Джоан Нейджел

Маскулінність та націоналізм; ґендер та сексуальність у творенні націй

Короткий огляд

У цій статті досліджено прихований історичний та сучасний зв’язок між чоловічою статтю та державністю; через будову патріотичної чоловічої мужности і звеличеного материнства як символів націоналістичної ідеології; через позначення ґендерних “ділянок” для чоловіків і жінок у національній політиці; через домінування маскулінних інтересів та ідеології у націоналістичних рухах; через взаємодію маскулінних мікрокультур та націоналістичних ідеології; через статево розрізнений мілітаризм, що включає конструкції водночас надміру збуджених та сексуально пригнічених чоловіків як “ворога” (ґвалтівники та “буравчики”) і невибагливих “ворогів”-жінок (повії та блудниці). Три “загадки” частково розгадуються завдяки викриттю зв’язку між маскулінністю та націоналізмом: чому чоловіки так запекло захищають маскулінні, монорасові та гетеросексуальні інституційні традиції, такі як військові академії та інші мілітарні організації; чому чоловіки ідуть воювати; і, нарешті, чому існує т.зв. “ґендерна розбіжність”, себто, відмінні цілі та призначення чоловіків і жінок в межах “нації”?

Ключові поняття: ґендер, націоналізм, етнічність, маскулінність, сексуальність, мілітарність, раса.

Вступ: людина політична

Назва класичного політичного трактату Сеймура Мартіна Ліпсета (Seymour Martin Lipset) “Чоловік політичний” (в англ. мові існує гра слів: man водночас означає чоловік та людина – прим. перекл.). у світлі “другої хвилі” феміністичних вчень, що тривала близько чверті століття, виглядає майже чудернацькою через свою маскулінну спрямованість. Те ж саме можна сказати і про роботу Теда Ґара (Ted Gurr) “Чому повстали чоловіки?”, чи про неґендеризований, припустимо чоловічий дискурс Т. Г. Маршала (T. H. Marshall) у його праці “Клас, громадянство і соціальний розвиток” чи про “Націоналізм і соціальна комунікація” Карла Дойча (Karl Deutsch), чи про “Соціальні передумови диктатури і демократії” Барінґтона Мура (Barrington Moore), чи про “Розбудову держав та націй” Самюеля Н. Ейзенштадта (Samuel N. Eisenstadt) та Штайна Роккана (Stein Rokkan), чи про “Походження абсолютистської держави” Перрі Андерсона (Perry Anderson). Навіть праця Зеди Скоупла (Theda Skoepol) “Держави та соціальні революції” – це оповідка про один ґендер: чоловіки в процесі творення сучасних Франції, Росії та Китаю.

Які ж були назви і зміст у цих класиків політичної науки і соціології, котрі намагаються розповісти нам про структуру і управління суспільством, націями, революціями, імперіями? Феміністські теоретики оскаржували відсторонення жінок у працях і роздумах цих авторів, що відображає у кращому разі їх ґендерну сліпоту, в гіршому – їх ґендерний шовінізм. Вони доводили, що внаслідок такого ґендерного виключення “жіночі руки” стали непомітними в історії творення націй та держав. Відповідь феміністських учених на цей “недогляд” була двоякою: як висвітлення ролі жінок у політиці фіксуванням їх участі та лідерстві у національних і опозиційних рухах та політиці, так і викриття та задокументовування механізмів усунення жінок від участі у політичних організаціях, рухах, інституціях на рівнях прийняття рішень та процесах.

Переглядаючи деякі зі спроб “повернути місце жінки” у вченнях про націоналізм і національну політику, варто наголосити, що в цих важливих та необхідних дослідженнях об’єднано терміни “ґендер” та “жінка”. Критика класичних праць про націю та державу як “ґендерно сліпих” спричинила появу особливого фокусу жінки – жінка-революціонер, жінка-лідер, непомічена праця жінок, експлуатація жінок, опір домінуванню жінок. Поки таке зосередження ґендерними науковців на жінках поступово заповнювало критичні прогалини у вивченні націоналізму та національної політики, залишилось не менш важливе недосліджене поле, що також потребує уваги.

Моє основне зацікавлення полягає в іншому важливому та цікавому питанні: яка ж справжня роль маскулінного фокусу в соціальному і політичному аналізах сучасних держав, перелічених на початку? Чи можливо, що ці паничі (та панянки), навмисно чи ні, загорілись у своєму захопленні чоловіками? Це, мабуть, тому, що проєкти, описані у цих назвах – державна влада, громадянство, націоналізм, мілітаризм, революція, політичне насильство, диктатура і демократія – найкраще сприймаються як проєкти маскулінні, які містять маскулінні інституції, маскулінні процеси та маскулінну діяльність. (див. Пейтман (Pateman) 1989, Коннел (Connell) 1995)

Тут не йдеться про те, що жінки не відіграють певних ролей у творенні й розвалі держав як громадянки, як представниці нації, як активістки чи лідерки. Варто сказати, що сценарії, в межах яких існують ці ролі, написані переважно чоловіками, для чоловіків, про чоловіків, а жінки, за сюжетом, – актори другого плану, чиї ролі відображають уявлення маскуліністів про жіночність і належне жінці “місце”. Якщо нації і держави – направду такі ґендеризовані інституції, як стверджує багато пересічних науковців, тоді обмеження ґендерної експертизи в політиці лише вивченням жінок втрачає важливий, можливо, найважливіший спосіб, у який ґендер формує політику – через чоловіків та їх інтереси, принципи мужности та маскулінні мікро- і макрокультури.

У своєму дослідженні ґендеру, раси та сексуальности у колоніалізмі – “Імперіальний повід” (можливий переклад: шкіра, ремінь – прим. переклад.) Мак Клінток (Mc Clintock) 1995, згадуючи про “ґендерний дискурс” націоналізму, пише: “Якщо чоловіки-теоретики, типово байдужі до ґендерности націй, то феміністичні праці з аналізу націоналізму виявились дуже нечисленними та розкиданими в часі. Білі феміністки загалом надто повільно усвідомлювали, що націоналізм є у феміністичному спектрі уваги”. (с. 356-57). Тільки-но феміністичні науковці погодились у тому щоб зрівняти ґендерний рахунок, як Мессершмідт (Messerschmidt) 1993 у своєму аналізі “Маскулінности та злочинності” його заперечив: “Ґендерні окуляри винайдено, аби бачити крізь них лише жінок”. В результаті цього наука (доки ґендер утверджується у сфері її досліджень) і досі не здатна систематично перевірити, що є неадекватно маскулінним у структурному, культурному чи соціальному сенсі, у такій явно ґендерній діяльності та відповідних інституціях як злочин, націоналізм, політика чи насильство, серед інших.

Я стверджую, що політика націоналізму – це суто маскулінна вигадка, що не звинувачує чоловіків у домінуванні на національній та міжнаціональній аренах, хоча, безперечно, вони домінують. Це не я намірилась ігнорувати внесок жінок, оскільки вони були обмежені у власних діях численними історичними заборонами. Моя мета радше – дослідити факт домінування чоловіків в національній державі, щоб прослідкувати, як знання маскулінности приведе нас до розуміння порівняльної національної та ґлобальної політики.

Творення чоловіків і нації

У своїй провокативній книзі “Банани, пляжі і бази” Сінтія Енлой (Cynthia Enloe) 1990, ст. 45, доводить, що “націоналізм” виник у маскулінізованій пам’яті, маскулінізованому приниженні та маскулінізованій надії. Автор наполягає на тому, що жінкам відводять зовсім незначні часом символічні ролі в націоналістичних рухах і конфліктах: або своєрідних національних образів, котрі потребують захисту та звеличення, або ж трофеїв та здобичі війни, яких можна ганьбити та зневажати. У будь-якому випадку справжніми акторами є чоловіки, які захищають свою свободу, свою честь, свою батьківщину та свою жінку. Те, що Енлой зауважила зв’язок між чоловічою мужністю та національністю, спричиняє потребу визначення кожної з них: що ми розуміємо під маскулінністю і як ми розуміємо націоналізм?

Маскулінність

Сучасні історичні дослідження у Сполучених Штатах Америки стверджують, що актуальні моделі маскулінности т.зв. “середнього класу” викристалізувались завдяки відродженню культу мужности в кінці 19 на початку 20 ст. На цьому зламі століть зафіксовано нову хвилю захоплення маскулінними ідеалами фізичної тілобудови та поведінкою, що інституціоналізувалося у таких організаціях і структурах як сучасний олімпійський рух, що розпочався 1896 р. (Мак Алун, 1981; 1984 (Mc Aloon), створені Теодором Рузвельтом загони, що воювали в іспано-американській війні (Моріс (Morris) 1979; Ротундо (Rotundo) 1993), різноманітні юнацькі (читай хлопчачі – прим. перекл.) та чоловічі ложі та братства, такі як “Лицарі Колумба” та “Досконалий порядок червоних чоловіків”, що були засновані та поширились у ХІХ ст. (Прейсс (Preuss) 1924; Кауфман (Kauffman) 1982, Карнеc (Carnes) 1989, 1990; Ротандо (Rotundo) 1993, Орр (Orr) 1994, Бедерман (Bederman) 1995) та, звичайно, Бойскаути Америки, засновані 1910 р., два роки після публікації Бейдена-Пауела (Baden Powell) “Скавтинг для хлопців” (Warren (Варен) 1986, 1987; Mc Kanzie (Мак Кензі) 1987).

Такого типу організації втілюють своєрідний кодекс честі (Ней (Nye) 1993), що вимагає багатьох “головних” чеснот, які Мос (Mosse, 1996) називає “нормативною маскулінністю”, включно з силою волі, честю, відвагою, дисциплінованістю, загартованістю, стоїцизмом, незворушністю, наполегливістю, авантюрністю, незалежністю, сексуальною потенцією пом’якшеною стриманістю, та гідністю, що, в свою чергу, відображає маскулінні ідеали свободи рівності та братерства (Бедерман (Bederman) 1995; Мос (Mosse) 1996).

Спираючись на аналіз “Сексуальності, класу та ролі” Рорзенберга, Ротандо виділяє три характеристики кожного з трьох “ідеалів чоловічої мужности” ХІХ ст.: “Маскулінний здобувач” (змагальність, незалежність, наполегливість), “Християнський джентльмен” (сила волі, стриманість, дисциплінованість) і, нарешті, “Маскулінний примітив” (сила, відвага, сексуальна потенція).

Звичайно, цінність відданості цим нормативним чоловічим характеристикам змінна в часі та просторі. Доки автори, цитовані вище, займалися описами кінця ХІХ та початку ХХ ст. у Европі та Сполучених Штатах, з’явилися інші наукові спроби визначити маскулінність в універсальних термінах. Дослідження Ґілмора з приводу крос-культурної концепції маскулінности “Чоловіча стать в роботі” (1990) пояснює, що немає універсального стандарту маскулінности. Ґілмор наполягає:

“…взагалі бути не може “Універсального чоловіка”, проте маємо підстави вести мову про “Всюдисущого чоловіка”, спираючись на критерій виконання ролі: …щоб бути чоловіком, він мусить запліднювати жінок, захищати підлеглих від небезпеки та утримувати всю родину. Ми можемо назвати цього квазі-ґлобального персонажа отак: “Чоловік-запліднювач-захисник-утримувач” (с. 223)

Така каталогізація маскулінних ідеалів як історичних та крос-культурних явищ, наведена вище, є прикладом, який Роберт Конелл (Robert Connell, 1995) назвав “ессенціалістськими” дефініціями маскулінности: “дефініції, що вбирають риси, котрі виражають суть маскулінного”. Слабкість ессенціалістського підходу полягає у свавільності та недостовірності. Конел наводить три інші стратегії визначення, окрім ессенціалістської: позитивістська, нормативна та семіотична. Позитивістські дефініції маскулінности являють собою описи чоловіків у конкретному місці в конкретний проміжок часу: етнографія чоловічого роду. Вони обмежені через брак можливості узагальнення, неминучість дослідницьких упереджень і тавтологій. Чоловіки є тим, що вони роблять, тож неможливо, щоб чоловіки поводились у фемінний спосіб, а жінки, відповідно, у маскулінний (Конелл, 1995). Нормативні дефініції маскулінности підкреслюють чоловічі ідеали, “проєкти” чи статеві стереотипи. Вони обмежені власними культурними, історичними та ціннісними припущеннями та своєю надмірною зосередженістю на ідеальних типах, які, попри те, виключають багатьох чоловіків, більшість з яких не поводяться згідно моделі чоловічої мужности “Джона Вейна” (популярний герой американських вестернів – прим. перекладача). І, нарешті, семіотичні дефініції маскулінности протиставляють маскулінне фемінному і навпаки, виводяться з відмінності у значеннях маскулінности і фемінності: “Фалос – це володар, а фемінність символічно визначається через його відсутність” (Конелл, 1995). Семіотичні дефініції обмежені своєю концентрацією на дискурсі символізму, який схильний до перегляду матеріальних та структурних обсягів будови ґендерних понять.

У манері, що поєднує деякі з цих підходів до визначення, дослідники намагаються артикулювати значення маскулінности в негативних термінах – чим чоловіки не є. Ці дефініції включають сепарування та зречення фемінности: бути чоловіком – це не те, що бути жінкою, і жоден чоловік ніколи не захоче стати жінкою (Фройд (Freud) 1923, Ходоров (Hodorov) 1978, Адамс (Adams) 1990), дистанціювання від маскулінних “контртипів”: чи то расових – бути (білою) людиною – це не бути євреєм, чи азіатом, чи бенгальцем, чи індусом, чи чорним; чи то статевих – бути чоловіком означає не поводитись “по фемінному” і/чи не бути гомосексуалістом. Ці расові і статеві маскулінні “контртипи” є тим, що Коннел називає субординовані форми маскулінности.

Інші негативні, у дечому есенціалістські дефініції маскулінности відображають огиду до вимог нормативної маскулінности. У праці “Бути чоловіком” Пол Зерокс (Paul Theroux, 1985) скаржиться: вислів “бути чоловіком” вражає мене як образливий та лайливий. Це означає: бути тупим, нечуйним, пересічним, солдафоном і припинити думати. Герзон (Gerzon 1982) визначає нормативну мужність як неможливе досягнення. “Порівнюючи себе з моторною постаттю, що стрімко наближається до заходу сонця чи фліртує з долею, звичайний чоловік у щоденному житті не може собі зарадити, аби вийти з тіні. Навіть внутрішньо чоловіки вже не почуваються героями”. Горокс (Horrocks) ілюструє ціну “патріархальної маскулінности”:

Патріархальна маскулінність полонила чоловіків. Чоловіча мужність, як ми знаємо, у нашому суспільстві вимагає саморуйнування ідентичности, глибоко мазохістського самозречення, вичерпання особистости, відчуження від усіх сфер життя, чоловік, який покірний вимогам маскулінности, стає тільки наполовину людиною… Щоб стати чоловіком, як від мене очікували, я повинен зруйнувати свою найуразливішу сторону, мою чуйність, мою фемінність, мою творчість, і я би мав бути водночас могутнішим, але і менш могутнім, аніж я є зараз. (Горокс)

За будь-яких історичних та порівняльних обмежень різноманітних дефініцій та образів маскулінности, вчені сперечаються, що у будь-який час і у будь-якому місці присутнє ототожнення “нормативної” чи “гегемонної” маскулінности, що встановлює стандарти для чоловічої манери поведінки, думок та дій. (Бедерман, Коннел, Мос). Гегемонна маскулінність є вища за “ідеал”, вона допустима, широко практикована і має здатність виглядати доволі “природно”. (Морґан, Дональдсон), Я не веду до того, що поміж всіх чоловіків і жінок у будь-якому національному середовищі досягнуто консенсусу з приводу ідеального мужчини. Насправді гегемонна маскулінність завжди контрастує з іншими типами маскулінности, такими як класова, расова, сексуальна тощо. Гегемонна маскулінність залишає стандарт – зганьблений чи шанований, – з яким інші типи маскулінности змагаються або захищають себе від нього.

Будь-яка сучасна американська гегемонна маскулінність започатковується у відродженні мужности у XIX ст. і/або вкорінилась у ранніх історично-культурних концепціях чоловічих рис, вона розпізнається як домінантна форма поміж декількох расових, сексуальних і класових типів маскулінности у сучасному американському суспільстві (Кіммель, Мессер, Швальб). Так само можна говорити і про інші країни в Европі, Латинській Америці, Африці, Азії та на Середньому Сході. Наприклад, питання чи норми та правила поведінки арабських чоловіків, описаних Лоренком (Lawrence) у праці “Сім опор мудрости” все ще лежать в основі сучасних стандартів мужности для чоловіків у Арабському світі, не є надто важливим питанням поряд з тим, чи існують сучасні підстави стандартів маскулінности які можна назвати гегемонними. Відповідь на останнє питання переважно ствердна.

Націоналізм

Макс Вебер визначав націю як “общину сентименту, що може адекватно декларувати себе державою”, вона ж є носієм ідеї спільного походження, але необов’язково на основі кровної споріднености. Лейон (Layoun) погоджується: націоналізм “творить та пропонує історію “нації” та її відношення до вже існуючої або потенційної держави.” Згідно з даними дефініціями націоналізм є водночас метою – досягнення державности та вірою у єдиний народ. Націоналісти шукають шляхи вдосконалення державності та національного буття. Мета незалежної держави, “державобудування”, часто набирає форм революційної або антиколоніальної боротьби. Втілення та здійснення державности vis-a-vis (від імені) інших держав-націй постійно набирає форми збройного конфлікту. Отже, націоналізм та мілітаризм “одним миром мазані”.

Мета національного існування, розбудови нації включає “уявлення” про минуле і теперішнє нації (Андерсон), віднайдення традицій (Хобсбан та Ренджер) та символічно збудовану громаду (Коен). Як говорить Ґельнер (Gelner), “націоналізм знеґендернізовує націю, іншого шляху немає”. Завдання визначення громади, її оточуючих меж та артикуляція національних особливостей, історії та бачення майбутнього наголошує на спільності та “інакшості”. Проєкт зміцнення національної ідентичности та культурних меж сприяє розвиткові національного етноцентризму. Отже, націоналізм та шовінізм теж “мед і гречка, брат і сестра”. Шовіністичний націоналізм увесь час обмежується ідеалізованою державою у формі ставлень та вірувань щодо національної вищости. В час націоналістичних конфліктів чи експансій визначений нами етноцентризм пожвавлюється. Наслідком для націоналізму у світовій історії став вияв нетолерантного, часом “убивчого”, обличчя. Нейрін (Narin) звертається до нації як до “сучасного Янусу” для протиставлення двох облич націоналізму: регресивний, ура-патріотичний, мілітарний образ войовничої держави на противагу прогресивній суспільно творчій державі загального благоденства: пістолі на противагу маслу.

Різниця поміж ідеологією та діями характеризує більшість дискусій з приводу визначення та діяльності націоналізму. Націоналістична ідеологія – віра в націю – хто ми є, що ми є – стала підставою для виправдання національних дій, тобто дій державного та національного будівництва, боротьби за незалежність, творення політичного та правового порядку, залучення чи виключення різних категорій членів, відносно з іншими націями. Більшість вчених визначає ХІХ ст. як джерело вираженого в діях чи ідеології націоналізму, як засіб розуміння і організації місцевої та ґлобальної політики. Нейрін зауважує, що “націоналізм, в найзагальнішому розумінні детермінується конкретними виявами світової політичної економіки у періодах між Французькою та Індустріальною революціями та в сучасності”. Згадані вияви включають “новий, посилений зміст відповідно до факторів національности, етнічного походження, звичаїв та мови” і “творення національної ринкової економіки та значного національного прошарку буржуа”. Схожим чином Сетон Уотсон (Setonm Watson) позначає кін. ХVIII ст. як лінію розмежування “старих” і “нових” націй в Европі, де старі нації – англійці, шотландці, данійці, французи, шведи –насолоджувалися спорідненою автономією, а нові нації – в основному решта світу, – мобілізувалися у національні рухи для здобуття незалежності як від монархій, так і від колоніального гніту, артикулюючи форму націоналізму, розробленого для того, щоб імплантувати національну свідомість та бажання політичних дій”.

Маскулінність та націоналізм

Згідно із визначенням, націоналізм є політичним і тісно пов’язаний з державою та її інституціями. Так само як і армія, більшість державних інституцій історично залишилися під впливом чоловіків. Тож не дивно, що культура та ідеологія гегемонної маскулінности – “однієї руки пальці” з культурою та ідеологією гегемонного націоналізму. Маскулінність та націоналізм добре доповнюють одне одного, сучасна форма західної маскулінности з’явилася приблизно в той самий час і в тому самому місці, що й сучасний націоналізм. Мосс зазначає, що націоналізм “був рухом, що започаткувався і розгортався паралельно з сучасною маскулінністю” на Заході століття тому. Мосс описав сучасну маскулінність як серцевину усіх виявів національного руху:

Маскулінний стереотип не поєднується з жодною могутньою політичною ідеологією попереднього століття. Цей стереотип підтримував не лише консервативні рухи…, але й робітничий рух; навіть більшовицький чоловік мусів бути “міцний, як дуб”. Сучасна маскулінність з самого початку співпрацювала з націоналістичними рухами ХІХ ст.

Інші політичні ідеології того часу, якщо конкретніше – колоніалізм та імперіалізм, також перебували під впливом нових стандартів маскулінности (Мас Кензі (McKenzi), Волвін (Walvin), Болог (Bologh). Багато вчених пов’язують відродження мужности в Европі ХІХ ст. з інституціями та ідеологією імперії (Гобсбавн, Ковен, Сінха). Спрінгхол (Sprighall) описує ідеал християнської мужности, “мускульне християнство”, що панував у англійському середньому класі, ідеал, що наголошує на спорті – “культі ігор” у державних школах; автор підкреслює, як саме через організації, такі як “хлоп’ячі бригади”, цінності згаданого середнього класу виражалися у “менш привілейовані” середньоосвічені хлопці робочого класу у великих, національних, урбаністичних центрах”. Хлопці з різних класів служили у всій імперії в “Британській імперській армії”.

У США маскулінність тонко вплетена у канву націоналістичних імперіалістичних проєктів: маніфест долі, що виправдовує та захищає західну експансію, і “Доктрину Монро”, яка виправдовує та розширює сферу впливу США включно із західною півкулею. Не існує відомішого втілення цього шлюбу чоловічої мужности з американським імперіалізмом, аніж Теодор Рузвельт. Добре відомий як хвороблива дитина та юнак із звичками денді, Рузвельт на зорі політичної кар’єри був об’єктом глумливих нападів на предмет його мужности. 1882 року у віці 23 літ утвердився в політиці як представник державної асамблеї в Нью-Йорку.

Преса дошкуляла Рузвельтові закидами у жіночности. Його прозивали “слабаком”, “Жанною Денді”, “Гарбузовою головою” та “Витонченим паном Рузвельтом”. Осміювали його тонкий голос, облягаючі штани та відвертий одяг. Дехто порівнював його з найвідомішим гомосексуалістом Оскаром Вальдом…(Бедерман).

Рузвельт розгорнув цілу кампанію для реабілітації себе як чоловіка. В основу його спроби самореабілітації було закладено дві символічні теми: публічне проголошення його зв’язку з т.зв. “диким заходом” та обстоювання американського імперіалізму. Кампанія виявилась на диво успішною, і через п’ять років на виборах мера Нью-Йорку його представляли таким собі “Ковбоєм з Дакоти”, він був у центрі постійної уваги преси, яка тепер уже вихваляла його за чоловічу жагу до боротьби та аполлонівську статуру. (Бедерман). Ця видатна трансформація прослідковується чи то у його працях, чи то у кількості придбаної ним нерухомості. У 1883 Рузвельт завітав до Південної Дакоти, де придбав собі ранчо. (Моріс). По смерті дружини у 1884 році тимчасово відійшов від політики і повернувся на ранчо, проте це сталося після його публічних метаморфоз від “золотої юности” до “маскулінного ковбоя”. Ці події Рузвельт згадує в інтерв’ю для “Трибуни Нью-Йорку”

Ті друзі, які називали мене білоручкою в політиці, щиро здивувалися б коли побачили б мене верхи, одягненого в сорочку з оленячої шкіри, шкіряні чапарейро та з величезним сомбреро на голові. Як здорову ранкову руханку я б порадив декому з нашої “золотої молоді” поїхати на захід і спробувати навчитись їздити верхи бодай на поні, чи допомогти вгамувати молодого бика. (Бедерман).

Ковбойська кар’єра Рузвельта протривала лише 6 місяців, але його книга “Мисливські мандрівки чоловіка з ранчо”, надрукована 1885 р., а згодом “Життя на ранчо та мисливська справа” (1898) та 4-томник “Перемагаючи захід” (1889-1896), зберегли його суспільну репутацію справжнього чоловіка. Рузвельт продовжував утверджувати свою мужність іншими працями (“Напружене життя” (1902) та “Африканські забави: нариси африканських мандрівок американського мисливця-натураліста” (1910), а також войовничою вимогою розпочати іспано-американську війну.

Гоґансон описує роль маскулінних уявлень у дискурсі, що точився навколо однієї кампанії під час іспано-американської війни, – філіппіно-американську війну 1898-1902 рр., коли США потопили іспанський флот у Манільській затоці. Філіппінці розпочали боротьбу за незалежність. У США розпочалися дебати з приводу позиції Америки щодо статусу іспанської колонії: чи варто зробити її незалежною, а чи вона мусить бути колонією США? Центральним актором цих дебатів був Теодор Рузвельт, позиція якого залишалася в межах імперіалізму: “Ми від імені Америки… ми, сини нації, все ще гордимося її юністю… знаємо, що її майбутнє належить нам, якщо нам вистачить мужности вхопити його, і ми увійдемо в нове століття, підперезавши свої чересла для перед випробуваннями, що спіткають нас”. Не лише Рузвельт використовував у дебатах ґендерні та ейджиські терміни. Видатний сенатор-антиімперіаліст Джордж Гор (George F. Hoar) у порівнянні з Рузвельтом вважався старомодною людиною, але, будучи союзником Рузвельта, він погодився віддати своє місце у сенаті “молодій людині, яка живе теперішнім, а не затхлим минулим”. “Філіппінське питання” породило суперечності між молодими чоловіками та “перестарілими жінками” (хоча в той час вони не мали права голосу) та дискусію з приводу процедури голосування. (поміж чоловіків):

Ця країна насамперед потребує патріотів-американців, а не купу перестарілих бабусь та немічних політиканів, які у старечому маразмі вдають з себе державних діячів… нація вас переросла. Дайте собі спокій у якомусь будинку перестарілих та дайте нації шанс зростати. (Гоґансон)

Промови та праці Теодора Рузвельта і його послідовників відображають раціоналізовану імперіалістичну маскулінність, де авантюрний, проте цивілізований білий чоловік “одомашнює” або знищує неповноцінного кольорового дикуна: американського індіанця, африканця, іспанця або філіппінця. Незалежно від мети (розширення американських кордонів, захист західної півкулі від европейської колонізації…) маскулінність Рузвельта залежала від шовіністичного мілітарного націоналізму. Розглядаючи стислу асоціацію маскулінних ідеологій колоніалізму, імперіалізму, мілітаризму та націоналізму ХІХ–ХХ ст., факт переважного дотримання та узаконення цих ідеологій чоловіками і силу відповідних рухів та інституцій у творенні сучасного світу, не дивина, що маскулінність та націоналізм “зліплені з одного тіста” – “тіста”, з якого виліплені найважливіші складові структури та культури націй і держав у сучасній державній системі.

Місце чоловіків та місце жінок у нації

Маскулінність з певних причин найяскравіше втілюється у політиці націоналізму. По-перше, як зазначено вище, національна держава – це маскулінна інституція. Феміністичні вчені наголошують на ієрархічній владній структурі держави, на домінуванні чоловіків на рівні прийняття рішень, на чоловічому керуванні/жіночому підпорядкуванні у внутрішньому поділі праці і чоловічому легальному регулюванні жіночих прав, праці і сексуальности. (Фронзвей (Franzway), Корт і Конелл, Ґрант)

По-друге, культура націоналізму побудована таким чином, щоб підкреслити і поширити маскулінні культурні норми. Такі терміни як честь, патріотизм, легковажність, хоробрість і почуття обов’язку нелегко назвати тільки маскуліністичними або тільки націоналістичними, адже вони безпосередньо стосуються і нації, і чоловічої звитяги.

На мою думку мікрокультура маскулінности в щоденному житті дуже добре співставляється з вимогами націоналізму, зокрема з мілітаристською парадигмою. Впродовж багатьох років я просила своїх студентів написати на клаптику паперу відповідь на запитання: “Яке найогидніше ім’я Ви можете назвати?”. Ґендерні відмінності у їх відповідях вражали. Більшість жінок писали “шльондра” (чи відповідник слову “курва”), а більшість чоловіків відповідали – “буравчик”, “слюнтяй”, “зайчик”. Тільки легкодухі лінтюхи вважали за обов’язок відповісти: “справжні чоловіки – не слюнтяї”.

Патріотизм – як клич сирени, якому неможливо опиратись, особливо у вирі політичної кризи, а якщо хтось і наважиться – буде приречений на зневагу або й гірше з боку своєї спільноти, сім’ї, а інколи й рідної матері. На противагу поширеному стереотипові про зусилля матерів утримати синів від маршу на фронт, Болдінґ (Boulding) засвідчує ситуацію, коли чимало матерів свідомих противників війни в часи ІІ світової, дорікали синам за пацифізм. Зневага чоловіків за пацифізм значно поширеніша, як зазначає Карлен (Karlen) у праці “Сексуальність і гомосексуальність”: “У 1968 р. пацифісти заснували кавові кав’ярні поблизу військових баз, щоб поширювати свої переконання серед військових. Один вояка військ спеціального призначення якось сказав: “Ми б’ємось і гинемо не для того, щоб ці кляті гомики сиділи собі разом і попивали кавусю””

Страх бути звинуваченим у боягузництві – не єдиний магніт, що притягує чоловіків до патріотизму, націоналізму та мілітаризму. Нам відома маскулінна жага до пригод. Перелік чоловіками власних бойових заслуг відображає їхні сподівання та захоплення, суть початку великої пригоди, їхнє прагнення не “пасти задніх” у великій місії, тобто війні.

Я тремтів від цього – навіть я, загартований найманець – чоловік, від якого марно сподіватись і натяку на слабкі нерви. У мене пересохло в горлі, і декілька разів маршові колони попливли у дивних еліптичних колах. Присягаюся Богом, в мене текли сльози… (Адамс, Ґрін)

Нарешті, жінки відіграють особливу, символічну роль у національній культурі, дискурсі та колективній дії, роль, яка відображає маскулінні визначення фемінности та належного місця жінки в нації. Ювал-Девіс (Yuval-Davis) і Анзіас (Anthias) виокремили п’ять ролей жінок, завдяки яким вони беруть участь в етнічних, національних та державних процесах і практиках:

(а) як біологічні виробники членів етнічної спільноти;

(б) як відтворювачі (нормативних) меж етнічних/національних груп (встановлюючи належну жіночу поведінку);

(с) як учасниці ідеологічного відтворення спільноти і як переповідачі культури спільноти;

(d) як символи етнічних/національних відмінностей;

(е) як учасниці національних, економічних, політичних та військових баталій.

Хоча деякі з цих ролей передбачають активні дії і навіть жіноче лідерство у національній боротьбі, список активісток короткий, і ми щоразу чуємо ті самі імена. Розмірковуючи над чоловічим домінуванням у суспільному житті, Горакс зазначив: “Такий виняток як Марґарет Тетчер підтверджує правило”. Справді, Ювал-Девіс, Антзіас, Тогіді та ін. наголошують на відчутному для жінок тискові націоналістів, спрямованому на збереження жіночої підтримуючої, символічної, часто пригніченої, традиційної ролі.

Зіткнувшись з силуванням, жінки інколи схильні приймати націоналізм крізь призму відведених їм націоналістами традиційних ролей – підтримуючи своїх чоловіків, виховуючи “синів нації” і виступаючи символами національної гордости. У наведених випадках жінки можуть використати як націоналістів, так і їх ворогів, або опиратися патріархальним поглядам на жіночі ролі, щоб допомогти у націоналістичних змаганнях. Наприклад, у разі військової окупації чоловіки-націоналісти будуть неодмінно заарештовані або затримані, як тільки з’являться на вулицях групками або поодинці. Жінки здаються менш небезпечними чи підозрілими, тому можуть супроводжувати чоловіків або бути кур’єрами між ізольованими у домівках чоловіками. Подібно, жінки значно успішніше знаходять підтримку для націоналістичних звершень, оскільки зовсім не виглядають загрозливими та мілітарними. (Едґертон і ін.) Едґертон описує католичок з Північної Ірландії, котрі, виконуючи традиційну жіночу роль ґаздинь, були своєрідною попереджувальною системою про рейди британської армії. Таку практику названо “шолом з помийного відра”:

Коли ворожі війська входили на територію, місцеві жінки починали торохкотіти помийними відрами, тягаючи їх бруківкою: здіймали галас і заохочували інших жінок наслідувати їх… Цим торохкотінням численні жінки швабрами і шматами попереджали своїх воїнів про передчасне весняне прибирання.

На додаток до такої “зброї слабких” (Скот, Харт) жінки цілеспрямованіше брали участь у різних націоналістичних рухах і конфліктах, вступаючи у особовий склад мілітарних об’єднань. Попри хоробрість, обрання традиційно чоловічих мілітарних ролей та вагомість внеску у численні націоналістичні змагання, відразу після здобуття незалежности ці феміністки-націоналістки відчували гніт інституціалізованого патріархату. Націоналістичний рух, надихаючи жінок до участі у визвольних змаганнях, активно пручався перед феміністичними вимогами ґендерної рівности.

Мабуть, найвідомішим випадком, коли націоналістичний рух “відкинув” своїх сподвижниць, став Алжир. 1962 року Алжир нарешті звільнився від французького колоніального гніту. Боротьба виявилась довгою і запеклою, відвоювання Алжиру стало видатною подією завдяки активній участі жінок. Даніель Дямілла Амаран-Мін (Daniel Djamalia Amrane-Minne), який опитував жінок-ветеранів Алжирського руху за визволення у праці “Des Femmes dans la Guerre d’Algerie”, повідомляє про 11 000 жінок, що брали активну участь у національному русі опору, і про ще 2 000 учасниць збройних заходів. Незважаючи на інтенсивне втручання жінок у мілітарні рухи мусульманської країни, тільки-но незалежність було здобуто, алжирські жінки знову опинилися на кухні й змушені були поміняти військові строї на закриту сукню і паранджу.

Розгортаючи дискусію довкола мусульманського націоналізму, можна прослідкувати маскулінність та націоналізм як організований, гегемонний взаємозв’язок, що простежується лише в мусульманських спільнотах, проте важливо пам’ятати, що релігійний націоналізм, як і будь-який інший, схильний до консерватизму, де консерватизм часто означає патріархат (Ювал Девіс (Yuval Davis) та ін.). Ця теза частково відповідає до тенденції націоналістів виступати “відновниками традицій” і використовувати традиції як легітимну основу для національного будівництва і культурного відродження. Традиції, справжні чи вигадані, зазвичай патріархальні, викривають чіпку та сильну природу маскулінних привілеїв і тонкий зв’язок між маскулінністю і націоналізмом.

Жіночий сором і маскулінна честь у національній сім’ї

Чимало теоретиків націоналізму помітили схильність націоналістів до прирівнювання нації до сім’ї: це очолюване чоловіками домогосподарство, де чоловіки та жінки виконують “природні” ролі. Допоки жінки виступають політично підкореними у національних рухах і політиці загалом, як було показано вище, вони також займають важливе символічне значення матерів нації. Пуританство “матерів на батьківщині” має бути бездоганним, тому націоналісти особливо зацікавлені у сексуальності та сексуальній поведінці своїх жінок. У той час як традиційні чоловіки мають виступати захисниками сім’ї та нації, жінки, згідно з уявленнями традиціоналістів, втілюють сім’ю та національну гордість: ганьба жінки – ганьба сім’ї, ганьба нації, ганьба чоловіка.

Найяскравішим прикладом політики стилю вбрання та манери поведінки служить політика паранджі в мусульманському націоналізмі. За межами домівки арабські та мусульманські жінки носять традиційний одяг – починаючи від суконь на західний манер, що скромно прикривають руки та ноги, до яких інколи додаються хустка чи шалик, і аж до іранської чадри, довжелезного шалика чи каптура, одягнених поверх повсякденного вбрання, або навіть повністю закритого обличчя й тіла в Саудівській Аравії. Більшість тих жінок стверджує, що традиційний одяг – їх добровільний вибір. Жінки арґументують свій вибір тим, що вуаль – це визволення, своєрідний щит від сексуального споглядання чоловіків, вуаль дає змогу відчувати себе особою, а не сексуальним об’єктом, – статус, цілком недосяжний для західних жінок. (Тогіді). Інші прихильниці вуалі носять її як символ націоналізму та антизахідного, антиколоніального або антиімперіалістичного протесту проти західних союзницьких режимів, що оголошують паранджу поза законом. Для решти жінок вуаль символізує незадоволення та протест проти втрати економічних і соціальних позицій внаслідок урбанізації та індустріалізації (Мак Леод). Дехто, переважно імміґрантки, використовує паранджу як перешкоду асиміляції (Філ). Багато жінок у паранджі обурюються неможливістю її зняти і на додачу тим, що акт спротиву корупційному урядові та окупантам перетворився на дієвий засіб пригнічення та контролю жінок чоловіками. У численних звітах Августина в “Палестинській жінці” (1993) висловлено жаль та образу жінок щодо примусу носити паранджу:

Головною причиною того, що тут, у Газі, жінки вдягають хустку, є примус їх до цього. Для жінки надто небезпечно вийти з дому з непокритою головою. Деякі мусульманські фанатики навіть погрожують закидати хімікатами жінок, які не вдягають хусток. Звичайно, є безліч релігійних жінок, які вдягають хустку без особливих вагань. Інші жінки виходять з раціональних міркувань: вважають хустку не виявом ісламського фундаменталізму, а символічним знаком боротьби за визволення “Інтифади”. А ще багато жінок змушені ховати волосся під тиском своїх чоловіків. (Бербері (Berberi)

Жінки зіткнулися з складною проблемою протистояння насильницькому насаджуванню хустки. Якщо вони повстануть за свої права як жінки, то викличуть незадоволення своєї громади, стануть зрадниками національної ідеї. У випадку, коли етнічні та національні спільноти перебувають в періоді стагнації, більшість жінок не бажає ставити під сумнів патріархальні нав’язування, такі як паранджа. Про це згадують палестинські активістки.

Ми не можемо відкривати зараз другого фронту, ми не воюємо з чоловіками в часі боротьби проти окупації … ми мусимо відкласти питання ґендерного визволення до повної перемоги… Коли матимемо власну державу, зможемо подбати й про жіночі проблеми. (Августин).

Питання жіночого вбрання та поведінки – це справді питання пуританства та чоловічої честі. Жіноча сексуальність перетворюється переважно на справу первинного національного інтересу принаймні з двох причин. По-перше, роль жінки в націоналізмі збігається із роллю матері, символу серця і дому нації. Ювал-Девіс нагадує нам: “У Франції була так звана La Patrie, образ жінки, що народжує, як уособлення революції.” Обговорюючи африканський націоналізм у Південній Африці Гаітскель та Унтерхольтер стверджують, що африканські жінки постійно з’являються у риториці та образах африканського народу, де вони переважно виступають як матері.

По друге, жіноча сексуальність турбує націоналістів тому, що жінок – як дружин та доньок вважають носіями маскулінної честі. Приклад – етнографічний звіт про концепцію Афганського мусульманського націоналізму щодо контролю над ресурсами, спеціалізацією праці, землею та жінками. Ця концепція визначається як справа честі: звичай (пурдах) – ключовий елемент у збереженні сімейної честі і гордості (Моґадам). Ель-Сольх і Мабро облагороджують зв’язок між чоловічою та сімейною честю, з одного боку, та жіночою сексуальною пристойністю – з іншого, що створює ситуацію, у якій чоловічою справою є змагання, а жіночою – програш: “Честь вбачається як відповідальність чоловіків, а сором – жінок… честь треба активно здобути, а сором потребує пасивної оборони”.

Не тільки у чоловіків Третього Світу честь поєднується з жіночою сексуальністю, пристойністю і соромом. Якщо жіночу плодотворність пошановують в образі “матері нації”, то жіноча сексуальність здатна дискредитувати націю. Мосс змальовує згаданий дуалізм в описі жінки у контексті европейської історії націоналізму: з одного боку, жіноче втілення нації спирається на вічні догмати…. (і) пропонує невинність та чистоту”, а також пристойність. Однак, з іншого боку, право, яке потребує жінка, щоб бути сексуальною, дійсне і для чоловіків: “діва зі щитом, дух, що супроводжує маскулінного лідера”, щоб сприяти “блаженству миру, досягнутого маскулінним героєм”. Такі уявлення прийнятної жіночої сексуальності різко контрастують з жіночим “декадентством” (повії та лесбійки), яке виявляло непатріотичність та послаблення нації, зневагу до чоловіка нації. І бажані, і небажані любовні побачення жінок нації та чужих чоловіків можуть вилитися у кризу честі і спричинити насильницьку помсту. Сандерс описує грубу наругу австралійських чоловіків (білих та аборигенів) щодо добровільних любовних сексуальних зв’язків між афроамериканськими чоловіками з обслуговуючого персоналу та австралійськими жінками під час ІІ світової війни, що переросло у расову і сексуальну істерію такого високого рівня, що шестеро чорних солдатів було страчено за жахливі зґвалтування двох білих медсестер у Новій Гвінеї.

Сексуальність та мілітаризм у націоналізмі

Сексуальність постає проблемним питанням у маскулінності та націоналізмі не лише через сексуальне пуританство, але й через діяльність жінок. Енлой (Enloe) зауважує: “як тільки націоналістичний рух мілітаризується… чоловічі привілеї в суспільстві укріплюються”. Авторка посилається на суто маскулінну природу речей мілітарних. В армії, як виявилось, – надмірна сексуальність. Тут я спираюсь на деякі маскулінні (гетеро…) сексуально забарвлені аспекти мілітарних інституцій та діяльності.

Насамперед сексуально забарвленою вважаємо природу війни. Горстон стверджує, що всі форми політичної влади, включно з військовою, містять в собі еротичний компонент: маскулінний еротизм, втілений у поняттях “військова сила” та “доблесть”. Класична історія багата на згадки, де сила та доблесть на полі бою пов’язується з маскулінною сексуальною потенцією, – з часів заборони Юлієм Цезарем статевих актів перед битвою (чи, ближче до сучасности, – заборона інтимних стосунків безпосередньо перед соціальним еквівалентом війни чи спортивним змаганням), щоб не втрачати сили.

Мосс критикує дебати у Німеччині з приводу визнання мастурбації та гомосексуалізму як сексуальних практик, що ставлять під загрозу національну мілітарну потугу, й описує війну як “заклик до мужности”.

Другий аспект сексуального забарвлення мілітарних інституцій і дій зосереджено на зображенні ворога на війні. Приклади багатьох воєн та національних конфліктів демонструють картини чоловіків-ворогів в образах сексуальних демонів, які ґвалтують жінок нації або євнухів без чоловічої потенції. Аналіз Бедерманом теоретичного дискурсу Теодора Рузвельта подає обидва образи. В “Африканських забавах” Рузвельт подає перевагу колоністів, поблажливе ставлення до африканських чоловіків, які в його описах зображені “сильними, терплячими, дотепним…, у яких є щось дитяче, варте захоплення… Звичайно, як всі дикуни і більшість дітей, вони мають знати своє місце”. Оцінка Рузвельтом корінних американців менш пронизана “батьківською” доброзичливістю, особливо відтоді, як індіанці почали становити військову загрозу для білих чоловіків, останні ж за Рузвельтом: не воюють проти цивілізованих ворогів, вони воюють у час, коли жінки і діти страждають від долі сильних чоловіків. Їхні кохані та дружини, викрадені і зґвалтовані, стають рабинями, наложницями якогось брудного, брутального індіанця.

На додачу Мосс зображає жінок на полі бою як жертв сексуальної агресії та експлуатації. Він зазначає, що образ жінки полонив солдатські мрії та уяву як об’єкт сексуального бажання або бідної, здатної на самопожертву Мадонни; інакше кажучи: польової повії або польової медсестри. Ворожих жінок шаблонно характеризували як невибагливих та доступних: повії, шльондри, узаконені об’єкти зґвалтувань. Підсумки всіх воєн багаті на згадки та дискусії з приводу зґвалтувань, сексуального поневолення та сексуальної експансії, здійснених не лише окремими чоловіками чи невеликими їх групами, але й арміями, вищим командуванням як складової національної політики.

Зевелейт підсумовує: “Жінка – незвідана територія бажань, до якої звертаються чоловіки на кожному щаблі історичного розвінчання у пошуках матеріалу для утопій, що аж кишать бажаннями”.

Третім аспектом сексуального забарвлення мілітарних конфліктів вважається використання маскулінних уявлень про зґвалтування, проникнення та сексуальні змагання у зображенні військового озброєння та ворогів. Часто повторювана фраза голослівно наказує: “Нахилися, Саддаме”. Фразу вигадано для ракетних ударів по цілях в Ірані у період війни у Перській затоці.

Існує певна тенденція у національній обороні: персоніфікувати та сексуально забарвлювати характеристики дій держав та армій. Кон стверджує, що один добре відомий радник національної безпеки “видав” таке: “За часів Джиммі Картера США розставляли ноги перед Радянським Союзом”. Кон відзначає подібні, сексуально забарвлені, зображення експертами з оборони США західнонімецьких політиків, які турбувались про перегрупування ракет в Европі у 80-х роках: “Ті німаки – то купка кульгавих шмаркачів і буравчиків-виляк”. Сексуально забарвлений мілітарний дискурс багато в чому завдячує гетеросексуальним нормам, що виявляється при розгляді уявлень про зґвалтування упродовж війни у Перській затоці у 1991р.: напади, які потребували захисту і помсти прирівнювались до гетеросексуальних зґвалтувань жінок (“зґвалтування Кувейту”); напади, покликані завдати поразки іранському ворогові трактували як гомосексуальні зґвалтування чоловіків (“нахилися, Саддаме”).

Висновок: на захист маскулінности

Що ж нам дало порівняльне дослідження маскулінности та націоналізму? З одного боку, розуміння різнорідної природи зв’язків між націоналізмом, патріотизмом, мілітаризмом, імперіалізмом та маскулінністю допомагає відшукати сенс деяких бентежних тем сучасності. Для мене завжди було таємницею, чому чоловіки у мілітарних та парамілітарних інституціях – носії чоловічої манери поведінки і сили характеру – завжди виглядають такими стурбованими та наляканими приходом чорних, жінок, а зараз і гомосексуалістів у військові інституції та організації. Неналежний, часом істеричний опір різноманітності ясно й чітко існує поза межами мілітарних кордонів і набуває нового значення, якщо зрозуміти, що чоловіки захищають не лише традиції, але й конкретну расову, ґендерну чи сексуальну концепцію: поняття чоловічої білої та гетеросексуальної маскулінної ідентичности подаються з усіма труднощами та привілеями, що крокують пліч-о-пліч з гегемонною маскулінністю.

Потрібно розуміти, що чоловіча реакція відображає не тільки захист чоловічих привілеїв, але й захист чоловічої ідентичности та культури для того, щоб прояснити наявність фундаментальних проблемних питань, з якими стикнулися чоловіки, ідейно віддані маскулінним та національним інституціям і такому ж стилеві життя.

Іншою тривожною проблемою, яку висвітлили дослідження маскулінности та націоналізму, є пошук відповіді на питання: чому чоловіки йдуть на війну? На початку 90-х телебачення у США демонструвало серіал про Громадянську війну. Ніч за ніччю я вслухалася у голоси чоловіків та жінок, коли вони розповідали при небезпеки, жахіття, біль, горе, злість, відчай, породжені кривавим конфліктом у американській історії. Ніч за ніччю я запитувала себе – навіщо чоловіки продовжують воювати?

Я могла б зрозуміти мотивації чоловіків з Півдня – з їхньої точки зору це був захист Батьківщини та стилю життя. Я зрозуміла “принципи” обох сторін: державне право, об’єднання, аболіціонізм, і відчула силу військової повинности та офіційного примусу. Однак, я не зрозуміла, за що боролись Північні штати, насправді маючи тільки бажання повоювати. У ХІХ ст., та й зараз, афроамериканців не пригортають до серця мешканці Північних штатів, не роблять цього і їхні жінки. Хоча на Півночі і був організований рух проти рабства, немає причин вірити у його широку і пристрасну підтримку, що вилилась у потребу війни для північних жителів США.

Я знайшла перший поштовх до вирішення головоломки не у наукових працях, а у власній сім’ї, точніше, у абсолютному незацікавленні власного чоловіка у моїх пошуках.

Те, що лава за лавою чоловіче гарматне м’ясо з Півночі вишикувалось, щоб померти у великій битві, не було для нього чимось надто проблематичним. Взагалі, одні й ті самі факти шокували мене і нудили мого чоловіка. Причина криється у якійсь дуже ґендеризованій і не менш відносній сфері. Тепер ми обоє її викрили для себе: маскулінність та націоналізм.

Звичайно, є війни, яким чоловіки опираються, і є чоловіки, які завзято опираються всім війнам. Однак як тільки визначити війну “обов’язком, честю, патріотизмом, захистом свободи або американським стилем життя”, опір для багатьох чоловіків (і жінок) перетворюється на боягузтво та ганьбу.

Для чоловіків до протистояння бридкій загрозі суспільного приниження (чому це він не на фронті?) додаються “підсолоджувачі”: жага пригод, обіцянка маскулінного братерства, можливість випробувати себе, шанс запам’ятатися у історичних, триваліших за життя, подіях.

Дія принципу батога і пряника робить неминучим тут захоплення війною, хоч воно і смертельне для чоловіків. Мій чоловік інтуїтивно збагнув реальність; я повинна була написати цілу статтю, щоб “догнати” її.

Я не хочу сказати, що всі чоловіки однаково реагують на “клич до зброї”. Як сказано вище, існують расові, класові та сексуальні відмінності у чоловічому та жіночому баченні гегемонної маскулінности і різні потяги з цього приводу. Насправді, багато жінок – патріотки, не байдужі до справи честі і надзвичайно мобільні; а багато чоловіків критикують гегемонну маскулінність та націоналізм і аж ніяк не мобільні. Були історичні моменти коливання гегемонії: скажімо, відоме протистояння війні у В’єтнамі. Маскуліністична та націоналістична ідеології можуть полонити жінок так само, як і чоловіків. Скажімо, епітет “буравчик”. Я вже казала, що чоловіки вважають його образою вищого ґатунку. Кох назвали “буравчиком”, коли вона брала участь у імітації війни корпорації RAND. Кон скаржилася, що їй дуже допекли тим “буравчиком” попри те, що вона – жінка і феміністка, займає певний ранг, і термін цей не мала би вважати за глибоку особисту образу. Кон опирається в даній ситуації на силу групового братерства та на реальний захист соціального контексту. Беручи участь у симуляції, вона стала “учасницею дискурсу”, перейняла на себе порядок слів, концепції, символи, що складають “не лише лінґвістичні можливості, але і мене саму у цій ситуації”. Іншими словами, Кох “маскулінізувалась”. Чому ж жінки, перебуваючи у маскулінних організаціях та ситуаціях, не фемінізують інституції і порядки, а маскулінізуються? Чи жінки, приходячи в армію, стають “чоловіками”? І якщо їх буде там досить – то чи фемінізується армія? Чи існує та критична маса, точка відліку, з якої жінки починають набувати маскулінности, перебуваючи у маскулінних інституціях, або ж починають трансформувати інституції згідно з фемінними інтересами і культурою, яку вони вносять у ті заклади? Цікаво, чи “ґендерне забарвлення” урядів спричиняє пов’язування націоналізму з приготуваннями до війни і її веденням, а не з будівництвом шкіл, музеїв, шпиталів, систем охорони здоров’я та соціального забезпечення, громадським транспортом, мистецтвом, проведенням розважальних заходів, природоохоронною діяльністю? Якщо держави займаються всіма цими справами, вони не спроможні слугувати моральним еквівалентом війни.

Відповідь на питання про маскулінізацію жінок чи фемінізацію маскулінних інституцій важлива для творення національної та міжнаціональної політики.

Чи буде помітним поступ у державному порядку і у розмежуванні націоналізму та маскулінности, якщо багато жінок увійдуть в політичну сферу у всьому світі? Енлой ставиться до цього скептично. Вона виділяє обмежені зміни, що стали результатом багатьох національних визвольних рухів і стверджує: у багатьох поствоєнних державах стало “звичною справою” заміняти біля керма влади тубільну маскулінність на колоніальну:

Даючи оцінку націоналістичним рухам, які спромоглися повалити старі і створити нові імперії, видається дивним, що міжнародна політична система не зазнала радикальних змін. Однак націоналістичний рух, сформований маскуліністичною гордістю і полонений патріархальним баченням нової національної держави, виступає ще одним актором на міжнародній арені. Кільканадцять нових патріархальних націй-держав можуть трохи більше загромадити світовий більярдний стіл, що не змінить світової гри, розіграної на ньому.

Існує ще одна крутиголовка, вирішення якої започаткувало для мене дослідження маскулінности і націоналізму. Мова йде про інший спосіб, яким я, як жінка, можу прирівняти свій громадянський досвід до такого ж досвіду чоловіків.

Як говориться у прислів’ї Африканської Савани, “жінка не має племені”. А що, коли жінка не має нації? Чи, можливо, “нація” у жінки пов’язується з відмінними від чоловічих почуттями. Від нас не очікують захисту Батьківщини, управління державою чи її представництва. Звичайно, багато жінок взяли на себе згадані функції, але наша присутність у маскулінних інституціях держави – уряді й армії – не толерується, або ж ми займаємо сірі другорядні ролі: секретарка, коханка, дружина. Ми відсторонені від нації, маємо менше шансів на вагомість та виконання громадського обов’язку, наш внесок розглядають як “приватний”, пов’язаний з жіночим дискурсом, і, отже, менш шанований та визнаний. Розглядаючи відмінності між чоловічою і жіночою причетністю у концепції нації та держави, не видається дивним ґендерне “провалля” між чоловіками і жінками у багатьох політичних категоріях. Таким чином, тісний зв’язок між маскулінністю і націоналізмом, як і всі гегемонні структури, не тільки формує почуття і стиль мислення чоловіків, але й клеймує серця і душі жінок.

Переклали Віталій Бохняк, Леся Сорокопуд