна візитка гегемонії (хоча насильство завжди посилює та підтримує владу).

Я наголошую, що гегемонна маскулінність втілює діючу на певний час стратегію. Коли умови для захисту патріархату зміняться, основні підстави домінування окремого типу маскулінности також поступово зруйнуються. Нові групи можуть змінити старі методи розв’язання проблем і створити нову гегемонію. Домінування будь-якої групи чоловіків може бути змінено групою жінок. Отже, гегемонія є історично мінливими відносинами. Вони зароджуються і протікають як ключові елементи у картині маскулінности, запропонованій у цій книзі…

Субординація

В цілому гегемонія відноситься до культурного домінування в суспільстві. В середині цієї оболонки знаходяться відносини домінування та субординації між групами чоловіків.

Найпоширеніше явище у сучасному европейському та американському суспільствах – домінування гетеросексуальних чоловіків та субординація гомосексуалістів. Це є чимось більшим, аніж просто культурне таврування гомосексуальности чи ідентичности геїв. Геї підпорядковуються традиційним чоловікам через сукупність значних матеріальних засобів.

Ці засоби було перераховано у ранніх працях, присвячених “визволенню геїв”, зокрема “Гомосексуал: пригноблення і визволення” Деніса Алтмана (Dennis Altman). Вони ж були детально викладені у дослідженнях, таких як звіт Ради з питань антидискримінації 1982 року “Дискримінація і гомосексуальність”. Згадані засоби залишаються предметом щоденного досвіду чоловіків-гомосексуалів. Вони ж передбачають політичне та культурне недопущення, культурну ганьбу (у США чоловіки-геї зараз стали великою символічною мішенню релігійно стурбованих правих), узаконене насильство (таке, як ув’язнення під приводом “педерастії”), вуличне насильство (від залякування до вбивства) і економічну дискримінацію, особисті бойкоти. Тому не дивно, що пролетар з Австралії, вихований у гомофобічній культурі, спромігся зауважити:

“Знаєте, я взагалі не розумію, як це бути геєм. Я маю на увазі, що вони – виродки життя”.

Через своє пригнічене становище гомосексуальна маскулінність перебуває на самому дні ґендерної ієрархії поміж чоловіків. Педерастія (гомосексуалізм) у патріархальній ідеології виступає в ролі вмістилища будь-чого, що є символічно виключеним з гегемонної маскулінности та охоплює як поняття витонченого смаку в оформленні домівки, так і задоволення від анального сексу. Звідси, з точки зору гегемонної маскулінности, гомосексуалізм легко зводиться до жіночности. І звідси ж, з точки зору деяких теоретиків, – жорстокість гомофобічних нападів.

Маскулінність геїв найбільше впадає в око, але це не єдина субординована маскулінність. Деякі гетеросексуальні чоловіки та юнаки також виключені із загального кола закономірностей. Цей процес позначений різнобарвністю лайки: буравчик, ганчірка, баба, придурок, індик, пестунчик, боягуз, медуза, жовтодзьобик, солоденька дупця, дамський пальчик, булочка, виродок, мамин хлопчик, чотириокий, вухошпортавка, коняка, бруднуля і таке інше. Тут символічне плямування фемінністю є доволі помітним.

Співучасть

Нормативне визначення маскулінности, як я вже зазначав, наштовхується на проблему, що далеко не всі чоловіки відповідають тим нормативним стандартам. Ця думка співставляється з гегемонною маскулінністю: кількість чоловіків, які в повному обсязі дотримуються гегемонної моделі, надзвичайно мала. Більшість чоловіків усе ще отримує вигоду від гегемонії, бо відколи вони мають користь з патріархальних дивідендів, відтоді користають з підпорядкування жінок.

Як показала ч. І, оцінка маскулінности справджується щодо синдромів і типів, але не щодо цифр. Але цифри все ще мають неабияку вагу, якщо говорити про динаміку суспільства загалом. Сексуальна політика – це масова політика, тож стратегічне мислення має враховувати місце знаходження мас. Якщо велика маса людей має стосунок до гегемонного проекту, але не є втіленням гегемонної маскулінности, ми потребуємо пошуку шляхів теоретизування з приводу цієї окремої ситуації.

Їх можна шукати через визначення іншого типу взаємовідносин між групами чоловіків, а саме: взаємовідносин у співучасті з гегемонним проектом. Маскулінність, збудована таким чином, щоб реалізувати патріархальні дивіденди без особливого напруження чи ризику опинитись на чолі патріархату, і є співучастю в цьому сенсі.

Є надто поспішним трактувати співучасть як спрощену, “ледачу”, версію гегемонної маскулінности, бо існує різниця між чоловіками, які просто вболівають перед телевізором, і тими, хто бігає по багні, аби забити гол. Але є, звичайно, речі значно складніші, які потребують делікатного, витонченого підходу. Шлюб, достоїнство, життя в громаді вимагають обширних компромісів з жінками значно більше, ніж домінування або безпідставні вияви владности.

Значна частина чоловіків, що дотягуються до патріархального дивіденду, поважають своїх дружин та матерів, не застосовують насильства у спілкуванні з жінками, виконують свою частину домашньої роботи, приносять додому зарплату, хоча їх дуже легко переконати, що феміністок треба спалювати за екстремізм.

Марґіналізація

Гегемонія, субординація і співучасть, як щойно було визначено, – це стосунки, що властиві ґендерному порядку. Взаємодія ґендеру з іншими структурами, такими як раса чи клас, творять подальші взаємостосунки в межах маскулінности.

У частині ІІ я зазначав, як нові інформаційні технології стають рушієм у переосмисленні маскулінности середнього класу, в той же час як значення праці для чоловіків робочого класу стало суперечливим. Це не питання конфронтації сталої маскулінности середнього класу із сталою маскулінністю робочого класу. Обидва поняття були переосмислені згідно із соціальною динамікою, де взаємовідносини класу та ґендеру діють одночасно.

Расові відносини можуть також стати невід’ємною частиною динамічних процесів всередині маскулінности. У контексті білого панування чорна маскулінність відіграє символічну роль у конструкції білого ґендеру. Наприклад, чорні зірки спорту стають взірцями маскулінної витривалости, тим не менше фантастична фігура чорного ґвалтівника впливає на формування сексуальної політики білих і найчастіше використовується праворадикальними політиками в США. Навпаки, гегемонна маскулінність білих підтримує інституційний гніт та фізичний терор, чим зумовлює побудову маскулінности в чорних громадах.

Дискусія Р. щодо притаманного чорній маскулінности колоніалізму, показує вплив і раси, і класу водночас. Як стверджує Стейпл, рівень застосування насильства чорними чоловіками у США можна зрозуміти тільки через усвідомлення зміни ролі чорної праці в американському капіталізмі і насильницьких засобів, що використовувались для контролю за цим процесом. Масове безробіття та вуличні злидні на даному етапі потужно взаємодіють з інституційним расизмом та формуванням чорної маскулінности.

Оскільки термін не є досконалим, я не можу піднести марґіналізацію до рівня стосунків, що відповідатиме якнайкраще зв’язкам між видами маскулінности у пануючих і підпорядкованих класах чи етнічних групах. Марґіналізація завжди пов’язується з легалізацією гегемонної маскулінности домінантної групи. Хоча у США відомі чорні атлети можуть бути прикладами для гегемонної маскулінности, але слава і заможність окремих зірок не містить в собі ефекту просочення, і, тим паче, не надає соціальну владу чорним чоловікам.

Зв’язок між марґіналізацією та легітимністю може також прослідковуватися в межах субординованої маскулінности. Яскравим прикладом був арешт Оскара Вайлда – першого чоловіка, якого піймали в тенета тогочасного антигомосексуального законодавства. Полонення Вайлда було спричинене його надмірним захопленням юними гомосексуалістами з робочого класу, яке, позаяк, не викликало заперечень, допоки судова тяжба з заможним аристократом, маркізом з Квінсберрі, не зробила Оскара вразливим.

Ці два типи взаємостосунків – гегемонія, домінантність (субординація та співучасть з одного боку, марґіналізація, санкціонування з іншого) – творять структуру, через яку ми можемо аналізувати конкретні вияви маскулінности. (Попри розсіяність такої структури, соціальна теорія має бути наполегливою та глибокою). Я наголошую, що терміни “гегемонна маскулінність” та “марґіналізована маскулінність” означають не фіксовані характерні типи, а конфіґурації практики, що утворюються в конкретних ситуаціях у процесі зміни структури взаємовідносин. Будь-яка теорія маскулінности, яка чогось вартує, має відображати динаміку цих змін.

Історична динаміка, насильство і кризові тенденції

Щоб зрозуміти ґендер як соціальну модель, потрібно розглянути його як витвір історії та як творця історії. У ч. ІІ я визначив ґендерну практику як онтологічно творчу, як побудову реальности, при чому визначальною частиною такої ідеї вважаємо здатність соціальної реальности змінюватися в часі. Ми зазвичай думаємо про соціальне як менш реальне, ніж біологічне, відповідно і його зміни вважаємо менш реальними за статичність. Але тут простежується колосальний зв’язок з історією. Модальність людського життя полягає в тому, що точно визначає нас як людей. Не існувало жодного іншого роду, який би творив історію і жив у ній, підмінивши органічну еволюцію радикально новими детермінантами змін.

Для того, щоб розпізнати маскулінність та фемінність у історії, не варто робити припущення про їх непереконливість чи тривіальність. Потрібно чітко розмістити їх в соціальній організації. І тут виникає низка питань щодо їх історичности.

Структури ґендерних стосунків сформовані і трансформуються в часі. Стало звичним в історичних процесах вбачати відповідні зміни, як такі, що з’явились поза межами ґендеру, і найчастіше спричинені технологією або часовою динамікою. Однак зміни не рідше ґенеруються зсередини ґендерних стосунків. Згадана нами динаміка така сама стара, як і ґендерні стосунки. Проте, ці стосунки стало легше визначати упродовж останніх двох століть, що пов’язано з розвитком суспільної політики ґендеру та сексуальности.

З появою руху суфражисток та ранніх гомофілічних рухів конфлікт інтересів, закладений у ґендерних стосунках, став видимим. Інтереси формуються у будь-якій структурі, де існує нерівність, і обов’язково визначаються групи, що будуть змагатися та програвати по-різному, підтримуючи або змінюючи структуру. Ґендерний порядок, у якому чоловіки домінують над жінками, не може уникнути об’єднання чоловіків в одну групу інтересів, зосереджену на захисті, та жінок – у групу інтересів, зосереджену на змінах. Це справджується незалежно від того, чи чоловіки як індивідуальності люблять жінок чи люто їх ненавидять, чи підтримують ідеї рівности чи прихильно ставляться до приниження, і чи справді так наполегливо жінки домагаються змін.

До слова, патріархальний дивіденд є об’єктом, через який постає питання інтересу. Чоловіки отримують дивіденди від патріархату у вигляді чести, престижу та права віддавати накази. Вони також отримують і матеріальні дивіденди. У багатих капіталістичних країнах середні доходи чоловіків принаймні вдвічі перевищують середні доходи жінок. (Найзагальніші порівняння стосовно зарплати за повний робочий день разюче вирізняють ґендерні відмінності в реальних доходах.) Виглядає на те, що чоловіки частіше тримають під контролем значні нагромадження капіталів, займаючи посади виконавчих директорів могутніх корпорацій, чи будучи їх безпосередніми власниками. Наприклад, з 55 капіталів, що перевищували 1 мільйон доларів у 1992 році у США, лише 5 були зосереджені у руках жінок, і всі, за винятком одного, дістались їм у спадок від чоловіків.

Чоловіки значно частіше наділені державною владою: для прикладу, чоловіки у 10 разів більше за жінок займають посади парламентарів (цей показник, в середньому, справджується у всіх країнах світу). Можливо чоловіки роблять більшу частину роботи? Звичайно ні: дослідження співвідношення затраченого часу до прибутку показують, що в середньому жінки та чоловіки працюють однакову кількість годин на рік. (Головною відмінністю є тільки розмір оплати тих годин роботи).

У світлі поданих фактів “війна статей” вже не виглядає як жарт. Наслідком описаної школи нерівности постає соціальне протиборство. З цього виходить, що політика маскулінности не може стосуватися винятково питань особистого життя та ідентичности. Вона має торкатись також соціальної справедливости.

Структуру нерівности на поданій шкалі через масове незаконне володіння соціальними ресурсами неможливо уявити без насильства. Засоби насильства утримує і застосовує домінуючий ґендер. Чоловіки носять зброю значно частіше за жінок. Під тиском різних ґендерних режимів жінкам взагалі заборонялось носити та використовувати зброю. (Правило безвідмовно діяло навіть в армії). Патріархальні визначення фемінности (залежність, боязливість) рівнозначні культурному роззброєнню, що є не менш ефективним за фізичне. У судових справах, де розглядається домашнє насильство, часто визнають винними жінок, фізично спроможних подбати про себе, які приймають визнання їх звинувачень як некомпетентні та безпорадні.

З цієї ситуації можна виділити дві моделі насильства. Перша, де багато членів привілейованої групи використовують насильство для підтвердження свого домінантного становища. Цькування жінок має широкий спектр, від посвистування на вулиці до офісної тиранії, до зґвалтувань та домашнього насильства і навіть до вбивства жінки її патріархальним власником, скажімо, колишнім чоловіком. Фізичні напади переважно супроводжуються вербальними образами жінок (шльондри і стерви в сучасних піснях, що пропагують побиття жінок). Більшість чоловіків не нападають на жінок і не переслідують їх, але ті, хто це робить, не вважають свою поведінку девіантною. Навпаки, вони зазвичай виправдовують свої дії, і, більше того, вважають їх правомірними, а свою владу виводять з ідеології верховенства.

Друга модель. Насильство стає важливим у ґендерній практиці чоловіків. Більшість епізодів насильства (враховуючи військові битви, вбивства та збройні напади) – це трансакції чоловіків. Терор використовується у значенні відкидання кордонів і виключення, наприклад у гетеросексуальному насильстві проти геїв. Насильство може стати способом утвердження і декларування маскулінности у груповій боротьбі. Вибухонебезпечним є той процес, коли пригнічена група використовує засоби насильства, свідчення цього – рівень насильства поміж чорних чоловіків у сучасній Південній Африці та США. Насильство молодіжних банд на вулицях великого міста є чудовим прикладом ствердження марґіналізованої маскулінности супроти інших чоловіків, що продовжується у ствердженні маскулінности шляхом сексуального насильства над жінками.

Насильство може бути застосоване для посилення реакційної ґендерної політики, такої, як у випадку частих вбивств чи підкладання вибухівки у американських закладах, де проводять аборти. Треба також зазначити, що колективне насильство серед чоловіків може відкрити нові можливості для розвитку ґендерних стосунків. Обидві ґлобальні війни XX ст. спричинили до появи перехідного періоду у працевлаштуванні жінок, розворушивши ґендерну ідеологію та стимулювавши творення гомосексуальних общин.

Насильство – складова частина системи домінування, але в той же час і межа її недосконалости. Повністю легітимізована ієрархія менше вдається до залякувань. Шкала сучасних виявів насильства показує кризові тенденції в сучасному ґендерному порядку (якщо користуватись термінологією Юрґена Габермаса).

Концепцію кризових тенденцій потрібно відрізняти від буденного вжитку цих слів, коли криза маскулінности обговорюється “на кухні”. Як теоретичний термін, “криза” містить в собі узгоджену систему певного виду, яка руйнується чи відновлюється в залежності від виходу з кризи. Маскулінність, виходячи з поданих арґументів, не можна вважати системою в такому значенні. Це радше конфіґурація практики, що вміщує в собі систему ґендерних взаємостосунків. Логічно пояснити кризу конфіґурації практично неможливо; доцільніше говорити про розпад або трансформацію. Зате можемо дати логічне пояснення кризі ґендерного порядку в цілому і виявити тенденції цієї кризи.

Згадані кризові тенденції завжди будуть містити в собі маскулінність, не обов’язково руйнуючи її. Кризові тенденції, наприклад, можуть спровокувати спроби відновити домінування маскулінности. Міхаель Кіммель (Michael Kimmel) наголошував на динаміці змін у суспільстві впродовж століття у США, де страх перед жіночим суфражистським рухом переріс у культ вільної людини. Клаус Зевелейт (Klaus Theweleit) у “Чоловічих фантазіях” відшукував найбільш дикі процеси, які спричинилися до творення сексуальної політики фашизму як наслідку суфражистського руху та німецької поразки у світовій війні. “Значно пізніше Жіноче Визволення та поразка у В’єтнамі створили нові культи правдивої маскулінности у США, від насильницьких пригодницьких фільмів, таких як “Рембо”, до експансії культу зброї і того, що Вільям Ґібсон у своїх шокуючих дослідженнях назвав “парамілітарною культурою”.

Таким чином, щоб зрозуміти розбудову сучасної маскуліности, нам потрібно окреслити кризові тенденції ґендерного порядку. Це завдання не з простих! Але воно є реальним до виконання, якщо взяти за основу три структури ґендерних взаємовідносин, які ми попередньо визначили.

Відносини влади виказують найочевидніший доказ кризових тенденцій: історична частина легітимности патріархальної влади та ґлобальний рух за емансипацію жінок. Вони доповнюється суперечностями щодо нерівности чоловіків та жінок з одного боку та універсалізованою логікою сучасної структури держави та ринковими відносинами – з іншого.

Неспроможність інституцій громадянського суспільства, включно з сім’єю, зменшити згаданий тиск провокує масштабні, але безглузді заходи держави (від сімейного законодавства до популістської політики), що само собою потрапляє у фокус політичної турбулентности. Різні типи маскулінности реконфіґуруються довкола цієї кризової тенденції, з одного боку, – через конфліктність щодо стратегії легітимізації, з іншого – через ухиляння чоловіків від відповідальности перед фемінізмом. В той же час цей тиск спрямовує одних чоловіків до культу маскулінности, про що говорилось раніше, а також веде інших до підтримки феміністичних реформ.

Виробничі відносини також були аспектом масових інституційних змін. Найпомітнішим у повоєнний період стало значне зростання працевлаштування заміжніх жінок у багатих країнах та ширше оформлення жіночої праці в монетарній економіці бідних країн.

Існує підставова суперечність стосовно рівних часток чоловічого та жіночого внеску у виробництво та ґендерного привласнення продуктів соціальної праці. Патріархальний контроль багатства підтримується спадковими механізмами, котрі, однак, включають деяких жінок у систему власности як безпосередніх власниць. Турбулентність ґендерного накопичувального процесу породжує напруження та нерівність у можливостях чоловіків скористати з нього. Деякі чоловіки відсторонені від цих вигод внаслідок безробіття; решта переважає своєю причетністю до нових фізичних та соціальних технологій.

Емоційне навантаження явно змінилось із становленням лесбійської та гейської сексуальности як суспільного виклику гетеросексуальному порядкові. Зміни були підтримані поширенням претензій жінок щодо сексуального задоволення та влади над власним тілом, вплинувши як на гетеросексуальну так і на гомосексуальну практику.

Патріархальний порядок забороняє вияви емоцій та бажань, вироблених патріархальним суспільством. Напруга накопичується навколо статевої нерівности і прав чоловіка у шлюбі, навколо заборони виявів гомосексуальних почуттів (тому патріархат постійно виробляє гомо-соціальні інституції) і навколо загрози соціальному порядкові, який символізований сексуальною свободою.

Поданий ескіз кризових тенденцій – це дуже стисла форма обширного суб’єкта, але його достатньо для показу змін в маскулінности чи чогось на зразок їх реальних перспектив. Він є значно ширшим, аніж уявлення про сучасну роль чоловічої статі або відновлення глибинної маскулінности. Економіка, держава і ґлобальні взаємовідносини враховуються нарівні з домогосподарствами та особистими стосунками.

Широкі зміни у ґендерних взаємостосунках на земній кулі виробили шалені комплексні зміни в умовах практики, через яку чоловіки так само, як і жінки, повинні боротись. Не можна когось назвати зовсім безневинним спостерігачем на цій арені змін. Ми всі залучені до побудови нового світу ґендерних відносин. Як розроблені ці відносини, яких стратегій дотримуються різноманітні групи і які від цього можуть бути наслідки – це все питання політичного характеру. Чоловіки не менше за жінок сковані успадкованими ґендерними моделями. Чоловіки також здатні робити свій політичний вибір на користь нового світу ґендерних відносин. Все ще їх вибір робиться за конкретних соціальних умов, що обмежує можливі досягнення; наслідки не так легко проконтролювати.

Розуміння історичного процесу у всій його глибині і складности – не справа апріорного теоретизування. Воно вимагає конкретних досліджень; якщо бути точним, – цілої серії досліджень, що можуть висвітлити найширшу динаміку.

Переклали Віталій Бохняк та Леся Сорокопуд